• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ XIV СУВЕРЕННА УКРАЇНА

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Московський путч. 19 серпня 1991 р. в Москві була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов пе­ребував у цей час в Криму, у відпустці, і в перший же день путчу був повністю ізольований. Змовники належали до вищого ешелону партійно-державної номенклатури і мали намір в повному об'ємі відновити комуністичні порядки на всій території СРСР. Був ство­рений Державний комітет з надзвичайного положення (ГКЧП) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим.

Ухвалою № 1 ГКЧП вимагав припинення діяльності всіх неуго­дних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і громадських організацій; заборонялися мітинги, демонстрації і страйки; встановлювався контроль за засобами масової інформації; вводилася комендантська година. Рішенням ГКЧП (до складу якого входив і міністр оборони СРСР) до Москви були введені війська.

Президент Російської Федерації Б. Єльцин різко виступив проти путчистів і закликав народ до опору. Першими на захист демократії виступили москвичі, які почали збиратися біля будівлі Верховної Ради Росії. Незабаром тут з'явилися барикади, на сторону народу перейшла частина військових з бойовою технікою. Серед захисни­ків «Білого дому» (будівля Верховної Ради РРФСР) було немало і українців, які поставили над однією з барикад національний синьо-жовтий прапор. На штурм будівлі парламенту змовники не зважи­лися.

21 серпня відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка переважною більшістю голосів засудила дії змовників, які су­перечать конституції. До Москви повернувся президент СРСР М. Горбачов, але першою особою в країні практично був вже не він, а російський президент Б. Ельцин. Таким чином, путч повністю провалився, його керівники були арештовані.

24 серпня М. Горбачов, в своїй офіційній заяві, засудив участь найвищих органів компартії в спробі державного перевороту. Він склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС, а самому ЦК запропонував саморозпуститися. Того ж дня Б. Єльцин опублікував Указ про припинення діяльності компартії Російської Федерації.

ГКЧП і Україна. Вранці 19 серпня 1991 р. до Києва прибув представник ГКЧП генерал армії В. Варенніков, який пред'явив ультиматум Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку. Москов­ський представник ГКЧП, підтриманий першим секретарем ЦК КПУ С. Гуренко, зажадав беззастережного виконання на території України всіх рішень ГКЧП і заявив, що в разі проведення страйків, мітингів, актів непокори будуть використані війська, які вже стягу­валися до Києва. У ці критичні дні повною мірою виявилася анти­демократична суть КПРС і КПУ. Секретаріат ЦК КПУ розіслав на місця свій циркуляр, в якому підтримав дії ГКЧП. У циркулярі, зо­крема, говорилося про те, що заходи, здійснені «керівництвом країни», відповідають інтересам більшості трудящих і цілком спів­звучні з принциповою позицією компартії України. Офіційна преса, радіо і телебачення України поширювали всі розпорядження пут­чистів. Політична ситуація в республіці стала критичною.

В обстановці, що склалася, багато що залежало від позиції Вер­ховної Ради України і його голови Л. Кравчука. Найдосвідченіший політик Л. Кравчук фактично зайняв вичікувальну позицію. Він відхиляв пропозицію ряду депутатів про об'єднання зусиль в боро­тьбі проти путчистів, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення в республіці надзвичайного положення. Виступаючи по Українському телебаченню 19 серпня, Л. Кравчук застеріг від по­спішних оцінок того, що відбувається, запропонував зберігати ви­тримку, дотримуватися Конституції, трудової дисципліни і громад­ського порядку, а також «успішно завершити збір урожаю».

З такою позицією не погодилися деякі члени Президії Верховної Ради України (В. Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський), які виступили з влас­ною заявою, в якій дії ГКЧП кваліфікувалися як антиконституційні і незаконні, а також оголошувалося про підтримку демократичних сил Росії. Була створена парламентська коаліція «Незалежна демо­кратична України», яка об'єднала 27 партій і громадських рухів. Коаліція закликала народ до страйків і громадянської непокори. Народний Рух також закликав громадян України «створювати ор­ганізаційні структури активного опору, які координуватимуть все­український політичний страйк».

В цілому український народ не підтримав антидержавного пере­вороту в країні. Проте дійсно масового протесту проти диктатури ГКЧП в Україні не спостерігалося. 21 серпня декілька тисяч киян виступили на підтримку демократії біля будівлі міськради. Рішучі­ше діяли львів'яни, які 20 серпня зібралися на багаточисельний мі­тинг, і виразили готовність захищати суверенітет України. У Доне­цьку почали готуватися до загального шахтарського страйку.

