• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XIII УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Україна в період «перебудови». В середині 1980-х pp. в СРСР на тлі економічних і соціальних проблем вибухнула гостра внутріш­ньополітична криза. Після смерті Л. Брежнєва в листопаді 1982 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став колишній голова КДБ Ю. Андропов.

Прийшовши до влади, Андропов зі всією очевидністю розумів необхідність вживання термінових заходів, направлених на зміц­нення і оздоровлення економіки країни, а також зміцнення автори­тету і провідної ролі КПРС. У вирішенні першої проблеми основна ставка робилася на зміцнення трудової дисципліни, у вирішенні другої проблеми — на боротьбу з корупцією. Кампанія по зміцнен­ню виконавчої дисципліни в низах велася чисто «радянськими ме­тодами» з грубими порушеннями конституційних норм і прав лю­дини. По всіх містах влаштовувалися справжні облави з метою виявлення тих людей, які в робочий час не перебували на своїх ро­бочих місцях, вирішуючи власні побутові проблеми або просто «відпочиваючи» (явище масове для періоду брежнєвського застою). Прогульників відловлювали і піддавали адміністративним пока­ранням, проте, серйозно виправити положення в економіці ці захо­ди, природно, не могли.

Розпочавши боротьбу з корупцією у вищих партійних і держав­них структурах, що досягла до цього часу небачених раніше масш­табів, Андропов провів ряд значних кадрових змін у вищих і серед­ніх ешелонах влади. Проте методи Андропова не зачіпали соціально-політичних і економічних основ радянського суспільства в цілому, і не могли привести до серйозних змін в країні. Ефект ви­явився незначним і тимчасовим. У лютому 1984 р. Ю. Андропов в результаті важкої і тривалої хвороби помер, і разом з ним померли його адміністративні «новації».

Після смерті Ю. Андропова генеральним секретарем ЦК КПРС був вибраний 73-річний В. Черненко, що вважався у вищих партій­них колах «справжнім брежнєвцем». Важко хворий Черненко не міг і не бажав вносити які-небудь зміни до існуючого положення справ в країні. Номенклатура зітхнула з полегшенням, знову відчу­вши себе «господарем життя». Народ поставився до нового лідера з

відомою часткою іронії і розумінням того, що ніяких серйозних змін в житті країни чекати не слід. Черненко пробув при владі до­сить недовго і помер в березні 1985 р.

У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був обра­ний порівняно молодий, 54-річний Михайло Горбачов. До цього часу об'єктивна необхідність серйозних економічних і соціальних змін в країні була вже очевидною для всіх. Питання полягало лише в тому, в якому напрямі проводити реформи.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов вперше проголосив свій курс на «перебудову».

Висувалися два головні завдання: 1) проведення економічних реформ, направлених на створення елементів ринкової економіки при збереженні централізованого планування, 2) демократизація суспільного життя, що включає політичний плюралізм, при керів­ній ролі КПРС, і обмежений суверенітет союзних республік при збереженні єдиної держави. Кінцевою метою реформ проголошу­валася побудова «гуманного, демократичного соціалізму».

Першим реальним кроком нового керівництва країни на шляху реформ з'явилася ухвала ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про бо­ротьбу з алкоголізмом (червень 1985 p.). Реалізація цієї, м'яко ка­жучи, непопулярної в народі ухвали, породила безліч безглуздих обмежень і невиправданих адміністративних заходів. Крім того, рі­зке обмеження виробництва і продажу спиртних напоїв значно ско­ротило притоку грошей і, в без того небагатий державний бюджет. Тільки бюджет України недобрав 10 млрд. карбованців, тут були бездумно вирубані десятки тисяч гектарів прекрасних виноградни­ків і садів, що завдало додаткових збитків економіці республіки. Після перебудови владі довелося відмовитися від спроби привчити населення до виключно «тверезого способу життя» і дану ухвалу було просто «забуто». Хоча, треба зазначити, що пияцтво залиша­ється серйозною соціальною проблемою, яка потребує свого вирі­шення.

26 квітня 1986 р. в республіці сталася страшна екологічна катас­трофа — вибух ядерного реактора на Чорнобильській АЕС, розта­шованій всього в 130 км. на північ від Києва. Аварія привела до не­баченого забруднення біосфери і радіоактивного опромінення тисяч людей. Навколо Чорнобиля виникла 30-кілометрова «мертва зона». Радіоактивна хмара розповсюдилася далеко за межі України, пройшовши над територіями Білорусії, Литви, Польщі і Швеції. Безуспішна спроба радянського уряду приховати дійсні масштаби аварії змусила мільйони людей задуматися над наслідками госпо­дарювання в Україні союзного центру, а також над питанням необ­хідності встановлення суспільного контролю над владою.

Економіка України в другій половині 1980-х pp. Загальнодержа­вна господарська криза глибоко вразила і Україну. У 1986 р. украї­нська промисловість випускала лише 16 % продукції щодо високої якості. Зношеність основних виробничих фондів підприємств України досягла 55-60 %. Спостерігалася значна деформація респу­бліканської економічної структури. У загальному об'ємі промисло­вої продукції виробництво засобів виробництва складало більше 72 %, а виробництво товарів народного споживання — тільки 28 %. Ряд провідних галузей української промисловості була збитковою і вимагала постійних державних дотацій — вугільна, залізно-рудна, чорна металургія.

