• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XI УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Причини і початок 2-ої світової війни. Країною, яка розпочала другу світову війну, є фашистська Німеччина. Це безперечний іс­торичний факт. Але одним із організаторів нової світової війни бу­ла зовсім не Німеччина, а Радянський Союз в особі «товариша» Сталіна. Саме Сталін, переслідуючи свої власні цілі, сприяв ство­ренню достатньо потужного німецького вермахту, організував під­готовку на території СРСР німецьких льотчиків і танкістів, забез­печив Німеччину сировиною і продовольством. Головною метою сталінської політики залишалася ленінська ідея «світової револю­ції». Сталін прагнув використовувати Німеччину для розгрому за­хідноєвропейських країн, насамперед Англії та Франції, з тим, щоб потім завдати удару по знекровленій Європі. Створення комуністи­чних режимів у Європі розглядалося Сталіном як вирішальна пере­думова для здійснення кінцевої мети — «світової революції».

Черговим дипломатичним кроком, який сприяв початку другої світової війни, було підписання так званого «пакту Молотова — Ріббентропа». 23 серпня 1939 р. в Москві у присутності Сталіна сталася зустріч міністрів закордонних справ СРСР і Німеччини. Молотов і Ріббентроп швидко прийшли до взаємної угоди і підпи­сали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Ця угода була вигідною і необхідною обом сторонам, хоча кожна з них пересліду­вала свої власні цілі. Гітлер ненавидів комуністичний режим, і пра­гнув у майбутньому до захоплення територій на Сході, перш за все за рахунок саме СРСР. Але спочатку німцям було необхідно захо­пити Західну Європу, при цьому, щоб не отримати удару в спину, потрібно було заручитися нейтралітетом Радянського Союзу. Тіль­ки за цієї умови Гітлер міг розпочати нову велику війну. У свою чергу Сталін розраховував за допомогою німецької агресії макси­мально ослабити західноєвропейські країни, у тому числі й саму Німеччину, і завдати свого переможного удару по капіталістичній Європі. До цього «визвольного» європейського походу СРСР готу­вався серйозно і ретельно, поставивши всю економіку країни на військові рейки і створивши найпотужнішу та якнайкраще оснаще­ну армію в світі.

Підписаний у Москві договір зобов'язав СРСР і Німеччину про­тягом 10 років утримуватися від агресивних дій у відносинах один до одного. Крім того, був підписаний і таємний протокол, що пе­редбачав розділ сфер впливу цих країн у Східній Європі. Агресори заздалегідь розділили майбутню здобич. Польща як самостійна держава повинна була зникнути з політичної карти Європи, а кор­дон між володіннями Німеччини і Радянського Союзу — проходи­ти по річках Нарев, Сан і Західний Буг. Таким чином, СРСР пови­нен був отримати території Західної Білорусії та майже всієї Західної України. Крім того, сферою інтересів СРСР визнавалися прибалтійські держави і Бесарабія. Отримавши гарантії радянсько­го нейтралітету, Гітлер почав війну в Європі.

Возз'єднання українських земель у складі СРСР. Рано вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали удару по Польщі. Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, німці швидко просува­лися вперед польською територією. Польська армія, у лавах якої налічувалося і 150 тис. українців, чинила героїчний, але практично даремний опір. 3 вересня Англія та Франція, зв'язані договірними зобов'язаннями з Польщею, вимушені були оголосити війну Німе­ччині. Проте вести активні бойові дії вони не збиралися, сподіваю­чись, що Гітлер задовольнить свої амбіції не тільки польськими зе­млями, а продовжить бойові дії на сході проти СРСР. Тому війна Англії та Франції проти Німеччини отримала назву «дивної війни». Нестримно просуваючись углиб польської території, дивізії верма­хту вже 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили поляків були розбиті, і німецькі солдати, оволодівши Любліном, вийшли до Бреста, Львова і Володимира-Волинського. Проте опір польських військ ще продовжувався.

У ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. польському послу в Москві була вручена нота, в якій указувалося, що польська держава фактично припинила своє існування і не може гарантувати безпеку українсь­кого і білоруського населення на своїй території. У цій ситуації СРСР вважає своїм обов'язком негайно прийти на допомогу єдино­кровним братам, західним українцям і західним білорусам, і взяти під свій захист їхнє життя і майно. Оскільки Польща оголошувала­ся вже неіснуючою державою, акція СРСР, на його думку, не могла розглядатися як агресія.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла східний кордон Польщі і вступила на територію Західної України і Західної Білору­сії. При цьому Червона армія отримала наказ уникати бойових дій з поляками та діяти обхідними маневрами. Головнокомандуючий польськими військами Ридз-Смігли звернувся до польських військ по радіо з відкритим текстом: «Більшовики не стріляють, у бій із

більшовиками не вступати». Він також наказав своїм частинам від­ступити до кордонів Румунії та Угорщини, не вплутуючись у бої з Червоною армією. У перший же день свого наступу радянські вій­ська зайняли міста Тернопіль, Рівно, Збараж, 22 вересня вони всту­пили до Львова. Після 12-денного маршу і незначних сутичок з окремими польськими частинами, війська Червоної армії вийшли на рубіж річок Західний Буг і Сан, де і зупинилися. 28 вересня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про дружбу, що під­тверджував раніше досягнуті угоди про розділ Польщі. Того ж дня в Бресті відбувся спільний військовий парад радянських і німець­ких військ. Із Польщею було покінчено.

Вступ радянських військ на територію Західної України був не­однозначно сприйнятий місцевим населенням. Значна частина українського населення, в основному бідняки, а більшість українців і були такими, із захопленням зустрічали війська «визволителів». Українців приваблювали гасла національного об'єднання і соціаль­ної справедливості, які широко пропагували комуністи. Одночасно заможні верстви населення зустріли Ради вельми насторожено, а польські офіцери почали масово тікати на захід.

Отримавши значні території на Заході, керівництво СРСР поту­рбувалося про офіційне оформлення їх нового статусу. 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) було вирішено про організацію у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР. З цією метою до Західної України були на­правлені тисячі уповноважених комуністів, які організовували нові органи влади на місцях. Незабаром нова влада впритул зайнялася підготовкою виборів до Народних Зборів. Зрозуміло «випадковос­тей» у цій справі бути не могло, все було сплановано заздалегідь і перебувало під суворим контролем комуністів.

Народні Збори Західної України, що відбулися у Львові 26 — 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встанов­лення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання із Радянською Україною. У декларації також говори­лося про необхідність націоналізації банків і великих промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. 1 лис­топада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

На території Західної України, що раніше належала Польщі, були створені Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Дрогоби­цька і Станіславська області. Колишня влада на місцях замінювалася виконкомами обласних, районних і сільських рад депутатів трудя­

щих, підлеглих партійній структурі. Новий режим категорично не припускав існування ніяких політичних партій та організацій, окрім комуністичних. Решта всіх партій була розпущена або самоліквідо-вувались. Всі керівні посади посіли партійні і державні функціонери, що прибули з СРСР. Таким чином, політична система в західноук­раїнських землях була приведена в повну відповідність з радянським законодавством. Тільки ОУН, яка перебувала в підпіллі, продовжу­вала своє існування і навіть зуміла розширити свої ряди. Після при­єднання Західної України до УРСР тут у стислі терміни були націо­налізовані всі приватні підприємства, банки, транспорт, засоби зв'язку. Перетворення в містах не торкнулися інтересів українського населення, оскільки раніше вся промисловість і торгівля знаходилися в руках поляків і євреїв. Поміщицькі та монастирські землі були конфісковані, і їх значна частина була розподілена серед бідного се­лянства. Правда, вже на початку 1940 р. почали створюватися перші колгоспи. Основна маса сільського населення не підтримала цього почину, і влада почала вдаватися до адміністративних методів і гру­бого тиску на селян. Землеробів, які не бажали вступати до колгос­пів, обкладали високими податками, що були для них просто руйнів­ними. У результаті більшість українського селянського населення Західної України швидко охололо до нової влади. Проте до червня 1941 р. тут було створено близько 3-х тис. колгоспів, які об'єднали 204 тис. селянських господарств.

Поспішність, з якою одержавлювалися засоби виробництва і то­ргівлі, призвела до значних перебоїв у забезпеченні населення то­варами першої необхідності. Дефіцитом стали м'ясні продукти, бі­лий хліб, сіль, мило і тому подібне. З'явилися величезні черги у магазинах, різко піднялися ціни на ринках, розцвіла спекуляція. Населення почало відчувати значні життєві незручності, що не до­давало авторитету новій владі.

Краще йшла справа в області освіти й охорони здоров'я. Меди­чне обслуговування всюди стало безкоштовним. Значні зусилля бу­ли спрямовані на ліквідацію неписьменності серед місцевого насе­лення. На радянський лад була уніфікована система освіти і виховання. Було відкрито багато нових шкіл, в яких вивчення ро­сійської мови було обов'язковим. У всіх вузах створювалися кафе­дри марксизму-ленінізму. Львівський університет почав носити ім'я Івана Франка, і перейшов на українську мову викладання. Од­ночасно вводилася жорстка політична цензура. Випуск газетної, журнальної та книжкової продукції без попереднього проходження цензури був категорично заборонений.

Затвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських зем­лях не могло обійтися без репресій, які незабаром прийняли масо­

вий характер. Спочатку були заарештовані та кинуті до таборів ке­рівники УНДО та інших політичних партій Західної України, а також колишні депутати польського сейму. Аналогічно вчинили з представниками польської та єврейської політичної еліти. Піддала­ся репресіям і більшість членів КПЗУ і Польської компартії. Особ­ливо жахливою була доля полонених польських офіцерів, ув'язнених до концентраційних таборів. Навесні 1940 р. більше 15 тис. офіцерів польської армії без суду були розстріляні більшо­виками у Катинському лісі. Розстріл, безумовно, чекав і колишніх поміщиків, власників заводів і фабрик, функціонерів «контррево­люційних організацій».

З початку 1941 р. в глиб території СРСР (Сибір, Казахстан, Комі АРСР) потяглися нескінченні ешелони з «ворогами народу». Депо­ртували цілими сім'ями тільки за підозрою «у ворожих намірах». Репресіям піддавалися і люди, що мали родичів за кордоном, а та­ких у Західній Україні було чимало. Всього до нападу Німеччи­ни на СРСР було депортовано більше 10 % населення Західної України.

Зміни в ОУН. Єдиною силою, яка могла чинити організований опір владі, була підпільна мережа ОУН. Проте саме в цей час в ОУН стався розкол. Ветерани руху орієнтувалися на закордонний центр ОУН на чолі з А. Мельником. У серпні 1939 р. фракція Ме­льника провела свою конференцію в Римі та проголосила його од­ноосібним лідером організації. Молоді оунівці віддавали перевагу радикальнішому Є. Бандері, звільненому німцями з польського ув'язнення. У вересні 1939 р. Бандера висунув перед ОУН завдання битися з будь-яким противником незалежної української держави. У лютому 1940 р. Бандера організував конференцію своїх прихиль­ників у Кракові, яка фактично оформила розкол ОУН на дві части­ни. Більшість членів організації пішли за С. Бандерою, вони почали називатися ОУН-Б або бандерівцями. Решта взяли собі назву ОУН-М або мельниківці. Обидві фракції встали на непримиренні позиції, що нерідко приводило до збройних сутичок між ними.

Українці за межами УРСР. Близько 550 тис. українців потрапи­ли на територію Генерал-губернаторства, як німці почали називати захоплені ними польські землі. Тут була створена українська непо-літична організація, оскільки формування будь-яких політичних партій окупанти заборонили. Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем був організацією соціального за­безпечення, і намагався надавати допомогу літнім і хворим людям, безпритульним і знедоленим. У місцях, де компактно проживало українське населення, були відкриті українські школи, кооперативи і молодіжні організації. У Кракові функціонувало українське вида­

вництво. Проте в цілому тяготи німецької окупації українське на­селення несло в такій же мірі, як і польське.

У Закарпатті, захопленому угорцями, проживало більше 500 тис. українців. По відношенню до них угорський уряд повів політику «мадьяризації». Тисячі українців були заарештовані, сот­ні — розстріляні, а близько 30 тис. чоловік втекли до сусідньої Га­личини. Угорці заборонили всі українські організації та видання, почали хижацьку економічну експлуатацію краю.

26 червня 1940 р. в Москві був вручений ультиматум радянсь­кого уряду послу Румунії. Румунам пропонувалося протягом 4-х днів вивести свої війська з території Бесарабії та Північної Букови­ни і передати ці землі СРСР. Уряд Румунії був вимушений прийня­ти цей ультиматум. 28 червня частини Червоної армії форсували Дністер і вступили на територію Бесарабії та Північної Буковини. Того ж дня були зайняті міста Чернівці, Хотин та Акерман. 2 серп­ня 1940 р. сесія Верховної Ради СРСР включила ці території до складу Радянського Союзу. До Радянської України приєднувалися Хотинський, Акерманський та Ізмаїлський повіти Бесарабії, а та­кож Північна Буковина.

Не дивлячись на тяготи окупації і тоталітарного режиму, вперше за декілька століть майже всі українці об'єдналися в рамках єдиної території, що стало важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. У той же час репресивний радянський режим дуже швидко переконав населення Західної України, що його майбутнє не у складі СРСР, а в створенні незалежної української держави.

Причини Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 pp. Напередо­дні нападу фашистської Німеччини на СРСР Україна продовжувала залишатися однією з найважливіших складових частин Радянського Союзу. Керівництво Німеччини, готуючись до нової війни, пере­слідувало відносно України основну мету: перетворити українські землі на аграрно-сировинний придаток рейху, заселений німець­кими колоністами. Ні про яку самостійну українську державу в цих планах мова не йшла. Українців, як і взагалі всіх слов'ян, державна ідеологія гітлерівської Німеччини розглядала як неповноцінних не­долюдків, які заслуговують частково на фізичне знищення, а част­ково на становище рабів. Деякі нації підлягали повному знищенню, наприклад, євреї та цигани.

Прагнучи щонайшвидше захопити територію України, німці розгорнули на її західному кордоні потужне військове угрупуван-ня — групу армій «Південь» під командуванням фельдмаршала фон Рундштедта. Головним напрямом її удару був Київ. Союзни­ками Німеччини у війні на території України були війська Румунії, Угорщини, Словаччини та Італії.

У свою чергу Радянський Союз також давно готувався до вели­кої війни. Проведення в країні індустріалізації та колективізації здійснювалося не з метою підвищення життєвого рівня населення, а з метою створення небаченого за потужністю військово-проми­слового комплексу. За чисельністю і кількістю озброєнь Червона армія до кінця 1930-х років міцно зайняла перше місце у світі, пе­ревершуючи сумарну потужність усіх європейських армій, у тому числі й Німеччини. Тільки один Харківський тракторний завод протягом 6 місяців випускав стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни. Посиленими темпами створювалися і приймалися на озброєння нові зразки військової техніки, які часто не мали аналогів у світі. Такими були танк Т-34, штурмовик Іл-2, винищувач Як-1, бомбардувальник Іл-4, реактивна установка «Ка­тюша» і так далі. Що ж до радянської артилерії, то вона за своїми характеристиками взагалі набагато перевершувала німецькі та сві­тові стандарти. Величезна радянська військова машина виготовила­ся до нападу на капіталістичну Європу, і її першою жертвою у «ви­звольному поході» повинна була стати саме Німеччина. Основна маса радянських військ була розташована впритул до західних кор­донів СРСР. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення сил німецьких і радянських військ було таким: у людях — 1:2, в артилерії — 1:4, у танках — 1:4,5, в авіації 1:2,5. Подібна картина спостерігалася і в інших прикордонних радянсь­ких військових округах. У тилу відбувався безперервний процес формування все нових і нових військових підрозділів. Економіка країни була повністю переведена на військові рейки. Ніякі варіанти оборонних дій радянським генералітетом не розглядалися взагалі. Мета була одна — захоплення Європи як вирішальний крок на шляху до «світової революції». У другій половині червня 1941 р. радянські прикордонники почали знімати мінні поля і загороди на кордоні, готуючи військам шлях на захід.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Виникає питання, чому Гітлер, маючи перед собою переважаючи військові сили, величезну територію Радянського Союзу з практично невичерпними людськими й економічними ресурсами, і, не маючи ніякої реальної можливості вести тривалу, затяжну війну, пішов на цю військову авантюру? Річ у тім, що Гітлер недооцінив си­лу Червоної армії. Виходячи з цього, був розроблений секретний план блискавичної війни проти СРСР, який отримав назву «Барбаросса». Гітлерівське командування планувало закінчити війну з СРСР до зи­мових холодів, але ці наміри виявилися нездійсненними.

Вторгнення до України фашистських військ. У перший же день війни частини вермахту і його союзників вдерлися на територію

України. Німецька авіація піддала бомбовим ударам радянські вій­ськові з'єднання, аеродроми, вузли зв'язку, залізничні станції, а та­кож міста Київ, Львів, Житомир, Тернопіль, Одесу. На території України наступало 57 дивізій і 13 бригад групи армій «Південь», їм протистояли війська Київського й Одеського військових округів, об'єднані в Південно-Західний фронт. Командуючим фронтом був призначений маршал С. Будьонний, членом Військової Ради — М. Хрущов. У перший же день війни радянський уряд оголосив за­гальну мобілізацію. В Україні до лав Червоної армії влилося близь­ко 2,8 млн чоловік, з них понад 200 тис. добровільців.

Перша крупна битва на території України сталася 23 — 29 чер­вня 1941 р. в районі Броди — Рівно — Дубно, де з обох боків брали участь близько 2 тис. танків. Радянські частини, зазнавши величез­них втрат, відступили, що призвело до оточення і розгрому двох радянських армій у Львівському виступі. 30 червня німці зайняли Львів, Луцьк, Рівно, 9 липня — вступили до Житомира, а 11 липня вийшли до річки Ірпінь, що протікає в 15 км. від Києва. У перші тижні війни німецькі війська захопили всю територію Литви, Латвії та Молдавії, майже всю Білорусію й Естонію, значно просунулися углиб України. Стрімкий наступ вермахту супроводжувався неба­ченими втратами Червоної армії, яка втратила близько 1 млн солда­тів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Компен­сувати такі величезні втрати за короткий строк було неможливо.

Головною причиною, що призвела до важких поразок Радянсь­кої армії в початковий період війни, була її націленість виключно на ведення наступальних операцій. Ні армія, ні економіка, ні країна в цілому не готувалися до оборонної війни, і були застигнуті зне­нацька раптовим німецьким ударом. Тисячі радянських літаків, так і не встигнувши піднятися в повітря, були знищені противником прямо на прикордонних аеродромах. Армади танків і величезна кі­лькість артилерії також були втрачені в перші ж дні війни. Відсут­ність надійного зв'язку і втрата управління військами призвели до повного хаосу в усіх ешелонах Червоної армії. Крім того, німці за­хопили біля самих кордонів справді гігантські запаси стратегічної сировини, палива, боєприпасів, озброєння й амуніції, що в значній мірі дозволило їм тривалий час вести успішну війну проти СРСР.

Важливою причиною поразок радянських військ була і та об­ставина, що в передвоєнні роки сталінським репресіям піддалося більше 40 тис. командирів Червоної армії. Світова історія не має подібного прикладу масового знищення військових кадрів керівни­цтвом власної країни. На тлі вермахту, що мав досвід дворічної пе­реможної війни в Європі, військове мистецтво молодих радянських командирів залишало бажати багато кращого. З метою зміцнення

дисципліни й авторитету командного складу в армії була запрова­джена страта без суду.

Спроба проголошення незалежності України. З перших днів війни до боротьби за створення самостійної української держави активно включилася Організація Українських Націоналістів. Ліде­ри ОУН вважали, що в битві двох тоталітарних режимів зазнає по­разки головний ворог української свободи — Радянський Союз, і тому були готові до співпраці з німцями, але виключно в своїх вла­сних цілях. Певні підстави для подібної позиції існували, оскільки імперський міністр А. Розенберг пропонував створити Українську державу під німецьким протекторатом, і ця пропозиція була відома керівництву ОУН. Мельниківці однозначно дотримувалися німець­кої орієнтації, повністю покладаючись на підтримку Німеччини. Бандерівці розглядували союз із Німеччиною як тимчасовий, напо­лягаючи на тому, що і російські комуністи, і німецькі нацисти в рі­вній мірі є ворогами суверенної України. С. Бандера висунув прин­цип опори «на власні сили українського народу, відкинувши взагалі орієнтацію на чужі сили». Проте з відома німців було сформовано український військовий підрозділ — «Легіон українських націона­лістів» у складі двох батальйонів — «Нахтігаль» («Соловей») і «Роланд». Оунівці сподівалися, що ці частини стануть ядром май­бутньої національної української армії. Крім того, ОУН-Б створив так звані «похідні групи», які повинні були слідувати за частинами вермахту й організовувати національну українську владу на місцях.

30 червня 1941 р. до Львова залишений радянськими військами увійшли український батальйон «Нахтігаль» під командуванням Р. Шухевича, німецькі передові частини і похідні групи ОУН-Б. Уве­чері того ж дня в місті відбулися збори представників ОУН-Б, українських політичних партій і духовенства, на якому був урочис­то проголошений «Акт відновлення Української держави». У доку­менті говорилося: «Волею Українського Народу Організація Украї­нських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку склали свої голови цілі покоління кращих синів України». ОУН закликав «весь український народ не складати зброї так довго, поки на всіх україн­ських землях не буде створено Українську Суверенну Державу». Відразу ж було сформовано український уряд, який очолив най­ближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. Над міською рату­шею Львова замайорів синьо-жовтий національний прапор Украї­ни. 6 липня як передпарламент була створена Українська Національна Рада. Проголошення незалежної української держави вітав у своєму посланні митрополит А. Шептицький. В українських містах і селах, захоплених гітлерівцями, почали створюватися ор­

гани самоврядування і станції української поліції. Роблячи ці кроки без узгодження з керівництвом Німеччини, ОУН-Б сподівалося на те, що німці сприймуть все, що відбулося, як факт, і не підуть на конфронтацію з українцями на самому початку війни.

У Берліні дії українських націоналістів викликали вибух обу­рення. Тут перемогла точка зору не Розенберга, а Гітлера, Бормана і Гімлера, які вважали українські землі німецькою колонією. Ні про яку самостійну українську державу не могло бути і мови. 5 липня 1941 р. в Кракові німці заарештували С. Бандеру і депортували йо­го до Берліна. Незабаром гестапо заарештувало у Львові Я. Отецька і членів українського уряду — всі вони були кинуті до концтабору Заксенхаузен. 1 серпня 1941 р. територія Галичини була офіційно включена до складу Краківського генерал-губернаторства. Восени того ж року німці приступили до арештів членів ОУН-Б по всій те­риторії України. Незабаром гестапівці обрушили репресії і на чле­нів організації ОУН-М. Близько 2 тис. чоловік були поміщені до концтаборів, сотні розстріляні. Всі надії українців на створення власної держави розвіялися. ОУН-Б, на чолі з одним із лідерів ор­ганізації М. Лебедем, перейшла до підпілля і почала готуватися до важкої боротьби проти обох тоталітарних режимів — німецького і радянського.

Захоплення України Німеччиною та її союзниками. Тим часом на території України продовжувалися активні бойові дії. У перші дні серпня 1941 р. почалася героїчна оборона Одеси, на яку насту­пали 18 румунських дивізій. Упродовж 73 днів захисники міста ус­пішно відбивали один штурм за іншим. І лише 16 жовтня, коли до Одеси підійшли німецькі дивізії, радянські війська залишили місто і відійшли до Криму.

Продовжуючи наступальні операції, частини вермахту оточили у районі Умані 6-ту і 12-ту радянські армії. Після запеклого опору і великих втрат ці армії були вимушені скласти зброю. 18 серпня ні­мці вийшли до Дніпра в районі Запоріжжя, а 25 серпня ними був узятий один із найбільших промислових центрів України — Дніп­ропетровськ. 10 вересня німецькі війська вступили до древнього Чернігова.

Проте головною метою німецької групи «Південь» в Україні був Київ. Гітлер вирішив організувати широкомасштабне оточення радянських військ, які обороняли українську столицю. З цією ме­тою він наказав зняти з напряму головного удару (на Москву) і пе­рекинути до України німецьку польову армію і танкову групу. Ні­мецькі генерали були проти ослаблення групи армій «Центр», яка наступала на Москву, але Гітлер настояв на своєму. Виникла реа­льна загроза грандіозного оточення радянських військ, але Сталін

вимагав утримувати Київ за будь-яку ціну. Наслідки цього рішення були трагічними. 15 вересня німецькі танкові клини з'єдналися в районі міста Лохвиця, замкнувши тим самим кільце оточення. По-слідував наказ залишити Київ і відступити, але було вже надто піз­но. 19 вересня 1941 р. передові частини вермахту вступили до за­лишеного радянськими військами Києва. У результаті оточення на схід від Києва до німецького полону потрапило 660 тис. солдатів і командирів Червоної армії. Командувач фронтом генерал-полков­ник Кирпонос застрелився.

Наприкінці вересня 1941 р. німецькі війська зайняли майже всю територію Донбасу. 25 жовтня, після важких боїв, фашисти вдерли­ся до Харкова. Одночасно частини вермахту вступили до Криму і 30 жовтня почали блокаду Севастополя. До 16 листопада вся тери­торія Кримського півострова, за винятком Севастополя, який герої­чно оборонявся, була в руках противника. Таким чином, на початок зими 1941 р. практично вся територія України опинилася окупова­ною військами Німеччини та її союзників.

У листопаді-грудні 1941 р. сталася велика битва німецьких і ра­дянських військ біля стін Москви. Тут вермахт зазнав свої першої поразки в другій світовій війні і був відкинутий назад на 100 — 250 км. Це означало зрив німецького плану «блискавичної війни» («бліцкрігу») і перехід до затяжної війни. Німеччина до подібної військових дій була абсолютно не готова, та і ресурси країни об'єктивно не дозволяли вести таку війну. Практично поразка під Москвою зумовила і поразку Німеччини у другій світовій війні.

Успіхи радянських військ мали місце й в Україні. У січні 1942 р. силами двох радянських фронтів були звільнені Харків і частина території Донбасу. Тут утворився Барвенківський виступ, на який радянське командування покладало великі надії в майбутньому. Одночасно в результаті десантної операції радянських військ вда­лося створити плацдарм у Криму із центрому місті Керч.

Проте, навесні 1942 р. вермахт завдав у відповідь удару. У сере­дині травня був ліквідований Барвенківський виступ, при цьому до німецького полону потрапило близько 240 тис. радянських солда­тів. 19 травня німці вибили частини Червоної армії з Кримського плацдарму і знову оволоділи Керчю. Одночасно німецькі війська вдруге вступили до Харкова. На початку липня 1942 р. після герої­чної 250-денної оборони гітлерівці взяли Севастополь. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ у Лугансь­кій області — останній населений пункт в Україні. Таким чином вся без виключення територія України була окупована фашистами.

Окупаційний режим в Україні. Окупована Україна стала одним із найважливіших районів німецької колоніальної експансії. Не ди­

влячись на те, що головою міністерства окупованих східних тери­торій був призначений А. Розенберг, який вважав можливим ство­рення української держави під протекторатом Німеччини, Гітлер мало зважав на його думку. Щодо окупованих радянських терито­рій був розроблений план «Ост», в якому Україні відводилася роль німецької колонії. Сюди планувалося переселити до 10 мли німців, надавши їм кращі землі та адміністративні посади. Самі українці, як і всі слов'яни взагалі, розглядалися як люди «другого сорту», призначенням котрих було служіння «вищій» німецькій расі. Фа­шистське керівництво вважало, що українці не можуть посідати ні­яких відповідальних адміністративних постів, а їх освіту слід об­межити трьома класами початкової школи.

Вся територія України була розчленована окупантами на декі­лька частин. Львівська, Тернопільська, Станіславськая і Дрогоби­цька області на правах окремого дистрикту (округу) під загальною назвою «Галичина», увійшли до складу Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Одеська, Чернівецька, Ізмаїл, а також частково Вінницька і Миколаївська області склали губернаторство «Трансні-стрія» і були передані під управління Румунії. Чернігівська, Хар­ківська, Сумська області та Донбас, що розташовувалися у при­фронтовій смузі, знаходилися в підпорядкуванні німецького військового командування. Решта всіх українських земель була об'єднана в рейхскомісаріат «Україна» із столицею в Рівному. Рейхскомісаром України був призначений відомий своєю крайньою жорстокістю Е. Кох.

Всі керівні адміністративні посади в Україні зайняли німецькі чиновники і військові. Українці допускалися тільки до нижніх управлінських ланок. Вони могли бути бургомістрами у містах, зрозуміло під повним німецьким контролем, головами у районах, сільськими старостами. Окремо створювалася «допоміжна україн­ська поліція», яка в основному займалася охороною громадського порядку. Будь-яка політична діяльність українців на території рейхскомісаріату була категорично заборонена.

Економіка України повністю ставилася на службу Німеччині. Країна піддалася небаченому пограбуванню. До Німеччини виво­зилися вціліле устаткування заводів і фабрик, залізняк і вугілля, чорні і кольорові метали, продовольство, витвори мистецтва і му­зейні експонати і навіть знаменитий український чорнозем. Найбі­льші українські підприємства перейшли у власність німецьких гос­подарів. Так, Флік отримав заводи Дніпропетровська, Круп — найбільші в Європі машинобудівні підприємства в Краматорську, концерн «Герман Герінг» — шахти і металургійні заводи по всій Україні і так далі. У країні вводилася обов'язкова трудова пови­

нність. Не існувало ніяких законів і правил, що захищали права й інтереси українського населення.

Керівництво Німеччини вважало доцільним для себе зберегти колгоспну систему, але під новою назвою — «громадські господар­ства». Використання колгоспної системи дало можливість німцям вивезти з України 85 % всіх продовольчих ресурсів зі східних обла­стей.

В Україні була ліквідована система вищої та середньої освіти, допускалося існування тільки початкових шкіл. Одночасно німці розвернули активну нацистську пропаганду. У рейхскомісаріаті під суворим контролем німецької цензури видавалося 120 газет україн­ською мовою, діяли видавництва, кінотеатри, 16 радіостанцій, ряд українських театрів. У Києві була дозволена діяльність літератур­но-художнього товариства. Без особливих проблем функціонували греко-католицька і православна церкви.

На початку 1942 р. німецька влада оголосила набір українців для роботи у Німеччині, де їх передбачалося використовувати у військовій промисловості, на шахтах і в сільському господарстві. Спочатку тисячі українських хлопців і дівчат, сподіваючись на краще життя, добровільно виїхали до Німеччини. Проте незабаром стало відомо, що умови праці в Німеччині дуже важкі, зарплата мі­зерна, а відношення до українців зверхнє. Потік добровольців шви­дко вичерпався, а німецька економіка вимагала все нових і нових робочих рук. Окупаційна влада вдалися до насильницького вивозу робочої сили до Німеччини. У містах України почалися масові об­лави на людей у віці від 15 до 35 років, яких під конвоєм вивозили для примусової роботи в рейху. Всього з окупованих радянських територій до Німеччини було вивезено 2,8 млн «остарбайтерів», з них 2,3 млн склали українці.

З перших же днів окупації німці по відношенню до населення України використовували систему геноциду, відверто прагнучи значно скоротити чисельність жителів цієї країни. Негайному роз­стрілу на місці підлягали військові комісари, працівники партійних органів, комуністи та євреї. Жахливою була доля мільйонів війсь­ковополонених, які були поміщені в табори просто неба, без всякої допомоги і коштів для існування. Значна їх частина померла від го­лоду і хвороб. Тільки з початку 1942 р. радянських військовополо­нених почали використовувати на примусових роботах у Німеччині та інших, окупованих німцями, європейських країнах. Незабаром голод прийшов і до українських міст, і багато їхніх жителів були вимушені шукати прожиток у сільській місцевості. Так за роки окупації Київ втратив до 60 % свого населення, а в Харкові взагалі залишилося близько 20 % жителів.

Особливим переслідуванням піддалося єврейське населення України, чисельність якого до війни складала 2,5 млн чоловік. У перші ж дні війни тільки у Львові було розстріляно 7 тис. євреїв. По всій країні були створені десятки гетто і концтаборів, куди зі­гнали практично все єврейське населення України. Відома трагедія Бабиного Яру в Києві, де було розстріляно більше 33 тис. євреїв. Всього в Україні нацисти знищили близько 850 тис. осіб єврейської національності.

У дистрикті «Галичина» положення українців було дещо кра­щим, ніж у східних регіонах країни. У Львові був навіть створений їх показовий орган — «Український земельний комітет». Продов­жував свою діяльність і УКЦ у Кракові. На території генерал-губернаторства була створена значна мережа українських установ початкової, середньої та професійної освіти. Діяли українські коо­перативи і культурно-просвітницькі організації. Німці віддавали українцям перевагу перед поляками в органах місцевої адміністра­ції. Влітку 1943 р. гітлерівці закликали до формування української добровольчої військової частини, яка повинна була битися на фро­нті проти більшовиків. На цей заклик відгукнулися близько 82 тис. чоловік, 13 тис. із них увійшли до складу дивізії СС «Галичина».

У прифронтових областях України, які перебували під контро­лем німецького військового командування, не проводилися акції, направлені на масове знищення місцевого населення. Проте і тут люди випробовували всі тяготи війни й окупації. Так, наприклад, Харків був оголошений гітлерівцями прифронтовим містом з особ­ливим режимом. Особливий режим полягав у тому, що з міста не випускали, а до міста не впускали цивільних осіб. Такий режим призвів до загибелі від голодної смерті сотень тисяч жителів Хар­кова. Населення цього міста скоротилося з 833 тис. осіб до 273 тис.

Румунський окупаційний режим у «Трансністрії» був значно м'якший німецького. Румуни не вдавалися до поголовного терору, не знищували єврейське населення, краще ставилися до полонених. Тут було дозволено вести вільну торгівлю і відкривати дрібні при­ватні підприємства. Проте румунська влада перешкоджала будь-яким спробам українізації краю, розраховуючи в майбутньому включити ці землі до складу своєї держави.

На території окупованої України існувала і «привілейована» група населення. Це були 400 тис. етнічних німців, які споконвіку проживали в українських земля (фольксдойче). Правда, не всі вони діждалися приходу своїх одноплемінників, близько половини «українських» німців у перші ж дні війни були депортовані орга­нами НКВС до Сибіру та Середньої Азії. Окупанти зрівняли в пра­вах всіх фольксдойче із населенням Німеччини й активно приваб­

лювали їх до місцевих адміністративних структур. Проте близько 100 тис. фольксдойче виявилися вірними своїй новій батьківщині і, коли німецькі війська залишали територію України, відмовилися слідувати за ними.

Всього ж за роки окупації Україна втратила близько 4 млн мир­них громадян, на її території загинуло понад 1,3 млн військовопо­лонених. Переважна більшість і мирних громадян і військовополо­нених загинули від голоду та хвороб.

Рух Опору. В Україні, як і в усій Європі, рух Опору поділявся на дві течії: радянську та націоналістичну. Підпільний опір окупантам почався в Україні з перших днів війни. Його розвитку сприяла та обставина, що німці не мали сил і можливості постійно контролю­вати кожен населений пункт України. Разом із тим далеко не вся територія країни могла бути використана для активного партизан­ського руху. Волинь, Полісся і Карпати, через свої природні умови, стали центрами озброєного опору окупантам.

Радянські партизани. Ради, відступаючи з території України, залишали підпільні партійні органи й озброєні групи, які повинні були стати у недалекому майбутньому сильними партизанськими загонами. До вересня 1941 р. в Україні були створені 33 підпільні обкоми партії і 3,5 тис. диверсійно-партизанських груп. Проте дуже скоро німці, не без допомоги місцевого населення, змогли виявити і розгромити підпільників. Так, до літа 1942 р. з 3,5 тис. вищезазна­чених груп залишилося тільки 22. Проте на початок 1942 р. на те­риторії України діяло більше 90 партизанських загонів. Серед них своєю чисельністю, організованістю й активністю виділялися пар­тизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, Є. Руднєва, А. Сабурова, Н. Наумова, П. Вершигори. Зрозуміло, всі вони були безпосередньо підпорядковані Москві, звідки отримували все необ­хідне для ведення бойових дій. У червні 1943 р. в Москві був орга­нізований Український штаб партизанського руху, начальником якого став полковник НКВС Т. Строкач. У місті Енгельс Саратов­ської області була створена спеціальна школа з підготовки парти­занських командирів, підривників, зв'язківців, диверсантів і так да­лі. Випускників школи літаками закидали до німецького тилу, де вони вливалися до партизанських загонів. Всього за роки війни школа підготувала близько 4,5 тис. фахівців.

Особливо активний радянський партизанський рух в Україні розвернувся в 1943 p., коли більшість загонів, що раніше базували­ся в брянських лісах, були перекинуті на українську територію, в основному до Полісся. У лютому-березні 1943 р. здійснив свій зна­менитий рейд по Карпатах найчисленніший із партизанських заго­нів — С. Ковпака. Однією з причин того, що цей рейд виявився до­

статньо успішним, була та обставина, що ковпаківці досягли тимчасової угоди про нейтралітет із командирами УПА. Проте ду­же швидко ця угода була порушена, і бої між радянськими парти­занами і частинами УПА поновилися.

Гітлерівці оголосили всіх партизанів «бандитами», оскільки партизани не мали військової форми і часто носили свою зброю приховано, нападаючи «із-за рогу». Тому партизан у полон не бра­ли, а розстрілювали на місці. Партизани відповідали окупантам тим же. Боротьба з партизанами відволікала значні сили німців. Інколи вони кидали в каральні рейди до 50 тис. солдатів і офіцерів, але знищити партизанський рух були не в змозі.

Українська Повстанська Армія. Після того, як Німеччина з усією певністю продемонструвала своє негативне ставлення до створення самостійної української держави, подальша співпраця між німцями та ОУН стала неможливою. 4 грудня 1941 р. керівництво ОУН поставило перед своєю організацією стратегічне завдання: «Готуватися до довгої, затяжної і наполегливої боротьби з німецькими окупантами і дотри­муватися тактики накопичення сил». Оскільки німці розформували українські батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», перед ОУН встало пи­тання про створення власних озброєних сил. На території України цим займався один із лідерів організації Н Лебідь.

Вже влітку 1942 р. на Волині й у Поліссі з'явилися перші озброє­ні загони бандерівського крила ОУН. Підпільні організації ОУН бу­ли створені в багатьох містах України. Захист членів ОУН покладав­ся на спеціально створену «Службу безпеки» (СБ). Насамперед оунівці узяли на себе функцію захисту місцевого українського насе­лення від німецьких окупантів, радянських і польських партизан.

Восени 1942 р. керівництво ОУН-Б приступило до формування крупних партизанських з'єднань, які повинні були стати націона­льною українською армією. Днем створення Української Повстан­ської Армії (УПА) офіційно вважається 14 жовтня 1942 р. — день Покрову Святої Богородиці, покровительки Війська Запорізького. З перших же днів свого існування УПА мала власну форму, розпі­знавальні знаки, військові звання, нагороди.

Ще влітку 1941 р. на Волині сформувався досить великий україн­ський партизанський загін під командуванням Т. Боровця (Бульби). Боровець оголосив себе головним отаманом України і продовжува­чем справи С. Петлюри. Спочатку, дотримуючись нейтралітету по відношенню до німців, загін вів активні бойові дії проти відступаю­чих частин Червоної армії. Боровець діяв самостійно, не підкоряю­чись ніякій організації або владі. Взимку 1942 р. до загону Боровця почали приєднуватися озброєні частини ОУН-М, у результаті чисе­льність загону зросла до 6 тис. бійців. Влітку 1943 р. представники

ОУН-Б вели переговори з Боровцем і мельниківцями про об'єднання, але успіху не досягли. Тоді 18 серпня частини УПА силоміць роз­зброїли загони Боровця і ОУН-М і приєднали їх до себе.

Звільнення України від окупантів. Взимку 1942 — 1943 pp. вер­махт зазнав нищівної поразки під Сталінградом. Близько 330 тис. німецьких солдатів і офіцерів були оточені, а потім були взяті в по­лон або знищені. Битва на Волзі стала корінним переломом у ході війни. Востаннє німці спробували перехопити ініціативу влітку 1943 р. на Курській дузі. Проте і тут вони були наголову розбиті. Після цих подій наступала тільки Червона армія, вермахт міг лише оборонятися і зрідка контратакувати. Результат війни вже не ви­кликав ніяких сумнівів, переможне для СРСР закінчення війни ста­ло лише питанням часу.

Наприкінці літа 1943 р. розгорнувся наступ радянських військ в Україні, які мали в своєму розпорядженні 3-кратну перевагу в людській силі і 5-кратну в бойовій техніці. 23 серпня від окупантів був звільне­ний Харків. 8 вересня німці залишили столицю Донбасу — місто Ста-ліно (Донецьк). У 20-х числах вересня були звільнені міста Суми, Чер­нігів, Полтава, що дозволило частинам Червоної армії вийти до Дніпра.

Гітлер наказав утримувати високий правий берег Дніпра всіма силами. Широко пропагувалося створення на Дніпрі німецького оборонного «Східного валу», який повинен був зупинити лавину радянських військ. Проте практично побудувати серйозні укріп­лення на березі Дніпра німці не встигли. 14 жовтня, після раптово­го нічного штурму, радянські війська увійшли до Запоріжжя, а 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. 6 лис­топада, до роковин Жовтневої революції, ударом з Лютезького плацдарму була звільнена столиця України — Київ. Німецький «Східний вал» був подоланий.

Разом із радянськими військами до України поверталася і радянська влада. Сталін зумів зробити певні висновки з сумних подій 1941 року. Всі 4 фронти, що звільняли Україну, отримали найменування «Україн­ських», був заснований новий радянський орден — Богдана Хмельни­цького. Проте основа влади залишалася колишньою. Відразу ж після повернення Рад до українських міст і селищ почалася масова мобіліза­ція населення до лав Радянської армії. Цих ненавчених і погано озброє­них людей кидали на передову, де більшість із них знайшла свою заги­бель. Проводилося ретельне «очищення» території від «посібників» фашистів, до яких зараховували всіх, що мали які-небудь контакти з ні­мцями або документи, видані німецькою адміністрацією. Знову почали­ся розстріли без суду і слідства, на схід потягнулися числені ешелони з «спецпереселенцями». Проте ці дії радянських каральних органів все ж не носили такого поголовного характеру, як напередодні війни.

З самого початку 1944 р. продовжився наступ радянських військ в Україні. Вже 8 січня, завдавши раптового удару по 8-ій німецькій армії, вони вступили до Кіровограду. У лютому від окупантів були звільнені Нікополь і Кривий Ріг. В цей же час війська двох Україн­ських фронтів повністю оточили і розгромили 80-тисячне угрупо­вання німців під Корсунь-Шевченківським. Протягом березня вій­ська вермахту були вимушені залишити Херсон, Вінницю і Проскурів. В кінці березня 1944 р. була проведена наступальна Ясько-кишинівська операція, в результаті якої радянські війська під командуванням генерала І. Конева вийшли на державний кордон України з Румунією. На початку квітня частини 1-го Українського фронту, оволодівши містами Тернополем і Кам'янець-Подільськом, вийшли на кордон з Чехословаччиною.

У квітні 1944 р. почалися бойові дії із звільнення Криму, а 13 квітня радянські війська вступили до Сімферополя. 9 травня, піс­ля відчайдушного штурму, був узятий Севастополь, а 12 травня Кримський півострів був повністю звільнений від фашистських військ. Тут же за рішенням Державного комітету оборони всі крим­ські татари були звинувачені в співпраці з німцями і виселені до Се­редньої Азії. Всього з Криму було вивезено близько 250 тис. татар, з яких 86 % складали жінки і діти. Незабаром така ж доля спіткала грецьке, вірменське і болгарське населення. У глибинні райони Ра­дянського Союзу були депортовані і сотні тисяч етнічних німців, які з кінця XVIII ст. проживали в південних областях України.

Літом 1944 р. радянські війська, продовжуючи наступальні опе­рації, вибили німців з Львова, Станіслава і Перемишля, а також зві­льнили від окупантів область Ізмаїла і Молдавію. За офіційну дату остаточного вигнання фашистів з території всієї України вважаєть­ся день 14 жовтня 1944 p., коли із цього приводу відбулося урочис­те засідання в Києві.

Новий фронт УПА. На початок 1944 р. у складі УПА діяло бли­зько 100 тис. солдатів і офіцерів, крім того, в Західній Україні їх активно підтримував багаточисельний підпільний актив. Проте ні­яких перспектив на перемогу УПА не мала. Захід, будучи союзни­ком СРСР, вважав за краще не помічати українських повстанців, Ради прагнули щонайшвидше позбавитися від них за будь-яку ціну.

Після того, як частини Червоної армії вступили в райони дисло­кації УПА, керівництво повстанців виступило з політичною декла­рацією, в якій зокрема мовилося: «Ми за повне звільнення україн­ського народу з-під московсько-більшовицького і німецького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів». Враховуючи реальне співвідношення сил, командуван­

ня УПА віддало наказ своїм частинам не вступати в бойові дії між радянськими і німецькими військами, зберігати свої сили, і вести виключно оборонні бої проти підрозділів Червоної армії.

На початку 1944 р. німці зробили спробу притягнути частини УПА до спільної боротьби проти радянської армії. З концентрацій­них таборів були звільнені лідери ОУН — С. Бандера, А. Мельник, Я. Отецько та інші.

Перші зіткнення УПА з радянськими військами почалися зимою 1944 р. В лютому одна з частин УПА здійснила напад на радянську військову колону, в результаті якого був смертельно поранений командувач фронтом генерал М. Ватутін.

Питання про післявоєнні українські кордони. Проблема нових державних кордонів України виникла на її західних територіях. Впродовж всієї війни польський емігрантський уряд в Лондоні не залишав надій повернути Польщі Західну Україну. Питання було достатньо складним, оскільки на Тегеранській конференції лідери США і Великобританії підтримали претензії поляків. Проте уряд Радянського Союзу твердо вирішив зберегти територію Західної України під своїм контролем.

В ході Ялтинської конференції в лютому 1945 р. представники СРСР взяли на озброєння рішення країн Антанти, прийняте ще в 1920 р. щодо «лінії Керзона». Ця лінія розділяла етнічні кордони між Україною і Польщею. Свого часу цей кордон отримав міжнародне визнання, і західним союзникам було важко що-небудь заперечити проти такої постановки питання. У відповідному рішення Ялтинсь­кої конференції було сказано: «Голови трьох держав вважають, що східний кордон Польщі повинен пройти уздовж лінії Керзона з від­ступом від неї в деяких районах від 5 до 8 км. на користь Польщі». Польський емігрантський уряд був вимушений ухвалити це рішення.

Ще літом 1944 р. в звільненій радянськими військами від німців східній частині Польщі за ініціативою Москви був створений поль­ський «робітничо-селянський» уряд — Тимчасовий Комітет Націо­нального Звільнення, із столицею в Любліні. 9 вересня 1944 р. між цим «урядом» і представниками УРСР був підписаний польсько-український договір про кордон. При цьому Москва наполягла на тому, щоб як плата полякам за соціалістичний вибір, 17 повітів Підляшья, Холмщини і Лемківщини з 800 тис. українським насе­ленням було включено до складу нової Польщі. Подібне рішення питання передбачало взаємне масове переселення поляків і україн­ців по обидві сторони нового кордону.

Спочатку близько 80 тис. українців добровільно переселилося зі своєї батьківщини на територію УРСР. Проте рашта навідріз відмо­вилася покидати землю своїх предків. Після цього акція переселен­

ня набула примусового характеру. Польська влада і озброєні загони Армії Крайової силоміць виганяли українців з їх землі. Ці дії поля­ків супроводжувалися масовими вбивствами і спалюванням цілих сіл з українським населенням. За польськими даними тут було вби­то більше 10 тис. українців. Уряд СРСР дивився на ці акції польсь­ких властей «крізь пальці».

Єдиною силою, що виступила на захист місцевого українського населення, стали загони УПА, які за наказом Р. Шухевича прибули в райони кривавого терору. Частини УПА почали активні бойові дії проти польських військ і поліції. В результаті було знищено близь­ко 1 тис. поляків і спалено декілька їхніх сел. Всього до літа 1946 р. на територію УРСР було переселено близько 480 тис. чоловік, але значна кількість українців все ж залишилося жити на своїх спокон­вічних землях, правда, тепер уже на території Польщі. Одночасно проводилося виселення поляків з українських земель. До Польщі виїхало також близько 480 тис. чоловік.

Значно простіше вирішувалося питання про кордон з Чехосло-ваччиною. 26 листопада 1944 р. в Мукачево радянські партійні ор­гани організували з'їзд народних комітетів Закарпатської України, який і вирішив про приєднання краю до УРСР. Із цього приводу 29 червня 1945 р. було підписано офіційну угоду між СРСР і Чехо-словаччиною. Правда, і тут не обійшлося без поступки «новим дру­зям». Прешовський район Словаччини, населений значною мірою українцями, був переданий до складу чехословацької держави.

«Розширення» прав Радянської України. На початку 1944 р. со­юзники з антигітлерівської коаліції остаточно вирішили про ство­рення в найближчому майбутньому міжнародної організації, яка стоятиме на варті миру — Організації Об'єднаних Націй. Сталінсь­ке керівництво СРСР відреагувало на це рішення досить своєрідно. Ідея полягала в тому, щоб зробити рівноправними членами ООН всі радянські союзні республіки, і, таким чином, отримати в цій ор­ганізації відразу 16 голосів. Проте, для цього потрібно було створи­ти хоч би видимість самостійності республік, що входили до СРСР.

У січні 1944 р. послідувало рішення пленуму ЦК ВКП(б) про «розширення» прав союзних республік. їм дозволялося створити власні наркомати оборони і закордонних справ, а також формувати національні армії. Вже в лютому 1944 р. в Україні з'явився Нарко­мат закордонних справ, який очолив відомий письменник А. Кор­нійчук. Проте незабаром з'ясувалося, що Корнійчук дуже прямолі­нійно розуміє те, що відбувається, і з Москви був присланий новий глава українського дипломатичного відомства Д. Мануїльський, який був не так наївний і розумів дійсне значення сталінської ре­форми.

У березні 1944 р. був створений Наркомат оборони України. Ного очолив бойовий генерал, українець за походженням, В. Гера­сименко. Бравий генерал незабаром виступив з вимогою підпоряд­кувати йому всі війська на території України і приступити до фор­мування українських військових підрозділів. Проте на ініціа­тивного генерала в Москві просто не звернули уваги, більш того, він навіть не отримав коштів для утримання хоч би мінімального апарату нового наркомату.

Зрозуміло, такі маневри Кремля не могли ввести в оману країни Заходу, де чудово уявляли собі дійсну «свободу» радянських рес­публік. Тільки з поваги до величезних жертв і великого вкладу в справу розгрому фашизму України і Білорусії, ці союзні республіки були допущені бути представленими в ООН разом з делегацією СРСР.

Весною 1946 р. український Наркомат оборони був розформо­ваний за повною непотрібністю, але міністерство закордонних справ України продовжило своє існування, довгі роки представля­ючи на міжнародній арені неіснуючу державу.

Підсумки другої світової війни для України. 8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті представники союзників і німець­кого командування підписали акт про повну і беззастережну капі­туляцію Німеччини. Війна з гітлерівською Німеччиною завершила­ся. Проте, виконуючи свої зобов'язання перед союзниками, СРСР вже 9 серпня 1945 р. вступив у війну з Японією на Далекому Сході. Ця коротка, але кровопролитна боротьба коштувала життя бага­тьом радянським солдатам, серед яких було і багато українців. В результаті радянсько-японської війни СРСР отримав Курильські острови і Південний Сахалін, радянські війська вступили до півні­чно-східного Китаю і північних областей Кореї. Підписання капі­туляції Японії 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» стало закінченням другої світової війни.

Україна стала одним з найактивніших учасників найбільш мас­штабної і спустошливої війни в історії людства. Двічі лінія фронту проходила по всій території України, залишаючи мільйони убитих і поранених, зруйновані міста і спалені села. В ході бойових дій на території України піддалося руйнуванню близько 700 міст, 28 тис. сіл виявилися повністю знищеними. Втрати в людях були величез­ні. Якщо до початку радянсько-німецької війни на території Украї­ни проживали близько 42 млн чоловік, то у момент її закінчення тут залишалося лише 27,5 мли жителів. Приблизно 14,5 млн чоло­вік загинули в боях, німецьких і радянських концтаборах, були де­портовані, евакуйовані або втекли за кордон. В цілому за роки дру­гої світової війни Україна втратила більше 19 % свого населення —

цифра неймовірно висока в порівнянні з іншими країнами, що бра­ли участь у війні.

Безпосередньо у бойових діях брало участь близько 4,5 млн українців. Велика частина (близько 4 млн чоловік) служила в лавах радянських збройних сил, проявивши стійкість, мужність і героїзм. 2069 воїнів-українців стали Героями Радянського Союзу. З 15 фро­нтів, що діяли в період війни, більше половини очолювалися мар­шалами й генералами, які були за походженням українцями. Солда­ти та офіцери, жителі України, які виявили героїзм, отримали 2,5 млн орденів і медалей із загальної кількості 7 млн нагород, вру­чених воїнам Збройних сил. Мільйони трудівників України кували зброю перемоги в тилу. Серед українців були видатні радянські воєначальники, такі як маршали С. Тимошенко, P. Маліновський, А. Єременко, П. Рибалко, генерали І. Рубанюк, П. Жмаченко, К. Москаленко та інші.

Політичним підсумком другої світової війни для України був той факт, що практично всі українські землі виявилися сполучени­ми в одне ціле, але ця адміністративна одиниця не мала державного суверенітету, і іменувалося Українською Радянською Соціалістич­ною Республікою у складі СРСР.

Контрольні питання і завдання

Визначте головні причини другої світової війни.

Як сталося возз'єднання українських земель у складі СРСР?

Які зміни сталися в ОУН напередодні другої світової війни?

У яких умовах опинилися українці за межами УРСР?

Які історичні перспективи несла Україні війна з гітлерівсь­кою Німеччиною?

Яку позицію зайняла ОУН на початку війни?

Дайте характеристику окупаційному режиму в Україні.

Які особливості Руху Опору в Україні Ви можете назвати?

Охарактеризуйте дії радянських партизан в Україні.

Як і з якою метою була створена УПА?

Проаналізуйте хід звільнення України від окупантів.

Як змінилася стратегія УПА з приходом радянських військ?

Як було вирішено питання про нові українські кордони на за­ході?

Якими правами користувалася Радянська Україна після закін­чення війни?

У чому полягали головні підсумки другої світової війни для України?

Причини і початок 2-ої світової війни. Країною, яка розпочала другу світову війну, є фашистська Німеччина. Це безперечний іс­торичний факт. Але одним із організаторів нової світової війни бу­ла зовсім не Німеччина, а Радянський Союз в особі «товариша» Сталіна. Саме Сталін, переслідуючи свої власні цілі, сприяв ство­ренню достатньо потужного німецького вермахту, організував під­готовку на території СРСР німецьких льотчиків і танкістів, забез­печив Німеччину сировиною і продовольством. Головною метою сталінської політики залишалася ленінська ідея «світової револю­ції». Сталін прагнув використовувати Німеччину для розгрому за­хідноєвропейських країн, насамперед Англії та Франції, з тим, щоб потім завдати удару по знекровленій Європі. Створення комуністи­чних режимів у Європі розглядалося Сталіном як вирішальна пере­думова для здійснення кінцевої мети — «світової революції».

Черговим дипломатичним кроком, який сприяв початку другої світової війни, було підписання так званого «пакту Молотова — Ріббентропа». 23 серпня 1939 р. в Москві у присутності Сталіна сталася зустріч міністрів закордонних справ СРСР і Німеччини. Молотов і Ріббентроп швидко прийшли до взаємної угоди і підпи­сали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Ця угода була вигідною і необхідною обом сторонам, хоча кожна з них пересліду­вала свої власні цілі. Гітлер ненавидів комуністичний режим, і пра­гнув у майбутньому до захоплення територій на Сході, перш за все за рахунок саме СРСР. Але спочатку німцям було необхідно захо­пити Західну Європу, при цьому, щоб не отримати удару в спину, потрібно було заручитися нейтралітетом Радянського Союзу. Тіль­ки за цієї умови Гітлер міг розпочати нову велику війну. У свою чергу Сталін розраховував за допомогою німецької агресії макси­мально ослабити західноєвропейські країни, у тому числі й саму Німеччину, і завдати свого переможного удару по капіталістичній Європі. До цього «визвольного» європейського походу СРСР готу­вався серйозно і ретельно, поставивши всю економіку країни на військові рейки і створивши найпотужнішу та якнайкраще оснаще­ну армію в світі.

Підписаний у Москві договір зобов'язав СРСР і Німеччину про­тягом 10 років утримуватися від агресивних дій у відносинах один до одного. Крім того, був підписаний і таємний протокол, що пе­редбачав розділ сфер впливу цих країн у Східній Європі. Агресори заздалегідь розділили майбутню здобич. Польща як самостійна держава повинна була зникнути з політичної карти Європи, а кор­дон між володіннями Німеччини і Радянського Союзу — проходи­ти по річках Нарев, Сан і Західний Буг. Таким чином, СРСР пови­нен був отримати території Західної Білорусії та майже всієї Західної України. Крім того, сферою інтересів СРСР визнавалися прибалтійські держави і Бесарабія. Отримавши гарантії радянсько­го нейтралітету, Гітлер почав війну в Європі.

Возз'єднання українських земель у складі СРСР. Рано вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали удару по Польщі. Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, німці швидко просува­лися вперед польською територією. Польська армія, у лавах якої налічувалося і 150 тис. українців, чинила героїчний, але практично даремний опір. 3 вересня Англія та Франція, зв'язані договірними зобов'язаннями з Польщею, вимушені були оголосити війну Німе­ччині. Проте вести активні бойові дії вони не збиралися, сподіваю­чись, що Гітлер задовольнить свої амбіції не тільки польськими зе­млями, а продовжить бойові дії на сході проти СРСР. Тому війна Англії та Франції проти Німеччини отримала назву «дивної війни». Нестримно просуваючись углиб польської території, дивізії верма­хту вже 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили поляків були розбиті, і німецькі солдати, оволодівши Любліном, вийшли до Бреста, Львова і Володимира-Волинського. Проте опір польських військ ще продовжувався.

У ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. польському послу в Москві була вручена нота, в якій указувалося, що польська держава фактично припинила своє існування і не може гарантувати безпеку українсь­кого і білоруського населення на своїй території. У цій ситуації СРСР вважає своїм обов'язком негайно прийти на допомогу єдино­кровним братам, західним українцям і західним білорусам, і взяти під свій захист їхнє життя і майно. Оскільки Польща оголошувала­ся вже неіснуючою державою, акція СРСР, на його думку, не могла розглядатися як агресія.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла східний кордон Польщі і вступила на територію Західної України і Західної Білору­сії. При цьому Червона армія отримала наказ уникати бойових дій з поляками та діяти обхідними маневрами. Головнокомандуючий польськими військами Ридз-Смігли звернувся до польських військ по радіо з відкритим текстом: «Більшовики не стріляють, у бій із

більшовиками не вступати». Він також наказав своїм частинам від­ступити до кордонів Румунії та Угорщини, не вплутуючись у бої з Червоною армією. У перший же день свого наступу радянські вій­ська зайняли міста Тернопіль, Рівно, Збараж, 22 вересня вони всту­пили до Львова. Після 12-денного маршу і незначних сутичок з окремими польськими частинами, війська Червоної армії вийшли на рубіж річок Західний Буг і Сан, де і зупинилися. 28 вересня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про дружбу, що під­тверджував раніше досягнуті угоди про розділ Польщі. Того ж дня в Бресті відбувся спільний військовий парад радянських і німець­ких військ. Із Польщею було покінчено.

Вступ радянських військ на територію Західної України був не­однозначно сприйнятий місцевим населенням. Значна частина українського населення, в основному бідняки, а більшість українців і були такими, із захопленням зустрічали війська «визволителів». Українців приваблювали гасла національного об'єднання і соціаль­ної справедливості, які широко пропагували комуністи. Одночасно заможні верстви населення зустріли Ради вельми насторожено, а польські офіцери почали масово тікати на захід.

Отримавши значні території на Заході, керівництво СРСР поту­рбувалося про офіційне оформлення їх нового статусу. 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) було вирішено про організацію у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР. З цією метою до Західної України були на­правлені тисячі уповноважених комуністів, які організовували нові органи влади на місцях. Незабаром нова влада впритул зайнялася підготовкою виборів до Народних Зборів. Зрозуміло «випадковос­тей» у цій справі бути не могло, все було сплановано заздалегідь і перебувало під суворим контролем комуністів.

Народні Збори Західної України, що відбулися у Львові 26 — 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встанов­лення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання із Радянською Україною. У декларації також говори­лося про необхідність націоналізації банків і великих промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. 1 лис­топада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

На території Західної України, що раніше належала Польщі, були створені Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Дрогоби­цька і Станіславська області. Колишня влада на місцях замінювалася виконкомами обласних, районних і сільських рад депутатів трудя­

щих, підлеглих партійній структурі. Новий режим категорично не припускав існування ніяких політичних партій та організацій, окрім комуністичних. Решта всіх партій була розпущена або самоліквідо-вувались. Всі керівні посади посіли партійні і державні функціонери, що прибули з СРСР. Таким чином, політична система в західноук­раїнських землях була приведена в повну відповідність з радянським законодавством. Тільки ОУН, яка перебувала в підпіллі, продовжу­вала своє існування і навіть зуміла розширити свої ряди. Після при­єднання Західної України до УРСР тут у стислі терміни були націо­налізовані всі приватні підприємства, банки, транспорт, засоби зв'язку. Перетворення в містах не торкнулися інтересів українського населення, оскільки раніше вся промисловість і торгівля знаходилися в руках поляків і євреїв. Поміщицькі та монастирські землі були конфісковані, і їх значна частина була розподілена серед бідного се­лянства. Правда, вже на початку 1940 р. почали створюватися перші колгоспи. Основна маса сільського населення не підтримала цього почину, і влада почала вдаватися до адміністративних методів і гру­бого тиску на селян. Землеробів, які не бажали вступати до колгос­пів, обкладали високими податками, що були для них просто руйнів­ними. У результаті більшість українського селянського населення Західної України швидко охололо до нової влади. Проте до червня 1941 р. тут було створено близько 3-х тис. колгоспів, які об'єднали 204 тис. селянських господарств.

Поспішність, з якою одержавлювалися засоби виробництва і то­ргівлі, призвела до значних перебоїв у забезпеченні населення то­варами першої необхідності. Дефіцитом стали м'ясні продукти, бі­лий хліб, сіль, мило і тому подібне. З'явилися величезні черги у магазинах, різко піднялися ціни на ринках, розцвіла спекуляція. Населення почало відчувати значні життєві незручності, що не до­давало авторитету новій владі.

Краще йшла справа в області освіти й охорони здоров'я. Меди­чне обслуговування всюди стало безкоштовним. Значні зусилля бу­ли спрямовані на ліквідацію неписьменності серед місцевого насе­лення. На радянський лад була уніфікована система освіти і виховання. Було відкрито багато нових шкіл, в яких вивчення ро­сійської мови було обов'язковим. У всіх вузах створювалися кафе­дри марксизму-ленінізму. Львівський університет почав носити ім'я Івана Франка, і перейшов на українську мову викладання. Од­ночасно вводилася жорстка політична цензура. Випуск газетної, журнальної та книжкової продукції без попереднього проходження цензури був категорично заборонений.

Затвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських зем­лях не могло обійтися без репресій, які незабаром прийняли масо­

вий характер. Спочатку були заарештовані та кинуті до таборів ке­рівники УНДО та інших політичних партій Західної України, а також колишні депутати польського сейму. Аналогічно вчинили з представниками польської та єврейської політичної еліти. Піддала­ся репресіям і більшість членів КПЗУ і Польської компартії. Особ­ливо жахливою була доля полонених польських офіцерів, ув'язнених до концентраційних таборів. Навесні 1940 р. більше 15 тис. офіцерів польської армії без суду були розстріляні більшо­виками у Катинському лісі. Розстріл, безумовно, чекав і колишніх поміщиків, власників заводів і фабрик, функціонерів «контррево­люційних організацій».

З початку 1941 р. в глиб території СРСР (Сибір, Казахстан, Комі АРСР) потяглися нескінченні ешелони з «ворогами народу». Депо­ртували цілими сім'ями тільки за підозрою «у ворожих намірах». Репресіям піддавалися і люди, що мали родичів за кордоном, а та­ких у Західній Україні було чимало. Всього до нападу Німеччи­ни на СРСР було депортовано більше 10 % населення Західної України.

Зміни в ОУН. Єдиною силою, яка могла чинити організований опір владі, була підпільна мережа ОУН. Проте саме в цей час в ОУН стався розкол. Ветерани руху орієнтувалися на закордонний центр ОУН на чолі з А. Мельником. У серпні 1939 р. фракція Ме­льника провела свою конференцію в Римі та проголосила його од­ноосібним лідером організації. Молоді оунівці віддавали перевагу радикальнішому Є. Бандері, звільненому німцями з польського ув'язнення. У вересні 1939 р. Бандера висунув перед ОУН завдання битися з будь-яким противником незалежної української держави. У лютому 1940 р. Бандера організував конференцію своїх прихиль­ників у Кракові, яка фактично оформила розкол ОУН на дві части­ни. Більшість членів організації пішли за С. Бандерою, вони почали називатися ОУН-Б або бандерівцями. Решта взяли собі назву ОУН-М або мельниківці. Обидві фракції встали на непримиренні позиції, що нерідко приводило до збройних сутичок між ними.

Українці за межами УРСР. Близько 550 тис. українців потрапи­ли на територію Генерал-губернаторства, як німці почали називати захоплені ними польські землі. Тут була створена українська непо-літична організація, оскільки формування будь-яких політичних партій окупанти заборонили. Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем був організацією соціального за­безпечення, і намагався надавати допомогу літнім і хворим людям, безпритульним і знедоленим. У місцях, де компактно проживало українське населення, були відкриті українські школи, кооперативи і молодіжні організації. У Кракові функціонувало українське вида­

вництво. Проте в цілому тяготи німецької окупації українське на­селення несло в такій же мірі, як і польське.

У Закарпатті, захопленому угорцями, проживало більше 500 тис. українців. По відношенню до них угорський уряд повів політику «мадьяризації». Тисячі українців були заарештовані, сот­ні — розстріляні, а близько 30 тис. чоловік втекли до сусідньої Га­личини. Угорці заборонили всі українські організації та видання, почали хижацьку економічну експлуатацію краю.

26 червня 1940 р. в Москві був вручений ультиматум радянсь­кого уряду послу Румунії. Румунам пропонувалося протягом 4-х днів вивести свої війська з території Бесарабії та Північної Букови­ни і передати ці землі СРСР. Уряд Румунії був вимушений прийня­ти цей ультиматум. 28 червня частини Червоної армії форсували Дністер і вступили на територію Бесарабії та Північної Буковини. Того ж дня були зайняті міста Чернівці, Хотин та Акерман. 2 серп­ня 1940 р. сесія Верховної Ради СРСР включила ці території до складу Радянського Союзу. До Радянської України приєднувалися Хотинський, Акерманський та Ізмаїлський повіти Бесарабії, а та­кож Північна Буковина.

Не дивлячись на тяготи окупації і тоталітарного режиму, вперше за декілька століть майже всі українці об'єдналися в рамках єдиної території, що стало важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. У той же час репресивний радянський режим дуже швидко переконав населення Західної України, що його майбутнє не у складі СРСР, а в створенні незалежної української держави.

Причини Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 pp. Напередо­дні нападу фашистської Німеччини на СРСР Україна продовжувала залишатися однією з найважливіших складових частин Радянського Союзу. Керівництво Німеччини, готуючись до нової війни, пере­слідувало відносно України основну мету: перетворити українські землі на аграрно-сировинний придаток рейху, заселений німець­кими колоністами. Ні про яку самостійну українську державу в цих планах мова не йшла. Українців, як і взагалі всіх слов'ян, державна ідеологія гітлерівської Німеччини розглядала як неповноцінних не­долюдків, які заслуговують частково на фізичне знищення, а част­ково на становище рабів. Деякі нації підлягали повному знищенню, наприклад, євреї та цигани.

Прагнучи щонайшвидше захопити територію України, німці розгорнули на її західному кордоні потужне військове угрупуван-ня — групу армій «Південь» під командуванням фельдмаршала фон Рундштедта. Головним напрямом її удару був Київ. Союзни­ками Німеччини у війні на території України були війська Румунії, Угорщини, Словаччини та Італії.

У свою чергу Радянський Союз також давно готувався до вели­кої війни. Проведення в країні індустріалізації та колективізації здійснювалося не з метою підвищення життєвого рівня населення, а з метою створення небаченого за потужністю військово-проми­слового комплексу. За чисельністю і кількістю озброєнь Червона армія до кінця 1930-х років міцно зайняла перше місце у світі, пе­ревершуючи сумарну потужність усіх європейських армій, у тому числі й Німеччини. Тільки один Харківський тракторний завод протягом 6 місяців випускав стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни. Посиленими темпами створювалися і приймалися на озброєння нові зразки військової техніки, які часто не мали аналогів у світі. Такими були танк Т-34, штурмовик Іл-2, винищувач Як-1, бомбардувальник Іл-4, реактивна установка «Ка­тюша» і так далі. Що ж до радянської артилерії, то вона за своїми характеристиками взагалі набагато перевершувала німецькі та сві­тові стандарти. Величезна радянська військова машина виготовила­ся до нападу на капіталістичну Європу, і її першою жертвою у «ви­звольному поході» повинна була стати саме Німеччина. Основна маса радянських військ була розташована впритул до західних кор­донів СРСР. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення сил німецьких і радянських військ було таким: у людях — 1:2, в артилерії — 1:4, у танках — 1:4,5, в авіації 1:2,5. Подібна картина спостерігалася і в інших прикордонних радянсь­ких військових округах. У тилу відбувався безперервний процес формування все нових і нових військових підрозділів. Економіка країни була повністю переведена на військові рейки. Ніякі варіанти оборонних дій радянським генералітетом не розглядалися взагалі. Мета була одна — захоплення Європи як вирішальний крок на шляху до «світової революції». У другій половині червня 1941 р. радянські прикордонники почали знімати мінні поля і загороди на кордоні, готуючи військам шлях на захід.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Виникає питання, чому Гітлер, маючи перед собою переважаючи військові сили, величезну територію Радянського Союзу з практично невичерпними людськими й економічними ресурсами, і, не маючи ніякої реальної можливості вести тривалу, затяжну війну, пішов на цю військову авантюру? Річ у тім, що Гітлер недооцінив си­лу Червоної армії. Виходячи з цього, був розроблений секретний план блискавичної війни проти СРСР, який отримав назву «Барбаросса». Гітлерівське командування планувало закінчити війну з СРСР до зи­мових холодів, але ці наміри виявилися нездійсненними.

Вторгнення до України фашистських військ. У перший же день війни частини вермахту і його союзників вдерлися на територію

України. Німецька авіація піддала бомбовим ударам радянські вій­ськові з'єднання, аеродроми, вузли зв'язку, залізничні станції, а та­кож міста Київ, Львів, Житомир, Тернопіль, Одесу. На території України наступало 57 дивізій і 13 бригад групи армій «Південь», їм протистояли війська Київського й Одеського військових округів, об'єднані в Південно-Західний фронт. Командуючим фронтом був призначений маршал С. Будьонний, членом Військової Ради — М. Хрущов. У перший же день війни радянський уряд оголосив за­гальну мобілізацію. В Україні до лав Червоної армії влилося близь­ко 2,8 млн чоловік, з них понад 200 тис. добровільців.

Перша крупна битва на території України сталася 23 — 29 чер­вня 1941 р. в районі Броди — Рівно — Дубно, де з обох боків брали участь близько 2 тис. танків. Радянські частини, зазнавши величез­них втрат, відступили, що призвело до оточення і розгрому двох радянських армій у Львівському виступі. 30 червня німці зайняли Львів, Луцьк, Рівно, 9 липня — вступили до Житомира, а 11 липня вийшли до річки Ірпінь, що протікає в 15 км. від Києва. У перші тижні війни німецькі війська захопили всю територію Литви, Латвії та Молдавії, майже всю Білорусію й Естонію, значно просунулися углиб України. Стрімкий наступ вермахту супроводжувався неба­ченими втратами Червоної армії, яка втратила близько 1 млн солда­тів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Компен­сувати такі величезні втрати за короткий строк було неможливо.

Головною причиною, що призвела до важких поразок Радянсь­кої армії в початковий період війни, була її націленість виключно на ведення наступальних операцій. Ні армія, ні економіка, ні країна в цілому не готувалися до оборонної війни, і були застигнуті зне­нацька раптовим німецьким ударом. Тисячі радянських літаків, так і не встигнувши піднятися в повітря, були знищені противником прямо на прикордонних аеродромах. Армади танків і величезна кі­лькість артилерії також були втрачені в перші ж дні війни. Відсут­ність надійного зв'язку і втрата управління військами призвели до повного хаосу в усіх ешелонах Червоної армії. Крім того, німці за­хопили біля самих кордонів справді гігантські запаси стратегічної сировини, палива, боєприпасів, озброєння й амуніції, що в значній мірі дозволило їм тривалий час вести успішну війну проти СРСР.

Важливою причиною поразок радянських військ була і та об­ставина, що в передвоєнні роки сталінським репресіям піддалося більше 40 тис. командирів Червоної армії. Світова історія не має подібного прикладу масового знищення військових кадрів керівни­цтвом власної країни. На тлі вермахту, що мав досвід дворічної пе­реможної війни в Європі, військове мистецтво молодих радянських командирів залишало бажати багато кращого. З метою зміцнення

дисципліни й авторитету командного складу в армії була запрова­джена страта без суду.

Спроба проголошення незалежності України. З перших днів війни до боротьби за створення самостійної української держави активно включилася Організація Українських Націоналістів. Ліде­ри ОУН вважали, що в битві двох тоталітарних режимів зазнає по­разки головний ворог української свободи — Радянський Союз, і тому були готові до співпраці з німцями, але виключно в своїх вла­сних цілях. Певні підстави для подібної позиції існували, оскільки імперський міністр А. Розенберг пропонував створити Українську державу під німецьким протекторатом, і ця пропозиція була відома керівництву ОУН. Мельниківці однозначно дотримувалися німець­кої орієнтації, повністю покладаючись на підтримку Німеччини. Бандерівці розглядували союз із Німеччиною як тимчасовий, напо­лягаючи на тому, що і російські комуністи, і німецькі нацисти в рі­вній мірі є ворогами суверенної України. С. Бандера висунув прин­цип опори «на власні сили українського народу, відкинувши взагалі орієнтацію на чужі сили». Проте з відома німців було сформовано український військовий підрозділ — «Легіон українських націона­лістів» у складі двох батальйонів — «Нахтігаль» («Соловей») і «Роланд». Оунівці сподівалися, що ці частини стануть ядром май­бутньої національної української армії. Крім того, ОУН-Б створив так звані «похідні групи», які повинні були слідувати за частинами вермахту й організовувати національну українську владу на місцях.

30 червня 1941 р. до Львова залишений радянськими військами увійшли український батальйон «Нахтігаль» під командуванням Р. Шухевича, німецькі передові частини і похідні групи ОУН-Б. Уве­чері того ж дня в місті відбулися збори представників ОУН-Б, українських політичних партій і духовенства, на якому був урочис­то проголошений «Акт відновлення Української держави». У доку­менті говорилося: «Волею Українського Народу Організація Украї­нських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку склали свої голови цілі покоління кращих синів України». ОУН закликав «весь український народ не складати зброї так довго, поки на всіх україн­ських землях не буде створено Українську Суверенну Державу». Відразу ж було сформовано український уряд, який очолив най­ближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. Над міською рату­шею Львова замайорів синьо-жовтий національний прапор Украї­ни. 6 липня як передпарламент була створена Українська Національна Рада. Проголошення незалежної української держави вітав у своєму посланні митрополит А. Шептицький. В українських містах і селах, захоплених гітлерівцями, почали створюватися ор­

гани самоврядування і станції української поліції. Роблячи ці кроки без узгодження з керівництвом Німеччини, ОУН-Б сподівалося на те, що німці сприймуть все, що відбулося, як факт, і не підуть на конфронтацію з українцями на самому початку війни.

У Берліні дії українських націоналістів викликали вибух обу­рення. Тут перемогла точка зору не Розенберга, а Гітлера, Бормана і Гімлера, які вважали українські землі німецькою колонією. Ні про яку самостійну українську державу не могло бути і мови. 5 липня 1941 р. в Кракові німці заарештували С. Бандеру і депортували йо­го до Берліна. Незабаром гестапо заарештувало у Львові Я. Отецька і членів українського уряду — всі вони були кинуті до концтабору Заксенхаузен. 1 серпня 1941 р. територія Галичини була офіційно включена до складу Краківського генерал-губернаторства. Восени того ж року німці приступили до арештів членів ОУН-Б по всій те­риторії України. Незабаром гестапівці обрушили репресії і на чле­нів організації ОУН-М. Близько 2 тис. чоловік були поміщені до концтаборів, сотні розстріляні. Всі надії українців на створення власної держави розвіялися. ОУН-Б, на чолі з одним із лідерів ор­ганізації М. Лебедем, перейшла до підпілля і почала готуватися до важкої боротьби проти обох тоталітарних режимів — німецького і радянського.

Захоплення України Німеччиною та її союзниками. Тим часом на території України продовжувалися активні бойові дії. У перші дні серпня 1941 р. почалася героїчна оборона Одеси, на яку насту­пали 18 румунських дивізій. Упродовж 73 днів захисники міста ус­пішно відбивали один штурм за іншим. І лише 16 жовтня, коли до Одеси підійшли німецькі дивізії, радянські війська залишили місто і відійшли до Криму.

Продовжуючи наступальні операції, частини вермахту оточили у районі Умані 6-ту і 12-ту радянські армії. Після запеклого опору і великих втрат ці армії були вимушені скласти зброю. 18 серпня ні­мці вийшли до Дніпра в районі Запоріжжя, а 25 серпня ними був узятий один із найбільших промислових центрів України — Дніп­ропетровськ. 10 вересня німецькі війська вступили до древнього Чернігова.

Проте головною метою німецької групи «Південь» в Україні був Київ. Гітлер вирішив організувати широкомасштабне оточення радянських військ, які обороняли українську столицю. З цією ме­тою він наказав зняти з напряму головного удару (на Москву) і пе­рекинути до України німецьку польову армію і танкову групу. Ні­мецькі генерали були проти ослаблення групи армій «Центр», яка наступала на Москву, але Гітлер настояв на своєму. Виникла реа­льна загроза грандіозного оточення радянських військ, але Сталін

вимагав утримувати Київ за будь-яку ціну. Наслідки цього рішення були трагічними. 15 вересня німецькі танкові клини з'єдналися в районі міста Лохвиця, замкнувши тим самим кільце оточення. По-слідував наказ залишити Київ і відступити, але було вже надто піз­но. 19 вересня 1941 р. передові частини вермахту вступили до за­лишеного радянськими військами Києва. У результаті оточення на схід від Києва до німецького полону потрапило 660 тис. солдатів і командирів Червоної армії. Командувач фронтом генерал-полков­ник Кирпонос застрелився.

Наприкінці вересня 1941 р. німецькі війська зайняли майже всю територію Донбасу. 25 жовтня, після важких боїв, фашисти вдерли­ся до Харкова. Одночасно частини вермахту вступили до Криму і 30 жовтня почали блокаду Севастополя. До 16 листопада вся тери­торія Кримського півострова, за винятком Севастополя, який герої­чно оборонявся, була в руках противника. Таким чином, на початок зими 1941 р. практично вся територія України опинилася окупова­ною військами Німеччини та її союзників.

У листопаді-грудні 1941 р. сталася велика битва німецьких і ра­дянських військ біля стін Москви. Тут вермахт зазнав свої першої поразки в другій світовій війні і був відкинутий назад на 100 — 250 км. Це означало зрив німецького плану «блискавичної війни» («бліцкрігу») і перехід до затяжної війни. Німеччина до подібної військових дій була абсолютно не готова, та і ресурси країни об'єктивно не дозволяли вести таку війну. Практично поразка під Москвою зумовила і поразку Німеччини у другій світовій війні.

Успіхи радянських військ мали місце й в Україні. У січні 1942 р. силами двох радянських фронтів були звільнені Харків і частина території Донбасу. Тут утворився Барвенківський виступ, на який радянське командування покладало великі надії в майбутньому. Одночасно в результаті десантної операції радянських військ вда­лося створити плацдарм у Криму із центрому місті Керч.

Проте, навесні 1942 р. вермахт завдав у відповідь удару. У сере­дині травня був ліквідований Барвенківський виступ, при цьому до німецького полону потрапило близько 240 тис. радянських солда­тів. 19 травня німці вибили частини Червоної армії з Кримського плацдарму і знову оволоділи Керчю. Одночасно німецькі війська вдруге вступили до Харкова. На початку липня 1942 р. після герої­чної 250-денної оборони гітлерівці взяли Севастополь. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ у Лугансь­кій області — останній населений пункт в Україні. Таким чином вся без виключення територія України була окупована фашистами.

Окупаційний режим в Україні. Окупована Україна стала одним із найважливіших районів німецької колоніальної експансії. Не ди­

влячись на те, що головою міністерства окупованих східних тери­торій був призначений А. Розенберг, який вважав можливим ство­рення української держави під протекторатом Німеччини, Гітлер мало зважав на його думку. Щодо окупованих радянських терито­рій був розроблений план «Ост», в якому Україні відводилася роль німецької колонії. Сюди планувалося переселити до 10 мли німців, надавши їм кращі землі та адміністративні посади. Самі українці, як і всі слов'яни взагалі, розглядалися як люди «другого сорту», призначенням котрих було служіння «вищій» німецькій расі. Фа­шистське керівництво вважало, що українці не можуть посідати ні­яких відповідальних адміністративних постів, а їх освіту слід об­межити трьома класами початкової школи.

Вся територія України була розчленована окупантами на декі­лька частин. Львівська, Тернопільська, Станіславськая і Дрогоби­цька області на правах окремого дистрикту (округу) під загальною назвою «Галичина», увійшли до складу Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Одеська, Чернівецька, Ізмаїл, а також частково Вінницька і Миколаївська області склали губернаторство «Трансні-стрія» і були передані під управління Румунії. Чернігівська, Хар­ківська, Сумська області та Донбас, що розташовувалися у при­фронтовій смузі, знаходилися в підпорядкуванні німецького військового командування. Решта всіх українських земель була об'єднана в рейхскомісаріат «Україна» із столицею в Рівному. Рейхскомісаром України був призначений відомий своєю крайньою жорстокістю Е. Кох.

Всі керівні адміністративні посади в Україні зайняли німецькі чиновники і військові. Українці допускалися тільки до нижніх управлінських ланок. Вони могли бути бургомістрами у містах, зрозуміло під повним німецьким контролем, головами у районах, сільськими старостами. Окремо створювалася «допоміжна україн­ська поліція», яка в основному займалася охороною громадського порядку. Будь-яка політична діяльність українців на території рейхскомісаріату була категорично заборонена.

Економіка України повністю ставилася на службу Німеччині. Країна піддалася небаченому пограбуванню. До Німеччини виво­зилися вціліле устаткування заводів і фабрик, залізняк і вугілля, чорні і кольорові метали, продовольство, витвори мистецтва і му­зейні експонати і навіть знаменитий український чорнозем. Найбі­льші українські підприємства перейшли у власність німецьких гос­подарів. Так, Флік отримав заводи Дніпропетровська, Круп — найбільші в Європі машинобудівні підприємства в Краматорську, концерн «Герман Герінг» — шахти і металургійні заводи по всій Україні і так далі. У країні вводилася обов'язкова трудова пови­

нність. Не існувало ніяких законів і правил, що захищали права й інтереси українського населення.

Керівництво Німеччини вважало доцільним для себе зберегти колгоспну систему, але під новою назвою — «громадські господар­ства». Використання колгоспної системи дало можливість німцям вивезти з України 85 % всіх продовольчих ресурсів зі східних обла­стей.

В Україні була ліквідована система вищої та середньої освіти, допускалося існування тільки початкових шкіл. Одночасно німці розвернули активну нацистську пропаганду. У рейхскомісаріаті під суворим контролем німецької цензури видавалося 120 газет україн­ською мовою, діяли видавництва, кінотеатри, 16 радіостанцій, ряд українських театрів. У Києві була дозволена діяльність літератур­но-художнього товариства. Без особливих проблем функціонували греко-католицька і православна церкви.

На початку 1942 р. німецька влада оголосила набір українців для роботи у Німеччині, де їх передбачалося використовувати у військовій промисловості, на шахтах і в сільському господарстві. Спочатку тисячі українських хлопців і дівчат, сподіваючись на краще життя, добровільно виїхали до Німеччини. Проте незабаром стало відомо, що умови праці в Німеччині дуже важкі, зарплата мі­зерна, а відношення до українців зверхнє. Потік добровольців шви­дко вичерпався, а німецька економіка вимагала все нових і нових робочих рук. Окупаційна влада вдалися до насильницького вивозу робочої сили до Німеччини. У містах України почалися масові об­лави на людей у віці від 15 до 35 років, яких під конвоєм вивозили для примусової роботи в рейху. Всього з окупованих радянських територій до Німеччини було вивезено 2,8 млн «остарбайтерів», з них 2,3 млн склали українці.

З перших же днів окупації німці по відношенню до населення України використовували систему геноциду, відверто прагнучи значно скоротити чисельність жителів цієї країни. Негайному роз­стрілу на місці підлягали військові комісари, працівники партійних органів, комуністи та євреї. Жахливою була доля мільйонів війсь­ковополонених, які були поміщені в табори просто неба, без всякої допомоги і коштів для існування. Значна їх частина померла від го­лоду і хвороб. Тільки з початку 1942 р. радянських військовополо­нених почали використовувати на примусових роботах у Німеччині та інших, окупованих німцями, європейських країнах. Незабаром голод прийшов і до українських міст, і багато їхніх жителів були вимушені шукати прожиток у сільській місцевості. Так за роки окупації Київ втратив до 60 % свого населення, а в Харкові взагалі залишилося близько 20 % жителів.

Особливим переслідуванням піддалося єврейське населення України, чисельність якого до війни складала 2,5 млн чоловік. У перші ж дні війни тільки у Львові було розстріляно 7 тис. євреїв. По всій країні були створені десятки гетто і концтаборів, куди зі­гнали практично все єврейське населення України. Відома трагедія Бабиного Яру в Києві, де було розстріляно більше 33 тис. євреїв. Всього в Україні нацисти знищили близько 850 тис. осіб єврейської національності.

У дистрикті «Галичина» положення українців було дещо кра­щим, ніж у східних регіонах країни. У Львові був навіть створений їх показовий орган — «Український земельний комітет». Продов­жував свою діяльність і УКЦ у Кракові. На території генерал-губернаторства була створена значна мережа українських установ початкової, середньої та професійної освіти. Діяли українські коо­перативи і культурно-просвітницькі організації. Німці віддавали українцям перевагу перед поляками в органах місцевої адміністра­ції. Влітку 1943 р. гітлерівці закликали до формування української добровольчої військової частини, яка повинна була битися на фро­нті проти більшовиків. На цей заклик відгукнулися близько 82 тис. чоловік, 13 тис. із них увійшли до складу дивізії СС «Галичина».

У прифронтових областях України, які перебували під контро­лем німецького військового командування, не проводилися акції, направлені на масове знищення місцевого населення. Проте і тут люди випробовували всі тяготи війни й окупації. Так, наприклад, Харків був оголошений гітлерівцями прифронтовим містом з особ­ливим режимом. Особливий режим полягав у тому, що з міста не випускали, а до міста не впускали цивільних осіб. Такий режим призвів до загибелі від голодної смерті сотень тисяч жителів Хар­кова. Населення цього міста скоротилося з 833 тис. осіб до 273 тис.

Румунський окупаційний режим у «Трансністрії» був значно м'якший німецького. Румуни не вдавалися до поголовного терору, не знищували єврейське населення, краще ставилися до полонених. Тут було дозволено вести вільну торгівлю і відкривати дрібні при­ватні підприємства. Проте румунська влада перешкоджала будь-яким спробам українізації краю, розраховуючи в майбутньому включити ці землі до складу своєї держави.

На території окупованої України існувала і «привілейована» група населення. Це були 400 тис. етнічних німців, які споконвіку проживали в українських земля (фольксдойче). Правда, не всі вони діждалися приходу своїх одноплемінників, близько половини «українських» німців у перші ж дні війни були депортовані орга­нами НКВС до Сибіру та Середньої Азії. Окупанти зрівняли в пра­вах всіх фольксдойче із населенням Німеччини й активно приваб­

лювали їх до місцевих адміністративних структур. Проте близько 100 тис. фольксдойче виявилися вірними своїй новій батьківщині і, коли німецькі війська залишали територію України, відмовилися слідувати за ними.

Всього ж за роки окупації Україна втратила близько 4 млн мир­них громадян, на її території загинуло понад 1,3 млн військовопо­лонених. Переважна більшість і мирних громадян і військовополо­нених загинули від голоду та хвороб.

Рух Опору. В Україні, як і в усій Європі, рух Опору поділявся на дві течії: радянську та націоналістичну. Підпільний опір окупантам почався в Україні з перших днів війни. Його розвитку сприяла та обставина, що німці не мали сил і можливості постійно контролю­вати кожен населений пункт України. Разом із тим далеко не вся територія країни могла бути використана для активного партизан­ського руху. Волинь, Полісся і Карпати, через свої природні умови, стали центрами озброєного опору окупантам.

Радянські партизани. Ради, відступаючи з території України, залишали підпільні партійні органи й озброєні групи, які повинні були стати у недалекому майбутньому сильними партизанськими загонами. До вересня 1941 р. в Україні були створені 33 підпільні обкоми партії і 3,5 тис. диверсійно-партизанських груп. Проте дуже скоро німці, не без допомоги місцевого населення, змогли виявити і розгромити підпільників. Так, до літа 1942 р. з 3,5 тис. вищезазна­чених груп залишилося тільки 22. Проте на початок 1942 р. на те­риторії України діяло більше 90 партизанських загонів. Серед них своєю чисельністю, організованістю й активністю виділялися пар­тизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, Є. Руднєва, А. Сабурова, Н. Наумова, П. Вершигори. Зрозуміло, всі вони були безпосередньо підпорядковані Москві, звідки отримували все необ­хідне для ведення бойових дій. У червні 1943 р. в Москві був орга­нізований Український штаб партизанського руху, начальником якого став полковник НКВС Т. Строкач. У місті Енгельс Саратов­ської області була створена спеціальна школа з підготовки парти­занських командирів, підривників, зв'язківців, диверсантів і так да­лі. Випускників школи літаками закидали до німецького тилу, де вони вливалися до партизанських загонів. Всього за роки війни школа підготувала близько 4,5 тис. фахівців.

Особливо активний радянський партизанський рух в Україні розвернувся в 1943 p., коли більшість загонів, що раніше базували­ся в брянських лісах, були перекинуті на українську територію, в основному до Полісся. У лютому-березні 1943 р. здійснив свій зна­менитий рейд по Карпатах найчисленніший із партизанських заго­нів — С. Ковпака. Однією з причин того, що цей рейд виявився до­

статньо успішним, була та обставина, що ковпаківці досягли тимчасової угоди про нейтралітет із командирами УПА. Проте ду­же швидко ця угода була порушена, і бої між радянськими парти­занами і частинами УПА поновилися.

Гітлерівці оголосили всіх партизанів «бандитами», оскільки партизани не мали військової форми і часто носили свою зброю приховано, нападаючи «із-за рогу». Тому партизан у полон не бра­ли, а розстрілювали на місці. Партизани відповідали окупантам тим же. Боротьба з партизанами відволікала значні сили німців. Інколи вони кидали в каральні рейди до 50 тис. солдатів і офіцерів, але знищити партизанський рух були не в змозі.

Українська Повстанська Армія. Після того, як Німеччина з усією певністю продемонструвала своє негативне ставлення до створення самостійної української держави, подальша співпраця між німцями та ОУН стала неможливою. 4 грудня 1941 р. керівництво ОУН поставило перед своєю організацією стратегічне завдання: «Готуватися до довгої, затяжної і наполегливої боротьби з німецькими окупантами і дотри­муватися тактики накопичення сил». Оскільки німці розформували українські батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», перед ОУН встало пи­тання про створення власних озброєних сил. На території України цим займався один із лідерів організації Н Лебідь.

Вже влітку 1942 р. на Волині й у Поліссі з'явилися перші озброє­ні загони бандерівського крила ОУН. Підпільні організації ОУН бу­ли створені в багатьох містах України. Захист членів ОУН покладав­ся на спеціально створену «Службу безпеки» (СБ). Насамперед оунівці узяли на себе функцію захисту місцевого українського насе­лення від німецьких окупантів, радянських і польських партизан.

Восени 1942 р. керівництво ОУН-Б приступило до формування крупних партизанських з'єднань, які повинні були стати націона­льною українською армією. Днем створення Української Повстан­ської Армії (УПА) офіційно вважається 14 жовтня 1942 р. — день Покрову Святої Богородиці, покровительки Війська Запорізького. З перших же днів свого існування УПА мала власну форму, розпі­знавальні знаки, військові звання, нагороди.

Ще влітку 1941 р. на Волині сформувався досить великий україн­ський партизанський загін під командуванням Т. Боровця (Бульби). Боровець оголосив себе головним отаманом України і продовжува­чем справи С. Петлюри. Спочатку, дотримуючись нейтралітету по відношенню до німців, загін вів активні бойові дії проти відступаю­чих частин Червоної армії. Боровець діяв самостійно, не підкоряю­чись ніякій організації або владі. Взимку 1942 р. до загону Боровця почали приєднуватися озброєні частини ОУН-М, у результаті чисе­льність загону зросла до 6 тис. бійців. Влітку 1943 р. представники

ОУН-Б вели переговори з Боровцем і мельниківцями про об'єднання, але успіху не досягли. Тоді 18 серпня частини УПА силоміць роз­зброїли загони Боровця і ОУН-М і приєднали їх до себе.

Звільнення України від окупантів. Взимку 1942 — 1943 pp. вер­махт зазнав нищівної поразки під Сталінградом. Близько 330 тис. німецьких солдатів і офіцерів були оточені, а потім були взяті в по­лон або знищені. Битва на Волзі стала корінним переломом у ході війни. Востаннє німці спробували перехопити ініціативу влітку 1943 р. на Курській дузі. Проте і тут вони були наголову розбиті. Після цих подій наступала тільки Червона армія, вермахт міг лише оборонятися і зрідка контратакувати. Результат війни вже не ви­кликав ніяких сумнівів, переможне для СРСР закінчення війни ста­ло лише питанням часу.

Наприкінці літа 1943 р. розгорнувся наступ радянських військ в Україні, які мали в своєму розпорядженні 3-кратну перевагу в людській силі і 5-кратну в бойовій техніці. 23 серпня від окупантів був звільне­ний Харків. 8 вересня німці залишили столицю Донбасу — місто Ста-ліно (Донецьк). У 20-х числах вересня були звільнені міста Суми, Чер­нігів, Полтава, що дозволило частинам Червоної армії вийти до Дніпра.

Гітлер наказав утримувати високий правий берег Дніпра всіма силами. Широко пропагувалося створення на Дніпрі німецького оборонного «Східного валу», який повинен був зупинити лавину радянських військ. Проте практично побудувати серйозні укріп­лення на березі Дніпра німці не встигли. 14 жовтня, після раптово­го нічного штурму, радянські війська увійшли до Запоріжжя, а 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. 6 лис­топада, до роковин Жовтневої революції, ударом з Лютезького плацдарму була звільнена столиця України — Київ. Німецький «Східний вал» був подоланий.

Разом із радянськими військами до України поверталася і радянська влада. Сталін зумів зробити певні висновки з сумних подій 1941 року. Всі 4 фронти, що звільняли Україну, отримали найменування «Україн­ських», був заснований новий радянський орден — Богдана Хмельни­цького. Проте основа влади залишалася колишньою. Відразу ж після повернення Рад до українських міст і селищ почалася масова мобіліза­ція населення до лав Радянської армії. Цих ненавчених і погано озброє­них людей кидали на передову, де більшість із них знайшла свою заги­бель. Проводилося ретельне «очищення» території від «посібників» фашистів, до яких зараховували всіх, що мали які-небудь контакти з ні­мцями або документи, видані німецькою адміністрацією. Знову почали­ся розстріли без суду і слідства, на схід потягнулися числені ешелони з «спецпереселенцями». Проте ці дії радянських каральних органів все ж не носили такого поголовного характеру, як напередодні війни.

З самого початку 1944 р. продовжився наступ радянських військ в Україні. Вже 8 січня, завдавши раптового удару по 8-ій німецькій армії, вони вступили до Кіровограду. У лютому від окупантів були звільнені Нікополь і Кривий Ріг. В цей же час війська двох Україн­ських фронтів повністю оточили і розгромили 80-тисячне угрупо­вання німців під Корсунь-Шевченківським. Протягом березня вій­ська вермахту були вимушені залишити Херсон, Вінницю і Проскурів. В кінці березня 1944 р. була проведена наступальна Ясько-кишинівська операція, в результаті якої радянські війська під командуванням генерала І. Конева вийшли на державний кордон України з Румунією. На початку квітня частини 1-го Українського фронту, оволодівши містами Тернополем і Кам'янець-Подільськом, вийшли на кордон з Чехословаччиною.

У квітні 1944 р. почалися бойові дії із звільнення Криму, а 13 квітня радянські війська вступили до Сімферополя. 9 травня, піс­ля відчайдушного штурму, був узятий Севастополь, а 12 травня Кримський півострів був повністю звільнений від фашистських військ. Тут же за рішенням Державного комітету оборони всі крим­ські татари були звинувачені в співпраці з німцями і виселені до Се­редньої Азії. Всього з Криму було вивезено близько 250 тис. татар, з яких 86 % складали жінки і діти. Незабаром така ж доля спіткала грецьке, вірменське і болгарське населення. У глибинні райони Ра­дянського Союзу були депортовані і сотні тисяч етнічних німців, які з кінця XVIII ст. проживали в південних областях України.

Літом 1944 р. радянські війська, продовжуючи наступальні опе­рації, вибили німців з Львова, Станіслава і Перемишля, а також зві­льнили від окупантів область Ізмаїла і Молдавію. За офіційну дату остаточного вигнання фашистів з території всієї України вважаєть­ся день 14 жовтня 1944 p., коли із цього приводу відбулося урочис­те засідання в Києві.

Новий фронт УПА. На початок 1944 р. у складі УПА діяло бли­зько 100 тис. солдатів і офіцерів, крім того, в Західній Україні їх активно підтримував багаточисельний підпільний актив. Проте ні­яких перспектив на перемогу УПА не мала. Захід, будучи союзни­ком СРСР, вважав за краще не помічати українських повстанців, Ради прагнули щонайшвидше позбавитися від них за будь-яку ціну.

Після того, як частини Червоної армії вступили в райони дисло­кації УПА, керівництво повстанців виступило з політичною декла­рацією, в якій зокрема мовилося: «Ми за повне звільнення україн­ського народу з-під московсько-більшовицького і німецького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів». Враховуючи реальне співвідношення сил, командуван­

ня УПА віддало наказ своїм частинам не вступати в бойові дії між радянськими і німецькими військами, зберігати свої сили, і вести виключно оборонні бої проти підрозділів Червоної армії.

На початку 1944 р. німці зробили спробу притягнути частини УПА до спільної боротьби проти радянської армії. З концентрацій­них таборів були звільнені лідери ОУН — С. Бандера, А. Мельник, Я. Отецько та інші.

Перші зіткнення УПА з радянськими військами почалися зимою 1944 р. В лютому одна з частин УПА здійснила напад на радянську військову колону, в результаті якого був смертельно поранений командувач фронтом генерал М. Ватутін.

Питання про післявоєнні українські кордони. Проблема нових державних кордонів України виникла на її західних територіях. Впродовж всієї війни польський емігрантський уряд в Лондоні не залишав надій повернути Польщі Західну Україну. Питання було достатньо складним, оскільки на Тегеранській конференції лідери США і Великобританії підтримали претензії поляків. Проте уряд Радянського Союзу твердо вирішив зберегти територію Західної України під своїм контролем.

В ході Ялтинської конференції в лютому 1945 р. представники СРСР взяли на озброєння рішення країн Антанти, прийняте ще в 1920 р. щодо «лінії Керзона». Ця лінія розділяла етнічні кордони між Україною і Польщею. Свого часу цей кордон отримав міжнародне визнання, і західним союзникам було важко що-небудь заперечити проти такої постановки питання. У відповідному рішення Ялтинсь­кої конференції було сказано: «Голови трьох держав вважають, що східний кордон Польщі повинен пройти уздовж лінії Керзона з від­ступом від неї в деяких районах від 5 до 8 км. на користь Польщі». Польський емігрантський уряд був вимушений ухвалити це рішення.

Ще літом 1944 р. в звільненій радянськими військами від німців східній частині Польщі за ініціативою Москви був створений поль­ський «робітничо-селянський» уряд — Тимчасовий Комітет Націо­нального Звільнення, із столицею в Любліні. 9 вересня 1944 р. між цим «урядом» і представниками УРСР був підписаний польсько-український договір про кордон. При цьому Москва наполягла на тому, щоб як плата полякам за соціалістичний вибір, 17 повітів Підляшья, Холмщини і Лемківщини з 800 тис. українським насе­ленням було включено до складу нової Польщі. Подібне рішення питання передбачало взаємне масове переселення поляків і україн­ців по обидві сторони нового кордону.

Спочатку близько 80 тис. українців добровільно переселилося зі своєї батьківщини на територію УРСР. Проте рашта навідріз відмо­вилася покидати землю своїх предків. Після цього акція переселен­

ня набула примусового характеру. Польська влада і озброєні загони Армії Крайової силоміць виганяли українців з їх землі. Ці дії поля­ків супроводжувалися масовими вбивствами і спалюванням цілих сіл з українським населенням. За польськими даними тут було вби­то більше 10 тис. українців. Уряд СРСР дивився на ці акції польсь­ких властей «крізь пальці».

Єдиною силою, що виступила на захист місцевого українського населення, стали загони УПА, які за наказом Р. Шухевича прибули в райони кривавого терору. Частини УПА почали активні бойові дії проти польських військ і поліції. В результаті було знищено близь­ко 1 тис. поляків і спалено декілька їхніх сел. Всього до літа 1946 р. на територію УРСР було переселено близько 480 тис. чоловік, але значна кількість українців все ж залишилося жити на своїх спокон­вічних землях, правда, тепер уже на території Польщі. Одночасно проводилося виселення поляків з українських земель. До Польщі виїхало також близько 480 тис. чоловік.

Значно простіше вирішувалося питання про кордон з Чехосло-ваччиною. 26 листопада 1944 р. в Мукачево радянські партійні ор­гани організували з'їзд народних комітетів Закарпатської України, який і вирішив про приєднання краю до УРСР. Із цього приводу 29 червня 1945 р. було підписано офіційну угоду між СРСР і Чехо-словаччиною. Правда, і тут не обійшлося без поступки «новим дру­зям». Прешовський район Словаччини, населений значною мірою українцями, був переданий до складу чехословацької держави.

«Розширення» прав Радянської України. На початку 1944 р. со­юзники з антигітлерівської коаліції остаточно вирішили про ство­рення в найближчому майбутньому міжнародної організації, яка стоятиме на варті миру — Організації Об'єднаних Націй. Сталінсь­ке керівництво СРСР відреагувало на це рішення досить своєрідно. Ідея полягала в тому, щоб зробити рівноправними членами ООН всі радянські союзні республіки, і, таким чином, отримати в цій ор­ганізації відразу 16 голосів. Проте, для цього потрібно було створи­ти хоч би видимість самостійності республік, що входили до СРСР.

У січні 1944 р. послідувало рішення пленуму ЦК ВКП(б) про «розширення» прав союзних республік. їм дозволялося створити власні наркомати оборони і закордонних справ, а також формувати національні армії. Вже в лютому 1944 р. в Україні з'явився Нарко­мат закордонних справ, який очолив відомий письменник А. Кор­нійчук. Проте незабаром з'ясувалося, що Корнійчук дуже прямолі­нійно розуміє те, що відбувається, і з Москви був присланий новий глава українського дипломатичного відомства Д. Мануїльський, який був не так наївний і розумів дійсне значення сталінської ре­форми.

У березні 1944 р. був створений Наркомат оборони України. Ного очолив бойовий генерал, українець за походженням, В. Гера­сименко. Бравий генерал незабаром виступив з вимогою підпоряд­кувати йому всі війська на території України і приступити до фор­мування українських військових підрозділів. Проте на ініціа­тивного генерала в Москві просто не звернули уваги, більш того, він навіть не отримав коштів для утримання хоч би мінімального апарату нового наркомату.

Зрозуміло, такі маневри Кремля не могли ввести в оману країни Заходу, де чудово уявляли собі дійсну «свободу» радянських рес­публік. Тільки з поваги до величезних жертв і великого вкладу в справу розгрому фашизму України і Білорусії, ці союзні республіки були допущені бути представленими в ООН разом з делегацією СРСР.

Весною 1946 р. український Наркомат оборони був розформо­ваний за повною непотрібністю, але міністерство закордонних справ України продовжило своє існування, довгі роки представля­ючи на міжнародній арені неіснуючу державу.

Підсумки другої світової війни для України. 8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті представники союзників і німець­кого командування підписали акт про повну і беззастережну капі­туляцію Німеччини. Війна з гітлерівською Німеччиною завершила­ся. Проте, виконуючи свої зобов'язання перед союзниками, СРСР вже 9 серпня 1945 р. вступив у війну з Японією на Далекому Сході. Ця коротка, але кровопролитна боротьба коштувала життя бага­тьом радянським солдатам, серед яких було і багато українців. В результаті радянсько-японської війни СРСР отримав Курильські острови і Південний Сахалін, радянські війська вступили до півні­чно-східного Китаю і північних областей Кореї. Підписання капі­туляції Японії 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» стало закінченням другої світової війни.

Україна стала одним з найактивніших учасників найбільш мас­штабної і спустошливої війни в історії людства. Двічі лінія фронту проходила по всій території України, залишаючи мільйони убитих і поранених, зруйновані міста і спалені села. В ході бойових дій на території України піддалося руйнуванню близько 700 міст, 28 тис. сіл виявилися повністю знищеними. Втрати в людях були величез­ні. Якщо до початку радянсько-німецької війни на території Украї­ни проживали близько 42 млн чоловік, то у момент її закінчення тут залишалося лише 27,5 мли жителів. Приблизно 14,5 млн чоло­вік загинули в боях, німецьких і радянських концтаборах, були де­портовані, евакуйовані або втекли за кордон. В цілому за роки дру­гої світової війни Україна втратила більше 19 % свого населення —

цифра неймовірно висока в порівнянні з іншими країнами, що бра­ли участь у війні.

Безпосередньо у бойових діях брало участь близько 4,5 млн українців. Велика частина (близько 4 млн чоловік) служила в лавах радянських збройних сил, проявивши стійкість, мужність і героїзм. 2069 воїнів-українців стали Героями Радянського Союзу. З 15 фро­нтів, що діяли в період війни, більше половини очолювалися мар­шалами й генералами, які були за походженням українцями. Солда­ти та офіцери, жителі України, які виявили героїзм, отримали 2,5 млн орденів і медалей із загальної кількості 7 млн нагород, вру­чених воїнам Збройних сил. Мільйони трудівників України кували зброю перемоги в тилу. Серед українців були видатні радянські воєначальники, такі як маршали С. Тимошенко, P. Маліновський, А. Єременко, П. Рибалко, генерали І. Рубанюк, П. Жмаченко, К. Москаленко та інші.

Політичним підсумком другої світової війни для України був той факт, що практично всі українські землі виявилися сполучени­ми в одне ціле, але ця адміністративна одиниця не мала державного суверенітету, і іменувалося Українською Радянською Соціалістич­ною Республікою у складі СРСР.

Контрольні питання і завдання

Визначте головні причини другої світової війни.

Як сталося возз'єднання українських земель у складі СРСР?

Які зміни сталися в ОУН напередодні другої світової війни?

У яких умовах опинилися українці за межами УРСР?

Які історичні перспективи несла Україні війна з гітлерівсь­кою Німеччиною?

Яку позицію зайняла ОУН на початку війни?

Дайте характеристику окупаційному режиму в Україні.

Які особливості Руху Опору в Україні Ви можете назвати?

Охарактеризуйте дії радянських партизан в Україні.

Як і з якою метою була створена УПА?

Проаналізуйте хід звільнення України від окупантів.

Як змінилася стратегія УПА з приходом радянських військ?

Як було вирішено питання про нові українські кордони на за­ході?

Якими правами користувалася Радянська Україна після закін­чення війни?

У чому полягали головні підсумки другої світової війни для України?