Проголошення незалежності України. Поразка ГКЧП в Москві створила якісно нову ситуацію в Україні. Верховна Рада України вирішила про скликання позачергової сесії, призначеної на 24 сер­пня. У цей момент союзні республіки були фактично надані самі собі, і дістали можливість узяти всю повноту влади в свої руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшіс­тю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежно­сті України. Комуністична більшість в парламенті, деморалізована провалом путчу, не чинила відкритого опору цьому рішенню. Крім того, в ситуації, що склалася, частина комуністичної номенклатури вважала вигіднішим для себе існування саме суверенної України і свідомо підтримала Акт про незалежність. Таким чином, на карті світу з'явилася нова суверенна демократична держава — Україна. З метою всенародної підтримки цього історичного акту, було вирі­шено провести 1 грудня республіканський референдум.

Поразка ГКЧП було, перш за все, поразкою комуністів. Партія почала нестримно розпадатися, її ряди покидали десятки тисяч ко­муністів. Із заявою про вихід з КПРС виступила і значна група де­путатів українського парламенту, у тому числі і Президент України Л. Кравчук. 31 серпня Верховна Рада прийняла Указ «Про тимча­сове припинення діяльності компартії України», як організації, що підтримала спробу державного перевороту. Майно КПРС і КПУ на території України передавалося у власність держави.

Незабаром почалося висунення кандидатів в Президенти неза­лежної України. Всього свої кандидатури на цей пост висунули 95 чоловік, проте, тільки 7 з них удалося зібрати необхідні 100 тис. підписів для офіційної реєстрації у виборчій комісії. Реальними ка­ндидатами в Президенти стали: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко, заступник Го­лови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України А. Ткаченко.

В цей час з'явився проект нового союзного договору, на підпи­санні якого наполягав Президент СРСР М. Горбачов, при цьому він неодноразово заявляв, що «не уявляє собі новий Союз без Украї­ни». Проте всі кандидати в Президенти України одностайно висту­пили проти участі республіки у відновленні, якого б то не було Союзу.

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з'явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3 % опитаних. Таким чином, абсолютна більшість

українського народу однозначно висловилися за існування суве­ренної, демократичної української держави. Перемогу на президе­нтських виборах отримав Л. Кравчук, що набрав 62 % голосів ви­борців, другим був В. Чорновіл, що отримав 23,3 %. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук приніс присягу народу України. Того ж дня Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ. Верховна Рада України виступила із зверненням «До пар­ламентів і народів світу», в якому оголошував договір 1922 р. про створення СРСР віднині недійсним для України. У зверненні також говорилося про те, що Україна будує демократичну, правову дер­жаву, метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

Ліквідація СРСР. 7 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі під Мін­ськом зустрілися лідери трьох колишніх союзних республік — Ро­сії (Б. Єльцин), України (Л. Кравчук) і Білорусії (С. Шушкевич). Наступного дня вони підписали спільний документ, який констату­вав факт розпаду Радянського Союзу і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). У сферу діяльності нового державного союзу входили консультації в області зовнішньої політики, розви­ток спільного економічного простору, участь в загальноєвропейсь­кому і євроазіатському ринках, митна політика, екологічна безпека, міграційна політика, боротьба з організованою злочинністю. Діяль­ність органів колишнього СРСР на території країн СНД припинялася.

грудня 1991 р. Верховна Рада України виступила із спеціаль­ною заявою, в якій знову підтверджувала державний суверенітет республіки і категорично заперечувала можливість трансформації СНД в державне утворення. Підкреслювалося, що кордони України залишаються незмінними, створюється власна відкрита економічна система шляхом введення національної валюти, банківської і мит­ної систем.

грудня 1991 р. в Алма-Аті зустрілися керівники 11 колишніх союзних республік, а нині незалежних держав: Азербайджану, Вір­менії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджи­кистану, Туркменістану, Узбекистану і України. Президент СРСР М. Горбачев на цю зустріч запрошений не був. У протоколі, який був спільно ухвалений, говорилося про те, що всі країни-учасники зустрічі на рівноправній основі є засновниками Союзу Незалежних Держав, а «Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». При цьому підкреслювалося, що СНД не є ні дер­жавою, ні наддержавним утворенням.

25 грудня 1991 p. М. Горбачов оголосив про свою відставку з поста Президента СРСР. 30 грудня в Мінську було вирішено лікві­дувати всі державні структури колишнього СРСР. Спроба створити на їх місці якісь нові спільні органи управління зустріла рішучу

відсіч з боку делегації України. Таким чином, комуністична імпе­рія, що проіснувала майже 70 років, зазнала свого історичного кра­ху. Повна незалежність української держави стала фактом.