Продовжувався процес розорення українського села. Україна досягла одного з найвищих показників по розорюваності сільсько­господарських земель — 82 % (у США — 16 %, в Європі — 30 %, в СРСР — 37 %). В результаті за рахунок ерозії ґрунтів республіка щорік втрачала до 600 млн тонн родючої землі. За роки радянської влади в Україні було виснажено 60 % чорнозему, більше 1 млн гек­тарів кращих земель було затоплено дніпровськими «морями».

До кінця 1980-х pp. природний приріст населення в Україні ско­ротився в 5 разів. По рівню народжуваності республіка зайняла останнє, 15-е місце в СРСР. За тривалістю життя Україна займала 32-е місце в світі, а по рівню дитячої смертності — одне з перших.

Значно погіршала екологічна ситуація. Займаючи лише 3 % те­риторій СРСР, Україна виробляла майже 20 % всього суспільного продукту країни. Акцент на розвиток важкої промисловості сприяв швидкому зростанню забруднення землі, води і повітря в Украї­ні — ці показники в 10 разів перевершували загальносоюзні. Зро­зуміло, продовжували позначатися і негативні екологічні наслідки чорнобильської аварії.

Соціально-політичні процеси в кінці 1980-х pp. У червні 1987 р. пленум ЦК КПРС офіційно визнав концепцію «розвиненого соціа­лізму» неспроможною. У тому ж році, на ювілейному жовтневому пленумі, присвяченому 70-літтю Жовтневої революції, М. Горбачов вперше дав оцінку існуючому в країні ладу як «деформованому со­ціалізму». Згодом, розвиваючи цю ідею, М. Горбачов висунув за­вдання будівництва «справжнього соціалізму», гуманного і демок­ратичного. На останньому, 28-му з'їзді КПРС, що відбувся літом 1990 p., було прийнято програмну заяву «До гуманного, демокра­тичного соціалізму».

У другій половині червня 1988 р. відбулася XIX партійна кон­ференція КПРС, головним завданням якої була реформація полі­тичної системи в країні. КПРС оголосила про свою відмову від ад­міністративних важелів управління соціально-економічним життям

країни і про перехід до політичних методів керівництва. Найвищим законодавчим органом проголошувався з'їзд народних депутатів СРСР. Передбачався поступовий перехід влади від партійних орга­нів до рад. Вперше в історії країни партійна конференція дала згоду на проведення альтернативних виборів народних депутатів СРСР. Крім того, конференція проголосила принцип «гласності», який по­винен був сприяти демократизації радянського суспільства. Глас­ність не відмінила повністю контроль держави над засобами масо­вої інформації, але в значній мірі ослабила його.

У лютому 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікова­ний проект програми народного Руху України за перебудову. Ця «не­формальна» (непідконтрольна КПРС) організація об'єднувала людей самих різних політичних поглядів — від комуністів до колишніх ди­сидентів. Спільними для них були ідеї демократії, гуманізму і загаль­нолюдських цінностей. Тоді ж в Києві виникли і інші неформальні ор­ганізації: «Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка» і історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Партійне керівницт­во республіки, на чолі із В. Щербицьким, взяло курс на боротьбу з но­вими організаціями і, перш за все, на політичну ізоляцію Руху.

У травні 1989 р. в Москві почав свою роботу 1-й з'їзд народних депутатів СРСР. Хоча вибори депутатів і відбувалися на альтерна­тивній основі, комуністи, використовуючи всі можливості держав­ного апарату, отримали на з'їзді більшість місць. З'їзд обрав двопа­латну Верховну Раду СРСР і заснував посаду його голови, на яку був обраний М. Горбачов, який зберіг при цьому і посаду генераль­ного секретаря ЦК КПРС. Діяльність демократично настроєних де­путатів гальмувалася потужним партійно-державним апаратом, що наполегливо не здавав своїх позицій. Тому більшість рішень з'їзду були половинчастими, безнадійно запізнювалися і часто просто не виконувалися. В результаті загострилася економічна і соціально-політична обстановка у ряді союзних республік. Літом 1989 р. ста­лися криваві міжнаціональні зіткнення в Узбекистані, Таджикиста­ні, Киргизії і Абхазії. Почався серйозний озброєний конфлікт між вірменами і азербайджанцями в Нагірному Карабасі.

Літо 1989 р. ознаменувалося в Україні досить важливою поді­єю — потужними страйками шахтарів. їх причиною були економі­чні і соціальні проблеми гірників, які десятиліттями не вирішува­лися. Більше половини шахт Донбасу десятки років працювало без реконструкції, частина ручної праці шахтарів складала більше 50 %, висока була смертність на виробництві. 22 липня між страй­куючими шахтарями і урядом СРСР було підписано угоду, спрямо­вану на задоволення вимог робітників. Цей день ознаменував від­родження робочого руху в Україні.

11 березня 1990 p. сталася подія, що поклала початок якісно но­вому етапу боротьби народів СРСР за національну незалежність. Цього дня Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про від­новлення незалежності Литовської держави». Незабаром була за­проваджена посада президента СРСР, на яку з'їзд «обрав» генера­льного секретаря ЦК КПРС М. Горбачова. З'їзд тут же виніс ухвалу про визнання недійсним вирішення литовського народу про держа­вну самостійність, але, як любив виражатися сам М. Горбачов, «процес вже пішов».

Початок формування багатопартійності в Україні. Першою масовою демократичною партією в сучасній Україні став Народ­ний Рух. Установчий з'їзд Народного Руху України відбувся в Ки­єві 8-10 вересня 1989 р. На з'їзді було присутньо 1109 делегатів, які представляли близько 280 тис. членів Руху. Головою Руху став ві­домий український поет І. Драч.

