• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ VIII УКРАЇНА В XIX СТОЛІТТІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Україна на рубежі століть. Наставало нове століття — XIX. На Заході бурхливий розвиток отримала промислова революція, йшов швидкий процес демократичних перетворень, формувався новий, буржуазний устрій життя. Величезна Російська імперія та Україна, більша частина якої входила до її складу, також переживали склад­ні процеси формування індустріального суспільства. До середини XIX ст. Росія помітно поступалася провідним державам Європи й Америки не лише в соціальному, але й у техніко-економічному від­ношенні. Тільки 10 % російського населення проживали в містах, а 90 % жителів імперії було безпосередньо пов'язані з сільським гос­подарством, заснованим на позаекономічному примусі.

Лише наприкінці 30-х pp. XIX ст. у Росії почали з'являтися пе­рші машини і парові двигуни. Створювалися перші невеликі фаб­рики, для розвитку яких постійно не вистачало робочих рук, оскі­льки селянство, як і раніше, було кріпосним. Не дивлячись на багаті запаси сировини і ресурсів, російська промисловість у цей час розвивалася вкрай повільно і малоефективно. Якщо у XVIII ст. Росія займала 1-е місце в світі по виплавці чавуну, то до 1800 р. Англія порівнялася з нею, а до середини XIX століття перевершу­вала вже в 12 разів. Росія відкотилася на 8-е місце в світі за цим економічним показником. Особливо наочно загальне відставання Росії виявлялося в розвитку транспорту. Перша залізниця з'явилася тут тільки у 1851 р. Через 10 років величезна імперія мала 1,5 тис. кілометрів залізниць, тоді як в Англії їх було 15 тис. кілометрів, а в Німеччині 10 тис. Не краще йшла справа і в пароплавстві, а що сто­сується російських шосейних доріг, то і сьогоднішній стан багатьох із них може цілком дати уявлення про дороги Росії XIX століття. Отже, Російська імперія, а разом із нею і Україна, вступили в XIX ст. зовсім не в числі передових країн світу. Імперія гостро по­требувала прогресивних і демократичних перетворень.

Царювання імператора Павла І (1796 — 1801 pp.) ознаменува­лося для України лише тим, що в ці роки було введено кріпацтво у ряді її південних районів. Олександр І, що вступив на престол піз­ніше, зробив боязку спробу поліпшити положення селянства. У 1803 р. ним був підписаний указ «Про вільних хліборобів», який

дозволяв поміщикам відпускати на волю кріпосних селян з наділом землі, але за викуп, що вноситься селянами. Оскільки поміщики не поспішали розлучатися з селянами, а селяни, як правило, не мали грошей на свій викуп, то скористатися таким указом царя могло лише дуже небагато.

Росія, що завжди з ворожістю ставилася до французьких рево­люційних ідей і перетворень, у 1805 — 1807 pp. вела коаліційні війни з Францією Наполеона І. Правда, вони закінчилися для Росії невдало. Влітку 1807 р. Олександр І був вимушений підписати Тільзітський мир із французьким імператором, за плечима якого вже була скорена ним Європа. Умови миру були вкрай невигідними для Росії, оскільки вона повинна була прилучитися до континента­льної блокади свого головного торгівельного партнера — Англії. Це завдавало величезного збитку, російській економіці та торгівлі. Правила континентальної блокади дотримувалися Росією вельми не точно, що і послужило приводом для оголошення їй війни з боку Наполеона І.

У ніч на 12 червня 1812 р. французькі війська в союзі з багатьма європейськими державами перейшли через прикордонну річку Ні­ман і вдерлися до Росії. Так почалася Вітчизняна війна російських народів проти європейських завойовників. Безпосередньо території України ця війна практично не торкнулася, хоча посилені рекрут­ські набори і відірвали від мирної праці багато тисяч українських селян. Прикриваючи напрям на Київ, в західних районах України базувалася 3-а російська армія під командуванням генерала Торма-сова, але активної участі у війні вона так і не взяла.

Росіяни відступили до Москви, де провели знамениту битву з французам під Бородіно. Під час Бородінської битви обидві сторо­ни зазнали величезних втрат. Маючи на меті збереження російської армії, командуючий М. І. Кутузов вирішив віддати ворогові свою колишню столицю. Потім, не допустивши прориву французьких військ до України (битва під Малоярославцем), російські армії по­гнали французів назад із Росії старою Смоленською дорогою. У грудні 1812 р. Наполеон І, покинувши залишки своєї «Великої ар­мії», терміново повернувся до Франції формувати нові корпуси й армії. 1 січня 1813 р. гармати Петропавловської фортеці в столиці дали салют на честь повного звільнення території імперії від чужо­земних солдатів. Розгром наполеонівської армії в Росії і закордон­ний похід російських військ, який завершився в Парижі, мали ве­личезне значення не лише для долі Європи, але і для самої Російської імперії.

Російські війська прибули з Європи не лише з численними вій­ськовими трофеями, але і принесли з собою нові демократичні та

революційні ідеї. Частина російського офіцерства повернулася із закордонного походу з антикріпосницькими й антимонархічними поглядами. Це знайшло свій прояв в організації на території Росії та України перших революційних таємних громад.

Україна та декабристи. Частина офіцерів царської армії, пове­рнувшись із закордонного походу після розгрому Наполеона І, спо­дівалася на прогресивні зміни в Російській імперії. Коли ж з'ясувалося, що ці надії марні, найбільш активні з них почали орга­нізовувати таємні революційні товариства. Перше подібне товарис­тво під назвою «Союз порятунку», було створене у Петербурзі в 1816 р. Незабаром ця організація розпалася на дві частини — Пів­нічне товариство в Петербурзі та Південне товариство в Україні.

Центром Південного товариства стало місто Тульчин, а його ке­рівником — полковник П Пестель. У 1823 р. до Південного това­риства прилучилася й таємна організація «Товариство об'єднаних слов'ян», якими керували молодші офіцери брати Борисови. Відді­лення Південного товариства знаходилися також у Кам'янці, Васи­лькові та Новоград-Волинському. Програма Південного товарист­ва, розроблена П. Пестелем, називалася «Руська правда» і передба­чала встановлення республіканського устрою, ліквідацію кріпацтва та серйозні демократичні перетворення. Разом із тим, революціоне-ри-змовники не виявляли ніякої цікавості до політичного майбут­нього України, вважаючи український народ невід'ємною части­ною російського народу і не визнаючи права українців на національне самовизначення. Більше того, П Пестель вважав, що всі слов'янські народи імперії мають бути русифіковані (виклю­чення робилося тільки для поляків).

Несподівана смерть Олександра І в Таганрозі та деяке замішан­ня з проголошенням нового імператора змусили змовників до не­гайних дій. 14 грудня 1825 р. стався виступ у Петербурзі, на Сенат­ській площі, який був легко придушений урядовими військами. Саме ця подія дала привід згодом назвати революціонерів-змовників «декабристами».