Початок будівництва суверенної держави. З отриманням неза­лежності перед Україною постав ряд абсолютно нових завдань. їх кінцевою метою була побудова демократичної, соціальної і право­вої держави, а також приєднання України до європейського співто­вариства як його рівноправного члена. Вирішення цих завдань ви­магало корінної перебудови всіх сторін життя українського су­спільства — політичної, соціальної, економічної і духовної. Прак­тично це означало проведення в країні революційних змін. Проте українська революція проходила гуманним, мирним шляхом, що дозволило уникнути багаточисельних жертв і соціально-еконо­мічного хаосу. Разом з тим, послідовний, мирний розвиток рево­люційних процесів передбачав тривале співіснування старого і но­вого, що неминуче відбивалося на темпах здійснення соціально-економічних перетворень.

Одним з головних завдань суверенної України було формування нових державних структур. Як в будь-якій демократичній державі, в Україні необхідно було створити три основні гілки державної влади — законодавчу, виконавчу і судову, а також органи управ­ління на місцях. Найвищим законодавчим органом країни була Верховна Рада України, що обиралася загальним, прямим голосу­ванням раз на 4 роки в кількості 450 народних депутатів. Обрана весною 1990 р. (ще до отримання країною незалежності), Верховна Рада повинна була функціонувати до наступних виборів, тобто до весни 1994 р. Проте більшість її депутатів були членами розпуще­ної КП України і продовжували залишатися за своїми поглядами прихильниками комуністичної теорії. Подібне положення, природ­но, відбилося на діяльності Верховної Ради, яка в значній мірі га­льмувала процеси ліквідації тоталітарних структур влади і еконо­мічних реформ в країні.

Вища виконавча влада була покладена на президента України, за наданням якого Верховну Раду затверджував склад Кабінету Мі­ністрів і прем'єр-міністра. Новим в системі виконавчої влади було введення у всіх областях посади Представників президента Украї­ни, які були вищими посадовими особами місцевої державної ви­конавчої влади. Цей захід повинен був ослабити владу місцевих рад, що залишилася з радянських часів. Ослаблялася влада мініс­терств, яких залишилося тільки 26. Вони позбавлялися права без­посереднього управління трудовими колективами, але несли відпо­відальність за здійснення державної політики у відповідних сферах народного господарства.

Вища судова влада зосередилася в руках Верховного суду України і підлеглих йому загальних, арбітражних і військових су­дів. Генеральна прокуратура України здійснювала контроль за до­триманням законності на всій території країни.

Незалежна Україна потребувала нового основного закону дер­жави — Конституції. Проте непримиренність і часто пряма проти­лежність позицій лівих, центристських і правих сил в Україні не дозволила швидко прийняти цей найважливіший документ. Нова Конституція України з'явилася тільки в 1996 р. і являла собою без­умовний компроміс між поглядами різних політичних сил. Повною мірою така Конституція не могла відповідати завданням рішучих демократичних перетворень в країні. Потреба внесення кардиналь­них змін в українську Конституцію і сьогодні залишається досить актуальним питанням.

Серед перших документів нового українського уряду були на­ступні. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про гро­мадянство України», який носив достатньо демократичний харак­тер. Отримання громадянства оголошувалося невід'ємним правом людини, якого її ніхто не може позбавити. На відміну від багатьох інших республік колишнього СРСР, де отримання громадянства обумовлювалося різними вимогами, Україна вдалася до «нульового варіанту». Українське громадянство було надане всім бажаючим, які у момент ухвалення Закону перебували на території України.

4 листопада 1991 р. був ухвалений Закон «Про державний кор­дон України». У ньому проголошувалася недоторканість і незмін­ність українських кордонів, а також регламентувалися питання їх охорони і перетину. Через декілька днів Президент України підпи­сав Указ «Про створення державного митного комітету України», який був направлений на забезпечення економічної безпеки респу­бліки.

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні Сили України», що передбачав створення національної армії. Про­голошувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою і сформувати власні Збройні Сили. В ос­нову будівництва української армії були покладені принципи розу­мної достатності за чисельністю, структурою і озброєнням військ. Передбачалося, що загальна чисельність нової армії повинна пере­бувати в межах 400 тис. чоловік, замість 1,5 млн солдатів і офіцерів у військових округах на території України. Армія повинна була складатися з сухопутних військ, військово-повітряних сил і війсь­ково-морських сил. Закон забороняв використання української ар­мії без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов'язаних з обороною країни. Крім того, у військах заборонялася

діяльність будь-яких політичних партій і рухів. Обов'язки Голо­внокомандуючого Збройними Силами України перейняв на себе Президент республіки.