Програма нової політичної організації проголошувала своєю го­ловною метою «побудову в Україні демократичного і гуманного суспільства, в якому будуть створені справжнє народовладдя, бла­гополуччя народу і умови для гідного життя людини.», а також «створення суверенної української держави, що будує свої стосун­ки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного До­говору». На других Всеукраїнських зборах Руху в жовтні 1990 p., де було представлено більше 630 тис. членів організації, вже не йшла мова про соціалізм і новий союзний договір. Мета Руху була сформульована коротко і чітко: вихід України зі складу СРСР, усу­нення комуністів від влади. Вплив Руху нестримно зростав, він пе­ретворився на реальну силу, яка перебувала в непримиренній опо­зиції до КПРС і виступала за повну незалежність України.

У березні 1990 р. була змінена ст. 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про «керівну і направляючу» роль КПРС, що давало можливість формування нових політичних пар­тій. Цю подію прискорило створення багатопартійної системи в Україні.

У квітні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії (УРП), сформованої на базі Української Хельсінської спілки. Спочатку партія налічувала не більше 2,5 тис. членів. Головою УРП став Л. Лук'яненко. Основною метою партії було оголошено створення Української незалежної держави. Партія мала яскраво виражену антикомуністичну спрямованість. УРП вважала ідеологію і практику комуністів за антигуманну і нелюдсь­ку, наполягала на націоналізації майна КПРС. У програму партії були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, приведення українського законодавства у від­

повідність з нормами міжнародного права, виходу України з війсь­кової системи СРСР, створення професійної національної армії, проголошення України без'ядерною зоною.

Правіші позиції в політичному спектрі зайняли Українська на­ціональна партія (УНП), Українська християнсько-демокра­тична партія (УХДП) і Українська народно-демократична пар­тія (УНДП). Для них характерним були войовничий антикомунізм і радикальний націоналізм. УНП, утворена у Львові, діяла в основ­ному на території Західної України. Своєю метою вона проголоси­ла відновлення Української народної республіки. Для здійснення справжнього народовладдя у країні, партія наполягала на певних гарантіях. За такі гарантії вважалися: приватна власність, приватна зброя і політичний плюралізм.

УХДП, також створена у Львові, ставила за свою мету створен­ня «вільної, самостійної, християнської України». Партія вимагала притягнення КПРС до суду «за керівну роль в скоюванні своїх зло­чинів проти людства і прав людини».

УНДП, на відміну від двох попередніх партій, що діяли в осно­вному в Західній Україні, прагнула перетворитися на загальнонаці­ональну силу. Партія пропонувала створити «громадські комітети» з відродження Української держави, як правонаступника УНР, а та­кож скликати Установчі збори України.

Проте ці партії залишалися досить нечисленними і не мали по­мітного політичного впливу.

У травні 1990 р. в Києві на свій установчий з'їзд зібралися представники 25 соціал-демократичних організацій України. Проте створити єдину соціал-демократичну партію не вдалося, делегати з'їзду розділилися на «правих» і «лівих». Праві, які були в більшос­ті, оголосили себе Соціал-демократичною партією України (СДПУ). Вони заявили про те, що є непримиренними ворогами ма-рксизму-ленінізму і рішуче відкидають термін «демократичний со­ціалізм». Проте ця партія не перетворилася на масову. Фракція лі­вих оголосила про створення Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Сам термін «об'єднана» підкреслював прагнення партії поєднувати традиції як західно-української, так і східно-української соціал-демократії. Партія залишилася на позиці­ях «демократичного соціалізму», розглядаючи його не як соціальну модель, а як безперервний процес суспільного розвитку, який за­безпечує всі цивільні свободи і конкуренцію різних форм власності. ОСДПУ виступила за федеральний устрій України.

Літом 1990 р. в Києві відбувся 1-й з'їзд Української селянсь­кої демократичної партії (УКДП). Партія виступила «за незалеж­ну самостійну Українську народну державу», економічною осно­

вою якої будуть ринкові стосунки і різні форми власності. Проте, перш за все, УКДП була політичною силою, що відстоює інтереси українського фермерства.

У вересні 1990 р. з'явилася Партія «зелених» України. Партія поставила за мету створення «екологічно солідарного суспільства», в якому інтереси всіх «гармонійно поєднуватимуться з вищими біосферними законами природи». Крім того, було відмічено, що ні комунізм, ні капіталізм неприйнятні в сучасній Україні, якій нале­жить шукати свій, третій шлях розвитку.

У грудні 1990 р. в Києві відбувся 1-й з'їзд Демократичної пар­тії України (ДЕМПУ), яка була створена лідерами Народного Ру­ху (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та ін.). Своєю головною метою партія проголосила «досягнення державної незалежності України і побудову в ній демократичного і гуманного суспільства». ДЕМПУ виступила за створення ринкової економіки, приватизацію значної частини державної власності (у тому числі і землі), ство­рення в Україні власної валютної системи, відкриття вільних еко­номічних зон, а також соціальну захищеність людини.

Важка криза вразила комуністичну ідеологію, КПРС і її «скла­дову частину» — КП України. 28 вересня 1989 р. на пленум ЦК КПУ прибув М. Горбачов. Пленум звільнив від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького «у зв'язку з виходом на пен­сію». Новим лідером українських комуністів було обрано В. Іваш-ко. Партія нарешті визнала необхідність політичного плюралізму в процесі демократичного розвитку суспільства. Проте була підкрес­лена неприпустимість створення партій, які прагнули змінити ра­дянський конституційний лад і порушити цілісність соціалістичної держави.

Незабаром виявилася вся ефемерність «єдності лав КПРС». По­чинаючи з 1990 р. компартію почали покидати сотні тисяч її коли­шніх членів, і цей процес прискорювався з кожним місяцем. У січні 1990 р. в КПРС утворилася група реформаторів, що оголосили себе «Демократичною платформою». Вони вимагали відмови від моно­полії марксистсько-ленінської ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, наполягали на праві фракційної діяльності. Оскільки ці вимоги реформаторів були категорично знехтувані, вони оголосили про свій вихід з КП України і створення власної політичної пар­тії — Партії демократичного відродження України (ПДВУ). Но­ва партія отримала значне число прихильників серед колишніх ко­муністів.

Впродовж 1990 року в Україні з'явилося близько 20 опозицій­них політичних партій. Проте тільки три з них користувалися реа­льним впливом: Республіканська, Демократична і Партія демокра­

тичного відродження України. В той же час жодна політична партія не могла ще навіть порівнятися за своїми реальними можливостями з КП України, в якій ще залишалися близько 3 млн чоловік. Зали­шаючись правлячою партією, комуністи тримали під своїм контро­лем всі державні установи, командні висоти в економіці, правоохо­ронні органи, армію і КДБ.

Перші альтернативні вибори і загострення політичної бороть­би в Україні. Весною 1990 р. відбулися вибори у Верховну Раду УРСР. Вибори здійснювалися на альтернативній основі, прямим, таємним голосуванням. Не дивлячись на активну протидію влади, народними депутатами було обрано багато прихильників радикаль­них соціально-економічних реформ.

Народний Рух і низка інших опозиційних організацій і партій створили Демократичний блок, який зумів добитися значного успі­ху: з 442 обраних депутатів 111 були його представниками. Блок досягнув абсолютної перемоги в п'яти областях України — Львів­ській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській і Київській. Крім того, з 373 депутатів-комуністів далеко не всі твердо підтри­мували політичну лінію керівництва КПУ. Проте більшість депута­тів Верховної Ради як і раніше залишалися переконаними прихиль­никами марксизму-ленінізму.

Літом 1990 р. багато союзних республік проголосили свій дер­жавний суверенітет. Президент СРСР М. Горбачов запропонував підписати новий союзний договір, який зберіг би єдину державу. 9 липня В. Івашко, обраний заступником генерального секретаря ЦК КПРС, подав у відставку з поста голови Верховної Ради Украї­ни і виїхав до Москви. Скориставшись цією обставиною, опозиція перейшла в рішучий наступ.

16 липня Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декількома днями раніше аналогічне рішення ухвалила Верховна Рада Російської Федерації. Проте Декларація про державний суверенітет України не отримала статусу конститу­ційного акту і залишалася не більш, ніж планом на майбутнє. 2 серпня 1990 р. парламент прийняв закон «Про економічну само­стійність Української РСР». Закон декларував право власності українського народу на його національне багатство і національний дохід; рівноправ'я різних форм власності; децентралізацію власно­сті і приватизацію частини державних підприємств; свободу під­приємництва; введення національної грошової одиниці і націона­льної митниці.

На 17 березня 1991 р. був призначений Всесоюзний референ­дум, в бюлетені якого стояло лише одне питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Респуб­

лік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи будь-якої національності?». Республіки Прибалтики і Закавказзя відмовилися від проведення такого референдуму. ЦК КПУ виступив із заявою «За суверенну соціалістичну Україну в оновленому Союзі». Кому­ністична парламентська більшість у Верховній Раді України під­тримала проведення референдуму. Гнучку і досить обережну пози­цію в цьому питанні зайняв Л. Кравчук, який назвав референдум «надуманим». Л. Кравчук запропонував провести разом із загаль­носоюзним референдумом опит населення України, якому було за­пропоновано наступне питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». З цією пропози­цією погодилися і представники парламентської опозиції.

Напередодні референдуму був опублікований проект нового союзного договору, який не вносив кардинальних змін відносно центру до союзних республік. Референдум і опит відбулися, але не принесли ніякого практичного результату. Більшість населення України дала позитивну відповідь на обидва питання, не вирішив­ши, таким чином, нічого.

Тим часом під Москвою, в Ново-Огарьово, проходили перего­вори керівників дев'яти союзних республік з президентом СРСР М. Горбачовим щодо укладення нового союзного договору (Украї­ну представляв В. Фокін). В результаті взаємних поступок в питан­ні розподілу повноважень між центром і республіками, попереднє підписання нового договору було призначене на 20 серпня 1991 р. Український парламент, під впливом демократичної опозиції, ви­рішив відкласти розгляд нового союзного договору на осінь. Україна стояла на порозі історичного вибору: залишитися у складі «оновленої федерації» або стати дійсно незалежною державою.

Контрольні питання і завдання

У чому суть і сенс горбачовської «перебудови»?

Що змінилося в Україні з початком «перебудови»?

Якими були наслідки антиалкогольної кампанії?

В чому проявлялася «гласність» ?

Як розвивалася українська економіка в 1980-х роках?

Які соціально-політичні процеси відбувалися в українському суспільстві в 1980-х роках?

Коли і як був створений народний Рух України за перебу­дову?

Які політичні партії з'явилися в 1990 p.?

Що, на вашу думку, зумовило крах СРСР?

Як складалася в Україні багатопартійна система?

Які політичні позиції займала КПУ?

Як проходили перші альтернативні вибори в Україні?

В яких умовах почалося відродження релігійного життя в Україні?

Коли була прийнята Декларація про державний суверенітет України?

Назвіть головні політичні й економічні підсумки «перебудо­ви» для України.

Україна в період «перебудови». В середині 1980-х pp. в СРСР на тлі економічних і соціальних проблем вибухнула гостра внутріш­ньополітична криза. Після смерті Л. Брежнєва в листопаді 1982 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став колишній голова КДБ Ю. Андропов.

Прийшовши до влади, Андропов зі всією очевидністю розумів необхідність вживання термінових заходів, направлених на зміц­нення і оздоровлення економіки країни, а також зміцнення автори­тету і провідної ролі КПРС. У вирішенні першої проблеми основна ставка робилася на зміцнення трудової дисципліни, у вирішенні другої проблеми — на боротьбу з корупцією. Кампанія по зміцнен­ню виконавчої дисципліни в низах велася чисто «радянськими ме­тодами» з грубими порушеннями конституційних норм і прав лю­дини. По всіх містах влаштовувалися справжні облави з метою виявлення тих людей, які в робочий час не перебували на своїх ро­бочих місцях, вирішуючи власні побутові проблеми або просто «відпочиваючи» (явище масове для періоду брежнєвського застою). Прогульників відловлювали і піддавали адміністративним пока­ранням, проте, серйозно виправити положення в економіці ці захо­ди, природно, не могли.

Розпочавши боротьбу з корупцією у вищих партійних і держав­них структурах, що досягла до цього часу небачених раніше масш­табів, Андропов провів ряд значних кадрових змін у вищих і серед­ніх ешелонах влади. Проте методи Андропова не зачіпали соціально-політичних і економічних основ радянського суспільства в цілому, і не могли привести до серйозних змін в країні. Ефект ви­явився незначним і тимчасовим. У лютому 1984 р. Ю. Андропов в результаті важкої і тривалої хвороби помер, і разом з ним померли його адміністративні «новації».

Після смерті Ю. Андропова генеральним секретарем ЦК КПРС був вибраний 73-річний В. Черненко, що вважався у вищих партій­них колах «справжнім брежнєвцем». Важко хворий Черненко не міг і не бажав вносити які-небудь зміни до існуючого положення справ в країні. Номенклатура зітхнула з полегшенням, знову відчу­вши себе «господарем життя». Народ поставився до нового лідера з

відомою часткою іронії і розумінням того, що ніяких серйозних змін в житті країни чекати не слід. Черненко пробув при владі до­сить недовго і помер в березні 1985 р.

У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був обра­ний порівняно молодий, 54-річний Михайло Горбачов. До цього часу об'єктивна необхідність серйозних економічних і соціальних змін в країні була вже очевидною для всіх. Питання полягало лише в тому, в якому напрямі проводити реформи.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов вперше проголосив свій курс на «перебудову».

Висувалися два головні завдання: 1) проведення економічних реформ, направлених на створення елементів ринкової економіки при збереженні централізованого планування, 2) демократизація суспільного життя, що включає політичний плюралізм, при керів­ній ролі КПРС, і обмежений суверенітет союзних республік при збереженні єдиної держави. Кінцевою метою реформ проголошу­валася побудова «гуманного, демократичного соціалізму».

Першим реальним кроком нового керівництва країни на шляху реформ з'явилася ухвала ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про бо­ротьбу з алкоголізмом (червень 1985 p.). Реалізація цієї, м'яко ка­жучи, непопулярної в народі ухвали, породила безліч безглуздих обмежень і невиправданих адміністративних заходів. Крім того, рі­зке обмеження виробництва і продажу спиртних напоїв значно ско­ротило притоку грошей і, в без того небагатий державний бюджет. Тільки бюджет України недобрав 10 млрд. карбованців, тут були бездумно вирубані десятки тисяч гектарів прекрасних виноградни­ків і садів, що завдало додаткових збитків економіці республіки. Після перебудови владі довелося відмовитися від спроби привчити населення до виключно «тверезого способу життя» і дану ухвалу було просто «забуто». Хоча, треба зазначити, що пияцтво залиша­ється серйозною соціальною проблемою, яка потребує свого вирі­шення.

26 квітня 1986 р. в республіці сталася страшна екологічна катас­трофа — вибух ядерного реактора на Чорнобильській АЕС, розта­шованій всього в 130 км. на північ від Києва. Аварія привела до не­баченого забруднення біосфери і радіоактивного опромінення тисяч людей. Навколо Чорнобиля виникла 30-кілометрова «мертва зона». Радіоактивна хмара розповсюдилася далеко за межі України, пройшовши над територіями Білорусії, Литви, Польщі і Швеції. Безуспішна спроба радянського уряду приховати дійсні масштаби аварії змусила мільйони людей задуматися над наслідками госпо­дарювання в Україні союзного центру, а також над питанням необ­хідності встановлення суспільного контролю над владою.

Економіка України в другій половині 1980-х pp. Загальнодержа­вна господарська криза глибоко вразила і Україну. У 1986 р. украї­нська промисловість випускала лише 16 % продукції щодо високої якості. Зношеність основних виробничих фондів підприємств України досягла 55-60 %. Спостерігалася значна деформація респу­бліканської економічної структури. У загальному об'ємі промисло­вої продукції виробництво засобів виробництва складало більше 72 %, а виробництво товарів народного споживання — тільки 28 %. Ряд провідних галузей української промисловості була збитковою і вимагала постійних державних дотацій — вугільна, залізно-рудна, чорна металургія.

Продовжувався процес розорення українського села. Україна досягла одного з найвищих показників по розорюваності сільсько­господарських земель — 82 % (у США — 16 %, в Європі — 30 %, в СРСР — 37 %). В результаті за рахунок ерозії ґрунтів республіка щорік втрачала до 600 млн тонн родючої землі. За роки радянської влади в Україні було виснажено 60 % чорнозему, більше 1 млн гек­тарів кращих земель було затоплено дніпровськими «морями».

До кінця 1980-х pp. природний приріст населення в Україні ско­ротився в 5 разів. По рівню народжуваності республіка зайняла останнє, 15-е місце в СРСР. За тривалістю життя Україна займала 32-е місце в світі, а по рівню дитячої смертності — одне з перших.

Значно погіршала екологічна ситуація. Займаючи лише 3 % те­риторій СРСР, Україна виробляла майже 20 % всього суспільного продукту країни. Акцент на розвиток важкої промисловості сприяв швидкому зростанню забруднення землі, води і повітря в Украї­ні — ці показники в 10 разів перевершували загальносоюзні. Зро­зуміло, продовжували позначатися і негативні екологічні наслідки чорнобильської аварії.

Соціально-політичні процеси в кінці 1980-х pp. У червні 1987 р. пленум ЦК КПРС офіційно визнав концепцію «розвиненого соціа­лізму» неспроможною. У тому ж році, на ювілейному жовтневому пленумі, присвяченому 70-літтю Жовтневої революції, М. Горбачов вперше дав оцінку існуючому в країні ладу як «деформованому со­ціалізму». Згодом, розвиваючи цю ідею, М. Горбачов висунув за­вдання будівництва «справжнього соціалізму», гуманного і демок­ратичного. На останньому, 28-му з'їзді КПРС, що відбувся літом 1990 p., було прийнято програмну заяву «До гуманного, демокра­тичного соціалізму».

У другій половині червня 1988 р. відбулася XIX партійна кон­ференція КПРС, головним завданням якої була реформація полі­тичної системи в країні. КПРС оголосила про свою відмову від ад­міністративних важелів управління соціально-економічним життям

країни і про перехід до політичних методів керівництва. Найвищим законодавчим органом проголошувався з'їзд народних депутатів СРСР. Передбачався поступовий перехід влади від партійних орга­нів до рад. Вперше в історії країни партійна конференція дала згоду на проведення альтернативних виборів народних депутатів СРСР. Крім того, конференція проголосила принцип «гласності», який по­винен був сприяти демократизації радянського суспільства. Глас­ність не відмінила повністю контроль держави над засобами масо­вої інформації, але в значній мірі ослабила його.

У лютому 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікова­ний проект програми народного Руху України за перебудову. Ця «не­формальна» (непідконтрольна КПРС) організація об'єднувала людей самих різних політичних поглядів — від комуністів до колишніх ди­сидентів. Спільними для них були ідеї демократії, гуманізму і загаль­нолюдських цінностей. Тоді ж в Києві виникли і інші неформальні ор­ганізації: «Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка» і історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Партійне керівницт­во республіки, на чолі із В. Щербицьким, взяло курс на боротьбу з но­вими організаціями і, перш за все, на політичну ізоляцію Руху.

У травні 1989 р. в Москві почав свою роботу 1-й з'їзд народних депутатів СРСР. Хоча вибори депутатів і відбувалися на альтерна­тивній основі, комуністи, використовуючи всі можливості держав­ного апарату, отримали на з'їзді більшість місць. З'їзд обрав двопа­латну Верховну Раду СРСР і заснував посаду його голови, на яку був обраний М. Горбачов, який зберіг при цьому і посаду генераль­ного секретаря ЦК КПРС. Діяльність демократично настроєних де­путатів гальмувалася потужним партійно-державним апаратом, що наполегливо не здавав своїх позицій. Тому більшість рішень з'їзду були половинчастими, безнадійно запізнювалися і часто просто не виконувалися. В результаті загострилася економічна і соціально-політична обстановка у ряді союзних республік. Літом 1989 р. ста­лися криваві міжнаціональні зіткнення в Узбекистані, Таджикиста­ні, Киргизії і Абхазії. Почався серйозний озброєний конфлікт між вірменами і азербайджанцями в Нагірному Карабасі.

Літо 1989 р. ознаменувалося в Україні досить важливою поді­єю — потужними страйками шахтарів. їх причиною були економі­чні і соціальні проблеми гірників, які десятиліттями не вирішува­лися. Більше половини шахт Донбасу десятки років працювало без реконструкції, частина ручної праці шахтарів складала більше 50 %, висока була смертність на виробництві. 22 липня між страй­куючими шахтарями і урядом СРСР було підписано угоду, спрямо­вану на задоволення вимог робітників. Цей день ознаменував від­родження робочого руху в Україні.

11 березня 1990 p. сталася подія, що поклала початок якісно но­вому етапу боротьби народів СРСР за національну незалежність. Цього дня Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про від­новлення незалежності Литовської держави». Незабаром була за­проваджена посада президента СРСР, на яку з'їзд «обрав» генера­льного секретаря ЦК КПРС М. Горбачова. З'їзд тут же виніс ухвалу про визнання недійсним вирішення литовського народу про держа­вну самостійність, але, як любив виражатися сам М. Горбачов, «процес вже пішов».

Початок формування багатопартійності в Україні. Першою масовою демократичною партією в сучасній Україні став Народ­ний Рух. Установчий з'їзд Народного Руху України відбувся в Ки­єві 8-10 вересня 1989 р. На з'їзді було присутньо 1109 делегатів, які представляли близько 280 тис. членів Руху. Головою Руху став ві­домий український поет І. Драч.

Програма нової політичної організації проголошувала своєю го­ловною метою «побудову в Україні демократичного і гуманного суспільства, в якому будуть створені справжнє народовладдя, бла­гополуччя народу і умови для гідного життя людини.», а також «створення суверенної української держави, що будує свої стосун­ки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного До­говору». На других Всеукраїнських зборах Руху в жовтні 1990 p., де було представлено більше 630 тис. членів організації, вже не йшла мова про соціалізм і новий союзний договір. Мета Руху була сформульована коротко і чітко: вихід України зі складу СРСР, усу­нення комуністів від влади. Вплив Руху нестримно зростав, він пе­ретворився на реальну силу, яка перебувала в непримиренній опо­зиції до КПРС і виступала за повну незалежність України.

У березні 1990 р. була змінена ст. 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про «керівну і направляючу» роль КПРС, що давало можливість формування нових політичних пар­тій. Цю подію прискорило створення багатопартійної системи в Україні.

У квітні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії (УРП), сформованої на базі Української Хельсінської спілки. Спочатку партія налічувала не більше 2,5 тис. членів. Головою УРП став Л. Лук'яненко. Основною метою партії було оголошено створення Української незалежної держави. Партія мала яскраво виражену антикомуністичну спрямованість. УРП вважала ідеологію і практику комуністів за антигуманну і нелюдсь­ку, наполягала на націоналізації майна КПРС. У програму партії були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, приведення українського законодавства у від­

повідність з нормами міжнародного права, виходу України з війсь­кової системи СРСР, створення професійної національної армії, проголошення України без'ядерною зоною.

Правіші позиції в політичному спектрі зайняли Українська на­ціональна партія (УНП), Українська християнсько-демокра­тична партія (УХДП) і Українська народно-демократична пар­тія (УНДП). Для них характерним були войовничий антикомунізм і радикальний націоналізм. УНП, утворена у Львові, діяла в основ­ному на території Західної України. Своєю метою вона проголоси­ла відновлення Української народної республіки. Для здійснення справжнього народовладдя у країні, партія наполягала на певних гарантіях. За такі гарантії вважалися: приватна власність, приватна зброя і політичний плюралізм.

УХДП, також створена у Львові, ставила за свою мету створен­ня «вільної, самостійної, християнської України». Партія вимагала притягнення КПРС до суду «за керівну роль в скоюванні своїх зло­чинів проти людства і прав людини».

УНДП, на відміну від двох попередніх партій, що діяли в осно­вному в Західній Україні, прагнула перетворитися на загальнонаці­ональну силу. Партія пропонувала створити «громадські комітети» з відродження Української держави, як правонаступника УНР, а та­кож скликати Установчі збори України.

Проте ці партії залишалися досить нечисленними і не мали по­мітного політичного впливу.

У травні 1990 р. в Києві на свій установчий з'їзд зібралися представники 25 соціал-демократичних організацій України. Проте створити єдину соціал-демократичну партію не вдалося, делегати з'їзду розділилися на «правих» і «лівих». Праві, які були в більшос­ті, оголосили себе Соціал-демократичною партією України (СДПУ). Вони заявили про те, що є непримиренними ворогами ма-рксизму-ленінізму і рішуче відкидають термін «демократичний со­ціалізм». Проте ця партія не перетворилася на масову. Фракція лі­вих оголосила про створення Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Сам термін «об'єднана» підкреслював прагнення партії поєднувати традиції як західно-української, так і східно-української соціал-демократії. Партія залишилася на позиці­ях «демократичного соціалізму», розглядаючи його не як соціальну модель, а як безперервний процес суспільного розвитку, який за­безпечує всі цивільні свободи і конкуренцію різних форм власності. ОСДПУ виступила за федеральний устрій України.

Літом 1990 р. в Києві відбувся 1-й з'їзд Української селянсь­кої демократичної партії (УКДП). Партія виступила «за незалеж­ну самостійну Українську народну державу», економічною осно­

вою якої будуть ринкові стосунки і різні форми власності. Проте, перш за все, УКДП була політичною силою, що відстоює інтереси українського фермерства.

У вересні 1990 р. з'явилася Партія «зелених» України. Партія поставила за мету створення «екологічно солідарного суспільства», в якому інтереси всіх «гармонійно поєднуватимуться з вищими біосферними законами природи». Крім того, було відмічено, що ні комунізм, ні капіталізм неприйнятні в сучасній Україні, якій нале­жить шукати свій, третій шлях розвитку.

У грудні 1990 р. в Києві відбувся 1-й з'їзд Демократичної пар­тії України (ДЕМПУ), яка була створена лідерами Народного Ру­ху (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та ін.). Своєю головною метою партія проголосила «досягнення державної незалежності України і побудову в ній демократичного і гуманного суспільства». ДЕМПУ виступила за створення ринкової економіки, приватизацію значної частини державної власності (у тому числі і землі), ство­рення в Україні власної валютної системи, відкриття вільних еко­номічних зон, а також соціальну захищеність людини.

Важка криза вразила комуністичну ідеологію, КПРС і її «скла­дову частину» — КП України. 28 вересня 1989 р. на пленум ЦК КПУ прибув М. Горбачов. Пленум звільнив від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького «у зв'язку з виходом на пен­сію». Новим лідером українських комуністів було обрано В. Іваш-ко. Партія нарешті визнала необхідність політичного плюралізму в процесі демократичного розвитку суспільства. Проте була підкрес­лена неприпустимість створення партій, які прагнули змінити ра­дянський конституційний лад і порушити цілісність соціалістичної держави.

Незабаром виявилася вся ефемерність «єдності лав КПРС». По­чинаючи з 1990 р. компартію почали покидати сотні тисяч її коли­шніх членів, і цей процес прискорювався з кожним місяцем. У січні 1990 р. в КПРС утворилася група реформаторів, що оголосили себе «Демократичною платформою». Вони вимагали відмови від моно­полії марксистсько-ленінської ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, наполягали на праві фракційної діяльності. Оскільки ці вимоги реформаторів були категорично знехтувані, вони оголосили про свій вихід з КП України і створення власної політичної пар­тії — Партії демократичного відродження України (ПДВУ). Но­ва партія отримала значне число прихильників серед колишніх ко­муністів.

Впродовж 1990 року в Україні з'явилося близько 20 опозицій­них політичних партій. Проте тільки три з них користувалися реа­льним впливом: Республіканська, Демократична і Партія демокра­

тичного відродження України. В той же час жодна політична партія не могла ще навіть порівнятися за своїми реальними можливостями з КП України, в якій ще залишалися близько 3 млн чоловік. Зали­шаючись правлячою партією, комуністи тримали під своїм контро­лем всі державні установи, командні висоти в економіці, правоохо­ронні органи, армію і КДБ.

Перші альтернативні вибори і загострення політичної бороть­би в Україні. Весною 1990 р. відбулися вибори у Верховну Раду УРСР. Вибори здійснювалися на альтернативній основі, прямим, таємним голосуванням. Не дивлячись на активну протидію влади, народними депутатами було обрано багато прихильників радикаль­них соціально-економічних реформ.

Народний Рух і низка інших опозиційних організацій і партій створили Демократичний блок, який зумів добитися значного успі­ху: з 442 обраних депутатів 111 були його представниками. Блок досягнув абсолютної перемоги в п'яти областях України — Львів­ській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській і Київській. Крім того, з 373 депутатів-комуністів далеко не всі твердо підтри­мували політичну лінію керівництва КПУ. Проте більшість депута­тів Верховної Ради як і раніше залишалися переконаними прихиль­никами марксизму-ленінізму.

Літом 1990 р. багато союзних республік проголосили свій дер­жавний суверенітет. Президент СРСР М. Горбачов запропонував підписати новий союзний договір, який зберіг би єдину державу. 9 липня В. Івашко, обраний заступником генерального секретаря ЦК КПРС, подав у відставку з поста голови Верховної Ради Украї­ни і виїхав до Москви. Скориставшись цією обставиною, опозиція перейшла в рішучий наступ.

16 липня Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декількома днями раніше аналогічне рішення ухвалила Верховна Рада Російської Федерації. Проте Декларація про державний суверенітет України не отримала статусу конститу­ційного акту і залишалася не більш, ніж планом на майбутнє. 2 серпня 1990 р. парламент прийняв закон «Про економічну само­стійність Української РСР». Закон декларував право власності українського народу на його національне багатство і національний дохід; рівноправ'я різних форм власності; децентралізацію власно­сті і приватизацію частини державних підприємств; свободу під­приємництва; введення національної грошової одиниці і націона­льної митниці.

На 17 березня 1991 р. був призначений Всесоюзний референ­дум, в бюлетені якого стояло лише одне питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Респуб­

лік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи будь-якої національності?». Республіки Прибалтики і Закавказзя відмовилися від проведення такого референдуму. ЦК КПУ виступив із заявою «За суверенну соціалістичну Україну в оновленому Союзі». Кому­ністична парламентська більшість у Верховній Раді України під­тримала проведення референдуму. Гнучку і досить обережну пози­цію в цьому питанні зайняв Л. Кравчук, який назвав референдум «надуманим». Л. Кравчук запропонував провести разом із загаль­носоюзним референдумом опит населення України, якому було за­пропоновано наступне питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». З цією пропози­цією погодилися і представники парламентської опозиції.

Напередодні референдуму був опублікований проект нового союзного договору, який не вносив кардинальних змін відносно центру до союзних республік. Референдум і опит відбулися, але не принесли ніякого практичного результату. Більшість населення України дала позитивну відповідь на обидва питання, не вирішив­ши, таким чином, нічого.

Тим часом під Москвою, в Ново-Огарьово, проходили перего­вори керівників дев'яти союзних республік з президентом СРСР М. Горбачовим щодо укладення нового союзного договору (Украї­ну представляв В. Фокін). В результаті взаємних поступок в питан­ні розподілу повноважень між центром і республіками, попереднє підписання нового договору було призначене на 20 серпня 1991 р. Український парламент, під впливом демократичної опозиції, ви­рішив відкласти розгляд нового союзного договору на осінь. Україна стояла на порозі історичного вибору: залишитися у складі «оновленої федерації» або стати дійсно незалежною державою.

Контрольні питання і завдання

У чому суть і сенс горбачовської «перебудови»?

Що змінилося в Україні з початком «перебудови»?

Якими були наслідки антиалкогольної кампанії?

В чому проявлялася «гласність» ?

Як розвивалася українська економіка в 1980-х роках?

Які соціально-політичні процеси відбувалися в українському суспільстві в 1980-х роках?

Коли і як був створений народний Рух України за перебу­дову?

Які політичні партії з'явилися в 1990 p.?

Що, на вашу думку, зумовило крах СРСР?

Як складалася в Україні багатопартійна система?

Які політичні позиції займала КПУ?

Як проходили перші альтернативні вибори в Україні?

В яких умовах почалося відродження релігійного життя в Україні?

Коли була прийнята Декларація про державний суверенітет України?

Назвіть головні політичні й економічні підсумки «перебудо­ви» для України.