• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ X УКРАЇНА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Радянська Україна на початку 20-х років. Ранньою весною 1921 р. в Україні була зроблена остання спроба відкритої озброєної боротьби з більшовиками. З території Польщі до країни вступив 2-тисячний загін добровольців армії УНР під командуванням Ю. Тютюнника. Заглибившись в українські землі, добровольці роз­раховували підняти загальне повстання населення проти нової вла­ди, проте, їх надії не виправдалися. Незабаром в районі Житомира загін Тютюнника був оточений кавалерійською бригадою Г. Котов-ського і повністю знищений.

Шість років безперервних воєн і революцій, що відбувалися на території України, згубним чином відбилися на економіці країни. Людські втрати склали близько 4 млн чоловік, промислове вироб­ництво скоротилося в 9 разів, збір зерна не перевищував 25 % до­воєнного. Розруха, епідемії, убогість і голод доповнювали безраді­сну картину. У значній мірі в ситуації, що склалася, були винні більшовики, що проводили політику «військового комунізму», ме­тою якої був безпосередній перехід до виробництва і розподілу на комуністичних принципах, — без приватної власності, ринку і то­варно-грошових стосунків. Така політика, доповнена продрозклад-кою, повністю ліквідовувала матеріальну зацікавленість працівни­ків у результатах їх праці. Переважну більшість селян скоротило виробництво сільськогосподарської продукції до мінімуму своїх потреб. Економіка зайшла в безвихідь. Більшовикам необхідно бу­ло терміново виправляти положення, внісши значні зміни до своєї внутрішньої політики.

Вся повнота влади в Україні була зосереджена в руках ЦК КП(б)У на чолі з В. Молотовим і РНК УРСР, очолюваного X. Раковським. Проте обидва ці органи влади беззаперечно підко­рялися Москві, яка і визначала політичну лінію в усій країні.

У березні 1921 р. в Москві відбувся X з'їзд РКП(б), на якому Ленін після тривалої і наполегливої боротьби, настояв на ухваленні «нової економічної політики» (НЕП). Суть НЕПу зводилася до то­го, що продрозкладка замінювалася фіксованим продовольчим по­датком, після сплати якого селяни могли продавати надлишки про­дуктів на ринку, тим самим набуваючи зацікавленості у резуль­

татах власної праці. Нова політика дозволяла вільну торгівлю, пе­редачу дрібних підприємств до приватної власності або оренду, ви­користання іноземних концесій. При цьому «командні висоти» в економіці — важка промисловість, транспорт, банки, зовнішня тор­гівля — залишалися під державним контролем. НЕП розглядувався більшовиками тільки як тимчасовий відступ від принципів соціалі­зму, направленого на швидке відновлення економіки країни. Проте НЁП зробив справжнє «економічне диво» — протягом декількох років країна ожила, піднялася з руїн і рушила вперед.

Навесні 1921 р. економічна ситуація ускладнилася рідкісною посухою, яка викликала голод 1921 — 1923 pp. Особливо постраж­дали від голоду райони Поволжя та півдня України. Проте якщо в Поволжі уряд офіційно визнав голод і організував допомогу голо­дуючим, то в Україні голод замовчувався. Більш того, жоден із го­лодуючих районів України не був звільнений від обов'язкового продовольчого податку. Тим часом у Запорізькій губернії голоду­вало майже 100 % населення, в Одеській — 90 %, тут люди вмира­ли цілими селами, але державної допомоги до України не надходи­ло. Тільки до 1923 р. ситуація з виробництвом зерна стабілізу­валася, і голод відступив.

Використовуючи проблему допомоги голодуючим Поволжя, бі­льшовики розвернули широкий наступ на церкву, конфіскуючи храмові цінності для закупівлі хліба за кордоном. Це призвело до конфлікту між владою і церквою, який легко вирішувався на ко­ристь першої за допомогою прямої сили. Саме в цей час пролунали слова Леніна, які згодом стали широко відомими: «Чим більшу кі­лькість представників реакційного духовенства і реакційної буржу­азії нам удасться розстріляти, тим краще».

Утворення СРСР. Згідно Конституції 1919 р. Україна вважалася формально незалежною державою. Проте суверенітет країни зво­дився до мінімуму. В Україні здійснювався суворий контроль мос­ковського центру, що забезпечувався трьома силами, — РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією і карате­лями ЧК.

У грудні 1920 р. між РРФСР і УРСР був підписаний Союзний робітничо-селянський договір, згідно якому республіки вступали до військово-економічного союзу. Створювалися об'єднані коміса­ріати військових і військово-морських сил, зовнішньої торгівлі, фі­нансів, праці, транспорту, пошти і телеграфів, що перебували в прямому підпорядкуванні РНК РРФСР. Подібні договори були за-ключені Радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Це було вирішальним кроком до створення єдиної централізованої держави більшовиків.

30 грудня 1922 p. І з'їзд Рад СРСР прийняв Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і затвердив Союзний договір. У договорі вказувалося, що «незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних умовах вступають до державного союзу і деякі свої повноваження передають органам центральної влади». Під контроль союзного уряду потрапляли: зо­внішня торгівля, армія і флот, зовнішня політика, фінанси, транс­порт і зв'язок. У сфері республіканських органів влади залишалися внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство і соціальне забез­печення. З метою гарантії «добровільності» союзу, кожна республі­ка мала право виходу з нього, що було зафіксоване в Конституції 1924 р. Оскільки вихід республіки з союзу міг бути здійснений тільки за згодою комуністичної партії, подібна ситуація практично виключалася. Суверенні права республік перетворювалися на фік­цію, а СРСР — у фактично унітарну, централізовану державу «ди­ктатури пролетаріату», підмінену диктатурою більшовицького центру. Столицею нової держави стала Москва.

Проти подібного договору спробував виступити глава РНК України X. Раковський, який швидко зрозумів, що чим більші пов­новаження отримає український уряд, тим більше особистої влади він матиме. Незабаром цей «захисник українського суверенітету» поплатився за свою позицію. На початку 1923 p. X. Раковський був знятий з поста голови уряду УРСР і згодом розстріляний. Новим главою РНК України був призначений «непохитний» більшовик Чубарь.

Україна стала другою (після Росії) за чисельністю населення і економічним потенціалом союзною республікою. її територія дорі­внювала 450 тис. кв. км., населення досягало 28 млн чоловік, з яких

млн були українцями, а 6 млн доводилося на росіян, євреїв, по­ляків і представників інших народів. Столицею Радянської України було проголошено місто Харків.

«Українізація». У квітні 1923 p. XII з'їзд РКП(б) вніс зміни до національної політики більшовиків. Було вирішено зміцнити вплив партії серед корінного населення союзних республік. Нова націона­льна політика передбачала широке залучення місцевих кадрів до республіканських партійного і державного апаратів. В Україні ця політика отримала назву «українізація». Існує версія, що цілком має право на життя, що ця політика була широкомасштабною про­вокацією, спрямованою на виявлення і подальше знищення націо­нально свідомих елементів серед населення радянських республік.

У 1922 р. в Україні з 55 тис. комуністів 54 % складали росіяни,

% — українці і 14 % — євреї. У державному апараті республіки кількість українців не перевищувала 35 %. Більшовики вважали за

необхідне надати партії та уряду більш національний характер. Крім того, широке залучення українців на керівні посади повинне було продемонструвати західним українцям, що Радянська Україна цілком може задовольнити їх національні інтереси. Українізація проводилася за декількома головними напрямами: залучення украї­нців до партії і надання їм важливих посад у партійному і держав­ному апараті; широке розповсюдження української мови; заохо­чення розвитку української культури і науки.

У результаті виконаної роботи частина українців у КП(б)У зро­сла до 60 %. Деякі з українських комуністів отримали високі пар­тійні та державні посади. Особливо вражаючих результатів україні­зація досягла в області освіти. До 1929 р. в Україні діяло 80 % шкіл, 60 % технікумів, 30 % інститутів з українською мовою навчання. У республіці виходило 426 газет, із них українською мовою — 373. До України повернувся з еміграції видатний історик і громадський діяч М. Грушевський, який очолив історико-філософське відділен­ня АН УРСР.

Незабаром підійшов час перших п'ятирічок, індустріалізації та колективізації, а разом із ними і час нової хвилі масового терору. На початку 1930-х pp. політика українізації була поступово згорнута.

Економічні перетворення в Україні. У 1928 р. був затверджений перший п'ятирічний план економічного розвитку країни. Таким чином, належало почати індустріалізацію СРСР. Цей процес корін­ним чином змінив і українську економіку.

Швидкий розвиток промисловості насамперед переслідував вій­ськові цілі. СРСР залишався єдиною соціалістичною державою і був оточений не зовсім дружніми країнами. Крім того, партійне ке­рівництво виношувало плани «світової революції», а експорт соці­алізму до інших країн без допомоги зброї не мав перспективи. Для індустріалізації були потрібні величезні капіталовкладення і було вирішено викачати необхідні засоби з села.

У 1928 р. відбувся гучний процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа». По суті це був сфабрикований суд над стари­ми фахівцями з метою залякати стару інтелігенцію і примусити її працювати на новий режим. Після цього процесу в Україні було реп­ресовано більше 5 тис. інженерів, учителів, лікарів, студентів та ін.

У планах першої п'ятирічки (1928 — 1933 pp.) Україні відводи­лося значне місце. Тут створювався ряд передових підприємств-гігантів в області енергетики, металургії та машинобудування. На початку 1930-х pp. в Україні був побудований Дніпрогес — найбі­льша гідроелектростанція в Європі, з'явилися величезні сучасні під­приємства — Харківський тракторний завод, Харківський турбінний завод, «Запоріжсталь», Новокраматорський машинобудівний завод,

Луганський паровозобудівний завод, металургійний комбінат у Ма­ріуполі. Не дивлячись на те, що плани першої п'ятирічки не були по­вністю виконані, успіхи індустріалізації були значними. Поступово Україна з аграрної країни перетворювалася на індустріальну.

Форсований розвиток промисловості не підвищував життєвого рівня населення. Оголошене збільшення заробітної плати не забез­печувалося товарною масою. Гроші швидко знецінювалися, а при­мусові державні позики не давали можливості робити заощаджен­ня. Для швидшого обороту грошей держава розвернула широку торгівлю алкогольними напоями. Особисто Сталін дав вказівку «відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». До побуту радянських людей міцно увійшли такі поняття, як «чер­га», «дефіцит», «продовольча картка».

Друга п'ятирічка (1933 — 1937 pp.) продовжила тенденції пер­шої. Цього разу Україна отримала дещо меншу частину із загаль­носоюзного бюджету, оскільки велика увага приділялася створен­ню промислової бази на Уралі. Із 4,5 тис. нових підприємств в Україні будувалося 1 тис. Проте промислове зростання республіки продовжувалося.

Для виконання напружених планів індустріалізації потрібно бу­ло максимально інтенсифікувати працю робітників. У цьому на­прямі держава йшла двома шляхами. По-перше, всіляко розпалю­вався масовий трудовий ентузіазм, для чого вводилася система «соціалістичних змагань», «зустрічних планів», «рухів новаторів» і тому подібне. За ударну працю нагороджували орденами, було вве­дено звання Героя Соціалістичної Праці. У 1935 р. широку рекламу отримав рекорд забійника шахти «Центральна-Ірміно» (Донбас) А. Стаханова, який перевищив добову норму видобутку вугілля в 14,5 разів. Досягнення Стаханова було негайно використане для ор­ганізації змагання за перевиконання норм — стахановського руху. При цьому самі норми були значно підвищені практично у всіх га­лузях промисловості. На залізничному транспорті надважкі поїзди першим почав водити машиніст депо «Слов'янськ» Донецької залі­зниці М. Кривоніс. Трудовий ентузіазм охопив значні маси людей.

Але був ще й інший спосіб збільшення продуктивності праці — примус і страх. Відмова від роботи, прогул, брак, псування устат­кування і верстатів кваліфікувалися як підривна діяльність і могли завершитися арештом і тюремним ув'язненням. Таким чином, до виконання п'ятирічних планів було підключене все працездатне на­селення країни.

Відсоток виконання планів другої п'ятирічки досяг 70 — 75, але і це вражало. Україна отримала ряд нових галузей промисловості, у тому числі — хімічну, авіаційну, тракторну.

Третя п'ятирічка (1938 — 1942 pp.) була фактично прямою під­готовкою до війни. Офіційні асигнування на потреби армії та флоту склали небувалу цифру — 43,4 % бюджету країни. Ще більш жорс­ткими ставали вимоги, що стосувалися режиму роботи: робітники та інженери прикріплялися до підприємств, вводився 7-денний ро­бочий тиждень, скорочувалися відпустки, порушення трудової ди­сципліни прирівнювалося до кримінального злочину. Як відомо, виконанню цих планів перешкодила війна.

Колективізація сільського господарства. Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сто­рінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгос­пи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачу­вання ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде ку­пувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін на­казав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової еконо­мічної політики і неминучу колективізацію сіла. Восени 1929 р. но­вий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усус­пільнювалось все — земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділян­ку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чи­сто символічну плату. Почалася активна боротьба з «куркулями» і «ліквідація куркульства як класу». На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні екс­пропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна бі­льшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де бага­то хто загинув.

До середини 1930-х pp. колективізація в Україні «успішно» за­вершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосередже­но 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів на­

лежали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо ви­конувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом — селянством — було по-кінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Голодомор 1932 — 1933 років. Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарст­ва. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. — 18, а в 1932 р. — тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колго­спів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодо­мору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготі­влі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. — 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і «боротьбу зі спекуляцією». По першому з них за крадіжку декіль­кох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відпові­дальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв се­лянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися «спекуляцією» і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзви­чайна комісія на чолі із В. Молотовим.

Повсякденною практикою стала поява в українських селах ре­гулярних частин Червоної армії та загонів ГТЇУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України сво­го особистого уповноваженого П Постишева, який офіційно обі­йняв посаду другого секретаря ЦК КП(б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П Постишева поля­гало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, «вичистити» КП(б)У від тих, які коливаються і сумніва­ються, припинити процес українізації. У таких умовах в українсь­ких селах почав розповсюджуватися голод.

Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично

більшовики повели з українським селянством війну на винищуван­ня. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 — 1933 pp. не існує. Проте більшість до­слідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.

Великий терор. Практично одночасно з колективізацією в Україні, як, втім, і у всьому СРСР, почалася нова хвиля терору. У 1930 р. в Харкові пройшов судовий процес над членами органі­зації «Союз звільнення України». Сьогодні неможливо точно ви­значити, чи існувала організації насправді, чи справа була сфабри­кована ГПУ. Проте 45 видних представників української інтелігенції було арештовано і заслано до сибірських таборів, де вони і загинули. Репресії набирали небаченого розмаху. ГПУ деся­тками фабрикувало справи про «таємні антирадянські організації», заарештовували і піддавали тортурам десятки і сотні тисяч людей по всій Україні.

Свого апогею терор досяг у 1937 — 1938 pp. У ці роки під ніж репресій потрапили і представники партійної еліти. «Стара партій­на гвардія» вже не влаштовувала Сталіна, який отримав неподільну особисту владу, необхідно було розчистити місце для нової бюрок­ратії, абсолютно відданої «вождеві». З 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було розстріляно 100, з 11 членів українського Політбюро загинуло 10 чоловік. Була фізично ліквідована практич­но вся верхівка КП(б)У й уряди УРСР. П Постишева відкликали до Москви і незабаром розстріляли. Така ж доля спіткала лідера українських комуністів С. Косіора і голову Раднаркому України В.Чубаря. У січні 1938 р. партійну організацію України очолив М. Хрущов, який прибув із Москви. Репресії продовжилися з но­вою силою. Влітку 1938 р. були заарештовані та розстріляні всі 17 міністрів Радянської України. Черговий глава українського уря­ду П Любченко, застреливши дружину, наклав на себе руки. Всьо­го репресіям були піддані 40 % членів КП(б) У. Хрущов доповідав до Москви, що партія «вичищена до блиску».

У 1934 р. столиця Радянської України була переведена з Харко­ва до історичного Києва. У 1936 р. була прийнята нова Радянська Конституція, а її український варіант з'явився в 1937 р. Ця Консти­туція оголошувала про «перемогу соціалізму» в СРСР. У головно­му документі країни проголошувалися всі демократичні права для її громадян, які нічим не підтверджувалися на практиці. СРСР ста­

вав суворо централізованою, унітарною державою. Союзні респуб­ліки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя. Остаточно затверджувався не­подільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сфера­ми суспільного життя і над кожною особою окремо. Україна всту­пила в епоху «соціалізму».

Західна Україна в міжвоєнний період. Після радянсько-польської війни і Ризького миру 1921 р. більше 7 млн західних українців опинилися на території Польщі, Румунії та Чехословач-чини. До складу польської держави увійшли Західна Волинь і вся Галичина, до Румунії відійшли придунайські землі та Буковина, а Чехословаччині дісталося Закарпаття.

Українці в Польщі. За рішенням країн Антанти Польща скупо­вувала Галичину тимчасово, і до 1923 р. у Відні продовжували іс­нувати емігрантський уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Про­те, прагнучи до створення сильної Польщі як буфера проти Радянської Росії, держави Антанти в березні 1923 р. визнали тери­торію Галичини частиною польської держави. Польська влада роз­ділила західноукраїнські землі на три воєводства — Львівське, Тернопільське і Станіславське і встановили тут практично окупа­ційний режим. Влада на цій території належала командувачу оку­паційними військами генералу Галлеру. Був ліквідований Галиць­кий краєвий сейм, а всі українці, євреї та німці зняті з адміністра­тивних постів.

Переважна більшість населення Західної України не визнавала прав Польщі на Волинь і Галичину. Організований антипольський рух народився ще в 1920 p., коли була створена підпільна Україн­ська військова організація (УВО). Незабаром почалися акти сабо­тажу і терору проти польської влади. Діяли навіть партизанські за­гони, найбільш відомим із яких був загін під командуванням С. Мельничука і П Шеремета. Тільки у листопаді 1922 р. цей загін був знищений польськими військами, а його командири розстріляні в місті Чорткові. Незабаром поляки ліквідували й інші озброєні фо­рмування українців. Проте, «українське питання» в Польщі вирі­шене не було.

Українські землі, які ввійшли до складу Польщі, складали тре­тину її території. Тут проживало більше 5,5 мли українців, 2,2 млн поляків і близько 1 мли євреїв. Всього українці складали прибли­зно 16 % населення Польщі. Стрижнем політики польської держа­ви по відношенню до українського населення була ідея його «по­лонізації». Вже у 1924 р. було заборонено вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість україн­

сысих шкіл перейшли на польську мову. Крім того, до Галичини і на Волинь прямували десятки тисяч польських військових і циві­льних колоністів («осадників»), які отримували тут кращі землі та користувалися урядовими кредитами і пільгами. Всього до украї­нських селищ переїхало близько 200 тис. поляків, ще 100 тис. їх осіло в містах. До 1939 р. частина українців у найбільшому місті Галичини Львові складала всього 16 %, тоді як частина поляків дорівнювала 51 %, ще 32 % населення міста складали євреї. Зро­зуміло, ці дії польської влади ніяк не могли поліпшити польсько-українські стосунки.

Дуже важким був і економічний стан українців у польській державі. Поляки розглядали Західну Україну як свій сировинний придаток і ринок збуту промислових товарів, і не проявляли турбо­ти про розвиток цього краю. Більше 80 % українського населення складали селяни, що вічно страждали від земельного голоду. Кіль­кість українців-робітників була вельми невеликою, української бу­ржуазії практично не було взагалі. Тільки 1 % західних українців належав до інтелігенції, основу якої складали священнослужителі та вчителі шкіл. Про тяжкий стан місцевої промисловості говорить той факт, що 85 % усіх підприємств належало до дрібних і напівку­старних. Постійним супутником життя західних українців було безробіття. Мало виручав навіть варіант еміграції, оскільки США і Канада в цей час значно понизили свої еміграційні квоти. Всього в міжвоєнний період до Америки виїхало близько 170 тис. західних українців.

Особливо хворобливо відбилася в західноукраїнських землях світова економічна криза 1929 — 1933 pp. Населення опинилося на межі голоду. Влітку 1930 р. по всій Галичині прокотилася хвиля підпалів маєтків польських колоністів, тут було офіційно зареєст­ровано близько 2,2 тис. актів «саботажу». У відповідь польська влада кинула до галицьких сіл загони поліції та кавалерії, які «за­миряли» місцевих селян, громили їхнє майно, громадські центри і бібліотеки. Всього в результаті цієї акції «пацифікації» («заспоко­єння») більше 2 тис. українців були арештовані та піддані тюрем­ному ув'язненню. Стосунки між поляками й українцями на Волині та в Галичині залишалися вкрай напруженими.

Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні бу­ло Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіцій­ним органом українська газета «Діло». Програма партії передбача­ла створення незалежної об'єднаної України легальними, демокра­тичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія

привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітни­ків. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям.

У 1920-ті pp. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, що було пов'язано з політикою «українізації» в УРСР. Декілька со­тень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, приваблених радянською пропагандою, виїхало до УРСР. Проте практично всі вони загинули в роки репресій. У 1923 р. була створена Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що діяла в підпіллі. Партія була складовою частиною Ко­муністичної партії Польщі (КПП), але користувалася широкою ав­тономією. Метою КПЗУ було приєднання західноукраїнських зе­мель до Радянської України. У 1930-ті pp., у зв'язку з колективі­зацією, голодом і репресіями в УРСР, партія почала втрачати свій вплив. Лідери КПЗУ, які дозволили собі критику того, що відбува­лося в Радянській Україні, були знищені на території СРСР. У 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну була розпущена КПП, а разом із нею і КПЗУ.

Утворення ОУН У 1929 р. у Відні зібралися представники Української військової організації (УВО) і студентські угрупо­вання. Збори оголосили себе І конгресом Організації українських націоналістів (ОУН), головою якої був обраний Є. Коновалець. Метою організації було створення незалежної української держа­ви з багатоукладною економікою. Для досягнення цієї мети ви­знавалися законними будь-які методи боротьби. Основою тактики ОУН стала озброєна боротьба проти окупантів, найчастіше у фо­рмі терористичних актів. Організація привабила велику кількість західноукраїнської молоді і незабаром нараховувала близько 20 тис. членів, проте тих, що співчували ОУН, було у багато разів бі­льше.

Практика політичного терору посилилася з 1933 p., коли крає-вим керівником ОУН у Західній Україні став 24-річний С. Банде-ра. Найбільш гучними терористичними актами були вбивства співробітника радянського консульства у Львові Майнова (1933 р.), директора львівської української гімназії Бабія (1934 р.) і мі­ністра внутрішніх справ Польщі Перацького (1934 p.). Наслідком останньої події став арешт великої групи членів ОУН, у тому чис­лі й С. Бандери. Яскравий виступ Бандери в суді приніс йому по­пулярність. Група оунівців на чолі з Бандерою була засуджена до страти, заміненої довічним ув'язненням. У 1938 р. в Роттердамі радянськими агентами був убитий лідер ОУН Є. Коновалець. Ио­

го наступником став А. Мельник, який почав орієнтуватися на гі­тлерівську Німеччину. Мельник вважав, що Німеччина є природ­ним союзником українців, оскільки виступає ворогом Польщі і СРСР — країн, що окуповують Україну. Але у майбутньому наїв­ні надії на те, що фюрер допоможе створити незалежну Україну, не виправдалися.

Українці в Румунії. Скориставшись розпадом Австро-Угорщини і крахом Російської імперії, Румунія ще в 1918 р. окупувала части­ну українських земель. До складу Румунії увійшли Північна Буко­вина, Ізмаїл, Акерманський і Хотинський повіти Бесарабії. Всього на румунській території опинилося близько 800 тис. українців, що складали до 5 % населення країни.

Політика румунського уряду відносно українців мала явно дис­кримінаційний характер. Тут взагалі не визнавалася українська на­ціональність, а самі українці офіційно трактувалися як «румуни за походженням, що забули свою рідну мову».

У 1924 р. на придунайських землях Бесарабії спалахнуло анти-румунське повстання. Озброєний виступ організували місцеві ко­муністи, а його центром стало місто Татарбунари. Румунська влада кинула на придушення повстання регулярні війська з артилерією. У ході боїв загинули більше 3 тис. повстанців, багато хто був заареш­тований і кинутий до в'язниці. Ціною значних зусиль румунського уряду це повстання було придушене.

На території Буковини румуни закрили всі українські школи, а також всі українські кафедри Чернівецького університету. Була за­боронена українська преса, румунізовувалась українська правосла­вна церква. У 1927 р. румунський уряд почав деяку лібералізацію окупаційного режиму на українських територіях. Відродилися українські культурні громади, театральні групи, студентські органі­зації, преса. У цьому ж році в Буковині була створена Українська національна партія, яка намагалася захищати права українців, не порушуючи лояльності по відношенню до Румунії. Партія отрима­ла декілька місць у румунському парламенті. Комуністи Буковини приєдналися до Комуністичної партії Румунії та діяли у підпіллі, не маючи помітного впливу серед населення. У 1938 р. король Румунії Кароль II встановив у країні військову диктатуру. Всі політичні партії й організації були розпущені.

Економічний стан українців у Румунії був украй важким. У Бу­ковині відчувався катастрофічний брак землі, а промисловість пе­ребувала в зачатковому стані. Цей регіон був економічно відсталим у небагатій Румунії. Подібне положення існувало й у придунайсь­ких землях, населених українцями.

Українці у Чехословаччині. У міжвоєнними період Чехословач-чина була однією з найбільш демократичних держав світу. Це від­билося і на положенні 460 тис. українців Закарпаття, включених до складу Чехословаччини. Територія Закарпаття була виділена в окремий край, що отримав назву «Підкарпатська Русь». Враховую­чи економічну відсталість цих земель, чехословацький уряд вкла­дав сюди значно більше коштів, ніж надходило із Закарпаття. Українські селяни отримали додаткові наділи землі за рахунок ко­лишніх маєтків угорських поміщиків. Росла кількість українських шкіл, було відкрито декілька українських гімназій. Проте коли по­літичні діячі Закарпаття виступали з вимогою автономії краю, уряд Чехословаччини відмовлявся розглядати це питання.

Ситуація змінилася після підписання в жовтні 1938 р. Мюнхен­ської угоди, яка передавала частину чехословацької території Ні­меччині. У цих умовах уряд Чехословаччини був вимушений пого­дитися з автономією Закарпаття. 11 жовтня 1938 р. був створений перший уряд так званої «Карпато-руської держави», яку незабаром очолив А. Волошин. Ця держава офіційно знаходилася у федерації з Чехією та Словаччиною.

2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж, відповідно до якого Угорщині передавалася Південна Словаччина, а також ча­стина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево і Берегове. Столиця Карпатської України, як тепер називалася автономна держава, була перенесена до міста Хуст. Уряд Волошина спрямував свої зусилля на те, щоб перетворити Карпатську Україну на самостійну державу. У зовнішній політиці Волошин намагався спиратися на фашистську Німеччину, проте німці віддали перевагу своєму союзнику — хор-тистській Угорщині. Німеччина безумовно підтримала угорські те­риторіальні претензії в Закарпатті.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини, а угорські вдерлися до Закарпаття. 15 березня в Хусті Карпатська Україна була проголошена незалеж­ною державою. Президент Волошин звернувся до Німеччини із проханням про протекторат. Проте німецький консул порадив не чинити опору угорським військам. Угорці мали добре озброєну 40-тисячну армію. Опір з боку військ Карпатської України виглядав абсолютно безнадійним. Проте погано навчена й озброєна карпат­ська армія вступила в бій. 15 березня угорські війська зайняли Хуст і поклали край недовгому існуванню самостійної української дер­жави. У боях з угорцями загинуло близько 5 тис. українців, уряд Волошина емігрував за кордон. Проте історичний епізод із Карпат­ською Україною допоміг жителям Закарпаття остаточно усвідоми­ти себе невід'ємною частиною української нації.

Контрольні питання і завдання

Яким було положення Радянської України на початку 1920-х років?

Якою була мета більшовицької політики «військового кому­нізму»?

Що дало Україні утворення СРСР?

В чому полягала нова економічна політика (НЕП)?

Дайте характеристику радянської політики «українізації».

Якими головними напрямами йшли економічні перетворення в Україні в 1920-х роках?

Які наслідки для української економіки мали перші п'ятирічки?

Яким чином відбувалася в Україні колективізація сільського господарства?

Хто такий «куркуль» і як з ним боролися?

Чому голодомор в Україні в 1932 — 1933 pp. називають «штучним»?

Визначте соціально-економічні та політичні наслідки україн­ського голодомору.

Як виявився в Україні «Великий терор»?

У чому полягали особливості положення західно-українських земель у міжвоєнний період?

Проаналізуйте різницю у становищі українців у Польщі, Ру­мунії та Чехословаччині.

Як і з якою метою була створена ОУН?

Радянська Україна на початку 20-х років. Ранньою весною 1921 р. в Україні була зроблена остання спроба відкритої озброєної боротьби з більшовиками. З території Польщі до країни вступив 2-тисячний загін добровольців армії УНР під командуванням Ю. Тютюнника. Заглибившись в українські землі, добровольці роз­раховували підняти загальне повстання населення проти нової вла­ди, проте, їх надії не виправдалися. Незабаром в районі Житомира загін Тютюнника був оточений кавалерійською бригадою Г. Котов-ського і повністю знищений.

Шість років безперервних воєн і революцій, що відбувалися на території України, згубним чином відбилися на економіці країни. Людські втрати склали близько 4 млн чоловік, промислове вироб­ництво скоротилося в 9 разів, збір зерна не перевищував 25 % до­воєнного. Розруха, епідемії, убогість і голод доповнювали безраді­сну картину. У значній мірі в ситуації, що склалася, були винні більшовики, що проводили політику «військового комунізму», ме­тою якої був безпосередній перехід до виробництва і розподілу на комуністичних принципах, — без приватної власності, ринку і то­варно-грошових стосунків. Така політика, доповнена продрозклад-кою, повністю ліквідовувала матеріальну зацікавленість працівни­ків у результатах їх праці. Переважну більшість селян скоротило виробництво сільськогосподарської продукції до мінімуму своїх потреб. Економіка зайшла в безвихідь. Більшовикам необхідно бу­ло терміново виправляти положення, внісши значні зміни до своєї внутрішньої політики.

Вся повнота влади в Україні була зосереджена в руках ЦК КП(б)У на чолі з В. Молотовим і РНК УРСР, очолюваного X. Раковським. Проте обидва ці органи влади беззаперечно підко­рялися Москві, яка і визначала політичну лінію в усій країні.

У березні 1921 р. в Москві відбувся X з'їзд РКП(б), на якому Ленін після тривалої і наполегливої боротьби, настояв на ухваленні «нової економічної політики» (НЕП). Суть НЕПу зводилася до то­го, що продрозкладка замінювалася фіксованим продовольчим по­датком, після сплати якого селяни могли продавати надлишки про­дуктів на ринку, тим самим набуваючи зацікавленості у резуль­

татах власної праці. Нова політика дозволяла вільну торгівлю, пе­редачу дрібних підприємств до приватної власності або оренду, ви­користання іноземних концесій. При цьому «командні висоти» в економіці — важка промисловість, транспорт, банки, зовнішня тор­гівля — залишалися під державним контролем. НЕП розглядувався більшовиками тільки як тимчасовий відступ від принципів соціалі­зму, направленого на швидке відновлення економіки країни. Проте НЁП зробив справжнє «економічне диво» — протягом декількох років країна ожила, піднялася з руїн і рушила вперед.

Навесні 1921 р. економічна ситуація ускладнилася рідкісною посухою, яка викликала голод 1921 — 1923 pp. Особливо постраж­дали від голоду райони Поволжя та півдня України. Проте якщо в Поволжі уряд офіційно визнав голод і організував допомогу голо­дуючим, то в Україні голод замовчувався. Більш того, жоден із го­лодуючих районів України не був звільнений від обов'язкового продовольчого податку. Тим часом у Запорізькій губернії голоду­вало майже 100 % населення, в Одеській — 90 %, тут люди вмира­ли цілими селами, але державної допомоги до України не надходи­ло. Тільки до 1923 р. ситуація з виробництвом зерна стабілізу­валася, і голод відступив.

Використовуючи проблему допомоги голодуючим Поволжя, бі­льшовики розвернули широкий наступ на церкву, конфіскуючи храмові цінності для закупівлі хліба за кордоном. Це призвело до конфлікту між владою і церквою, який легко вирішувався на ко­ристь першої за допомогою прямої сили. Саме в цей час пролунали слова Леніна, які згодом стали широко відомими: «Чим більшу кі­лькість представників реакційного духовенства і реакційної буржу­азії нам удасться розстріляти, тим краще».

Утворення СРСР. Згідно Конституції 1919 р. Україна вважалася формально незалежною державою. Проте суверенітет країни зво­дився до мінімуму. В Україні здійснювався суворий контроль мос­ковського центру, що забезпечувався трьома силами, — РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією і карате­лями ЧК.

У грудні 1920 р. між РРФСР і УРСР був підписаний Союзний робітничо-селянський договір, згідно якому республіки вступали до військово-економічного союзу. Створювалися об'єднані коміса­ріати військових і військово-морських сил, зовнішньої торгівлі, фі­нансів, праці, транспорту, пошти і телеграфів, що перебували в прямому підпорядкуванні РНК РРФСР. Подібні договори були за-ключені Радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Це було вирішальним кроком до створення єдиної централізованої держави більшовиків.

30 грудня 1922 p. І з'їзд Рад СРСР прийняв Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і затвердив Союзний договір. У договорі вказувалося, що «незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних умовах вступають до державного союзу і деякі свої повноваження передають органам центральної влади». Під контроль союзного уряду потрапляли: зо­внішня торгівля, армія і флот, зовнішня політика, фінанси, транс­порт і зв'язок. У сфері республіканських органів влади залишалися внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство і соціальне забез­печення. З метою гарантії «добровільності» союзу, кожна республі­ка мала право виходу з нього, що було зафіксоване в Конституції 1924 р. Оскільки вихід республіки з союзу міг бути здійснений тільки за згодою комуністичної партії, подібна ситуація практично виключалася. Суверенні права республік перетворювалися на фік­цію, а СРСР — у фактично унітарну, централізовану державу «ди­ктатури пролетаріату», підмінену диктатурою більшовицького центру. Столицею нової держави стала Москва.

Проти подібного договору спробував виступити глава РНК України X. Раковський, який швидко зрозумів, що чим більші пов­новаження отримає український уряд, тим більше особистої влади він матиме. Незабаром цей «захисник українського суверенітету» поплатився за свою позицію. На початку 1923 p. X. Раковський був знятий з поста голови уряду УРСР і згодом розстріляний. Новим главою РНК України був призначений «непохитний» більшовик Чубарь.

Україна стала другою (після Росії) за чисельністю населення і економічним потенціалом союзною республікою. її територія дорі­внювала 450 тис. кв. км., населення досягало 28 млн чоловік, з яких

млн були українцями, а 6 млн доводилося на росіян, євреїв, по­ляків і представників інших народів. Столицею Радянської України було проголошено місто Харків.

«Українізація». У квітні 1923 p. XII з'їзд РКП(б) вніс зміни до національної політики більшовиків. Було вирішено зміцнити вплив партії серед корінного населення союзних республік. Нова націона­льна політика передбачала широке залучення місцевих кадрів до республіканських партійного і державного апаратів. В Україні ця політика отримала назву «українізація». Існує версія, що цілком має право на життя, що ця політика була широкомасштабною про­вокацією, спрямованою на виявлення і подальше знищення націо­нально свідомих елементів серед населення радянських республік.

У 1922 р. в Україні з 55 тис. комуністів 54 % складали росіяни,

% — українці і 14 % — євреї. У державному апараті республіки кількість українців не перевищувала 35 %. Більшовики вважали за

необхідне надати партії та уряду більш національний характер. Крім того, широке залучення українців на керівні посади повинне було продемонструвати західним українцям, що Радянська Україна цілком може задовольнити їх національні інтереси. Українізація проводилася за декількома головними напрямами: залучення украї­нців до партії і надання їм важливих посад у партійному і держав­ному апараті; широке розповсюдження української мови; заохо­чення розвитку української культури і науки.

У результаті виконаної роботи частина українців у КП(б)У зро­сла до 60 %. Деякі з українських комуністів отримали високі пар­тійні та державні посади. Особливо вражаючих результатів україні­зація досягла в області освіти. До 1929 р. в Україні діяло 80 % шкіл, 60 % технікумів, 30 % інститутів з українською мовою навчання. У республіці виходило 426 газет, із них українською мовою — 373. До України повернувся з еміграції видатний історик і громадський діяч М. Грушевський, який очолив історико-філософське відділен­ня АН УРСР.

Незабаром підійшов час перших п'ятирічок, індустріалізації та колективізації, а разом із ними і час нової хвилі масового терору. На початку 1930-х pp. політика українізації була поступово згорнута.

Економічні перетворення в Україні. У 1928 р. був затверджений перший п'ятирічний план економічного розвитку країни. Таким чином, належало почати індустріалізацію СРСР. Цей процес корін­ним чином змінив і українську економіку.

Швидкий розвиток промисловості насамперед переслідував вій­ськові цілі. СРСР залишався єдиною соціалістичною державою і був оточений не зовсім дружніми країнами. Крім того, партійне ке­рівництво виношувало плани «світової революції», а експорт соці­алізму до інших країн без допомоги зброї не мав перспективи. Для індустріалізації були потрібні величезні капіталовкладення і було вирішено викачати необхідні засоби з села.

У 1928 р. відбувся гучний процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа». По суті це був сфабрикований суд над стари­ми фахівцями з метою залякати стару інтелігенцію і примусити її працювати на новий режим. Після цього процесу в Україні було реп­ресовано більше 5 тис. інженерів, учителів, лікарів, студентів та ін.

У планах першої п'ятирічки (1928 — 1933 pp.) Україні відводи­лося значне місце. Тут створювався ряд передових підприємств-гігантів в області енергетики, металургії та машинобудування. На початку 1930-х pp. в Україні був побудований Дніпрогес — найбі­льша гідроелектростанція в Європі, з'явилися величезні сучасні під­приємства — Харківський тракторний завод, Харківський турбінний завод, «Запоріжсталь», Новокраматорський машинобудівний завод,

Луганський паровозобудівний завод, металургійний комбінат у Ма­ріуполі. Не дивлячись на те, що плани першої п'ятирічки не були по­вністю виконані, успіхи індустріалізації були значними. Поступово Україна з аграрної країни перетворювалася на індустріальну.

Форсований розвиток промисловості не підвищував життєвого рівня населення. Оголошене збільшення заробітної плати не забез­печувалося товарною масою. Гроші швидко знецінювалися, а при­мусові державні позики не давали можливості робити заощаджен­ня. Для швидшого обороту грошей держава розвернула широку торгівлю алкогольними напоями. Особисто Сталін дав вказівку «відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». До побуту радянських людей міцно увійшли такі поняття, як «чер­га», «дефіцит», «продовольча картка».

Друга п'ятирічка (1933 — 1937 pp.) продовжила тенденції пер­шої. Цього разу Україна отримала дещо меншу частину із загаль­носоюзного бюджету, оскільки велика увага приділялася створен­ню промислової бази на Уралі. Із 4,5 тис. нових підприємств в Україні будувалося 1 тис. Проте промислове зростання республіки продовжувалося.

Для виконання напружених планів індустріалізації потрібно бу­ло максимально інтенсифікувати працю робітників. У цьому на­прямі держава йшла двома шляхами. По-перше, всіляко розпалю­вався масовий трудовий ентузіазм, для чого вводилася система «соціалістичних змагань», «зустрічних планів», «рухів новаторів» і тому подібне. За ударну працю нагороджували орденами, було вве­дено звання Героя Соціалістичної Праці. У 1935 р. широку рекламу отримав рекорд забійника шахти «Центральна-Ірміно» (Донбас) А. Стаханова, який перевищив добову норму видобутку вугілля в 14,5 разів. Досягнення Стаханова було негайно використане для ор­ганізації змагання за перевиконання норм — стахановського руху. При цьому самі норми були значно підвищені практично у всіх га­лузях промисловості. На залізничному транспорті надважкі поїзди першим почав водити машиніст депо «Слов'янськ» Донецької залі­зниці М. Кривоніс. Трудовий ентузіазм охопив значні маси людей.

Але був ще й інший спосіб збільшення продуктивності праці — примус і страх. Відмова від роботи, прогул, брак, псування устат­кування і верстатів кваліфікувалися як підривна діяльність і могли завершитися арештом і тюремним ув'язненням. Таким чином, до виконання п'ятирічних планів було підключене все працездатне на­селення країни.

Відсоток виконання планів другої п'ятирічки досяг 70 — 75, але і це вражало. Україна отримала ряд нових галузей промисловості, у тому числі — хімічну, авіаційну, тракторну.

Третя п'ятирічка (1938 — 1942 pp.) була фактично прямою під­готовкою до війни. Офіційні асигнування на потреби армії та флоту склали небувалу цифру — 43,4 % бюджету країни. Ще більш жорс­ткими ставали вимоги, що стосувалися режиму роботи: робітники та інженери прикріплялися до підприємств, вводився 7-денний ро­бочий тиждень, скорочувалися відпустки, порушення трудової ди­сципліни прирівнювалося до кримінального злочину. Як відомо, виконанню цих планів перешкодила війна.

Колективізація сільського господарства. Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сто­рінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгос­пи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачу­вання ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде ку­пувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін на­казав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової еконо­мічної політики і неминучу колективізацію сіла. Восени 1929 р. но­вий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усус­пільнювалось все — земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділян­ку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чи­сто символічну плату. Почалася активна боротьба з «куркулями» і «ліквідація куркульства як класу». На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні екс­пропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна бі­льшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де бага­то хто загинув.

До середини 1930-х pp. колективізація в Україні «успішно» за­вершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосередже­но 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів на­

лежали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо ви­конувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом — селянством — було по-кінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Голодомор 1932 — 1933 років. Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарст­ва. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. — 18, а в 1932 р. — тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колго­спів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодо­мору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготі­влі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. — 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і «боротьбу зі спекуляцією». По першому з них за крадіжку декіль­кох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відпові­дальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв се­лянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися «спекуляцією» і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзви­чайна комісія на чолі із В. Молотовим.

Повсякденною практикою стала поява в українських селах ре­гулярних частин Червоної армії та загонів ГТЇУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України сво­го особистого уповноваженого П Постишева, який офіційно обі­йняв посаду другого секретаря ЦК КП(б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П Постишева поля­гало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, «вичистити» КП(б)У від тих, які коливаються і сумніва­ються, припинити процес українізації. У таких умовах в українсь­ких селах почав розповсюджуватися голод.

Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично

більшовики повели з українським селянством війну на винищуван­ня. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 — 1933 pp. не існує. Проте більшість до­слідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.

Великий терор. Практично одночасно з колективізацією в Україні, як, втім, і у всьому СРСР, почалася нова хвиля терору. У 1930 р. в Харкові пройшов судовий процес над членами органі­зації «Союз звільнення України». Сьогодні неможливо точно ви­значити, чи існувала організації насправді, чи справа була сфабри­кована ГПУ. Проте 45 видних представників української інтелігенції було арештовано і заслано до сибірських таборів, де вони і загинули. Репресії набирали небаченого розмаху. ГПУ деся­тками фабрикувало справи про «таємні антирадянські організації», заарештовували і піддавали тортурам десятки і сотні тисяч людей по всій Україні.

Свого апогею терор досяг у 1937 — 1938 pp. У ці роки під ніж репресій потрапили і представники партійної еліти. «Стара партій­на гвардія» вже не влаштовувала Сталіна, який отримав неподільну особисту владу, необхідно було розчистити місце для нової бюрок­ратії, абсолютно відданої «вождеві». З 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було розстріляно 100, з 11 членів українського Політбюро загинуло 10 чоловік. Була фізично ліквідована практич­но вся верхівка КП(б)У й уряди УРСР. П Постишева відкликали до Москви і незабаром розстріляли. Така ж доля спіткала лідера українських комуністів С. Косіора і голову Раднаркому України В.Чубаря. У січні 1938 р. партійну організацію України очолив М. Хрущов, який прибув із Москви. Репресії продовжилися з но­вою силою. Влітку 1938 р. були заарештовані та розстріляні всі 17 міністрів Радянської України. Черговий глава українського уря­ду П Любченко, застреливши дружину, наклав на себе руки. Всьо­го репресіям були піддані 40 % членів КП(б) У. Хрущов доповідав до Москви, що партія «вичищена до блиску».

У 1934 р. столиця Радянської України була переведена з Харко­ва до історичного Києва. У 1936 р. була прийнята нова Радянська Конституція, а її український варіант з'явився в 1937 р. Ця Консти­туція оголошувала про «перемогу соціалізму» в СРСР. У головно­му документі країни проголошувалися всі демократичні права для її громадян, які нічим не підтверджувалися на практиці. СРСР ста­

вав суворо централізованою, унітарною державою. Союзні респуб­ліки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя. Остаточно затверджувався не­подільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сфера­ми суспільного життя і над кожною особою окремо. Україна всту­пила в епоху «соціалізму».

Західна Україна в міжвоєнний період. Після радянсько-польської війни і Ризького миру 1921 р. більше 7 млн західних українців опинилися на території Польщі, Румунії та Чехословач-чини. До складу польської держави увійшли Західна Волинь і вся Галичина, до Румунії відійшли придунайські землі та Буковина, а Чехословаччині дісталося Закарпаття.

Українці в Польщі. За рішенням країн Антанти Польща скупо­вувала Галичину тимчасово, і до 1923 р. у Відні продовжували іс­нувати емігрантський уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Про­те, прагнучи до створення сильної Польщі як буфера проти Радянської Росії, держави Антанти в березні 1923 р. визнали тери­торію Галичини частиною польської держави. Польська влада роз­ділила західноукраїнські землі на три воєводства — Львівське, Тернопільське і Станіславське і встановили тут практично окупа­ційний режим. Влада на цій території належала командувачу оку­паційними військами генералу Галлеру. Був ліквідований Галиць­кий краєвий сейм, а всі українці, євреї та німці зняті з адміністра­тивних постів.

Переважна більшість населення Західної України не визнавала прав Польщі на Волинь і Галичину. Організований антипольський рух народився ще в 1920 p., коли була створена підпільна Україн­ська військова організація (УВО). Незабаром почалися акти сабо­тажу і терору проти польської влади. Діяли навіть партизанські за­гони, найбільш відомим із яких був загін під командуванням С. Мельничука і П Шеремета. Тільки у листопаді 1922 р. цей загін був знищений польськими військами, а його командири розстріляні в місті Чорткові. Незабаром поляки ліквідували й інші озброєні фо­рмування українців. Проте, «українське питання» в Польщі вирі­шене не було.

Українські землі, які ввійшли до складу Польщі, складали тре­тину її території. Тут проживало більше 5,5 мли українців, 2,2 млн поляків і близько 1 мли євреїв. Всього українці складали прибли­зно 16 % населення Польщі. Стрижнем політики польської держа­ви по відношенню до українського населення була ідея його «по­лонізації». Вже у 1924 р. було заборонено вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість україн­

сысих шкіл перейшли на польську мову. Крім того, до Галичини і на Волинь прямували десятки тисяч польських військових і циві­льних колоністів («осадників»), які отримували тут кращі землі та користувалися урядовими кредитами і пільгами. Всього до украї­нських селищ переїхало близько 200 тис. поляків, ще 100 тис. їх осіло в містах. До 1939 р. частина українців у найбільшому місті Галичини Львові складала всього 16 %, тоді як частина поляків дорівнювала 51 %, ще 32 % населення міста складали євреї. Зро­зуміло, ці дії польської влади ніяк не могли поліпшити польсько-українські стосунки.

Дуже важким був і економічний стан українців у польській державі. Поляки розглядали Західну Україну як свій сировинний придаток і ринок збуту промислових товарів, і не проявляли турбо­ти про розвиток цього краю. Більше 80 % українського населення складали селяни, що вічно страждали від земельного голоду. Кіль­кість українців-робітників була вельми невеликою, української бу­ржуазії практично не було взагалі. Тільки 1 % західних українців належав до інтелігенції, основу якої складали священнослужителі та вчителі шкіл. Про тяжкий стан місцевої промисловості говорить той факт, що 85 % усіх підприємств належало до дрібних і напівку­старних. Постійним супутником життя західних українців було безробіття. Мало виручав навіть варіант еміграції, оскільки США і Канада в цей час значно понизили свої еміграційні квоти. Всього в міжвоєнний період до Америки виїхало близько 170 тис. західних українців.

Особливо хворобливо відбилася в західноукраїнських землях світова економічна криза 1929 — 1933 pp. Населення опинилося на межі голоду. Влітку 1930 р. по всій Галичині прокотилася хвиля підпалів маєтків польських колоністів, тут було офіційно зареєст­ровано близько 2,2 тис. актів «саботажу». У відповідь польська влада кинула до галицьких сіл загони поліції та кавалерії, які «за­миряли» місцевих селян, громили їхнє майно, громадські центри і бібліотеки. Всього в результаті цієї акції «пацифікації» («заспоко­єння») більше 2 тис. українців були арештовані та піддані тюрем­ному ув'язненню. Стосунки між поляками й українцями на Волині та в Галичині залишалися вкрай напруженими.

Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні бу­ло Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіцій­ним органом українська газета «Діло». Програма партії передбача­ла створення незалежної об'єднаної України легальними, демокра­тичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія

привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітни­ків. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям.

У 1920-ті pp. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, що було пов'язано з політикою «українізації» в УРСР. Декілька со­тень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, приваблених радянською пропагандою, виїхало до УРСР. Проте практично всі вони загинули в роки репресій. У 1923 р. була створена Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що діяла в підпіллі. Партія була складовою частиною Ко­муністичної партії Польщі (КПП), але користувалася широкою ав­тономією. Метою КПЗУ було приєднання західноукраїнських зе­мель до Радянської України. У 1930-ті pp., у зв'язку з колективі­зацією, голодом і репресіями в УРСР, партія почала втрачати свій вплив. Лідери КПЗУ, які дозволили собі критику того, що відбува­лося в Радянській Україні, були знищені на території СРСР. У 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну була розпущена КПП, а разом із нею і КПЗУ.

Утворення ОУН У 1929 р. у Відні зібралися представники Української військової організації (УВО) і студентські угрупо­вання. Збори оголосили себе І конгресом Організації українських націоналістів (ОУН), головою якої був обраний Є. Коновалець. Метою організації було створення незалежної української держа­ви з багатоукладною економікою. Для досягнення цієї мети ви­знавалися законними будь-які методи боротьби. Основою тактики ОУН стала озброєна боротьба проти окупантів, найчастіше у фо­рмі терористичних актів. Організація привабила велику кількість західноукраїнської молоді і незабаром нараховувала близько 20 тис. членів, проте тих, що співчували ОУН, було у багато разів бі­льше.

Практика політичного терору посилилася з 1933 p., коли крає-вим керівником ОУН у Західній Україні став 24-річний С. Банде-ра. Найбільш гучними терористичними актами були вбивства співробітника радянського консульства у Львові Майнова (1933 р.), директора львівської української гімназії Бабія (1934 р.) і мі­ністра внутрішніх справ Польщі Перацького (1934 p.). Наслідком останньої події став арешт великої групи членів ОУН, у тому чис­лі й С. Бандери. Яскравий виступ Бандери в суді приніс йому по­пулярність. Група оунівців на чолі з Бандерою була засуджена до страти, заміненої довічним ув'язненням. У 1938 р. в Роттердамі радянськими агентами був убитий лідер ОУН Є. Коновалець. Ио­

го наступником став А. Мельник, який почав орієнтуватися на гі­тлерівську Німеччину. Мельник вважав, що Німеччина є природ­ним союзником українців, оскільки виступає ворогом Польщі і СРСР — країн, що окуповують Україну. Але у майбутньому наїв­ні надії на те, що фюрер допоможе створити незалежну Україну, не виправдалися.

Українці в Румунії. Скориставшись розпадом Австро-Угорщини і крахом Російської імперії, Румунія ще в 1918 р. окупувала части­ну українських земель. До складу Румунії увійшли Північна Буко­вина, Ізмаїл, Акерманський і Хотинський повіти Бесарабії. Всього на румунській території опинилося близько 800 тис. українців, що складали до 5 % населення країни.

Політика румунського уряду відносно українців мала явно дис­кримінаційний характер. Тут взагалі не визнавалася українська на­ціональність, а самі українці офіційно трактувалися як «румуни за походженням, що забули свою рідну мову».

У 1924 р. на придунайських землях Бесарабії спалахнуло анти-румунське повстання. Озброєний виступ організували місцеві ко­муністи, а його центром стало місто Татарбунари. Румунська влада кинула на придушення повстання регулярні війська з артилерією. У ході боїв загинули більше 3 тис. повстанців, багато хто був заареш­тований і кинутий до в'язниці. Ціною значних зусиль румунського уряду це повстання було придушене.

На території Буковини румуни закрили всі українські школи, а також всі українські кафедри Чернівецького університету. Була за­боронена українська преса, румунізовувалась українська правосла­вна церква. У 1927 р. румунський уряд почав деяку лібералізацію окупаційного режиму на українських територіях. Відродилися українські культурні громади, театральні групи, студентські органі­зації, преса. У цьому ж році в Буковині була створена Українська національна партія, яка намагалася захищати права українців, не порушуючи лояльності по відношенню до Румунії. Партія отрима­ла декілька місць у румунському парламенті. Комуністи Буковини приєдналися до Комуністичної партії Румунії та діяли у підпіллі, не маючи помітного впливу серед населення. У 1938 р. король Румунії Кароль II встановив у країні військову диктатуру. Всі політичні партії й організації були розпущені.

Економічний стан українців у Румунії був украй важким. У Бу­ковині відчувався катастрофічний брак землі, а промисловість пе­ребувала в зачатковому стані. Цей регіон був економічно відсталим у небагатій Румунії. Подібне положення існувало й у придунайсь­ких землях, населених українцями.

Українці у Чехословаччині. У міжвоєнними період Чехословач-чина була однією з найбільш демократичних держав світу. Це від­билося і на положенні 460 тис. українців Закарпаття, включених до складу Чехословаччини. Територія Закарпаття була виділена в окремий край, що отримав назву «Підкарпатська Русь». Враховую­чи економічну відсталість цих земель, чехословацький уряд вкла­дав сюди значно більше коштів, ніж надходило із Закарпаття. Українські селяни отримали додаткові наділи землі за рахунок ко­лишніх маєтків угорських поміщиків. Росла кількість українських шкіл, було відкрито декілька українських гімназій. Проте коли по­літичні діячі Закарпаття виступали з вимогою автономії краю, уряд Чехословаччини відмовлявся розглядати це питання.

Ситуація змінилася після підписання в жовтні 1938 р. Мюнхен­ської угоди, яка передавала частину чехословацької території Ні­меччині. У цих умовах уряд Чехословаччини був вимушений пого­дитися з автономією Закарпаття. 11 жовтня 1938 р. був створений перший уряд так званої «Карпато-руської держави», яку незабаром очолив А. Волошин. Ця держава офіційно знаходилася у федерації з Чехією та Словаччиною.

2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж, відповідно до якого Угорщині передавалася Південна Словаччина, а також ча­стина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево і Берегове. Столиця Карпатської України, як тепер називалася автономна держава, була перенесена до міста Хуст. Уряд Волошина спрямував свої зусилля на те, щоб перетворити Карпатську Україну на самостійну державу. У зовнішній політиці Волошин намагався спиратися на фашистську Німеччину, проте німці віддали перевагу своєму союзнику — хор-тистській Угорщині. Німеччина безумовно підтримала угорські те­риторіальні претензії в Закарпатті.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини, а угорські вдерлися до Закарпаття. 15 березня в Хусті Карпатська Україна була проголошена незалеж­ною державою. Президент Волошин звернувся до Німеччини із проханням про протекторат. Проте німецький консул порадив не чинити опору угорським військам. Угорці мали добре озброєну 40-тисячну армію. Опір з боку військ Карпатської України виглядав абсолютно безнадійним. Проте погано навчена й озброєна карпат­ська армія вступила в бій. 15 березня угорські війська зайняли Хуст і поклали край недовгому існуванню самостійної української дер­жави. У боях з угорцями загинуло близько 5 тис. українців, уряд Волошина емігрував за кордон. Проте історичний епізод із Карпат­ською Україною допоміг жителям Закарпаття остаточно усвідоми­ти себе невід'ємною частиною української нації.

Контрольні питання і завдання

Яким було положення Радянської України на початку 1920-х років?

Якою була мета більшовицької політики «військового кому­нізму»?

Що дало Україні утворення СРСР?

В чому полягала нова економічна політика (НЕП)?

Дайте характеристику радянської політики «українізації».

Якими головними напрямами йшли економічні перетворення в Україні в 1920-х роках?

Які наслідки для української економіки мали перші п'ятирічки?

Яким чином відбувалася в Україні колективізація сільського господарства?

Хто такий «куркуль» і як з ним боролися?

Чому голодомор в Україні в 1932 — 1933 pp. називають «штучним»?

Визначте соціально-економічні та політичні наслідки україн­ського голодомору.

Як виявився в Україні «Великий терор»?

У чому полягали особливості положення західно-українських земель у міжвоєнний період?

Проаналізуйте різницю у становищі українців у Польщі, Ру­мунії та Чехословаччині.

Як і з якою метою була створена ОУН?