Перегрупування політичних сил. У зв'язку з тим, що була досяг­нута головна мета опозиційних сил — Україна перетворилася на суверенну державу — в країні сталося певне перегрупування полі­тичних партій і громадських організацій. Члени найбільш масової громадської організації, Народного Руху, по різному поставилися до нової влади. Частина рухівців була запрошена у владні структу­ри і охоче увійшла до них, більшість же членів Руху, не довіряючи колишньому комуністові Л. Кравчуку, встала в опозицію до нової влади. Опозиційну частину Руху очолив В Чорновіл, який вважав, що уряд на чолі з президентом проявляє нерішучість в проведенні соціально-економічних реформ, фактично гальмує їх реальне здій­снення. Ця частина Руху незабаром перетворилася на самостійну політичну партію і стала основою парламентської опозиції. Рухівці, які прилучилися до влади, організували т.з. Всеукраїнський Рух, який очолила Л. Скорше, яка змінила критичне ставлення до Л. Кравчука на його беззастережну підтримку. Таким чином, ко­лишній єдиний Народний Рух виявився розколеним.

У жовтні 1991 р. частина колишніх українських комуністів на чолі з О. Морозом оголосила про створення Соціалістичної партії України. Нова партія декларувала свою прихильність теорії марк-сизму-ленінізму і ідеї побудови соціалістичного суспільства в Україні. СПУ виступила проти проведення ринкових реформ в еко­номіці, перетворення землі на товар, за збереження колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві країни. Демагогічно виступаючи «захисником інтересів трудящих», партія фактично за­лишилася на ортодоксальних комуністичних позиціях.

У січні 1992 р. в Херсоні відбувся 1-й з'їзд Селянської партії Украї­ни (СЕЛПУ), яка відверто представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки і виявила готовність тісно співробітничати із СПУ.

Сталася реанімація і Комуністичній партії України. 19 червня 1993 р. в Донецьку відбувся її установчий з'їзд, на якому головою партії був обраний П Симоненко. Комуністи проголосили своєю головною метою «збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства». Відроджена КПУ стала однією з найвизначніших по­літичних партій в Україні, правда, в основному за рахунок людей пенсійного віку. Активного притоку молоді в лави комуністів не спостерігалося.

Таким чином, сталася консолідація лівих сил в Україні, які на хвилі серйозних економічних труднощів в країні повели активну пропаганду в свою користь і отримали значний політичний вплив.

З іншого боку, сталося організаційне оформлення і правих сил. У березні 1992 р. офіційно відновила свою діяльність в Україні ОУН (бандерівці). Восени того ж року відбувся установчий з'їзд Конгресу українських націоналістів (КУН), який очолила вдова Ярослава Отецька — Слава Стецько. Націоналісти беззастережно віддавали пріоритет в країні представникам української нації і ви­ступали з різкими антиросійськими гаслами. Програма КУН вима­гала «наповнити Українську державу національним змістом», ввес­ти «соціальну ринкову економіку», зберегти ядерний статус України.

Крайній правий політичний фланг зайняла, створена в кінці 1991 p., Українська національна асамблея (УНА) на чолі з Ю. Шу-хевичем (сином Романа Шухевича). Під егідою УНА виникли воє­нізовані загони Української народної самооборони (УНСО) під ко­мандуванням Д. Корчинського. УНА-УНСО зайняли войовничі антикомуністичні і антиросійські позиції.

Проте більшість політичних сил України все ж представляли центристські партії, які, лавуючи і коливаючись, повільно і невпев­нено, крок за кроком просувалися по шляху демократичного пере­влаштування українського суспільства.

Зовнішня політика суверенної України. Основи зовнішньої полі­тики були визначені в Декларації про державний суверенітет України, прийнятої літом 1991 р. Зовнішня політика нової України характеризувалася як демократична і миролюбна.

2 грудня 1991 р. першими країнами, що визнали незалежну Україну, стали Польща і Канада. Наступного дня до них приєдналася Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня — Ро­сія і Болгарія. До кінця року суверенітет України був визнаний таки­ми країнами, як Швеція, Норвегія, США, Мексика, Ізраїль, ФРН, Ав­стралія, Бразилія, Китай, Японія, Італія, Великобританія, Данія. Незабаром Україна була визнана більше 130 державами миру, зі 104 з яких були встановлені дипломатичні стосунки.

Головним зовнішньополітичним завданням України оголошува­вся вступ країни до Європейського Співтовариства, проте, до дося­гнення цієї мети було ще дуже далеко. Першими кроками на цьому шляху з'явилася участь України в різних формах загальноєвропей­ського процесу.

Одним з найважливіших кроків української зовнішньої політики було досягнення бездарного статусу країни. Проблема виглядала дуже серйозно, оскільки, маючи на своїй території 15 % ядерного потенціалу колишнього СРСР, Україна була третьою ядерною дер­жавою в світі після Росії і США. Необхідно було позбавитися від 176 балістичних ракет і 200 ядерних боєголовок, що перевищувало

ядерний потенціал Англії, Франції і Китаю разом узятих. Зазнаючи серйозних економічних труднощів, республіка не мала необхідних засобів для проведення демонтажу свого ядерного арсеналу. Крім того, ліквідовуючи ядерну зброю на своїй території, Україна вима­гала надання міжнародних гарантій своїй безпеці в майбутньому.

Весною 1992 р., при фінансовій підтримці західних країн, вся ядерна зброя з України була вивезена до Росії. 14 січня 1994 р. в Москві президентами США, Росії і України було підписано тристо­ронню угоду. США і Росія виступали міжнародними гарантами безпеки України, крім того, Україна повинна була отримати компе­нсацію за уран, що містився в ядерних боєголовках, вивезених до Росії. Таким чином, питання про без'ядерний статус України було вирішене.

Достатньо складними виявилися зовнішньополітичні стосунки між Україною і Росією. Проблеми виникли у зв'язку з необхідністю поділу Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя. Літом 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла безпрецеден­тну ухвалу про «підтвердження російського федерального статусу міста Севастополя». Україна розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи країни і порушення норм міжнарод­ного права. Навіть президент Росії Б. Єльцин відмовився підтрима­ти своїх парламентарів в даному питанні і заявив, що йому «сором­но за це рішення». У свою чергу Рада Безпеки ООН визнала рішення російського парламенту несумісним із загальноприйняти­ми нормами міжнародного права. Росіянам довелося відступити, але стосунки з Україною цей політичний казус не поліпшив.

Поділ Чорноморського флоту також був непростою проблемою. Флот складався з 10 підводних човнів, 150 бойових надводних ко­раблів, 70 допоміжних судів, 250 літаків і налічував більше 60 тис. чоловік особового складу. Бойова потужність флоту перевищувала сумарний потенціал всіх інших військових флотів в Чорному морі. Україна пропонувала поділ флоту на дві рівні частини, Росія бажа­ла зберегти за собою весь Чорноморський флот. Положення ускла­днювалося заборгованістю України за російські постачання нафти і газу. Компромісне рішення було ухвалене весною 1994 р. Україна отримувала до 20 % бойових і допоміжних кораблів Чорноморсько­го флоту, а місто Севастополь ставало базою двох військових фло­тів — українського і російського.

У міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО та ін.) Україна була формально представлена ще в часи існування СРСР. Суверен­на Україна активізувала свою участь в цих організаціях, і наповни­ла її новим змістом. Українські військові частини у складі військ ООН брали участь в локалізації озброєних конфліктів в Югославії,

Кот д-Івуарі, Іраці, що свідчило про активну позицію України в ді­яльності ООН.

25 червня 1992 р. в Стамбулі була підписана Декларація про Чорноморське економічне співробітництво між Україною, Албані­єю, Азербайджаном, Болгарією, Грузією, Грецією, Молдовою, Ру­мунією, Росією і Туреччиною. Активно розвивається двостороння співпраця України з такими країнами, як Польща, Росія, Канада, Китай, США, ФРН, Туреччина, Італія і ін.

Розвиваючи свою зовнішньоекономічну діяльність, Україна в 1992 р. стала рівноправним членом Міжнародного валютного фон­ду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Проте іноземні інвестиції не полилися в країну бурхливим потоком. Причинами тому були політична нестабільність, зволікання із здійсненням еко­номічних реформ, відсутність надійних гарантій західним інвесто­рам. Експорт України в 1992 р. склав 4 млрд. дол., але в країну по­вернулося не більше 200 млн, решта осіла в західних банках. Крім того, продукція України в переважній більшості виявилася некон-курентоздатною на світовому ринку. Україні ще належало навчити­ся торгувати у світовому масштабі.

Релігійне життя. До моменту досягнення Україною незалеж­ності в країні діяли три головні церковні організації: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріар­хату (митрополит Філарет); Українська греко-католицька церква (кардинал Любачевський); Українська автокефальна православ­на церква (митрополит Мстислав, резиденція якого знаходилася в США).

Незабаром постало питання про те, що незалежна Україна по­винна мати і незалежну православну церкву, оскільки переважна більшість українських віруючих належали саме до православ'я. У листопаді 1991 р. митрополит Філарет, спираючись на підтримку Верховної Ради і президента України, скликав єпископський собор, який звернувся до Московського патріархату з проханням про на­дання УПЦ автокефалії. Проте Московський патріарх Алексій П не бажав втрачати контроль над однією з найвпливовіших і багатих церков. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської правосла­вної церкви в Москві усунув митрополита Філарета від кафедри і позбавив його сану. На місце Філарета був призначений митропо­лит Володимир (Сабодан). Український епіскопат в основному під­тримав це рішення.

У червні 1992 р. прихильники митрополита Філарета об'єдна­лися з УАПЦ, створивши Українську православну церкву — Київ­ський патріархат (УПЦ-КП). Головою церкви був обраний Мстис­лав, його заступником — Філарет. Оскільки Мстислав постійно

проживав в США, фактичним лідером нової церкви став митропо­лит Філарет. Прихильники митрополита Володимира (Сабодана), контролюючи більшість українських приходів, почали іменуватися Українською православною церквою — Московський патріархат (УПЦ-МП).

Ситуація загострилася після смерті в 1993 р. митрополита Мстислава. Головою УАПЦ був обраний патріарх Димитрій, а УПЦ-КП очолив митрополит Володимир (Романюк), відомий український богослов і правозахисник. Філарет залишився на поса­ді заступника патріарха УПЦ-КП У 1995 р. помер патріарх Воло­димир (Романюк) і фактичним главою УПЦ-КП став місценаглядач патріаршого престолу Філарет.

Таким чином, українське православ'я виявилося розділеним на три гілки, що негативно впливає на духовне життя в Україні в ці­лому.

У цих умовах поступово підсилюють свій вплив УГКЦ (близько 3 тис. общин) і Римо-католицька церква (понад 600 общин). Спо­стерігається також зростання в Україні протестантських общин. З'явилися нетрадиційні для України общини і секти — мусульма­ни, іудеї, буддисти, кришнаїти, групи сатанистського напряму і так далі. Всього в сучасній Україні діють більше 80 різних релігійних структур.

Економічні проблеми. Перші роки незалежності України викли­кали глибоке розчарування населення країни у вирішенні соціаль­но-економічних проблем. Економіка України, що довгі десятиліття входила в економічну систему СРСР, після розриву виробничо-економічних зв'язків з іншими колишніми радянськими республі­ками, виявилася практично нежиттєздатною. Необхідне було ство­рення принципово нової економічної системи в країні.

Насамперед встало питання про формування багатоукладної, ринкової економіки з різними формами власності на засоби вироб­ництва. Потім, необхідно було перебудувати саму структуру украї­нської промисловості, переорієнтувавши її в значній мірі на задо­волення соціальних потреб населення. І, нарешті, треба було створити ефективну систему економічної кооперації як усередині України, так і із зарубіжними державами. Такими були головні економічні завдання, які вимагали свого швидкого рішення.

Проте ринкові реформи в Україні практично не здійснювалися. Нова влада виявилася не готовою до їх проведення. Ключові пози­ції в уряді перебували в руках представників старої комуністичної номенклатури, які зовсім не прагнули до радикальних економічних перетворень і не займалися розробкою реформаторських економіч­них програм. В результаті, економіка країни потрапила в тривалу

смугу жорстокої кризи. Почалося бурхливе зростання цін на все: товари, послуги, сировину і так далі. Життєвий рівень населення нестримно покотився вниз.

Економічний стан України в значній мірі ускладнювався і полі­тикою нашого північного сусіда — Російській Федерації, яка ого­лосила себе єдиною правонаступницею СРСР. Росія розпоряджа­лася активами колишнього Держбанку СРСР, золотим і діамантовим фондами країни, привласнила всі представництва ко­лишнього СРСР і їх майна за кордоном. Крім того, Росія за допомо­гою зарубіжних банків розподілила величезний державний борг СРСР між колишніми радянськими республіками, значна частина якого «дісталася» і Україні. Таким чином, Україна залишилася практично без фінансових резервів і з крупним зовнішнім боргом.

Крім того, українські підприємства продовжували широкомас­штабні постачання до Росії, але остання не поспішала з їх оплатою. Уряд Росії відмовився взяти на себе борги приватних російських підприємців українським постачальникам. Практично ці гроші Україна втратила безповоротно. В той же час борги українських підприємств Росії (насамперед за енергоносії) було вирішено ви­плачувати за рахунок державного бюджету України. В результаті, виникла величезна заборгованість України Російської Федерації, яка стала швидко зростати у зв'язку із підвищенням цін на російсь­ку нафту і газ. Своїх же енергоносіїв у необхідній кількості Україна не мала.

Необхідність створення ринкової економіки на практиці вили­лася в «дику» приватизацію. До моменту отримання незалежності понад 95 % українських виробничих фондів належали державі. 4 березня 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про приватизацію майна державних підприємств», проте, в Україні не було крупного приватного капіталу, здатного приватизовувати це майно. У таких умовах на перший план висувався директорський корпус, що отри­мав повну свободу дій. Був знятий державний контроль над ціноут­воренням і введені вільні ціни. Вся продукція, вироблена за держа­вний рахунок, почала поступати в повне розпорядження директора підприємства, а всі збитки відносилися на рахунок держави. Таким чином, багато підприємств отримували надприбутки навіть при спаді виробництва. Ціни на їх продукцію неконтрольовано зросли в десятки разів, почався процес «первинного накопичення капіталу» при загальному різкому зубожінні населення країни.

Крім того, широкого поширення набуло надання державних до­тацій підприємствам та їх пільгове банківське кредитування. При крупних заводах і фабриках виникла безліч приватних «малих під­приємств», які використовували державні фінанси, виробничі по­

тужності, територію і робітничу силу своїх «патронів», при цьому часто забираючи і реалізовуючи їх продукцію. Склалися всі умови для криміналізації економічного життя в країні. «Нові українці» ті­сно співробітничали з представниками «тіньової» економіки, допо­магаючи їм «відмивати» незаконно отримані капітали, у тому числі і приховані гроші колишньої КПРС-КПУ. За допомогою несклад­них махінацій і «потрібних зв'язків» часто державні ресурси на «законних» підставах почали переводити в структури приватного сектору.

Протягом 1991 р. національний прибуток України скоротився на 10 %, а в 1992 р. — ще на 14 %. Валова продукція промисловості в ці ж роки знизилася на 13,5 %>, а сільського господарства — на 18 %. Україна наближалася до економічної катастрофи.

Восени 1992 р. уряд В. Фокіна запропонував фактично відмови­тися від проведення ринкових реформ і повернутися до командно-адміністративної системи управління економікою. Проте ця пропо­зиція викликала різку опозицію в суспільстві і парламенті. Уряд В. Фокіна вимушений був подати у відставку.

В кінці жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового Кабінету міністрів, на чолі якого встав Л. Кучма. За своїм складом цей уряд був коаліційним, включаючи не лише представників ко­лишньої комуністичної номенклатури, але і демократичних сил. У зв'язку з неоднорідним складом і рішення нового Кабінету мініст­рів деколи носили суперечливий характер. Уряд Л. Кучми зробило декілька спроб вивести країну з глибокої економічної кризи. Були зроблені кроки по відновленню галузевого централізованого управління народним господарством, введенню директивних цін, обмеженню доходів. Одночасно в економіку невпевнено впрова­джувалися і ринкові елементи. Розповсюджувалася акціонерна фо­рма власності підприємств, з'явилися ринки валют і нерухомості, лібералізувались ціни, в приватну власність почали переходити ма­газини, готелі, ресторани, кафе, підприємства побутового обслуго­вування. Проте всі ці заходи уряду так і не наблизили Україну до цивілізованої економіки.

Економічна криза в країні продовжувала посилюватися. Тільки третина українських підприємств мали закінчений технологічний цикл і випускали готову для споживання продукцію. Коефіцієнт за­лежності України від імпорту склав 41 % (для порівняння: у Япо­нії — 14 %, в США — близько 10 %>). Технологічна відсталість бі­льшості українських підприємств обумовлювала неконкуренто­спроможність їх товарів, що, у свою чергу, не давало можливості швидко інтегруватися в міжнародний розподіл праці. До застарі­лих, фізично і морально зношеним відносилося до 60 % основних

фондів промисловості, будівництва і транспорту. Ресурси нафти, газу і лісу виявилися практично вичерпаними. У першому кварталі

р. національний прибуток України скоротився щодо відповід­ного періоду 1993 р. на 36 %, обсяг виробництва промислової про­дукції — майже на 40 %.

Положення в сільському господарстві і фінансах. Економічна криза в Україні завдала значного удару і по сільському господарст­ву республіки. Практично недоторканною залишалася колишня ра­дянська колгоспно-радгоспна система. Під тиском потужного «сільськогосподарського» лобі парламент і уряд приймали все нові рішення про додаткове фінансування українського села. Проте мі­льйони і мільярди доларів, що виділялися для розвитку сільського господарства, просто не доходили до рядового виконавця і праців­ника. Ці гроші осідали на рахунках різних банків, потрапляли до багаточисельних посередників і сільських керівників всіляких ран­гів. Наслідком таких дій було лише збільшення темпів інфляції в країні. Переважна більшість колгоспів і радгоспів розорялися і ста­вали вічними і безнадійними боржниками. Влада не йшла на рішу­чу зміну в положенні селянства, абсолютна більшість якого як і ра­ніше були відчужені від результатів своєї праці. Не вирішувалося головне питання села — введення приватної власності на землю. Правда, з'явилася деяка кількість нових фермерських господарств, але їх було ще дуже мало і вони були дуже слабкі, щоб зробити по­мітний вплив на положення в сільському господарстві України. У

р. в українських селах налічувалося лише трохи більше 30 тис. фермерських господарств. Крім того, розвиток українського фер­мерства відчував сильну протидію з боку керівників аграрного комплексу республіки.

Сталися зміни і у фінансовій системі країни. Під гаслом демо­нополізації і поліпшення існуючих економічних стосунків, при прямій участі Національного банку України, в республіці з'явилося більше 220 нових банків і банківських установ. Практично всі вони були створені на комерційній основі, інколи за участю іноземного капіталу. Цей процес відбувався достатньо стихійно, і не мав чіткої законодавчої основи. Виникли реальні умови для проведення ши­рокомасштабних фінансових афер і зловживань в банківській сфері.

Крім того, відчуваючи постійний дефіцит державних доходів, влада пішла по шляху посилення податкового пресу. Розміри опо­даткування українських підприємців стали чи не найвищими в сві­ті. Біля комерційних структур були тільки два виходи з положення, яке склалося: або згорнути свою діяльність, або піти в «тіньову» економіку і не платити податки. Більшість з них віддала перевагу саме другому шляху, приховуючи свої доходи від держави. В ре­

зультаті мільярди доларів почали покидати Україну і осідати в за­рубіжних банках. Таким чином, фінансова сфера в Україні також опинилася в стані глибокої кризи.

Соціальні проблеми і міжнаціональні стосунки. Складнощі в економічному житті республіки не могли не позначитися і в соціаль­ній сфері. Перш за все, в Україні достатньо складною є демографічна проблема. Згідно останнього Всесоюзного перепису населення (1989 р.) в Україні проживало 51,4 мли чіл. З них 46 % складали чоловіки і 54 % — жінки. На початку 1990-х pp. приріст населення в республіці забезпечувався тільки за рахунок мігрантів з інших країн, кількість же українців в країні почала зменшуватися. Різко скоротився рівень народжуваності. Так, якщо в 1991 р. смертність в Україні перевищу­вала народжуваність на 40 тис. чол., то в 1992 р. — вже на 100 тис. чол. Ця тенденція продовжує зберігатися і сьогодні. Тривалість жит­тя в Україні на 6-7 років менше, ніж в країнах Західної Європи, вдві­чі вище, ніж в цих країнах, рівень дитячої смертності. Дуже висока смертність українського населення в працездатному віці: кожен тре­тій чоловік не доживає до пенсійного віку.

Особливою проблемою є занепад українського села. Продовжу­ється його швидке старіння, оскільки значна частина сільської мо­лоді вже впродовж декількох десятиліть активно покидає село. У 1994 р. в 20 % українських сіл не народилося жодної дитини. Ба­гато сел вже сьогодні є «безперспективними», такими, що практич­но не мають майбутнього.

До 2004 р. населення України склало близько 47 млн чол. і про­довжує скорочуватися. За причину такої демографічної ситуації слід вважати, насамперед, низький життєвий рівень населення і йо­го слабку соціальну захищеність.

Спостерігається процес скорочення чисельності робітників і се­лян в Україні. Негативні тенденції розповсюджуються і серед інте­лігенції. Низька заробітна плата і падіння престижності багатьох видів розумової праці негативно впливають на поповнення лав ін­телігенції і якість її кваліфікації. Розповсюджується явище «витоку мізків» за кордон.

Свого часу, Радянський Союз займав 77-е місце в світі по рівню споживання на душу населення. Незалежна Україна на початку 1990-х pp. опустилася за цим показником на 83-е місце в світі. Про­тягом перших трьох років незалежності купівельна спроможність населення скоротилася в 5 разів. Сталася різка диференціація сус­пільства: утворилося дуже обмежене коло багатих і дуже багатих людей, але основна маса населення опинилася за межею бідності. Дуже повільно йде процес створення в Україні «середнього класу», який є, як відомо, гарантом стабільності будь-якого суспільства.

Достатньо непростими в Україні є і міжнаціональні стосунки. До середини 1990-х pp. серед населення республіки було: 73 % українців, 22,3 % росіян, 1 % євреїв, 0,9 % білорусів, 0,6 % молда­ван. Крім того, помітні національні групи в Україні складають бол­гари і поляки, румуни і угорці, греки і татари, вірмени і цигани, кримські татари і німці. З перших же днів своєї незалежності Україна проголосила повне рівноправ'я всіх громадян незалежно від їх національності. Так само всім громадянам республіки гаран­туються рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права. Разом з тим, в нашій країні існують деякі проблеми у сфері міжна­ціональних стосунків. Перш за все можна виділити дві: кримський сепаратизм і проблема російської мови.

Дві третини населення Криму складають росіяни, які певною мірою тяжіють до Росії. Крім того, до Криму почали повертатися колись виселені зі своєї батьківщини кримські татари. Ще в 1989 р. уряд СРСР визнав виселення татар з Криму незаконним актом і до­зволив їм повернення на історичну батьківщину. Були виділені пе­вні кошти з державного бюджету в допомогу облаштування татар в Криму. Проте після розпаду СРСР це фінансування не здійснюва­лося, і проблема цілком лягла на плечі України. