• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XII ПІСЛЯВОЄННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Відновний період. Відновлення української економіки почалося відразу ж після звільнення території країни від фашистських загар­бників. Основні капіталовкладення (до 85 %) були зроблені у галузі важкої промисловості. Насамперед відновлювалися найбільш кру­пні підприємства металургії, такі як «Азовсталь», «Запорожсталь», Макіївський, Криворізький, Дніпропетровський та інші металур­гійні заводи. До кінця 1945 р. в Україні діяло 44 % довоєнних по­тужностей в металургії і машинобудуванні і 30 % — в легкій про­мисловості. Відновили видобуток вугілля більше 600 шахт Донбасу. Проте в цілому промислове виробництво в Україні на по­чаток 1946 р. досягло тільки 26 % довоєнного.

У березні 1946 р. Верховна Рада прийняла четвертий п'яти­річний план відновлення і розвитку народного господарства СРСР на 1946 — 1950 роки. До України прямували значні засоби, а також частина машин і устаткування, технологічних ліній і сировини, що вивозилися з Німеччини як репарації. У березні 1947 р. почав виро­бляти електроенергію знаменитий Днепрогес, а до кінця п'ятирічки ця найбільша в Європі гідроелектростанція була повністю віднов­лена. В результаті вже в 1950 р. Україна виробляла електроенергії більше, ніж до війни. До цього ж часу довоєнні показники були пе­ревищені в добичі залізняку і прокаті чорних металів. На початок 1949 р. в країні працювало більше машинобудівних підприємств, ніж в 1940 p., а видобуток вугілля майже порівнявся з довоєнним. В цілому промислове виробництво в Україні до 1950 р. на 15 % пере­вищило довоєнний рівень. Проте галузі легкої промисловості до кі­нця п'ятирічки досягли лише 80 % рівня виробництва 1940 р.

Слід зазначити ту обставину, що відновлення радянської про­мисловості здійснювалося переважно на базі старих технологій і з використанням моральних застарілих матеріалів і механізмів. Це в значній мірі визначило технічне відставання Радянського Союзу від передових країн Заходу в майбутні десятиліття.

Відновлення промисловості не привело до підвищення життєво­го рівня населення СРСР. Мільйони сімей були вимушені жити в бараках і перенаселених комунальних квартирах. Багато товарів народного споживання залишалися дефіцитними. Відчувалися гос­

трі перебої з постачанням продуктів харчування. Грошова реформа 1947 р. завдала нового удару по добробуту людей. Обмін старих грошових знаків на нові проводився в пропорції 1:1 тільки за умо­ви, що рахунок в ощадкасі не перевищує 3 тис. карбованців. Вкла­ди від 3 до 10 тис. карбованців скорочувалися при обміні на одну третину, а понад 10 тис. карбованців — на дві третини. Ті, хто збе­рігав свої заощадження вдома, міг обміняти грошові знаки в спів­відношенні 1:10. Таким чином, грошова реформа фактично ліквідо­вувала всі накопичення громадян СРСР. Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів харчування і товарів першої необхідності привела до різкого зростання цін на них.

Труднощі населення зросли весною 1946 p., коли малосніжна зима змінилася посушливим літом. Країну охопив загальний не­врожай. В Україні з 1 гектара збирали всього по 3 центнери пшени­ці. У країні почався голод 1946-1947 pp., від якого за офіційними даними тільки в Україні померло близько 1 мли чоловік. Одночас­но Радянський Союз вивіз 1,7 млн пудів зерна як безкоштовну до­помогу в країни «народної демократії» — Польщу, Чехословаччи-ну, Болгарію, Румунію, Східну Німеччину та ін.

Темпи розвитку сільського господарства в Україні були значно нижчі, чим в промисловості. Хронічно низькою залишалася вро­жайність зернових. Не дивлячись на те, що в 1950 р. валове вироб­ництво м'яса, яєць, кукурудзи і цукрового буряка перевищило по­казники 1940 р., в цілому обсяг сільськогосподарського виробниц­тва в Україні склав до цього часу тільки 90 % довоєнного. Як і ра­ніше колгоспники, які не мали паспортів були фактично насильно прикріплені до землі. Покинути село, і влаштуватися на роботу в місті можна було тільки з дозволу голови колгоспу. Таке положен­ня зберігалося аж до 70-х років.

Партійні вожді не забували і про контроль над сферами освіти, науки і ідеології. В кінці 1946 р. вийшла ухвала ЦК ВКП(б), яка звинуватила українських комуністів в «неправильному підборі кад­рів та їх недостатній політико-ідеологічній підготовці в області на­уки, літератури і мистецтва». Результатом цієї ухвали стало гранді­озне «чищення» серед найбільш видатних представників україн­ської інтелігенції, багато хто з яких потрапив у в'язниці і табори або був виключений з активного суспільного життя. У 1948 р. в Україні розвернулася широка кампанія боротьби проти «підлабуз­ництва» перед Заходом і проти «космополітизму». У тому ж році партійні ідеологи обрушилися на «реакційну теорію менделізму-морганізму», що привело до усунення від справ відомих учених-генетиків. Партія як і раніше не допускала ніякого інакомислення в

суспільних науках, де все міцніше затверджувалися догматизм і диктат.

Західна Україна в перші післявоєнні роки. Головною відмінною рисою соціально-економічного життя в Західній Україні було те, що загони УПА, що зберегли боєздатність, продовжували тут боро­тьбу проти радянської влади. Місцеве населення цих областей в пе­реважній більшості також не відчувало симпатій до комуністично­го режиму. Для боротьби з УПА радянське керівництво зосередило в Західній Україні великі сили регулярної армії, а також багаточи­сельні загони НКВС. У 1945 р. втрати УПА склали 9 тис. убитими і 24 тис. полоненими, в той же час повстанці провели більше 3 тис. озброєних акцій, в ході яких було убито близько 5 тис. радянських солдатів і офіцерів, партійних і комсомольських функціонерів.

У березні 1947 р. в результаті успішної операції УПА на поль­ській території був убитий заступник міністра оборони Польщі ге­нерал К. Сверчевський. Польський уряд відповів каральною акцією під кодовою назвою «Вісла». Головною метою цієї акції було ви­гнання зі східних районів Польщі більше 150 тис. українського на­селення, яке активно підтримувало оунівців. У операції взяло участь 6 піхотних дивізій регулярної польської армії, а також заго­ни радянського НКВС і чехословацької армії. В результаті корот­ких, але кровопролитних боїв загони УПА зазнали важких втрат і були вимушені покинути цей регіон. Українцям, переселеним в за­хідні області Польщі, заборонялося жити в містах, вчитися на рід­ній мові, вступати до вузів. Таким чином, акція «Вісла» фактично ліквідовувала українську національну меншину в Польщі.

5 березня 1950 р. в бою між загоном УПА і частинами НКВС біля села Білогорша під Львовом загинув командувач УПА генерал Р. Шухевич. Результатом цієї події стало різке зниження боєздат­ності УПА. Озброєна боротьба з радянською владою пішла на спад, хоча окремі загони УПА діяли в Західній Україні до середини 50-х років. Частина підрозділів УПА змогла прорватися через території Польщі і Чехословаччини до Західної Німеччини. Можна говорити про те, що вже в 1952 р. УПА як масова озброєна сила припинила своє існування. Голова ОУН С. Бандера, що знайшов притулок в За­хідній Німеччині, в 1959 р. був убитий агентом НКВС в Мюнхені.

В ході боротьби з УПА на території Західної України Ради зно­ву вдалися до масових репресій. Всього в перші післявоєнні роки звідси було вивезено в глибинні райони СРСР близько 800 тис. Людей.

Розвиток західно-української економіки. Враховуючи, що Захі­дна Україна ніколи не була індустріальним регіоном, влада приді­лила особливу увагу будівництву тут промислових підприємств.

Відновлення економіки краю йшло за двома напрямами: реконст­рукція старих галузей промисловості — нафтової, газової, лісової, і створення нових — машинобудування, приладобудування, метало­обробка. Головним промисловим центром Західної України став Львів, де були побудовані заводи автонавантажувачів, телефонної апаратури, автобусний, сільськогосподарських машин, інструмен­тальний. Ці заводи оснащувалися сучасним устаткуванням, вивезе­ним з Німеччини. Одночасно до Львова було направлено більше 2 тис. інженерів і техніків і 14 тис. робітників зі всього Радянського Союзу. В результаті обсяг промислового виробництва в регіоні до 1950 р. зріс на 230 %.

У 1945 р. в Західній Україні налічувалося близько 70 тис. порів­няно великих приватних селянських господарств, які ніяк не бажа­ли брати участь в колективізації. Для цих господарств були відразу ж збільшені на 50 % норм постачань продуктів, введено підвищене оподаткування, ліквідовані всі пільги. Наслідком цих заходів стала масова примусова колективізація. До 1951 р. колгоспи об'єднали більше 95 % селянських господарств в Західній Україні.

Хрущоесъка «відлига». 5 березня 1953 р. на одній зі своїх підмо­сковних дач помер Сталін. Проте смерть диктатора не означала лі­квідації тоталітарного режиму в країні. У Кремлі почалася жорсто­ка боротьба за владу. Незабаром в Москві був розстріляний найближчий сподвижник Сталіна Л. Берія, зловісний шеф НКВС. Якийсь час на вершині піраміди влади удалося протриматися Р. Маленкову, але остаточним переможцем в цій боротьбі вийшов М. Хрущов, який у вересні 1953 р. офіційно зайняв пост першого секретаря ЦК КПРС.

Літом 1953 р. вперше в Україні вищі керівні пости були довірені українцям. Першим секретарем ЦК КПУ став А. Киріченко, голо­вою Верховної Ради України — Д. Коротченко, головою Ради міні­стрів — Н Кальченко.

У СРСР почався процес «десталінізації». Восени 1953 р. були ліквідовані військові трибунали внутрішніх військ — один з голо­вних інструментів масового терору. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів репресій в період «вели­кої чистки». У 1955 р. була оголошена амністія громадянам, які співробітничали з німцями в період окупації. Проте головним кро­ком на шляху певної демократизації суспільного життя в країні став XX з'їзд КПРС (1956 р.). На з'їзді в своїй закритій доповіді М. Хрущев піддав критиці культ особи Сталіна і засудив його дик­таторські методи правління. Доповідь Хрущова справила враження бомби, що «розірвалася». У країні різко змінилася морально-психологічна атмосфера, почався вельми хворобливий поворот в

суспільній свідомості, направлений на переоцінку сталих цінностей і критичний аналіз минулого. Саме цей період часу і прийнято на­зивати «хрущовською відлигою». З 1956 по 1959 pp. було реабілі­товано більше 250 тис. чоловік, переважно посмертно. Проте, в рі­дні краї поверталися десятки тисяч в'язнів сталінського режиму.

Новий політичний курс мав в країні і своїх противників — «вір­них сталінців». У червні 1957 р. в Москві була розкрита і засуджена «антипартійна група» В. Молотова, Р. Маленкова, Л. Кагановіча і Шепілова, що «прилучився до них». Цих партійних керівників зви­нуватили в спробі захоплення влади нелегальним шляхом. Розгро­мивши кремлівську опозицію, М. Хрущов зумів зберегти новий внутрішньополітичний курс в країні. Продовжився процес «деста­лінізації», який поступово розвінчував образ «великого вождя». У 1961 р. місто Сталіно було перейменоване в Донецьк, а колишня Сталінська область України стала Донецькою.

На початку 1954 р. місто Проскурів отримало нове ім'я — Хме­льницький, а Кам'янець-Подільска область стала Хмельницькою. 19 лютого 1954 р. послідував Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу УРСР». Як було сказано в Указі, це рішення ґрунтувалося на «спі­льній економіці, територіальній близькості і тісних господарських і культурних зв'язках між Кримом і Україною». Таким чином, Україна отримала прекрасний «дарунок» — Кримський півострів з населенням 1,2 млн чоловік. Українці складали 22,3 % населення області, росіяни — 71,4 %. Не дивлячись на ряд економічних труд­нощів (постачання півострова електроенергією і водою), Крим був найбільшим центром виноградарства і виноробства, а також «все­союзною здравницею», де щорік відпочивали сотні тисяч радянсь­ких людей.

Економічні реформи. Початок 50-х pp. ознаменувався в СРСР до­сягненням найвищих темпів промислового розвитку — більше 20 % щорік. Одночасно різко відставали середнє машинобудування, легка промисловість, транспорт і зв'язок, житлове і комунальне господарс­тво. Практично не розвивалося сільське господарство. В результаті радянський «народ — переможець» матеріально жив набагато гірше «переможених» європейців. Партійне керівництво розуміло настійну необхідність підняти життєвий рівень населення країни. Вирішити це завдання можна було тільки одним шляхом: підвищити ефектив­ність народного господарства СРСР і, таким чином, продемонстру­вати всьому світу «перевагу системи соціалізму».

Свої економічні реформи Хрущов почав з найслабкішої лан­ки — сільського господарства. Відставання сільськогосподарського виробництва від промислового носило просто катастрофічний ха­

рактер. Так, якщо в період з 1949 по 1952 pp. спільний об'єм про­мислової продукції зріс на 230 %, то сільськогосподарської — тіль­ки на 10 %. Результатом цього дисбалансу в економіці країни став гострий дефіцит продуктів харчування.

У 1953-1958 pp. були підвищені заготівельні ціни на всі види сільськогосподарської продукції, причому на картоплю в 8 разів, на зерно — в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 рази. Восени 1953 р. з колгоспів зняли всю заборгованість державі за минулі ро­ки. Ці заходи значно поліпшили фінансове положення колгоспів і колгоспників. Вперше було дозволено видавати колгоспникам грошовий аванс у розмірі 25 % від коштів, які поступали в ході ре­алізації продуктів тваринництва.

У 1954 р. почалася епопея освоєння цілинних земель в Казах­стані і Західному Сибіру. Піднімання цілини вимагало залучення величезних матеріальних і людських ресурсів. Значну роль в цій кампанії належало зіграти Україні. З республіки на цілину було відправлено багато тисяч одиниць кращої сільськогосподарської техніки, освоювати нові землі поїхало близько 80 тис. українських хлопців і дівчат, тисячі кваліфікованих керівників, агрономів, еко­номістів, механізаторів і так далі Щорік на сезонні сільськогоспо­дарські роботи на цілину виїжджали сотні тисяч українських сту-дентів-добровольців. Сумнівне, з погляду економічної доцільності, освоєння цілинних земель викачало з України значні кошти, і, без­умовно, ослабило продуктивність українського сільського госпо­дарства в цілому.

У 1955 р. почала широко реалізовуватися ще одна «продуктивна ідея» Хрущева — різке збільшення посівних площ під кукурудзу. Свого апогею «кукурудзяна кампанія» досягла в 1959 p., після візи­ту Хрущова в США, де йому були продемонстровані кращі сільсь­когосподарські ферми. Не дивлячись на природно-кліматичні умо­ви, «цариця полів» почала стрімкий наступ по території всього Радянського Союзу. В Україні під кукурудзу було відведено 20 % всіх посівних площ, що значно скоротило виробництво пшениці.

Важливі реформи були проведені і в промисловості. Правда, 50-і pp. на Заході стали часом початку широкомасштабної науково-технічної революції, яка супроводжувалася впровадженням нових матеріалів, техніки і технологій. У СРСР посиленими темпами роз­вивалися традиційні галузі промисловості — металургія, видобуток вугілля і руди, важке машинобудування — проте ці галузі вже не визначали сучасного рівня економічної потужності держави.

В Україні отримали подальший розвиток традиційні галузі про­мисловості. Але почали з'являтися і нові сучасні підприємства. У Дніпропетровську були побудовані заводи важких пресів і буряко­

збиральних комбайнів, в Кременчуці — завод вантажних автомобі­лів, в Запоріжжі — заводи «надлегкого» автомобілебудування і трансформаторний, в Херсоні — сільськогосподарських машин. Значні успіхи були досягнуті в суднобудуванні (Миколаїв) і літако­будуванні (Київ). У 1957 р. в Києві відкрився перший в СРСР комп'ютерний центр, що став згодом Інститутом кібернетики АН УРСР.

У 1957 p., коли намітився черговий спад в темпах промислового розвитку країни, Хрущов почав реформу раднаркомів (Рад народ­ного господарства). Головна ідея цієї реформи полягала в тому, щоб перенести планування і управління економікою в окремі адмі­ністративно-економічні регіони. Москва була більш не в змозі ефе­ктивно керувати народним господарством величезної країни з од­ного центру. В результаті реформи було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств.

В Україні було створено 11 раднаргоспів, які контролювали близько 10 тис. підприємств, що випускали більше 80 % всієї української промислової продукції. Проте нова система управління породила таке негативне явище, як «місництво». Керівники окре­мих регіонів почали висувати на перший план місцеві інтереси за рахунок інтересів інших регіонів і республік. Спробою вирішення цієї суперечності було створення в 1960 р. спеціального об'єднуючого центру — Укрраднаргоспу, а в масштабах всієї краї­ни — Ради Народного Господарства СРСР. Проте організація нових вищих керівних центрів фактично вела до повернення суворо централізованого планування і управління економікою. Реформа зайшла в безвихідь і не принесла відчутного результату народному господарству СРСР.

У 1961 р. в країні була проведена чергова фінансова реформа. Масштаб грошової одиниці підвищився в 10 разів, проте, добробут радянських людей від цього не покращав, а за багатьма позиціями купівельна спроможність населення знизилася із-за зростання цін на багато товарів і продуктів харчування.

У цей же період часу була зроблена спроба вирішення житлової проблеми в СРСР. По всій країні почалося активне будівництво ни­зькоякісних, але дешевих 5-поверхових житлових будинків, які на­род назвав «хрущовками». Безумовно, багато радянських сімей, у тому числі і в Україні, поліпшили свої житлові умови, проте, площа і якість нових квартир залишали бажати багато кращого і не йшли ні в яке порівняння із західними стандартами.

Соціально-політичне життя країни. Певна лібералізація гро­мадського життя в СРСР сприяла суспільному пробудженню і на­ціональному відродженню в Україні. В кінці 1950-х pp. в Україні

була створена Академія будівництва і архітектури, відкрита Украї­нська сільськогосподарська академія наук, почали функціонувати Спілка журналістів України і Союз працівників кінематографії України, вийшли в світ «Український історичний журнал» і «Українська Радянська Енциклопедія». До 150-ліття з дня наро­дження Т. Г. Шевченка пам'ятник поетові був відкритий в Москві, пам'ятником І. Франка прикрасився Львів. У 1962 р. була заснована щорічна премія імені Т. Г. Шевченка за досягнення в області літе­ратури, журналістики, мистецтва і архітектури.

У ці ж роки правлячі кола СРСР взяли курс на форсоване «по­долання» релігійності в країні. Різко посилилося адміністративне втручання в діяльність релігійних організацій, встановлювався су­ворий контроль за священнослужителями і релігійними общинами, значно обмежувалася можливість відкриття нових храмів. У всіх вузах країни були створені кафедри наукового атеїзму, вивчення якого стало обов'язковим.

Так, в 1958 р. тільки в Україні було закрито 64 церкви, в 1959 р. — 260, в 1960 р. — 747, в 1961 р. — 997, і в 1962 р. — 1144. Всього до 1964 р. в Україні було закрито 46 %> православних хра­мів. У республіці залишилися такими діючими тільки 2 духовних семінарії — в Одесі і Луцьку.

У 1961 р. в Москві відбувся XXII з'їзд КПРС. Партійні лідери, які втратили всяке відчуття реальності, проголосили курс на побу­дову в СРСР комуністичного суспільства. Протягом 20 років пла­нувалося створити матеріально-технічну базу комунізму і перейти до нового суспільного устрою, який передбачав відсутність класів, ліквідацію відмінностей між містом і селом, безгрошевий розподіл матеріальних засобів, свідома праця без розрахунку на винагороду і тому подібне. Протягом перших 10 років СРСР повинен був пере­гнати США по споживанню основних продуктів харчування на ду­шу населення. Радянським людям пропонувалася нова грандіозна утопія. На цьому ж з'їзді партія вирішила про винесення тіла И.Сталіна з мавзолею, що і було виконано в одну з найближчих ночей.

Проте плани партії були вельми далекі від реальності. Економі­чний стан країни погіршувався з кожним роком, ціни на продукти харчування і предмети споживання постійно підвищувалися. В 1963 р. СРСР вперше здійснив крупні закупівлі зерна за кордо­ном. Разом з зерном зі Сполучених Штатів Америки потрапило до України насіння амброзії, яке проросло і швидко розповсюдилось, завдаючи величезної шкоди місцевій рослинності та здоров'ю лю­дей. В ці ж роки українці вперше побачили на своїх городах ще од­ного непроханого гостя, — колорадського жука.

Крім того, серйозні прорахунки були допущені і в області зов­нішньої політики. Почався розрив добросусідських стосунків між СРСР і Китаєм, вибухнула небувала «Карибська криза», яка поста­вила світ на межу ядерної катастрофи, погіршали позиції Радянсь­кого Союзу в Організації Об'єднаних Націй.

Ситуація, що склалася, вимагала кардинальних змін в керівниц­тві країни. У вищих партійних колах виникла змова проти М. Хрущова. На Жовтневому 1964 року пленумі ЦК КПРС М. Хрущов був знятий з постів першого секретаря ЦК КПРС і Го­лови Ради Міністрів СРСР і відправлений на пенсію. Нове керівни­цтво партією і країною очолив Л. Брежнєв. Роком раніше новим першим секретарем ЦК КП України став П Шелест.

Шестидесятники. З ім'ям П Шелеста часто пов'язують певні поліпшення в області національної самосвідомості в Україні. Дійс­но, Шелест явно симпатизував українській мові і українській куль­турі, нерідко виступав на їх підтримку. У 1970 р. в світ вийшла книга Шелеста «Україна наша Радянська», в якій автор розглядав історію України у відриві від історії Росії, що не відповідало ста­лим комуністичним стереотипам. Крім того, в книзі дещо ідеалізу­валося минуле країни, і в недостатній мірі була показана роль Ко­муністичної партії в успіхах республіки. Незабаром всі ці «недоліки» в праці Шелеста послужили однією з причин його стрі­мкого падіння. У 1972 р. він був знятий з поста першого секретаря ЦК КП України і відкликаний до Москви, а в 1973 р. П Шелеста відправили на пенсію.

Проте, оцінюючи роль Шелеста в пожвавленні українізації рес­публіки, не слід забувати, що він був переконаним прихильником комуністичних ідей і одним з ініціаторів озброєної інтервенції про­ти Чехословаччини в 1968 р.

Як би там не було, але саме на початку 1960-х pp. в Україні з'явилися перші дисиденти, що виступали проти офіційної комуні­стичної ідеології. З'явилися підпільні групи і організації, що стави­ли за свою мету протидію існуючому режиму мирними, конститу­ційними засобами. Найбільш відомими з них були Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук'яненком, Український національний фронт, а також Український національний комітет. Головні сили опозиції діяли в Києві і у Львові, а загальна чисель­ність опозиціонерів на початку 1960-х pp. не перевищувала 1 тис. чоловік.

Головною метою опозиції було створення в майбутньому неза­лежної української держави. Засоби для цього були обрані виключ­но мирні. Передбачалося за допомогою опозиційної партії провести в країні загальнонародний референдум, і, спираючись на положен­

ня діючої конституції, здійснити вихід України зі складу СРСР. Велика увага приділялася питанням дотримання прав людини, першості особи над державою, ідеям гуманізму і демократії, націо­нально-культурному відродженню України. З точки зору представ­ників комуністичної влади ці цілі та ідеї опозиціонерів були, безу­мовно, злочинними.

Представники нової хвилі українського відродження і демокра­тії увійшли до історії під назвою «шестидесятники». В основному опозиціонерами були представники молодої творчої інтелігенції, але попадалися серед них також робітники і селяни. Українські ди­сиденти часто співробітничали з російськими демократами, оскіль­ки саме через Москву, де знаходилися дипломатичні і торгівельні представництва західних країн, було легко налагодити контакти з вільною пресою. Проте каменем спотикання між російськими де­мократами і представниками опозиції інших союзних республік завжди залишалося національне питання, оскільки більшість росій­ських дисидентів не визнавали за іншими народами СРСР права на самовизначення.

Серед найбільш відомих українських «шестидесятників» виді­лявся «лицар українського відродження», поет Василь Симоненко. Збірки його віршів «Тиша і грім» і «Земне тяжіння» справили вели­ке враження на сучасників незалежністю думок і явно антирадян-ською спрямованістю. Низка його творів була надрукована в Захід­ній Європі. Активно брали участь в дисидентському русі молоді поети і письменники І. Драч, Л. Костенко, Є. Гуцало, І. Світличний, В. Стус, та інші, а також представники більш старшого поколін­ня — кінорежисер О. Довженко, письменник В. Некрасов, генерал П Григоренко. У 1964 р. з'явилися перші підпільні видання, що отримали назву «самвидав». Серед них видну роль грали машино­писні журнали «Воля і Батьківщина» і «Український вісник» (останній редагував В. Чорновіл). Новий імпульс для свого розвит­ку воно отримало вже в 1970-х pp.

Соціально-економічний розвиток країни в другій половині 60-х pp. Період правління Л. Брежнєва (1964—1982 pp.) сьогодні прийн­ято називати «застійним», проте, в другій половині 60-х pp. ще продовжувався поступальний розвиток економіки СРСР. Відносно високі темпи розвитку спостерігалися в промисловості, значно ни­жчі — в сільському господарстві.

У 1965 р. відбулися два пленуми ЦК КПРС, присвячених про­блемам реформування економіки. У березні обговорювалося пи­тання «Про невідкладні заходи з подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Були підвищені заготівельні ціни на сільсько­господарську продукцію, введені доплати за її надплановий про­

даж, гарантувалася оплата праці колгоспників по тарифних ставках. Промисловість поставляла селу багато нових сільськогосподарсь­ких машин. На початок 1970-х pp. всі українські села були повніс­тю електрифіковані.

Проте, економічний ефект від проведених на селі перетворень був вкрай низьким. Колгоспники, як і раніше, не були реальними госпо­дарями на землі, тому серйозної зацікавленості в кінцевих результа­тах своєї праці вони не мали. У селах були поширені такі негативні явища, як масова крадіжка з колгоспних полів і сховищ, а також вкрай недбале відношення до збереження вирощеного урожаю.

Вересневий пленум прийняв ухвалу «Про поліпшення управ­ління промисловістю». Знову ліквідовувалися раднаргоспи, що означало повернення до максимально централізованої системи управління промисловістю. Відновлювалося всевладдя союзних міністерств, 90 % промислових підприємств України підкорялися безпосередньо Москві. Разом з тим, вводилася нова система оцінки діяльності підприємств. Тепер на перший план вийшли такі показ­ники як реалізація продукції, рівень рентабельності і виконання плану постачань. Підприємства повинні були отримати ширші пра­ва на основі повного госпрозрахунку.

Перші пореформенні 5 років виявилися найбільш результатив­ними. За цей період часу валове виробництво промислової продук­ції в Україні зросло на 50 %, а продуктивність праці збільшилася на 28 %. В цілому національний дохід республіки з 1966 по 1970 pp. виріс на 38 %. Цей час став апогеєм економічного розвитку Украї­ни у складі СРСР.

Проте разом з видимими успіхами виникли і певні проблеми. Величезною перешкодою на шляху активного проведення реформ встав потужний бюрократичний апарат країни. Чиновники всіх ра­нгів не бажали миритися з перспективою зростання господарсько-економічної самостійності підприємств, і докладали титанічні і не­безуспішні зусилля з метою збереження свого впливу і своєї влади. Дуже швидка протидія партійно-бюрократичного апарату зва до мінімуму можливості подальшого економічного зростання. Крім того, до 1970-м pp. почався черговий виток гонки озброєнь між СРСР і США, що вимагало величезних фінансових і матеріальних витрат і не приносило прибутку в державний бюджет. Радянський Союз з останніх сил намагався не відстати в області озброєнь від США. У цьому плані велика роль відводилася Україні, яка була од­ним з найбільших виробників зброї і військової техніки. Саме у ці роки в Дніпропетровську був побудований найбільший в світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш». Проте СРСР вже економічно не міг не лише виграти гонку озброєнь, але і

підтримувати паритет в цій області з провідними державами Захо­ду, перш за все США.

Україна в період «застою» (1970-1985 pp.). На початку 1970-х pp. різко погіршився економічний стан в Україні. Виразно позначи­лися багаточисельні ознаки спаду виробництва. Якщо в попереднє десятиліття зростання промислового виробництва в Україні скла­дало близько 5 % в рік, то в 70-і роки не досягав і 3 %. У економіці продовжував панувати екстенсивний шлях розвитку, притягувалася додаткова робоча сила, будувалися нові підприємства, але на старій технічній основі.

Намітилися і ознаки екологічного лиха. У ряді промислових об­ластей України рівень забрудненості повітря у багато разів пере­вищував всі допустимі норми. Близько 1 млн гектарів родючих українських земель поглинули штучні моря і водосховища. В Україні було споруджено 8 атомних електростанцій, що також не сприяло поліпшенню екологічного клімату в республіці.

Ще гірше йшли справи в сільському господарстві. З 1970 по 1985 pp. посівні площі в Україні скоротилися на 1,1 млн гектарів. Одночасно значно зросла чисельність адміністративного апарату, сільського господарства. Окрім державних чиновників, селянством керували і багаточисельні партійні комітети. Держава постійно під­вищувала ціни на сільськогосподарську техніку, добрива, транс­порт, при цьому залишаючи незмінними закупівельні ціни на про­дукцію сільського господарства. Як наслідок такої політики, на початок 1980-х pp. більше 40 % колгоспів були нерентабельними і потребували постійних дотацій. За 15 років державні капіталовкла­дення в сільське господарство виросли в два рази, досягнувши рів­ня 31 млрд. крб. в п'ятирічку. Але і ці колосальні витрати не змі­нювали положення на краще.

У травні 1982 р. черговий Пленум ЦК КПРС прийняв «Продо­вольчу програму», розраховану на 8 років. Головною метою цієї програми було забезпечення населення основними видами продо­вольчих товарів. Проте ці плани партії так і залишилися на папері. З кожним роком економіка сільського господарства України і всієї країни в цілому наближалася до катастрофічного стану. На місці колись квітучих сіл все частіше почали з'являтися покинуті пустки і руїни. Тільки за офіційними даними в період з 1972 по 1986 pp. в Україні зникли 1502 села. Зменшення кількості сільського населен­ня та збільшення питомої ваги міського населення було закономір­ним явищем переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Цей болісний, але неминучий процес стосувався всіх промислово розвинених країн, незалежно від того, чи базувалася їхня економіка на принципах приватної власності на засоби виробництва (капіталі­

стичні країни), чи на принципах державної власності (соціалістичні країни).

Ставав все більш очевидним той факт, що економіка соціалісти­чних країн не може конкурувати із західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

Політичне і культурне життя. Керівником УРСР продовжував залишатися В. Щербицький, який був переконаним прихильником жорсткого політичного і економічного централізму. Щербицький був «людиною Брежнєва», оскільки належав до того ж «дніпропет­ровському клану» партійно-державної еліти СРСР. На головних партійних і міністерських посадах в Україні з'явилося більше 20 «дніпропетровців», особисто відданих своєму покровителеві. Всі рішення з'їздів КПРС схвалювалися в Києві ще до їх ухвалення у Москві.

До середини 1970-х pp. в партійних колах і в офіційній пресі по­ступово замовкли всі розмови про швидке пришестя комунізму. Третя програма партії була явно нездійсненною, утопічною і без­глуздою. Для широких народних мас необхідно було висунути якусь нову ідеологічну концепцію, намітити нові орієнтири розвит­ку. Так народилася теорія «розвиненого соціалізму». Згідно нової комуністичної теорії, між соціалізмом і комунізмом лежить трива­лий історичний етап «розвиненого соціалізму», який необхідно здолати на шляху до «світлого майбутнього». Конкретні терміни нового історичного етапу цього разу партія передбачливо не нази­вала, обмежившись терміном «тривалий».

Всі ці політичні і ідеологічні новації були закріплені в новій конституції СРСР, прийнятій 7 жовтня 1977 р. У 1978 р. відповідно була прийнята і нова конституція УРСР. Стаття 6-а цих конститу­цій «навіки» закріплювала керівну роль КПРС в радянському сус­пільстві.

Почалося швидке зростання лав членів КПРС, у тому числі і в Україні. Будь-яка людина, що прагнула зробити службову кар'єру, або здобути кращу освіту просто зобов'язана була бути членом партії. Так, якщо на початку 1960-х pp. в КП України перебувало 1,2 млн чоловік, то до кінця 1970-х pp. ця цифра зросла до 2,7 млн Одночасно наголошувалося посилення партійного впливу на ра­дянські і державні органи влади. Таким чином, вибори в ради фак­тично втрачали всякий сенс, оскільки влада в країні концентрува­лася виключно в партійних структурах.

Серед програмних тез КПРС почало широко пропагуватися по­ложення про «стирання національних відмінностей» між народами СРСР і формування «нової історичної спільноти людей» — радян­ського народу. «Злиття націй» передбачало провідну роль російсь­

кої мови, як мови міжнаціонального спілкування. Така політика не могла не відбитися на мовному положенні в Україні.

Поступово українська мова почала зникати з офіційного вжи­вання. Це означало нову, потужну хвилю русифікації України. У 1976 р. лідер українських комуністів В. Щербицький демонстрати­вно зачитав свою доповідь на XXV з'їзді компартії України росій­ською мовою. Приклад керівника зрозуміли і прийняли до вико­нання всі партій та державні органи республіки. В управлінських структурах, на виробництві і у сфері освіти російська мова стає па­нуючою. З 1973 р. написання і захист дисертацій здійснювався тільки російською мовою. Також російською мовою велося викла­дання більшості предметів в українських вузах і технікумах. Не ди­влячись на широке розповсюдження російської мови, окремі творчі колективи змогли зберегти національний український колорит. Се­ред них — Державний хор ім. Р. Вірьовки, ансамбль танцю УРСР ім. П Вірського, академічна хорова капела «Думка», Київський і Львівський оперні театри.

Життєвий рівень населення, як у всьому Радянському Союзі, так і в Україні продовжував залишатися досить низьким. На всіх своїх форумах партійні діячі постійно говорили про завдання підвищен­ня добробуту радянських людей, проте далі красивих слів справа не йшла. У 1970-і pp., використовуючи величезні валютні надходжен­ня від продажу радянської нафти за кордон, уряд ще намагався створити видимість матеріального благополуччя в СРСР. З цією метою у великих масштабах здійснювалися закупівлі товарів на­родного споживання за кордоном, що поглинало десятки мільярдів доларів. Дешеві імпортні товари продавалися на внутрішньому ри­нку по завищених цінах, але і вони не могли повністю задовольни­ти всі потреби населення. Впродовж 1970-х pp. грошова маса, що знаходиться в обігу збільшилася більш ніж в 5 разів, а виробництво товарів народного споживання — тільки удвічі. В результаті в країні постійно зростав дефіцит багатьох необхідних людям товарів і продуктів.

Одночасно партійні і державні номенклатурні верхи створили свою власну, закриту систему постачання і розподілу. Для цих ка­тегорій людей та їх сімей за кордоном в невеликих кількостях ку­пувалися високоякісні товари і продукти харчування. Ці люди ко­ристувалися недоступними для народу медичними установами з кращими лікарями і устаткуванням, відпочивали в закритих сана­торіях і будинках відпочинку.

Подібна ситуація підсилювала соціальну диференціацію суспі­льства і загострювала в народі відчуття несправедливості і нерів­ноправності порядку, який існував у країні.

Опозиція. У 1970-х — початку 1980-х pp. в Україні продовжува­лася діяльність політичної опозиції режиму. Проте початок 1970-х pp. став періодом активного наступу держави на демократію. У 1972 р. по українським опозиціонерам був завданий чітко спла­нований і скоординований удар. Одночасно в багатьох містах України відбулися обшуки і арешти. Основного удару завдавалося по «вільнодумній» інтелігенції Києва і Львова. Офіційні органи пропаганди інформували тільки про трьох заарештованих: І. Світ-личного, Є. Сверстюка та В. Черновола. Проте насправді було аре­штовано більше 100 чоловік. Звичайною мірою покарання для аре­штованих опозиціонерів був тюремний або табірний термін ув'язнення від 8 до 12 років. Розгром української опозиції продов­жувався і в 1973 році.

Окрім офіційних арештів і вироків широко застосовувалося і позасудове переслідування противників існуючого режиму. Круп­ним «чисткам» піддалися Інститут філософії АН України, а також інститути історії, мовознавства, літератури, археології і ботаніки. Зцих наукових установ були вигнані десятки талановитих учених, які проявили недостатню лояльність до влади. Весною 1973 р. від­бувся погром у Львівському університеті, з якого було виключено більше 20 студентів і 18 викладачів. Ідеологічні погроми відбува­лися і в інших вузах України. Не була залишена без уваги компете­нтних органів навіть Вища партійна школа при ЦК КПУ з якої зві­льнили 34 викладачі на чолі з ректором.

Продовжувалися переслідування творчої інтелігенції. У 1974 р. з Союзу кінематографістів України був вигнаний талановитий ре­жисер С. Параджанов, а з Союзу письменників — В. Некрасов, який дозволив собі різкий вислів з приводу виходу в світ брежнєв-ського літературного «шедевру» «Мала земля». У тому ж році уча­сник оборони Сталінграду, письменник В. Некрасов був висланий за межі СРСР. Він помер в Парижі у вересні 1987 р.

Проте в 1975 р. сталася подія, яка різко змінила положення опо­зиції, в Україні та в СРСР в цілому. 1 вересня 1975 р. в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Єв­ропі. Під цим документом стояв підпис і Радянського Союзу. У За­ключному акті, разом з питаннями безпеки і співпраці в Європі, ці­лий розділ був присвячений і проблемам дотримання прав людини. Влада СРСР була вимушена опублікувати Заключний акт, і радян­ські громадяни вперше офіційно дізналися про міжнародні зо­бов'язання свого уряду відносно дотримання прав людини. Правда, для комуністів підписання договору ще не означало його реального виконання, але для опозиції з'явився прекрасний шанс в повний го­лос заявити про себе і про порушення прав людини в СРСР.

У травні 1976 р., з ініціативи російського академіка А. Сахаро­ва, в Москві була створена «Група сприяння виконанню Хельсінсь-ких угод в СРСР». Очолив групу професор Ю. Орлов, а до її складу спочатку увійшло 11 чоловік.

В Україні подібна організація була створена 9 листопада 1976 р. під назвою «Українська Хельсінськ група» (УХГ). Групу очолив письменник М. Руденко, в її склад також увійшли О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, В. Черновіл, В. Стус, Н. Світли-чна, генерал П. Григоренко та ін. Всього група налічувала 36 чоло­вік. У грудні 1976 р. група підготувала Меморандум № 1, який фа­ктично був програмою її діяльності. У Меморандумі зокрема вказувалося на те, що «боротьба за Права Людини не припиниться до тих пір, поки ці Права не стануть повсякденною нормою суспі­льного життя».

З погляду влади на початку 1980-х pp. український опозиційний рух був розгромлений. Проте більшість його учасників і за тюрем­ними гратами зберегла стійкість духу, і була готова до продовжен­ня боротьби.

Контрольні питання і завдання

Як проходив період післявоєнної відбудови в Україні?

Які зміни сталися в Західній Україні в перші післявоєнні роки?

У чому полягала хрущовська «відлига»?

В якому році місто Сталіно було перейменоване Донецьк.

Які економічні реформи були проведені в СРСР при М. Хру­щові і як вони позначилися на Україні?

Дайте характеристику громадсько-політичного життя в Україні в 1950 — 1960-х роках.

Охарактеризуйте політику КПРС по відношенню до релігії та церкви в кінці 50-х на початку 60-х років

Хто такі «шестидесятники» і як вони діяли в Україні?

Назвіть найбільш відомих українських правозахисників.

Як розвивалося соціально-економічне життя в Україні в дру­гій половині 1960-х років?

Як позначився на Україні період «застою»?

Чому за часів Л. І. Брежнєва рішення з'їздів КПРС схвалюва­лися в Києві ще до їх ухвалення у Москві ?

Як і чому виникла теорія «розвиненого соціалізму»?

Коли в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі ?

Що Ви знаєте про українських опозиціонерів періоду «застою»?

Відновний період. Відновлення української економіки почалося відразу ж після звільнення території країни від фашистських загар­бників. Основні капіталовкладення (до 85 %) були зроблені у галузі важкої промисловості. Насамперед відновлювалися найбільш кру­пні підприємства металургії, такі як «Азовсталь», «Запорожсталь», Макіївський, Криворізький, Дніпропетровський та інші металур­гійні заводи. До кінця 1945 р. в Україні діяло 44 % довоєнних по­тужностей в металургії і машинобудуванні і 30 % — в легкій про­мисловості. Відновили видобуток вугілля більше 600 шахт Донбасу. Проте в цілому промислове виробництво в Україні на по­чаток 1946 р. досягло тільки 26 % довоєнного.

У березні 1946 р. Верховна Рада прийняла четвертий п'яти­річний план відновлення і розвитку народного господарства СРСР на 1946 — 1950 роки. До України прямували значні засоби, а також частина машин і устаткування, технологічних ліній і сировини, що вивозилися з Німеччини як репарації. У березні 1947 р. почав виро­бляти електроенергію знаменитий Днепрогес, а до кінця п'ятирічки ця найбільша в Європі гідроелектростанція була повністю віднов­лена. В результаті вже в 1950 р. Україна виробляла електроенергії більше, ніж до війни. До цього ж часу довоєнні показники були пе­ревищені в добичі залізняку і прокаті чорних металів. На початок 1949 р. в країні працювало більше машинобудівних підприємств, ніж в 1940 p., а видобуток вугілля майже порівнявся з довоєнним. В цілому промислове виробництво в Україні до 1950 р. на 15 % пере­вищило довоєнний рівень. Проте галузі легкої промисловості до кі­нця п'ятирічки досягли лише 80 % рівня виробництва 1940 р.

Слід зазначити ту обставину, що відновлення радянської про­мисловості здійснювалося переважно на базі старих технологій і з використанням моральних застарілих матеріалів і механізмів. Це в значній мірі визначило технічне відставання Радянського Союзу від передових країн Заходу в майбутні десятиліття.

Відновлення промисловості не привело до підвищення життєво­го рівня населення СРСР. Мільйони сімей були вимушені жити в бараках і перенаселених комунальних квартирах. Багато товарів народного споживання залишалися дефіцитними. Відчувалися гос­

трі перебої з постачанням продуктів харчування. Грошова реформа 1947 р. завдала нового удару по добробуту людей. Обмін старих грошових знаків на нові проводився в пропорції 1:1 тільки за умо­ви, що рахунок в ощадкасі не перевищує 3 тис. карбованців. Вкла­ди від 3 до 10 тис. карбованців скорочувалися при обміні на одну третину, а понад 10 тис. карбованців — на дві третини. Ті, хто збе­рігав свої заощадження вдома, міг обміняти грошові знаки в спів­відношенні 1:10. Таким чином, грошова реформа фактично ліквідо­вувала всі накопичення громадян СРСР. Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів харчування і товарів першої необхідності привела до різкого зростання цін на них.

Труднощі населення зросли весною 1946 p., коли малосніжна зима змінилася посушливим літом. Країну охопив загальний не­врожай. В Україні з 1 гектара збирали всього по 3 центнери пшени­ці. У країні почався голод 1946-1947 pp., від якого за офіційними даними тільки в Україні померло близько 1 мли чоловік. Одночас­но Радянський Союз вивіз 1,7 млн пудів зерна як безкоштовну до­помогу в країни «народної демократії» — Польщу, Чехословаччи-ну, Болгарію, Румунію, Східну Німеччину та ін.

Темпи розвитку сільського господарства в Україні були значно нижчі, чим в промисловості. Хронічно низькою залишалася вро­жайність зернових. Не дивлячись на те, що в 1950 р. валове вироб­ництво м'яса, яєць, кукурудзи і цукрового буряка перевищило по­казники 1940 р., в цілому обсяг сільськогосподарського виробниц­тва в Україні склав до цього часу тільки 90 % довоєнного. Як і ра­ніше колгоспники, які не мали паспортів були фактично насильно прикріплені до землі. Покинути село, і влаштуватися на роботу в місті можна було тільки з дозволу голови колгоспу. Таке положен­ня зберігалося аж до 70-х років.

Партійні вожді не забували і про контроль над сферами освіти, науки і ідеології. В кінці 1946 р. вийшла ухвала ЦК ВКП(б), яка звинуватила українських комуністів в «неправильному підборі кад­рів та їх недостатній політико-ідеологічній підготовці в області на­уки, літератури і мистецтва». Результатом цієї ухвали стало гранді­озне «чищення» серед найбільш видатних представників україн­ської інтелігенції, багато хто з яких потрапив у в'язниці і табори або був виключений з активного суспільного життя. У 1948 р. в Україні розвернулася широка кампанія боротьби проти «підлабуз­ництва» перед Заходом і проти «космополітизму». У тому ж році партійні ідеологи обрушилися на «реакційну теорію менделізму-морганізму», що привело до усунення від справ відомих учених-генетиків. Партія як і раніше не допускала ніякого інакомислення в

суспільних науках, де все міцніше затверджувалися догматизм і диктат.

Західна Україна в перші післявоєнні роки. Головною відмінною рисою соціально-економічного життя в Західній Україні було те, що загони УПА, що зберегли боєздатність, продовжували тут боро­тьбу проти радянської влади. Місцеве населення цих областей в пе­реважній більшості також не відчувало симпатій до комуністично­го режиму. Для боротьби з УПА радянське керівництво зосередило в Західній Україні великі сили регулярної армії, а також багаточи­сельні загони НКВС. У 1945 р. втрати УПА склали 9 тис. убитими і 24 тис. полоненими, в той же час повстанці провели більше 3 тис. озброєних акцій, в ході яких було убито близько 5 тис. радянських солдатів і офіцерів, партійних і комсомольських функціонерів.

У березні 1947 р. в результаті успішної операції УПА на поль­ській території був убитий заступник міністра оборони Польщі ге­нерал К. Сверчевський. Польський уряд відповів каральною акцією під кодовою назвою «Вісла». Головною метою цієї акції було ви­гнання зі східних районів Польщі більше 150 тис. українського на­селення, яке активно підтримувало оунівців. У операції взяло участь 6 піхотних дивізій регулярної польської армії, а також заго­ни радянського НКВС і чехословацької армії. В результаті корот­ких, але кровопролитних боїв загони УПА зазнали важких втрат і були вимушені покинути цей регіон. Українцям, переселеним в за­хідні області Польщі, заборонялося жити в містах, вчитися на рід­ній мові, вступати до вузів. Таким чином, акція «Вісла» фактично ліквідовувала українську національну меншину в Польщі.

5 березня 1950 р. в бою між загоном УПА і частинами НКВС біля села Білогорша під Львовом загинув командувач УПА генерал Р. Шухевич. Результатом цієї події стало різке зниження боєздат­ності УПА. Озброєна боротьба з радянською владою пішла на спад, хоча окремі загони УПА діяли в Західній Україні до середини 50-х років. Частина підрозділів УПА змогла прорватися через території Польщі і Чехословаччини до Західної Німеччини. Можна говорити про те, що вже в 1952 р. УПА як масова озброєна сила припинила своє існування. Голова ОУН С. Бандера, що знайшов притулок в За­хідній Німеччині, в 1959 р. був убитий агентом НКВС в Мюнхені.

В ході боротьби з УПА на території Західної України Ради зно­ву вдалися до масових репресій. Всього в перші післявоєнні роки звідси було вивезено в глибинні райони СРСР близько 800 тис. Людей.

Розвиток західно-української економіки. Враховуючи, що Захі­дна Україна ніколи не була індустріальним регіоном, влада приді­лила особливу увагу будівництву тут промислових підприємств.

Відновлення економіки краю йшло за двома напрямами: реконст­рукція старих галузей промисловості — нафтової, газової, лісової, і створення нових — машинобудування, приладобудування, метало­обробка. Головним промисловим центром Західної України став Львів, де були побудовані заводи автонавантажувачів, телефонної апаратури, автобусний, сільськогосподарських машин, інструмен­тальний. Ці заводи оснащувалися сучасним устаткуванням, вивезе­ним з Німеччини. Одночасно до Львова було направлено більше 2 тис. інженерів і техніків і 14 тис. робітників зі всього Радянського Союзу. В результаті обсяг промислового виробництва в регіоні до 1950 р. зріс на 230 %.

У 1945 р. в Західній Україні налічувалося близько 70 тис. порів­няно великих приватних селянських господарств, які ніяк не бажа­ли брати участь в колективізації. Для цих господарств були відразу ж збільшені на 50 % норм постачань продуктів, введено підвищене оподаткування, ліквідовані всі пільги. Наслідком цих заходів стала масова примусова колективізація. До 1951 р. колгоспи об'єднали більше 95 % селянських господарств в Західній Україні.

Хрущоесъка «відлига». 5 березня 1953 р. на одній зі своїх підмо­сковних дач помер Сталін. Проте смерть диктатора не означала лі­квідації тоталітарного режиму в країні. У Кремлі почалася жорсто­ка боротьба за владу. Незабаром в Москві був розстріляний найближчий сподвижник Сталіна Л. Берія, зловісний шеф НКВС. Якийсь час на вершині піраміди влади удалося протриматися Р. Маленкову, але остаточним переможцем в цій боротьбі вийшов М. Хрущов, який у вересні 1953 р. офіційно зайняв пост першого секретаря ЦК КПРС.

Літом 1953 р. вперше в Україні вищі керівні пости були довірені українцям. Першим секретарем ЦК КПУ став А. Киріченко, голо­вою Верховної Ради України — Д. Коротченко, головою Ради міні­стрів — Н Кальченко.

У СРСР почався процес «десталінізації». Восени 1953 р. були ліквідовані військові трибунали внутрішніх військ — один з голо­вних інструментів масового терору. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів репресій в період «вели­кої чистки». У 1955 р. була оголошена амністія громадянам, які співробітничали з німцями в період окупації. Проте головним кро­ком на шляху певної демократизації суспільного життя в країні став XX з'їзд КПРС (1956 р.). На з'їзді в своїй закритій доповіді М. Хрущев піддав критиці культ особи Сталіна і засудив його дик­таторські методи правління. Доповідь Хрущова справила враження бомби, що «розірвалася». У країні різко змінилася морально-психологічна атмосфера, почався вельми хворобливий поворот в

суспільній свідомості, направлений на переоцінку сталих цінностей і критичний аналіз минулого. Саме цей період часу і прийнято на­зивати «хрущовською відлигою». З 1956 по 1959 pp. було реабілі­товано більше 250 тис. чоловік, переважно посмертно. Проте, в рі­дні краї поверталися десятки тисяч в'язнів сталінського режиму.

Новий політичний курс мав в країні і своїх противників — «вір­них сталінців». У червні 1957 р. в Москві була розкрита і засуджена «антипартійна група» В. Молотова, Р. Маленкова, Л. Кагановіча і Шепілова, що «прилучився до них». Цих партійних керівників зви­нуватили в спробі захоплення влади нелегальним шляхом. Розгро­мивши кремлівську опозицію, М. Хрущов зумів зберегти новий внутрішньополітичний курс в країні. Продовжився процес «деста­лінізації», який поступово розвінчував образ «великого вождя». У 1961 р. місто Сталіно було перейменоване в Донецьк, а колишня Сталінська область України стала Донецькою.

На початку 1954 р. місто Проскурів отримало нове ім'я — Хме­льницький, а Кам'янець-Подільска область стала Хмельницькою. 19 лютого 1954 р. послідував Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу УРСР». Як було сказано в Указі, це рішення ґрунтувалося на «спі­льній економіці, територіальній близькості і тісних господарських і культурних зв'язках між Кримом і Україною». Таким чином, Україна отримала прекрасний «дарунок» — Кримський півострів з населенням 1,2 млн чоловік. Українці складали 22,3 % населення області, росіяни — 71,4 %. Не дивлячись на ряд економічних труд­нощів (постачання півострова електроенергією і водою), Крим був найбільшим центром виноградарства і виноробства, а також «все­союзною здравницею», де щорік відпочивали сотні тисяч радянсь­ких людей.

Економічні реформи. Початок 50-х pp. ознаменувався в СРСР до­сягненням найвищих темпів промислового розвитку — більше 20 % щорік. Одночасно різко відставали середнє машинобудування, легка промисловість, транспорт і зв'язок, житлове і комунальне господарс­тво. Практично не розвивалося сільське господарство. В результаті радянський «народ — переможець» матеріально жив набагато гірше «переможених» європейців. Партійне керівництво розуміло настійну необхідність підняти життєвий рівень населення країни. Вирішити це завдання можна було тільки одним шляхом: підвищити ефектив­ність народного господарства СРСР і, таким чином, продемонстру­вати всьому світу «перевагу системи соціалізму».

Свої економічні реформи Хрущов почав з найслабкішої лан­ки — сільського господарства. Відставання сільськогосподарського виробництва від промислового носило просто катастрофічний ха­

рактер. Так, якщо в період з 1949 по 1952 pp. спільний об'єм про­мислової продукції зріс на 230 %, то сільськогосподарської — тіль­ки на 10 %. Результатом цього дисбалансу в економіці країни став гострий дефіцит продуктів харчування.

У 1953-1958 pp. були підвищені заготівельні ціни на всі види сільськогосподарської продукції, причому на картоплю в 8 разів, на зерно — в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 рази. Восени 1953 р. з колгоспів зняли всю заборгованість державі за минулі ро­ки. Ці заходи значно поліпшили фінансове положення колгоспів і колгоспників. Вперше було дозволено видавати колгоспникам грошовий аванс у розмірі 25 % від коштів, які поступали в ході ре­алізації продуктів тваринництва.

У 1954 р. почалася епопея освоєння цілинних земель в Казах­стані і Західному Сибіру. Піднімання цілини вимагало залучення величезних матеріальних і людських ресурсів. Значну роль в цій кампанії належало зіграти Україні. З республіки на цілину було відправлено багато тисяч одиниць кращої сільськогосподарської техніки, освоювати нові землі поїхало близько 80 тис. українських хлопців і дівчат, тисячі кваліфікованих керівників, агрономів, еко­номістів, механізаторів і так далі Щорік на сезонні сільськогоспо­дарські роботи на цілину виїжджали сотні тисяч українських сту-дентів-добровольців. Сумнівне, з погляду економічної доцільності, освоєння цілинних земель викачало з України значні кошти, і, без­умовно, ослабило продуктивність українського сільського госпо­дарства в цілому.

У 1955 р. почала широко реалізовуватися ще одна «продуктивна ідея» Хрущева — різке збільшення посівних площ під кукурудзу. Свого апогею «кукурудзяна кампанія» досягла в 1959 p., після візи­ту Хрущова в США, де йому були продемонстровані кращі сільсь­когосподарські ферми. Не дивлячись на природно-кліматичні умо­ви, «цариця полів» почала стрімкий наступ по території всього Радянського Союзу. В Україні під кукурудзу було відведено 20 % всіх посівних площ, що значно скоротило виробництво пшениці.

Важливі реформи були проведені і в промисловості. Правда, 50-і pp. на Заході стали часом початку широкомасштабної науково-технічної революції, яка супроводжувалася впровадженням нових матеріалів, техніки і технологій. У СРСР посиленими темпами роз­вивалися традиційні галузі промисловості — металургія, видобуток вугілля і руди, важке машинобудування — проте ці галузі вже не визначали сучасного рівня економічної потужності держави.

В Україні отримали подальший розвиток традиційні галузі про­мисловості. Але почали з'являтися і нові сучасні підприємства. У Дніпропетровську були побудовані заводи важких пресів і буряко­

збиральних комбайнів, в Кременчуці — завод вантажних автомобі­лів, в Запоріжжі — заводи «надлегкого» автомобілебудування і трансформаторний, в Херсоні — сільськогосподарських машин. Значні успіхи були досягнуті в суднобудуванні (Миколаїв) і літако­будуванні (Київ). У 1957 р. в Києві відкрився перший в СРСР комп'ютерний центр, що став згодом Інститутом кібернетики АН УРСР.

У 1957 p., коли намітився черговий спад в темпах промислового розвитку країни, Хрущов почав реформу раднаркомів (Рад народ­ного господарства). Головна ідея цієї реформи полягала в тому, щоб перенести планування і управління економікою в окремі адмі­ністративно-економічні регіони. Москва була більш не в змозі ефе­ктивно керувати народним господарством величезної країни з од­ного центру. В результаті реформи було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств.

В Україні було створено 11 раднаргоспів, які контролювали близько 10 тис. підприємств, що випускали більше 80 % всієї української промислової продукції. Проте нова система управління породила таке негативне явище, як «місництво». Керівники окре­мих регіонів почали висувати на перший план місцеві інтереси за рахунок інтересів інших регіонів і республік. Спробою вирішення цієї суперечності було створення в 1960 р. спеціального об'єднуючого центру — Укрраднаргоспу, а в масштабах всієї краї­ни — Ради Народного Господарства СРСР. Проте організація нових вищих керівних центрів фактично вела до повернення суворо централізованого планування і управління економікою. Реформа зайшла в безвихідь і не принесла відчутного результату народному господарству СРСР.

У 1961 р. в країні була проведена чергова фінансова реформа. Масштаб грошової одиниці підвищився в 10 разів, проте, добробут радянських людей від цього не покращав, а за багатьма позиціями купівельна спроможність населення знизилася із-за зростання цін на багато товарів і продуктів харчування.

У цей же період часу була зроблена спроба вирішення житлової проблеми в СРСР. По всій країні почалося активне будівництво ни­зькоякісних, але дешевих 5-поверхових житлових будинків, які на­род назвав «хрущовками». Безумовно, багато радянських сімей, у тому числі і в Україні, поліпшили свої житлові умови, проте, площа і якість нових квартир залишали бажати багато кращого і не йшли ні в яке порівняння із західними стандартами.

Соціально-політичне життя країни. Певна лібералізація гро­мадського життя в СРСР сприяла суспільному пробудженню і на­ціональному відродженню в Україні. В кінці 1950-х pp. в Україні

була створена Академія будівництва і архітектури, відкрита Украї­нська сільськогосподарська академія наук, почали функціонувати Спілка журналістів України і Союз працівників кінематографії України, вийшли в світ «Український історичний журнал» і «Українська Радянська Енциклопедія». До 150-ліття з дня наро­дження Т. Г. Шевченка пам'ятник поетові був відкритий в Москві, пам'ятником І. Франка прикрасився Львів. У 1962 р. була заснована щорічна премія імені Т. Г. Шевченка за досягнення в області літе­ратури, журналістики, мистецтва і архітектури.

У ці ж роки правлячі кола СРСР взяли курс на форсоване «по­долання» релігійності в країні. Різко посилилося адміністративне втручання в діяльність релігійних організацій, встановлювався су­ворий контроль за священнослужителями і релігійними общинами, значно обмежувалася можливість відкриття нових храмів. У всіх вузах країни були створені кафедри наукового атеїзму, вивчення якого стало обов'язковим.

Так, в 1958 р. тільки в Україні було закрито 64 церкви, в 1959 р. — 260, в 1960 р. — 747, в 1961 р. — 997, і в 1962 р. — 1144. Всього до 1964 р. в Україні було закрито 46 %> православних хра­мів. У республіці залишилися такими діючими тільки 2 духовних семінарії — в Одесі і Луцьку.

У 1961 р. в Москві відбувся XXII з'їзд КПРС. Партійні лідери, які втратили всяке відчуття реальності, проголосили курс на побу­дову в СРСР комуністичного суспільства. Протягом 20 років пла­нувалося створити матеріально-технічну базу комунізму і перейти до нового суспільного устрою, який передбачав відсутність класів, ліквідацію відмінностей між містом і селом, безгрошевий розподіл матеріальних засобів, свідома праця без розрахунку на винагороду і тому подібне. Протягом перших 10 років СРСР повинен був пере­гнати США по споживанню основних продуктів харчування на ду­шу населення. Радянським людям пропонувалася нова грандіозна утопія. На цьому ж з'їзді партія вирішила про винесення тіла И.Сталіна з мавзолею, що і було виконано в одну з найближчих ночей.

Проте плани партії були вельми далекі від реальності. Економі­чний стан країни погіршувався з кожним роком, ціни на продукти харчування і предмети споживання постійно підвищувалися. В 1963 р. СРСР вперше здійснив крупні закупівлі зерна за кордо­ном. Разом з зерном зі Сполучених Штатів Америки потрапило до України насіння амброзії, яке проросло і швидко розповсюдилось, завдаючи величезної шкоди місцевій рослинності та здоров'ю лю­дей. В ці ж роки українці вперше побачили на своїх городах ще од­ного непроханого гостя, — колорадського жука.

Крім того, серйозні прорахунки були допущені і в області зов­нішньої політики. Почався розрив добросусідських стосунків між СРСР і Китаєм, вибухнула небувала «Карибська криза», яка поста­вила світ на межу ядерної катастрофи, погіршали позиції Радянсь­кого Союзу в Організації Об'єднаних Націй.

Ситуація, що склалася, вимагала кардинальних змін в керівниц­тві країни. У вищих партійних колах виникла змова проти М. Хрущова. На Жовтневому 1964 року пленумі ЦК КПРС М. Хрущов був знятий з постів першого секретаря ЦК КПРС і Го­лови Ради Міністрів СРСР і відправлений на пенсію. Нове керівни­цтво партією і країною очолив Л. Брежнєв. Роком раніше новим першим секретарем ЦК КП України став П Шелест.

Шестидесятники. З ім'ям П Шелеста часто пов'язують певні поліпшення в області національної самосвідомості в Україні. Дійс­но, Шелест явно симпатизував українській мові і українській куль­турі, нерідко виступав на їх підтримку. У 1970 р. в світ вийшла книга Шелеста «Україна наша Радянська», в якій автор розглядав історію України у відриві від історії Росії, що не відповідало ста­лим комуністичним стереотипам. Крім того, в книзі дещо ідеалізу­валося минуле країни, і в недостатній мірі була показана роль Ко­муністичної партії в успіхах республіки. Незабаром всі ці «недоліки» в праці Шелеста послужили однією з причин його стрі­мкого падіння. У 1972 р. він був знятий з поста першого секретаря ЦК КП України і відкликаний до Москви, а в 1973 р. П Шелеста відправили на пенсію.

Проте, оцінюючи роль Шелеста в пожвавленні українізації рес­публіки, не слід забувати, що він був переконаним прихильником комуністичних ідей і одним з ініціаторів озброєної інтервенції про­ти Чехословаччини в 1968 р.

Як би там не було, але саме на початку 1960-х pp. в Україні з'явилися перші дисиденти, що виступали проти офіційної комуні­стичної ідеології. З'явилися підпільні групи і організації, що стави­ли за свою мету протидію існуючому режиму мирними, конститу­ційними засобами. Найбільш відомими з них були Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук'яненком, Український національний фронт, а також Український національний комітет. Головні сили опозиції діяли в Києві і у Львові, а загальна чисель­ність опозиціонерів на початку 1960-х pp. не перевищувала 1 тис. чоловік.

Головною метою опозиції було створення в майбутньому неза­лежної української держави. Засоби для цього були обрані виключ­но мирні. Передбачалося за допомогою опозиційної партії провести в країні загальнонародний референдум, і, спираючись на положен­

ня діючої конституції, здійснити вихід України зі складу СРСР. Велика увага приділялася питанням дотримання прав людини, першості особи над державою, ідеям гуманізму і демократії, націо­нально-культурному відродженню України. З точки зору представ­ників комуністичної влади ці цілі та ідеї опозиціонерів були, безу­мовно, злочинними.

Представники нової хвилі українського відродження і демокра­тії увійшли до історії під назвою «шестидесятники». В основному опозиціонерами були представники молодої творчої інтелігенції, але попадалися серед них також робітники і селяни. Українські ди­сиденти часто співробітничали з російськими демократами, оскіль­ки саме через Москву, де знаходилися дипломатичні і торгівельні представництва західних країн, було легко налагодити контакти з вільною пресою. Проте каменем спотикання між російськими де­мократами і представниками опозиції інших союзних республік завжди залишалося національне питання, оскільки більшість росій­ських дисидентів не визнавали за іншими народами СРСР права на самовизначення.

Серед найбільш відомих українських «шестидесятників» виді­лявся «лицар українського відродження», поет Василь Симоненко. Збірки його віршів «Тиша і грім» і «Земне тяжіння» справили вели­ке враження на сучасників незалежністю думок і явно антирадян-ською спрямованістю. Низка його творів була надрукована в Захід­ній Європі. Активно брали участь в дисидентському русі молоді поети і письменники І. Драч, Л. Костенко, Є. Гуцало, І. Світличний, В. Стус, та інші, а також представники більш старшого поколін­ня — кінорежисер О. Довженко, письменник В. Некрасов, генерал П Григоренко. У 1964 р. з'явилися перші підпільні видання, що отримали назву «самвидав». Серед них видну роль грали машино­писні журнали «Воля і Батьківщина» і «Український вісник» (останній редагував В. Чорновіл). Новий імпульс для свого розвит­ку воно отримало вже в 1970-х pp.

Соціально-економічний розвиток країни в другій половині 60-х pp. Період правління Л. Брежнєва (1964—1982 pp.) сьогодні прийн­ято називати «застійним», проте, в другій половині 60-х pp. ще продовжувався поступальний розвиток економіки СРСР. Відносно високі темпи розвитку спостерігалися в промисловості, значно ни­жчі — в сільському господарстві.

У 1965 р. відбулися два пленуми ЦК КПРС, присвячених про­блемам реформування економіки. У березні обговорювалося пи­тання «Про невідкладні заходи з подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Були підвищені заготівельні ціни на сільсько­господарську продукцію, введені доплати за її надплановий про­

даж, гарантувалася оплата праці колгоспників по тарифних ставках. Промисловість поставляла селу багато нових сільськогосподарсь­ких машин. На початок 1970-х pp. всі українські села були повніс­тю електрифіковані.

Проте, економічний ефект від проведених на селі перетворень був вкрай низьким. Колгоспники, як і раніше, не були реальними госпо­дарями на землі, тому серйозної зацікавленості в кінцевих результа­тах своєї праці вони не мали. У селах були поширені такі негативні явища, як масова крадіжка з колгоспних полів і сховищ, а також вкрай недбале відношення до збереження вирощеного урожаю.

Вересневий пленум прийняв ухвалу «Про поліпшення управ­ління промисловістю». Знову ліквідовувалися раднаргоспи, що означало повернення до максимально централізованої системи управління промисловістю. Відновлювалося всевладдя союзних міністерств, 90 % промислових підприємств України підкорялися безпосередньо Москві. Разом з тим, вводилася нова система оцінки діяльності підприємств. Тепер на перший план вийшли такі показ­ники як реалізація продукції, рівень рентабельності і виконання плану постачань. Підприємства повинні були отримати ширші пра­ва на основі повного госпрозрахунку.

Перші пореформенні 5 років виявилися найбільш результатив­ними. За цей період часу валове виробництво промислової продук­ції в Україні зросло на 50 %, а продуктивність праці збільшилася на 28 %. В цілому національний дохід республіки з 1966 по 1970 pp. виріс на 38 %. Цей час став апогеєм економічного розвитку Украї­ни у складі СРСР.

Проте разом з видимими успіхами виникли і певні проблеми. Величезною перешкодою на шляху активного проведення реформ встав потужний бюрократичний апарат країни. Чиновники всіх ра­нгів не бажали миритися з перспективою зростання господарсько-економічної самостійності підприємств, і докладали титанічні і не­безуспішні зусилля з метою збереження свого впливу і своєї влади. Дуже швидка протидія партійно-бюрократичного апарату зва до мінімуму можливості подальшого економічного зростання. Крім того, до 1970-м pp. почався черговий виток гонки озброєнь між СРСР і США, що вимагало величезних фінансових і матеріальних витрат і не приносило прибутку в державний бюджет. Радянський Союз з останніх сил намагався не відстати в області озброєнь від США. У цьому плані велика роль відводилася Україні, яка була од­ним з найбільших виробників зброї і військової техніки. Саме у ці роки в Дніпропетровську був побудований найбільший в світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш». Проте СРСР вже економічно не міг не лише виграти гонку озброєнь, але і

підтримувати паритет в цій області з провідними державами Захо­ду, перш за все США.

Україна в період «застою» (1970-1985 pp.). На початку 1970-х pp. різко погіршився економічний стан в Україні. Виразно позначи­лися багаточисельні ознаки спаду виробництва. Якщо в попереднє десятиліття зростання промислового виробництва в Україні скла­дало близько 5 % в рік, то в 70-і роки не досягав і 3 %. У економіці продовжував панувати екстенсивний шлях розвитку, притягувалася додаткова робоча сила, будувалися нові підприємства, але на старій технічній основі.

Намітилися і ознаки екологічного лиха. У ряді промислових об­ластей України рівень забрудненості повітря у багато разів пере­вищував всі допустимі норми. Близько 1 млн гектарів родючих українських земель поглинули штучні моря і водосховища. В Україні було споруджено 8 атомних електростанцій, що також не сприяло поліпшенню екологічного клімату в республіці.

Ще гірше йшли справи в сільському господарстві. З 1970 по 1985 pp. посівні площі в Україні скоротилися на 1,1 млн гектарів. Одночасно значно зросла чисельність адміністративного апарату, сільського господарства. Окрім державних чиновників, селянством керували і багаточисельні партійні комітети. Держава постійно під­вищувала ціни на сільськогосподарську техніку, добрива, транс­порт, при цьому залишаючи незмінними закупівельні ціни на про­дукцію сільського господарства. Як наслідок такої політики, на початок 1980-х pp. більше 40 % колгоспів були нерентабельними і потребували постійних дотацій. За 15 років державні капіталовкла­дення в сільське господарство виросли в два рази, досягнувши рів­ня 31 млрд. крб. в п'ятирічку. Але і ці колосальні витрати не змі­нювали положення на краще.

У травні 1982 р. черговий Пленум ЦК КПРС прийняв «Продо­вольчу програму», розраховану на 8 років. Головною метою цієї програми було забезпечення населення основними видами продо­вольчих товарів. Проте ці плани партії так і залишилися на папері. З кожним роком економіка сільського господарства України і всієї країни в цілому наближалася до катастрофічного стану. На місці колись квітучих сіл все частіше почали з'являтися покинуті пустки і руїни. Тільки за офіційними даними в період з 1972 по 1986 pp. в Україні зникли 1502 села. Зменшення кількості сільського населен­ня та збільшення питомої ваги міського населення було закономір­ним явищем переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Цей болісний, але неминучий процес стосувався всіх промислово розвинених країн, незалежно від того, чи базувалася їхня економіка на принципах приватної власності на засоби виробництва (капіталі­

стичні країни), чи на принципах державної власності (соціалістичні країни).

Ставав все більш очевидним той факт, що економіка соціалісти­чних країн не може конкурувати із західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

Політичне і культурне життя. Керівником УРСР продовжував залишатися В. Щербицький, який був переконаним прихильником жорсткого політичного і економічного централізму. Щербицький був «людиною Брежнєва», оскільки належав до того ж «дніпропет­ровському клану» партійно-державної еліти СРСР. На головних партійних і міністерських посадах в Україні з'явилося більше 20 «дніпропетровців», особисто відданих своєму покровителеві. Всі рішення з'їздів КПРС схвалювалися в Києві ще до їх ухвалення у Москві.

До середини 1970-х pp. в партійних колах і в офіційній пресі по­ступово замовкли всі розмови про швидке пришестя комунізму. Третя програма партії була явно нездійсненною, утопічною і без­глуздою. Для широких народних мас необхідно було висунути якусь нову ідеологічну концепцію, намітити нові орієнтири розвит­ку. Так народилася теорія «розвиненого соціалізму». Згідно нової комуністичної теорії, між соціалізмом і комунізмом лежить трива­лий історичний етап «розвиненого соціалізму», який необхідно здолати на шляху до «світлого майбутнього». Конкретні терміни нового історичного етапу цього разу партія передбачливо не нази­вала, обмежившись терміном «тривалий».

Всі ці політичні і ідеологічні новації були закріплені в новій конституції СРСР, прийнятій 7 жовтня 1977 р. У 1978 р. відповідно була прийнята і нова конституція УРСР. Стаття 6-а цих конститу­цій «навіки» закріплювала керівну роль КПРС в радянському сус­пільстві.

Почалося швидке зростання лав членів КПРС, у тому числі і в Україні. Будь-яка людина, що прагнула зробити службову кар'єру, або здобути кращу освіту просто зобов'язана була бути членом партії. Так, якщо на початку 1960-х pp. в КП України перебувало 1,2 млн чоловік, то до кінця 1970-х pp. ця цифра зросла до 2,7 млн Одночасно наголошувалося посилення партійного впливу на ра­дянські і державні органи влади. Таким чином, вибори в ради фак­тично втрачали всякий сенс, оскільки влада в країні концентрува­лася виключно в партійних структурах.

Серед програмних тез КПРС почало широко пропагуватися по­ложення про «стирання національних відмінностей» між народами СРСР і формування «нової історичної спільноти людей» — радян­ського народу. «Злиття націй» передбачало провідну роль російсь­

кої мови, як мови міжнаціонального спілкування. Така політика не могла не відбитися на мовному положенні в Україні.

Поступово українська мова почала зникати з офіційного вжи­вання. Це означало нову, потужну хвилю русифікації України. У 1976 р. лідер українських комуністів В. Щербицький демонстрати­вно зачитав свою доповідь на XXV з'їзді компартії України росій­ською мовою. Приклад керівника зрозуміли і прийняли до вико­нання всі партій та державні органи республіки. В управлінських структурах, на виробництві і у сфері освіти російська мова стає па­нуючою. З 1973 р. написання і захист дисертацій здійснювався тільки російською мовою. Також російською мовою велося викла­дання більшості предметів в українських вузах і технікумах. Не ди­влячись на широке розповсюдження російської мови, окремі творчі колективи змогли зберегти національний український колорит. Се­ред них — Державний хор ім. Р. Вірьовки, ансамбль танцю УРСР ім. П Вірського, академічна хорова капела «Думка», Київський і Львівський оперні театри.

Життєвий рівень населення, як у всьому Радянському Союзі, так і в Україні продовжував залишатися досить низьким. На всіх своїх форумах партійні діячі постійно говорили про завдання підвищен­ня добробуту радянських людей, проте далі красивих слів справа не йшла. У 1970-і pp., використовуючи величезні валютні надходжен­ня від продажу радянської нафти за кордон, уряд ще намагався створити видимість матеріального благополуччя в СРСР. З цією метою у великих масштабах здійснювалися закупівлі товарів на­родного споживання за кордоном, що поглинало десятки мільярдів доларів. Дешеві імпортні товари продавалися на внутрішньому ри­нку по завищених цінах, але і вони не могли повністю задовольни­ти всі потреби населення. Впродовж 1970-х pp. грошова маса, що знаходиться в обігу збільшилася більш ніж в 5 разів, а виробництво товарів народного споживання — тільки удвічі. В результаті в країні постійно зростав дефіцит багатьох необхідних людям товарів і продуктів.

Одночасно партійні і державні номенклатурні верхи створили свою власну, закриту систему постачання і розподілу. Для цих ка­тегорій людей та їх сімей за кордоном в невеликих кількостях ку­пувалися високоякісні товари і продукти харчування. Ці люди ко­ристувалися недоступними для народу медичними установами з кращими лікарями і устаткуванням, відпочивали в закритих сана­торіях і будинках відпочинку.

Подібна ситуація підсилювала соціальну диференціацію суспі­льства і загострювала в народі відчуття несправедливості і нерів­ноправності порядку, який існував у країні.

Опозиція. У 1970-х — початку 1980-х pp. в Україні продовжува­лася діяльність політичної опозиції режиму. Проте початок 1970-х pp. став періодом активного наступу держави на демократію. У 1972 р. по українським опозиціонерам був завданий чітко спла­нований і скоординований удар. Одночасно в багатьох містах України відбулися обшуки і арешти. Основного удару завдавалося по «вільнодумній» інтелігенції Києва і Львова. Офіційні органи пропаганди інформували тільки про трьох заарештованих: І. Світ-личного, Є. Сверстюка та В. Черновола. Проте насправді було аре­штовано більше 100 чоловік. Звичайною мірою покарання для аре­штованих опозиціонерів був тюремний або табірний термін ув'язнення від 8 до 12 років. Розгром української опозиції продов­жувався і в 1973 році.

Окрім офіційних арештів і вироків широко застосовувалося і позасудове переслідування противників існуючого режиму. Круп­ним «чисткам» піддалися Інститут філософії АН України, а також інститути історії, мовознавства, літератури, археології і ботаніки. Зцих наукових установ були вигнані десятки талановитих учених, які проявили недостатню лояльність до влади. Весною 1973 р. від­бувся погром у Львівському університеті, з якого було виключено більше 20 студентів і 18 викладачів. Ідеологічні погроми відбува­лися і в інших вузах України. Не була залишена без уваги компете­нтних органів навіть Вища партійна школа при ЦК КПУ з якої зві­льнили 34 викладачі на чолі з ректором.

Продовжувалися переслідування творчої інтелігенції. У 1974 р. з Союзу кінематографістів України був вигнаний талановитий ре­жисер С. Параджанов, а з Союзу письменників — В. Некрасов, який дозволив собі різкий вислів з приводу виходу в світ брежнєв-ського літературного «шедевру» «Мала земля». У тому ж році уча­сник оборони Сталінграду, письменник В. Некрасов був висланий за межі СРСР. Він помер в Парижі у вересні 1987 р.

Проте в 1975 р. сталася подія, яка різко змінила положення опо­зиції, в Україні та в СРСР в цілому. 1 вересня 1975 р. в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Єв­ропі. Під цим документом стояв підпис і Радянського Союзу. У За­ключному акті, разом з питаннями безпеки і співпраці в Європі, ці­лий розділ був присвячений і проблемам дотримання прав людини. Влада СРСР була вимушена опублікувати Заключний акт, і радян­ські громадяни вперше офіційно дізналися про міжнародні зо­бов'язання свого уряду відносно дотримання прав людини. Правда, для комуністів підписання договору ще не означало його реального виконання, але для опозиції з'явився прекрасний шанс в повний го­лос заявити про себе і про порушення прав людини в СРСР.

У травні 1976 р., з ініціативи російського академіка А. Сахаро­ва, в Москві була створена «Група сприяння виконанню Хельсінсь-ких угод в СРСР». Очолив групу професор Ю. Орлов, а до її складу спочатку увійшло 11 чоловік.

В Україні подібна організація була створена 9 листопада 1976 р. під назвою «Українська Хельсінськ група» (УХГ). Групу очолив письменник М. Руденко, в її склад також увійшли О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, В. Черновіл, В. Стус, Н. Світли-чна, генерал П. Григоренко та ін. Всього група налічувала 36 чоло­вік. У грудні 1976 р. група підготувала Меморандум № 1, який фа­ктично був програмою її діяльності. У Меморандумі зокрема вказувалося на те, що «боротьба за Права Людини не припиниться до тих пір, поки ці Права не стануть повсякденною нормою суспі­льного життя».

З погляду влади на початку 1980-х pp. український опозиційний рух був розгромлений. Проте більшість його учасників і за тюрем­ними гратами зберегла стійкість духу, і була готова до продовжен­ня боротьби.

Контрольні питання і завдання

Як проходив період післявоєнної відбудови в Україні?

Які зміни сталися в Західній Україні в перші післявоєнні роки?

У чому полягала хрущовська «відлига»?

В якому році місто Сталіно було перейменоване Донецьк.

Які економічні реформи були проведені в СРСР при М. Хру­щові і як вони позначилися на Україні?

Дайте характеристику громадсько-політичного життя в Україні в 1950 — 1960-х роках.

Охарактеризуйте політику КПРС по відношенню до релігії та церкви в кінці 50-х на початку 60-х років

Хто такі «шестидесятники» і як вони діяли в Україні?

Назвіть найбільш відомих українських правозахисників.

Як розвивалося соціально-економічне життя в Україні в дру­гій половині 1960-х років?

Як позначився на Україні період «застою»?

Чому за часів Л. І. Брежнєва рішення з'їздів КПРС схвалюва­лися в Києві ще до їх ухвалення у Москві ?

Як і чому виникла теорія «розвиненого соціалізму»?

Коли в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі ?

Що Ви знаєте про українських опозиціонерів періоду «застою»?