В Україні виступ декабристів почався за два тижні після подій у Петербурзі. Брати Муравйови-Апостоли і Бестужев-Рюмін органі­зували повстання Васильківського піхотного полку. Керівник Пів­денного товариства полковник П Пестель був заарештований ще раніше. Повсталий полк, не знайшовши підтримки у місцевого на­селення, був розгромлений урядовими військами. Таким чином, пе­рший революційний антимонархічний виступ зазнав повного про­валу.

Польське повстання 1830 р. У листопаді 1830 р. спалахнуло ан-тиімперське повстання у Варшаві, підготовлене групою молодих

польських офіцерів. На початку 1831 р. загони повстанців вступили на Волинь, висунувши гасло, звернене до українського населення: «За нашу і вашу свободу!». Проте основна маса українців не під­тримала цього виступу, оскільки бачила у поляках своїх відвічних ворогів та гнобителів. Більше того, в ході придушення повстання царськими військами, деякі українські селяни активно розоряли польські маєтки в Правобережній Україні. До літа 1831 р. польське повстання було розгромлене. Проте царський уряд зробив із цих подій необхідні для себе висновки. Для центральної влади стала очевидною необхідність рішуче покінчити із польським впливом у Правобережній Україні.

Початок русифікації України. Вже у 1831 р. було прийняте рі­шення про об'єднання західноукраїнських, білоруських і литовсь­ких губерній з метою їх перетворення на «істинно російську зем­лю». У Києві указом царя була створена спеціальна комісія у справах західних губерній. Незабаром на Правобережжі були за­криті всі польські школи, а також відомий Кременецький ліцей. У 1834 р. в Києві відкрився університет Св. Володимира, покликаний стати оплотом розповсюдження в Україні російської мови і культу­ри. У 1837 р. губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній був призначений генерал Д. Бібіков (обіймав цю посаду до 1852 p.), який жорсткими методами проводив політику русифі­кації України. Основний удар був направлений на зменшення поль­ського впливу в Правобережній Україні. Більше 60 тис. шляхтичів було позбавлено дворянської гідності, багато хто з них висипався до внутрішніх районів Росії та до Сибіру. Близько 3 тис. маєтків, конфіскованих у польських поміщиків, перетворювалися на війсь­кові поселення. На всіх адміністративних посадах поляків замінили російські чиновники. У 1839 р. був завданий удар і по греко-католицькій церкві, всіх її прихильників насильно переводили у православ'я. Ослаблення польського впливу сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу, свідоцтвом чого стала діяльність деяких представників український інтелігенції. Центральною фігурою в цьому процесі, безумовно, був Т. Г. Шев­ченко (1814 — 1861).

Т. Г. Шевченко. У 1840 р. вийшла в світ знаменита поетична збірка Т.Г. Шевченка «Кобзар», що фактично заклала основи су­часної української мови і літератури. У 1843 — 1845 pp. Шевченко написав ряд революційних поем («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт»), в яких розвивалося відчуття української націо­нальної самосвідомості та висувалася ідея утворення самостійної української держави. У 1846 р. Шевченко увійшов до складу таєм­ної української організації, яка називала себе «Кирило-Мефодієв­

сысим товариством» і діяла в рамках Київського університету. Всього членами організації було 11 чоловік, ще близько 100 чоло­вік підтримували з нею активні зв'язки. Керівником організації вважають М. Костомарова, університетського викладача історії. Соціальна програма товариства передбачала ліквідацію кріпацтва і розвиток народної освіти. Проте ніяких конкретних планів здійс­нення цієї програми не існувало. Навесні 1847 р. студент А. Петров видав товариство поліції, і воно було розгромлене. М. Костомаров та інші члени товариства були покарані короткочасними заслання­ми, а Т. Г. Шевченка віддали у солдати, де він провів більше 10 ро­ків без права писати і малювати.

Українці під владою Австрійської імперії. Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі ім­перії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні во­ни належали до різних частин імперії. Переважна більшість захід­них українців жили в Галичині, об'єднаній з польськими територі­ями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Бу­ковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.

У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % на­селення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки — Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Бу­ковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті — угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох об­ластях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.

Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це поло­ження не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструкту­ри, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негатив­но позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів ниж­ча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Захід­ну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види си­ровини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.

У 1781 — 1782 pp. австрійське законодавство оголосило селян особисто вільними, обмежило розмір панщини до 30 днів на рік, забороняло збільшення поміщицьких земель за рахунок «прирізан­ня» селянських наділів, встановлювало певні юридичні права для селян. Крім того, влада намагалася підняти рівень аграрної культу­ри на цих територіях, підтримувала розвиток ремесла і торгівлі, ввела нову систему управління містами. Зміни торкнулися й украї­

нсысого греко-католицького духовенства, яке зрівнювалося у пра­вах із католиками. Церква була підпорядкована державі, а священ­ники прирівнювалися до державних службовців.

Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західно­українських землях. У квітні 1848 р. поляки у Львові створили свій політичний орган — Центральну раду народову і почали формува­ти загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові бу­ла створена і перша українська політична організація — Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на поль­ську і українську частини з окремими адміністраціями. Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських кня­зів — золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.

Віденська адміністрація не підтримала вимог західних україн­ців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгроми­вши польський рух, перестали підтримувати й українські організа­ції, які незабаром припинили своє існування.

Реформи у російській імперії. У середині XIX століття справж­нім випробуванням для царизму стала Кримська війна 1853 — 1856 pp. Цілями Росії в цій війні були: розповсюдження свого впливу на Балканах, захоплення проток Босфору і Дарданел і віль­ний вихід у Середземне море російських військового і торгівельно-го флотів. Цим планам прагнула перешкодити коаліція держав у складі Англії, Франції, Туреччини і Сардінського королівства. Не втручаючись безпосередньо у військові дії, коаліцію активно під­тримували Австрія і Прусія. Основні події війни відбувалися на те­риторії Криму, що дозволило назвати її «Кримською». Головним стратегічним пунктом у Криму було місто-фортеця Севастополь — основна база російського чорноморського флоту. У вересні 1855 р. поблизу Євпаторії, на західному узбережжі Криму, були висаджені англійські, французькі та турецькі війська. Спроба союзників ово­лодіти Севастополем виявилася невдалою. Розпочалася героїчна оборона міста. Не дивлячись на героїзм солдатів, матросів і офіце­рів, що обороняли місто, Севастополь, врешті-решт, був взятий со­юзними військами, що і визначило загальну поразку Росії в цій вій­ні. Війна з досконалою очевидністю виявила глибоку кризу політико-економічної системи у Російській імперії.

Події Кримської війни відбилися і на положенні в Україні, яка стала головним джерелом постачання для російської армії в Криму. У 1855 р. уряд Російської імперії оголосив про формування добро­

вольного ополчення в Україні. Українське селянство сприйняло це як прямий дозвіл переходу з кріпосного стану у «вільне козацтво», що абсолютно не входило в плани імперських властей. Проте тіль­ки у Київській губернії близько 200 тисяч селян відмовилися пра­цювати на поміщиків та оголосили себе «козаками». У губернії ви­никли серйозні заворушення, для ліквідації яких уряду довелося застосувати війська. У результаті ці події тільки послабили боєзда­тність армії, що діяла, і ще раз яскраво продемонстрували прагнен­ня селян до особистої свободи.

Наприкінці 1855 р. на престол вступив Олександр П, який від­разу ж оголосив про назрілу необхідність серйозних реформ у Ро­сійській імперії. Головним питанням, що вимагало негайного рі­шення, було селянське, тобто питання про скасування кріпацтва. Кріпосна праця в імперії вже давно не виправдовувала себе еконо­мічно, крім того, для подальшого розвитку економіки країни була потрібна величезна кількість вільних робочих рук. Прикладом для Росії служила й уся Європа, де кріпацтво було вже давно скасоване й успішно розвивалися нові, капіталістичні відносини, що різко прискорили економічний і соціальний прогрес у цих країнах.

Після того, як Олександру II вдалося подолати шалений опір впливових та численних прибічників кріпацтва, 19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва у Російській імперії. Селяни отримували особисту свободу, але зем­лю були зобов'язані викупити у своїх колишніх поміщиків. Зрозу­міло, більшість селян не мали достатніх засобів для придбання зе­мельних наділів. Щоб вирішити цю проблему, уряд виплачував дворянам 80 % необхідних платежів, а селяни повинні були розра­хуватися з державою протягом 49 років. У результаті реформа ви­явилася неповною, оскільки більшість колишніх кріпосних селян потрапляли в боргову кабалу і позбавлялися значної частини обро­блюваних ними раніше земель. Але, не дивлячись на цю обставину, в цілому реформа мала безумовно прогресивний характер і сприяла розвитку капіталістичних відносин у Російській імперії.

У 1864 р. були проведені земська, судова й освітня реформи. По всій імперії встановлювалося місцеве управління — земства, у ве­денні яких знаходилася освіта, охорона здоров'я, пошта, шляхи сполучення, контроль над запасами продовольства. Ці органи влади носили виборний характер, але складалися в основному з представ­ників дворянства, кількість селянських депутатів у земствах не пе­ревищувала в середньому 10 % їх складу. В Україні земства були створені тільки на Лівобережжі й у південних областях країни. На Правобережжі в ці роки спалахнуло велике антиімперське польське повстання, і земства тут з'явилися лише в 1911 р. У цілому, утво­

рення нових місцевих органів влади було прогресивним явищем і сприяло прискоренню соціально-економічного розвитку країни.

Судова реформа запровадила відкритість суду і змагальність у ході судового розгляду. У країні вперше з'явилися адвокати, які були покликані захищати інтереси людей перед лицем суду і влади.

Освітня реформа давала можливість здобуття освіти, включаю­чи вищу, для всіх верств населення імперії. Університетам надава­лася широка автономія, що дозволяло їм значно поліпшити про­грами та якість навчання, наближаючи їх до європейських стандартів. Проте для більшості представників нижчих верств на­селення вища освіта залишалася нездійсненною мрією, оскільки вимагала певних коштів і вільного часу.

У 1874 р. у Російській імперії була проведена військова рефор­ма. В Україні вводився загальний військовий обов'язок. Термін служби в армії скорочувався з 25 років до 6, але більшість чолові­чого населення імперії отримували необхідну військову підготовку, що позитивно позначалося на підвищенні боєздатності російської армії.

У цілому, для України реформи мали величезне прогресивне значення, сприяли її економічному і соціальному розвитку, покра­щували можливості для подальшого зміцнення національної само­свідомості українського народу.

Соціально-економічні зміни в Україні у другій половині XIX сто­ліття. Реформи, проведені в імперії Олександром П, торкнулися всіх верств населення України і позитивно позначилися на розвит­ку її економіки.

Насамперед Україна пережила демографічний вибух, пов'яза­ний з тим, що значно покращало медичне обслуговування населен­ня, і внаслідок цього різко скоротилася дитяча смертність. Чисель­ність населення в Україні менш ніж за 40 років зросла на 72 %. Проте, одним з негативних наслідків цього явища стало масове безробіття, коли надлишок робочої сили доходив часом до 70 % від загальної кількості працездатного населення. Одним із способів ви­рішення цієї проблеми була значна еміграція українців до Сибіру і на Далекий Схід, де були величезні неосвоєні простори землі. Тіль­ки за останніх 10 років XIX століття з України виїхало близько 1,5 млн чоловік.

Великі зміни відбувалися і в українському селі. Селянське насе­лення країни поступово розділилося на три соціальні групи. До першої з них входили багаті, заможні селяни, яких часто називали «куркулями». Це були ініціативні та працелюбні господарі, що не­рідко використовували найману працю. Як правило, вони мали по декілька голів коней і худоби, а також застосовували в своєму гос­

подарстві ряд нових сільськогосподарських знарядь праці. Частина «куркулів» серед українських селян дорівнювала приблизно 20 %.

До другої групи селян відносилися «середняки», які вели само­стійне господарство та не використовували найману працю батра­ків. Зазвичай вони мали по декілька голів коней і великої рогатої худоби, але не могли дозволити собі придбання дорогого сільсько­господарського інвентаря. Особливо багато «середняків» прожива­ло на Лівобережній Україні, а в загальній кількості селян їх частина складала близько 30 %.

Найбільш чисельну селянську групу представляли бідняки, що були малоземельними або взагалі не мали свого наділу. Бідняків налічувалося до 50 % серед всіх українських селян. Саме ці люди насамперед поповнювали ряди емігрантів, найманих батраків і ро­бітників.

Реформи також вплинули і на соціально-економічне положен­ня російського дворянства. У нових умовах багато поміщиків не змогли організувати на своїх землях сучасні капіталістичні госпо­дарства. У результаті близько 75 % дворянських сімей практично було розорено, маючи величезні борги у різних банках. У другій половині XIX століття земельні володіння дворян тільки в Україні скоротилися більш ніж на 50 %. Лише на Правобережжі, як і ра­ніше, існували величезні латифундії небагатьох польських магна­тів. Дворяни, що розорилися, вимушені були перебиратися в міс­та, де вони ставали чиновниками, офіцерами, представниками інтелігенції.

В останній чверті XIX століття Україну охопив небачений ра­ніше господарський бум, пов'язаний з індустріалізацією країни і будівництвом залізниць. Перша залізниця в Україні була пущена в експлуатацію в 1871 p., вона зв'язала прямим сполученням Одесу (найбільший торгівельний порт на Чорному морі) і Балту (центр великого сільськогосподарського регіону). Протягом подальшого десятиліття всі великі міста України вже були зв'язані між собою і з центральними районами Росії залізничним сполученням.

Індустріалізація в Україні насамперед торкнулася видобувної та металургійної галузей промисловості. Наявність у Донбасі величе­зних запасів високоякісного вугілля забезпечила тут небувалий економічний підйом. За останніх 30 років XIX століття видобуток вугілля в Донбасі збільшився у 100 разів. Наприкінці XIX століття цей український регіон давав до 70 % всього вугілля, що видобува­лося в Російській імперії. Ця галузь привабила значні іноземні капі­тали, було створено близько двох десятків крупних спільних акціо­нерних товариств. Велика частина цих капіталовкладень належала французьким та бельгійським інвесторам.

Не менш ефективно йшов видобуток залізняку в Криворізькому басейні. А коли в 1885 р. була побудована залізниця, що з'єднала донецьке вугілля з криворізькою рудою, на південному сході України стали бурхливо розвиватися металургійна і машинобудівна галузі промисловості. Ще в 1872 р. англійський підприємець Джон Юз заснував у Донбасі місто, що стало одним з центрів гірничобу-вної та металургійної промисловості України (сучасний Донецьк). Незабаром металургійні та машинобудівні підприємства виникли у Катеринославі, Кривому Розі, Макіївці, Маріуполі, Краматорську та інших містах. У Луганську був споруджений крупний паровозо­будівний завод, а Миколаїв перетворився на центр українського кораблебудування. У розвиток промисловості вкладалися іноземні капітали, насамперед французькі та англійські.

Розвиток промисловості сприяв прискоренню процесу урбаніза­ції в Україні. На початку XX століття з 10 найбільших міст Росій­ської імперії 4 знаходилися на території України: Одеса, Київ, Хар­ків та Єкатеринослав.

Український національний руху другій половині XIX — початку XX століть. У 1861 р. в Києві з представників студентів університе­ту та місцевої інтелігенції організувалася «Громада», основним на­прямом діяльності якої було створення недільних шкіл для дорос­лого населення. Члени «Громади» пропагували українську мову, традиції та культуру. Негайно послідувала реакція властей. У 1863 р. указ міністра внутрішніх справ Валуєва проголосив, що «окремої малоруської мови не було, немає і бути не може», указ за­бороняв видання українською мовою шкільних підручників і релі­гійної літератури.

У 1870-х роках імперією прокотилася хвиля народницького «ходіння в народ» — спроба підняти селян на революційні виступи проти царизму. В Україні найбільшим успіхом народників стали події в Чигиринськом районі, де в заворушеннях проти поміщиків узяло участь більше 1 тис. селян. Проте в цілому рух народників як в Росії, так і в Україні не мав серйозних наслідків. Селяни не розу­міли народників-різночинців, які намагалися проводити серед них антиурядову пропаганду, і нерідко самі видавали їх поліції.

18 травня 1876 р. імператор Олександр П, перебуваючи на відпо­чинку в невеликому німецькому містечку Емсі, видав указ щодо України. Емський указ строго забороняв друкування будь-якої літе­ратури українською мовою, а також ввезення такої літератури з-за кордону. Крім того, заборонялося використання української мови в театральних постановках. Вся система освіти в Україні перекладала­ся виключно на російську мову. Після цього більшість членів «Гро­мади» обмежили свою діяльність науково-культурною роботою.

У другій половині XIX століття пожвавився український націо­нальний рух на території Галичини. У 1866 р. Австрія програла війну Прусії, що значно послабило імперію Габсбургів. У 1867 р. була створена дуалістична Австро-Угорська монархія. Галичина та Буковина увійшли до складу австрійської частини імперії, а Закар­паття — угорської. Незабаром послідував і австро-польский комп­роміс, який розширив політичні права поляків у Західній Україні. Віднині намісником Галичини міг бути тільки представник польсь­кої аристократії, а українці в місцевому сеймі отримували лише 15 % депутатських крісел. У 1873 р. галицький сейм прийняв ряд рішень щодо культури, освіти і соціальної опіки, які остаточно за­кріплювали монополію поляків на політичну владу в Галичині.

Відстоюючи інтереси українського населення Галичини, пред­ставники місцевої української інтелігенції приступили до створен­ня власних політичних партій. У жовтні 1890 р. у Львові була ство­рена Русько-українська радикальна партія (РУРП), програма якої намагалася поєднати теоретичні постулати марксизму з національ­ними інтересами українців. Партія висунула й аргументувала вимо­гу політичної самостійності України.

У 1894 р. з Києва до Львова переїхав молодий історик М. Гру-шевський. Він отримав кафедру історії в місцевому університеті. Незабаром разом з І. Франком М. Грушевський став ідейним ліде­ром українського національного руху. У 1899 р. у Львові була створена Українська національно-демократична партія (УНДП), що стала найбільш масовою політичною організацією в Україні. У Га­личині виникають також перші українські військово-спортивні то­вариства — «Сокіл» (1898 р.) і «Січі» (1900 p.), що стали зародком майбутнього національного війська.

У цей час до України починають проникати і марксистські ідеї. Першим українським марксистом вважається Зібер, який вже у 1871 р. познайомив своїх студентів з основами теорії Маркса. У 1875 р. Е. Заславський організував в Одесі «Південноросійський союз робіт­ників» — одну з перших марксистських організацій в імперії. У 1893 р. в Києві з'явилася перша марксистська група — «Російська група соціал-демократів». Але в цілому марксизм не знаходив широкого розуміння і розповсюдження серед українського населення, хоча в індустріальних центрах він перетворився на досить впливову ідейну течію, з якої виріс соціал-демократичний рух.

У Лівобережній частині України першою національною полі­тичною організацією стало «Братство тарасівців», засноване в 1891 р. групою студентів. Були встановлені зв'язки із студентськими групами у Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові. Головною метою бра­терства було визнання політичної автономії України у складі Ро­

сійської федерації, але, не добившись реальних успіхів, ця органі­зація незабаром розпалася.

Таким чином, на межі XIX — XX ст. значна частина українсь­ких земель у складі Російської імперії перетворилась у важливі ін­дустріальні регіони. Бурхливий розвиток промисловості призвів до значних змін у структурі суспільства. Різко зросла питома вага на­йманих робітників, та інших верств населення. Іноді ці верстви на­селення мали різнонаправлені інтереси. Почали виникати політичні партії, які виражали інтереси тієї або іншої частини суспільства. Все це призвело до різкого загострення внутрішньополітичної бо­ротьби на початку наступного XX ст.

Контрольні питання і завдання

Проаналізуйте міжнародні відносини на початку XIX ст..

Охарактеризуйте рух декабристів в Україні.

Яким було ставлення українців до польського повстання 1830 року?

У чому полягав процес русифікації України?

Чому Т. Г. Шевченко став символом української духовності?

Яким було положення українців в Австрійській імперії?

Дайте характеристику головним реформам у Російській імпе­рії у другій половині XIX століття.

Як вплинули російські реформи на Україну?

Назвіть головні соціально-економічні зміни в Україні в другій половині XIX століття.

Що Ви знаєте про діяльність М. Драгоманова?

Охарактеризуйте основні напрями в українському національ­ному русі другої половини XIX століття.

Якими були в Україні перспективи розповсюдження маркси­зму?

Україна на рубежі століть. Наставало нове століття — XIX. На Заході бурхливий розвиток отримала промислова революція, йшов швидкий процес демократичних перетворень, формувався новий, буржуазний устрій життя. Величезна Російська імперія та Україна, більша частина якої входила до її складу, також переживали склад­ні процеси формування індустріального суспільства. До середини XIX ст. Росія помітно поступалася провідним державам Європи й Америки не лише в соціальному, але й у техніко-економічному від­ношенні. Тільки 10 % російського населення проживали в містах, а 90 % жителів імперії було безпосередньо пов'язані з сільським гос­подарством, заснованим на позаекономічному примусі.

Лише наприкінці 30-х pp. XIX ст. у Росії почали з'являтися пе­рші машини і парові двигуни. Створювалися перші невеликі фаб­рики, для розвитку яких постійно не вистачало робочих рук, оскі­льки селянство, як і раніше, було кріпосним. Не дивлячись на багаті запаси сировини і ресурсів, російська промисловість у цей час розвивалася вкрай повільно і малоефективно. Якщо у XVIII ст. Росія займала 1-е місце в світі по виплавці чавуну, то до 1800 р. Англія порівнялася з нею, а до середини XIX століття перевершу­вала вже в 12 разів. Росія відкотилася на 8-е місце в світі за цим економічним показником. Особливо наочно загальне відставання Росії виявлялося в розвитку транспорту. Перша залізниця з'явилася тут тільки у 1851 р. Через 10 років величезна імперія мала 1,5 тис. кілометрів залізниць, тоді як в Англії їх було 15 тис. кілометрів, а в Німеччині 10 тис. Не краще йшла справа і в пароплавстві, а що сто­сується російських шосейних доріг, то і сьогоднішній стан багатьох із них може цілком дати уявлення про дороги Росії XIX століття. Отже, Російська імперія, а разом із нею і Україна, вступили в XIX ст. зовсім не в числі передових країн світу. Імперія гостро по­требувала прогресивних і демократичних перетворень.

Царювання імператора Павла І (1796 — 1801 pp.) ознаменува­лося для України лише тим, що в ці роки було введено кріпацтво у ряді її південних районів. Олександр І, що вступив на престол піз­ніше, зробив боязку спробу поліпшити положення селянства. У 1803 р. ним був підписаний указ «Про вільних хліборобів», який

дозволяв поміщикам відпускати на волю кріпосних селян з наділом землі, але за викуп, що вноситься селянами. Оскільки поміщики не поспішали розлучатися з селянами, а селяни, як правило, не мали грошей на свій викуп, то скористатися таким указом царя могло лише дуже небагато.

Росія, що завжди з ворожістю ставилася до французьких рево­люційних ідей і перетворень, у 1805 — 1807 pp. вела коаліційні війни з Францією Наполеона І. Правда, вони закінчилися для Росії невдало. Влітку 1807 р. Олександр І був вимушений підписати Тільзітський мир із французьким імператором, за плечима якого вже була скорена ним Європа. Умови миру були вкрай невигідними для Росії, оскільки вона повинна була прилучитися до континента­льної блокади свого головного торгівельного партнера — Англії. Це завдавало величезного збитку, російській економіці та торгівлі. Правила континентальної блокади дотримувалися Росією вельми не точно, що і послужило приводом для оголошення їй війни з боку Наполеона І.

У ніч на 12 червня 1812 р. французькі війська в союзі з багатьма європейськими державами перейшли через прикордонну річку Ні­ман і вдерлися до Росії. Так почалася Вітчизняна війна російських народів проти європейських завойовників. Безпосередньо території України ця війна практично не торкнулася, хоча посилені рекрут­ські набори і відірвали від мирної праці багато тисяч українських селян. Прикриваючи напрям на Київ, в західних районах України базувалася 3-а російська армія під командуванням генерала Торма-сова, але активної участі у війні вона так і не взяла.

Росіяни відступили до Москви, де провели знамениту битву з французам під Бородіно. Під час Бородінської битви обидві сторо­ни зазнали величезних втрат. Маючи на меті збереження російської армії, командуючий М. І. Кутузов вирішив віддати ворогові свою колишню столицю. Потім, не допустивши прориву французьких військ до України (битва під Малоярославцем), російські армії по­гнали французів назад із Росії старою Смоленською дорогою. У грудні 1812 р. Наполеон І, покинувши залишки своєї «Великої ар­мії», терміново повернувся до Франції формувати нові корпуси й армії. 1 січня 1813 р. гармати Петропавловської фортеці в столиці дали салют на честь повного звільнення території імперії від чужо­земних солдатів. Розгром наполеонівської армії в Росії і закордон­ний похід російських військ, який завершився в Парижі, мали ве­личезне значення не лише для долі Європи, але і для самої Російської імперії.

Російські війська прибули з Європи не лише з численними вій­ськовими трофеями, але і принесли з собою нові демократичні та

революційні ідеї. Частина російського офіцерства повернулася із закордонного походу з антикріпосницькими й антимонархічними поглядами. Це знайшло свій прояв в організації на території Росії та України перших революційних таємних громад.

Україна та декабристи. Частина офіцерів царської армії, пове­рнувшись із закордонного походу після розгрому Наполеона І, спо­дівалася на прогресивні зміни в Російській імперії. Коли ж з'ясувалося, що ці надії марні, найбільш активні з них почали орга­нізовувати таємні революційні товариства. Перше подібне товарис­тво під назвою «Союз порятунку», було створене у Петербурзі в 1816 р. Незабаром ця організація розпалася на дві частини — Пів­нічне товариство в Петербурзі та Південне товариство в Україні.

Центром Південного товариства стало місто Тульчин, а його ке­рівником — полковник П Пестель. У 1823 р. до Південного това­риства прилучилася й таємна організація «Товариство об'єднаних слов'ян», якими керували молодші офіцери брати Борисови. Відді­лення Південного товариства знаходилися також у Кам'янці, Васи­лькові та Новоград-Волинському. Програма Південного товарист­ва, розроблена П. Пестелем, називалася «Руська правда» і передба­чала встановлення республіканського устрою, ліквідацію кріпацтва та серйозні демократичні перетворення. Разом із тим, революціоне-ри-змовники не виявляли ніякої цікавості до політичного майбут­нього України, вважаючи український народ невід'ємною части­ною російського народу і не визнаючи права українців на національне самовизначення. Більше того, П Пестель вважав, що всі слов'янські народи імперії мають бути русифіковані (виклю­чення робилося тільки для поляків).

Несподівана смерть Олександра І в Таганрозі та деяке замішан­ня з проголошенням нового імператора змусили змовників до не­гайних дій. 14 грудня 1825 р. стався виступ у Петербурзі, на Сенат­ській площі, який був легко придушений урядовими військами. Саме ця подія дала привід згодом назвати революціонерів-змовників «декабристами».

В Україні виступ декабристів почався за два тижні після подій у Петербурзі. Брати Муравйови-Апостоли і Бестужев-Рюмін органі­зували повстання Васильківського піхотного полку. Керівник Пів­денного товариства полковник П Пестель був заарештований ще раніше. Повсталий полк, не знайшовши підтримки у місцевого на­селення, був розгромлений урядовими військами. Таким чином, пе­рший революційний антимонархічний виступ зазнав повного про­валу.

Польське повстання 1830 р. У листопаді 1830 р. спалахнуло ан-тиімперське повстання у Варшаві, підготовлене групою молодих

польських офіцерів. На початку 1831 р. загони повстанців вступили на Волинь, висунувши гасло, звернене до українського населення: «За нашу і вашу свободу!». Проте основна маса українців не під­тримала цього виступу, оскільки бачила у поляках своїх відвічних ворогів та гнобителів. Більше того, в ході придушення повстання царськими військами, деякі українські селяни активно розоряли польські маєтки в Правобережній Україні. До літа 1831 р. польське повстання було розгромлене. Проте царський уряд зробив із цих подій необхідні для себе висновки. Для центральної влади стала очевидною необхідність рішуче покінчити із польським впливом у Правобережній Україні.

Початок русифікації України. Вже у 1831 р. було прийняте рі­шення про об'єднання західноукраїнських, білоруських і литовсь­ких губерній з метою їх перетворення на «істинно російську зем­лю». У Києві указом царя була створена спеціальна комісія у справах західних губерній. Незабаром на Правобережжі були за­криті всі польські школи, а також відомий Кременецький ліцей. У 1834 р. в Києві відкрився університет Св. Володимира, покликаний стати оплотом розповсюдження в Україні російської мови і культу­ри. У 1837 р. губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній був призначений генерал Д. Бібіков (обіймав цю посаду до 1852 p.), який жорсткими методами проводив політику русифі­кації України. Основний удар був направлений на зменшення поль­ського впливу в Правобережній Україні. Більше 60 тис. шляхтичів було позбавлено дворянської гідності, багато хто з них висипався до внутрішніх районів Росії та до Сибіру. Близько 3 тис. маєтків, конфіскованих у польських поміщиків, перетворювалися на війсь­кові поселення. На всіх адміністративних посадах поляків замінили російські чиновники. У 1839 р. був завданий удар і по греко-католицькій церкві, всіх її прихильників насильно переводили у православ'я. Ослаблення польського впливу сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу, свідоцтвом чого стала діяльність деяких представників український інтелігенції. Центральною фігурою в цьому процесі, безумовно, був Т. Г. Шев­ченко (1814 — 1861).

Т. Г. Шевченко. У 1840 р. вийшла в світ знаменита поетична збірка Т.Г. Шевченка «Кобзар», що фактично заклала основи су­часної української мови і літератури. У 1843 — 1845 pp. Шевченко написав ряд революційних поем («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт»), в яких розвивалося відчуття української націо­нальної самосвідомості та висувалася ідея утворення самостійної української держави. У 1846 р. Шевченко увійшов до складу таєм­ної української організації, яка називала себе «Кирило-Мефодієв­

сысим товариством» і діяла в рамках Київського університету. Всього членами організації було 11 чоловік, ще близько 100 чоло­вік підтримували з нею активні зв'язки. Керівником організації вважають М. Костомарова, університетського викладача історії. Соціальна програма товариства передбачала ліквідацію кріпацтва і розвиток народної освіти. Проте ніяких конкретних планів здійс­нення цієї програми не існувало. Навесні 1847 р. студент А. Петров видав товариство поліції, і воно було розгромлене. М. Костомаров та інші члени товариства були покарані короткочасними заслання­ми, а Т. Г. Шевченка віддали у солдати, де він провів більше 10 ро­ків без права писати і малювати.

Українці під владою Австрійської імперії. Після трьох поділів Польщі частина західноукраїнських земель опинилася у складі ім­перії австрійських Габсбургів. В адміністративному відношенні во­ни належали до різних частин імперії. Переважна більшість захід­них українців жили в Галичині, об'єднаній з польськими територі­ями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Бу­ковина виділялася в окрему адміністративну одиницю.

У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40 % на­селення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки — Західну. Ще 10 % населення Галичини було єврейським. Панівним класом тут були представники польської шляхти. У Бу­ковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті — угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох об­ластях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.

Селяни в Західній Україні завжди жили досить бідно, і це поло­ження не змінилося після входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Відсутність розвиненої інфраструкту­ри, примітивна ручна праця, низька агротехнічна культура негатив­но позначалися на врожайності, яка тут була у декілька разів ниж­ча, ніж в Австрії та Чехії. Нерідко траплялися голодні роки, коли населення частково вимирало. Австрійська влада розглядала Захід­ну Україну як віддалену провінцію, що поставляла деякі види си­ровини і служила ринком збуту товарів із центральних областей. Проте реформи, проведені австрійським імператором Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель.

У 1781 — 1782 pp. австрійське законодавство оголосило селян особисто вільними, обмежило розмір панщини до 30 днів на рік, забороняло збільшення поміщицьких земель за рахунок «прирізан­ня» селянських наділів, встановлювало певні юридичні права для селян. Крім того, влада намагалася підняти рівень аграрної культу­ри на цих територіях, підтримувала розвиток ремесла і торгівлі, ввела нову систему управління містами. Зміни торкнулися й украї­

нсысого греко-католицького духовенства, яке зрівнювалося у пра­вах із католиками. Церква була підпорядкована державі, а священ­ники прирівнювалися до державних службовців.

Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західно­українських землях. У квітні 1848 р. поляки у Львові створили свій політичний орган — Центральну раду народову і почали формува­ти загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові бу­ла створена і перша українська політична організація — Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на поль­ську і українську частини з окремими адміністраціями. Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських кня­зів — золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.

Віденська адміністрація не підтримала вимог західних україн­ців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгроми­вши польський рух, перестали підтримувати й українські організа­ції, які незабаром припинили своє існування.

Реформи у російській імперії. У середині XIX століття справж­нім випробуванням для царизму стала Кримська війна 1853 — 1856 pp. Цілями Росії в цій війні були: розповсюдження свого впливу на Балканах, захоплення проток Босфору і Дарданел і віль­ний вихід у Середземне море російських військового і торгівельно-го флотів. Цим планам прагнула перешкодити коаліція держав у складі Англії, Франції, Туреччини і Сардінського королівства. Не втручаючись безпосередньо у військові дії, коаліцію активно під­тримували Австрія і Прусія. Основні події війни відбувалися на те­риторії Криму, що дозволило назвати її «Кримською». Головним стратегічним пунктом у Криму було місто-фортеця Севастополь — основна база російського чорноморського флоту. У вересні 1855 р. поблизу Євпаторії, на західному узбережжі Криму, були висаджені англійські, французькі та турецькі війська. Спроба союзників ово­лодіти Севастополем виявилася невдалою. Розпочалася героїчна оборона міста. Не дивлячись на героїзм солдатів, матросів і офіце­рів, що обороняли місто, Севастополь, врешті-решт, був взятий со­юзними військами, що і визначило загальну поразку Росії в цій вій­ні. Війна з досконалою очевидністю виявила глибоку кризу політико-економічної системи у Російській імперії.

Події Кримської війни відбилися і на положенні в Україні, яка стала головним джерелом постачання для російської армії в Криму. У 1855 р. уряд Російської імперії оголосив про формування добро­

вольного ополчення в Україні. Українське селянство сприйняло це як прямий дозвіл переходу з кріпосного стану у «вільне козацтво», що абсолютно не входило в плани імперських властей. Проте тіль­ки у Київській губернії близько 200 тисяч селян відмовилися пра­цювати на поміщиків та оголосили себе «козаками». У губернії ви­никли серйозні заворушення, для ліквідації яких уряду довелося застосувати війська. У результаті ці події тільки послабили боєзда­тність армії, що діяла, і ще раз яскраво продемонстрували прагнен­ня селян до особистої свободи.

Наприкінці 1855 р. на престол вступив Олександр П, який від­разу ж оголосив про назрілу необхідність серйозних реформ у Ро­сійській імперії. Головним питанням, що вимагало негайного рі­шення, було селянське, тобто питання про скасування кріпацтва. Кріпосна праця в імперії вже давно не виправдовувала себе еконо­мічно, крім того, для подальшого розвитку економіки країни була потрібна величезна кількість вільних робочих рук. Прикладом для Росії служила й уся Європа, де кріпацтво було вже давно скасоване й успішно розвивалися нові, капіталістичні відносини, що різко прискорили економічний і соціальний прогрес у цих країнах.

Після того, як Олександру II вдалося подолати шалений опір впливових та численних прибічників кріпацтва, 19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва у Російській імперії. Селяни отримували особисту свободу, але зем­лю були зобов'язані викупити у своїх колишніх поміщиків. Зрозу­міло, більшість селян не мали достатніх засобів для придбання зе­мельних наділів. Щоб вирішити цю проблему, уряд виплачував дворянам 80 % необхідних платежів, а селяни повинні були розра­хуватися з державою протягом 49 років. У результаті реформа ви­явилася неповною, оскільки більшість колишніх кріпосних селян потрапляли в боргову кабалу і позбавлялися значної частини обро­блюваних ними раніше земель. Але, не дивлячись на цю обставину, в цілому реформа мала безумовно прогресивний характер і сприяла розвитку капіталістичних відносин у Російській імперії.

У 1864 р. були проведені земська, судова й освітня реформи. По всій імперії встановлювалося місцеве управління — земства, у ве­денні яких знаходилася освіта, охорона здоров'я, пошта, шляхи сполучення, контроль над запасами продовольства. Ці органи влади носили виборний характер, але складалися в основному з представ­ників дворянства, кількість селянських депутатів у земствах не пе­ревищувала в середньому 10 % їх складу. В Україні земства були створені тільки на Лівобережжі й у південних областях країни. На Правобережжі в ці роки спалахнуло велике антиімперське польське повстання, і земства тут з'явилися лише в 1911 р. У цілому, утво­

рення нових місцевих органів влади було прогресивним явищем і сприяло прискоренню соціально-економічного розвитку країни.

Судова реформа запровадила відкритість суду і змагальність у ході судового розгляду. У країні вперше з'явилися адвокати, які були покликані захищати інтереси людей перед лицем суду і влади.

Освітня реформа давала можливість здобуття освіти, включаю­чи вищу, для всіх верств населення імперії. Університетам надава­лася широка автономія, що дозволяло їм значно поліпшити про­грами та якість навчання, наближаючи їх до європейських стандартів. Проте для більшості представників нижчих верств на­селення вища освіта залишалася нездійсненною мрією, оскільки вимагала певних коштів і вільного часу.

У 1874 р. у Російській імперії була проведена військова рефор­ма. В Україні вводився загальний військовий обов'язок. Термін служби в армії скорочувався з 25 років до 6, але більшість чолові­чого населення імперії отримували необхідну військову підготовку, що позитивно позначалося на підвищенні боєздатності російської армії.

У цілому, для України реформи мали величезне прогресивне значення, сприяли її економічному і соціальному розвитку, покра­щували можливості для подальшого зміцнення національної само­свідомості українського народу.

Соціально-економічні зміни в Україні у другій половині XIX сто­ліття. Реформи, проведені в імперії Олександром П, торкнулися всіх верств населення України і позитивно позначилися на розвит­ку її економіки.

Насамперед Україна пережила демографічний вибух, пов'яза­ний з тим, що значно покращало медичне обслуговування населен­ня, і внаслідок цього різко скоротилася дитяча смертність. Чисель­ність населення в Україні менш ніж за 40 років зросла на 72 %. Проте, одним з негативних наслідків цього явища стало масове безробіття, коли надлишок робочої сили доходив часом до 70 % від загальної кількості працездатного населення. Одним із способів ви­рішення цієї проблеми була значна еміграція українців до Сибіру і на Далекий Схід, де були величезні неосвоєні простори землі. Тіль­ки за останніх 10 років XIX століття з України виїхало близько 1,5 млн чоловік.

Великі зміни відбувалися і в українському селі. Селянське насе­лення країни поступово розділилося на три соціальні групи. До першої з них входили багаті, заможні селяни, яких часто називали «куркулями». Це були ініціативні та працелюбні господарі, що не­рідко використовували найману працю. Як правило, вони мали по декілька голів коней і худоби, а також застосовували в своєму гос­

подарстві ряд нових сільськогосподарських знарядь праці. Частина «куркулів» серед українських селян дорівнювала приблизно 20 %.

До другої групи селян відносилися «середняки», які вели само­стійне господарство та не використовували найману працю батра­ків. Зазвичай вони мали по декілька голів коней і великої рогатої худоби, але не могли дозволити собі придбання дорогого сільсько­господарського інвентаря. Особливо багато «середняків» прожива­ло на Лівобережній Україні, а в загальній кількості селян їх частина складала близько 30 %.

Найбільш чисельну селянську групу представляли бідняки, що були малоземельними або взагалі не мали свого наділу. Бідняків налічувалося до 50 % серед всіх українських селян. Саме ці люди насамперед поповнювали ряди емігрантів, найманих батраків і ро­бітників.

Реформи також вплинули і на соціально-економічне положен­ня російського дворянства. У нових умовах багато поміщиків не змогли організувати на своїх землях сучасні капіталістичні госпо­дарства. У результаті близько 75 % дворянських сімей практично було розорено, маючи величезні борги у різних банках. У другій половині XIX століття земельні володіння дворян тільки в Україні скоротилися більш ніж на 50 %. Лише на Правобережжі, як і ра­ніше, існували величезні латифундії небагатьох польських магна­тів. Дворяни, що розорилися, вимушені були перебиратися в міс­та, де вони ставали чиновниками, офіцерами, представниками інтелігенції.

В останній чверті XIX століття Україну охопив небачений ра­ніше господарський бум, пов'язаний з індустріалізацією країни і будівництвом залізниць. Перша залізниця в Україні була пущена в експлуатацію в 1871 p., вона зв'язала прямим сполученням Одесу (найбільший торгівельний порт на Чорному морі) і Балту (центр великого сільськогосподарського регіону). Протягом подальшого десятиліття всі великі міста України вже були зв'язані між собою і з центральними районами Росії залізничним сполученням.

Індустріалізація в Україні насамперед торкнулася видобувної та металургійної галузей промисловості. Наявність у Донбасі величе­зних запасів високоякісного вугілля забезпечила тут небувалий економічний підйом. За останніх 30 років XIX століття видобуток вугілля в Донбасі збільшився у 100 разів. Наприкінці XIX століття цей український регіон давав до 70 % всього вугілля, що видобува­лося в Російській імперії. Ця галузь привабила значні іноземні капі­тали, було створено близько двох десятків крупних спільних акціо­нерних товариств. Велика частина цих капіталовкладень належала французьким та бельгійським інвесторам.

Не менш ефективно йшов видобуток залізняку в Криворізькому басейні. А коли в 1885 р. була побудована залізниця, що з'єднала донецьке вугілля з криворізькою рудою, на південному сході України стали бурхливо розвиватися металургійна і машинобудівна галузі промисловості. Ще в 1872 р. англійський підприємець Джон Юз заснував у Донбасі місто, що стало одним з центрів гірничобу-вної та металургійної промисловості України (сучасний Донецьк). Незабаром металургійні та машинобудівні підприємства виникли у Катеринославі, Кривому Розі, Макіївці, Маріуполі, Краматорську та інших містах. У Луганську був споруджений крупний паровозо­будівний завод, а Миколаїв перетворився на центр українського кораблебудування. У розвиток промисловості вкладалися іноземні капітали, насамперед французькі та англійські.

Розвиток промисловості сприяв прискоренню процесу урбаніза­ції в Україні. На початку XX століття з 10 найбільших міст Росій­ської імперії 4 знаходилися на території України: Одеса, Київ, Хар­ків та Єкатеринослав.

Український національний руху другій половині XIX — початку XX століть. У 1861 р. в Києві з представників студентів університе­ту та місцевої інтелігенції організувалася «Громада», основним на­прямом діяльності якої було створення недільних шкіл для дорос­лого населення. Члени «Громади» пропагували українську мову, традиції та культуру. Негайно послідувала реакція властей. У 1863 р. указ міністра внутрішніх справ Валуєва проголосив, що «окремої малоруської мови не було, немає і бути не може», указ за­бороняв видання українською мовою шкільних підручників і релі­гійної літератури.

У 1870-х роках імперією прокотилася хвиля народницького «ходіння в народ» — спроба підняти селян на революційні виступи проти царизму. В Україні найбільшим успіхом народників стали події в Чигиринськом районі, де в заворушеннях проти поміщиків узяло участь більше 1 тис. селян. Проте в цілому рух народників як в Росії, так і в Україні не мав серйозних наслідків. Селяни не розу­міли народників-різночинців, які намагалися проводити серед них антиурядову пропаганду, і нерідко самі видавали їх поліції.

18 травня 1876 р. імператор Олександр П, перебуваючи на відпо­чинку в невеликому німецькому містечку Емсі, видав указ щодо України. Емський указ строго забороняв друкування будь-якої літе­ратури українською мовою, а також ввезення такої літератури з-за кордону. Крім того, заборонялося використання української мови в театральних постановках. Вся система освіти в Україні перекладала­ся виключно на російську мову. Після цього більшість членів «Гро­мади» обмежили свою діяльність науково-культурною роботою.

У другій половині XIX століття пожвавився український націо­нальний рух на території Галичини. У 1866 р. Австрія програла війну Прусії, що значно послабило імперію Габсбургів. У 1867 р. була створена дуалістична Австро-Угорська монархія. Галичина та Буковина увійшли до складу австрійської частини імперії, а Закар­паття — угорської. Незабаром послідував і австро-польский комп­роміс, який розширив політичні права поляків у Західній Україні. Віднині намісником Галичини міг бути тільки представник польсь­кої аристократії, а українці в місцевому сеймі отримували лише 15 % депутатських крісел. У 1873 р. галицький сейм прийняв ряд рішень щодо культури, освіти і соціальної опіки, які остаточно за­кріплювали монополію поляків на політичну владу в Галичині.

Відстоюючи інтереси українського населення Галичини, пред­ставники місцевої української інтелігенції приступили до створен­ня власних політичних партій. У жовтні 1890 р. у Львові була ство­рена Русько-українська радикальна партія (РУРП), програма якої намагалася поєднати теоретичні постулати марксизму з національ­ними інтересами українців. Партія висунула й аргументувала вимо­гу політичної самостійності України.

У 1894 р. з Києва до Львова переїхав молодий історик М. Гру-шевський. Він отримав кафедру історії в місцевому університеті. Незабаром разом з І. Франком М. Грушевський став ідейним ліде­ром українського національного руху. У 1899 р. у Львові була створена Українська національно-демократична партія (УНДП), що стала найбільш масовою політичною організацією в Україні. У Га­личині виникають також перші українські військово-спортивні то­вариства — «Сокіл» (1898 р.) і «Січі» (1900 p.), що стали зародком майбутнього національного війська.

У цей час до України починають проникати і марксистські ідеї. Першим українським марксистом вважається Зібер, який вже у 1871 р. познайомив своїх студентів з основами теорії Маркса. У 1875 р. Е. Заславський організував в Одесі «Південноросійський союз робіт­ників» — одну з перших марксистських організацій в імперії. У 1893 р. в Києві з'явилася перша марксистська група — «Російська група соціал-демократів». Але в цілому марксизм не знаходив широкого розуміння і розповсюдження серед українського населення, хоча в індустріальних центрах він перетворився на досить впливову ідейну течію, з якої виріс соціал-демократичний рух.

У Лівобережній частині України першою національною полі­тичною організацією стало «Братство тарасівців», засноване в 1891 р. групою студентів. Були встановлені зв'язки із студентськими групами у Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові. Головною метою бра­терства було визнання політичної автономії України у складі Ро­

сійської федерації, але, не добившись реальних успіхів, ця органі­зація незабаром розпалася.

Таким чином, на межі XIX — XX ст. значна частина українсь­ких земель у складі Російської імперії перетворилась у важливі ін­дустріальні регіони. Бурхливий розвиток промисловості призвів до значних змін у структурі суспільства. Різко зросла питома вага на­йманих робітників, та інших верств населення. Іноді ці верстви на­селення мали різнонаправлені інтереси. Почали виникати політичні партії, які виражали інтереси тієї або іншої частини суспільства. Все це призвело до різкого загострення внутрішньополітичної бо­ротьби на початку наступного XX ст.

Контрольні питання і завдання

Проаналізуйте міжнародні відносини на початку XIX ст..

Охарактеризуйте рух декабристів в Україні.

Яким було ставлення українців до польського повстання 1830 року?

У чому полягав процес русифікації України?

Чому Т. Г. Шевченко став символом української духовності?

Яким було положення українців в Австрійській імперії?

Дайте характеристику головним реформам у Російській імпе­рії у другій половині XIX століття.

Як вплинули російські реформи на Україну?

Назвіть головні соціально-економічні зміни в Україні в другій половині XIX століття.

Що Ви знаєте про діяльність М. Драгоманова?

Охарактеризуйте основні напрями в українському національ­ному русі другої половини XIX століття.

Якими були в Україні перспективи розповсюдження маркси­зму?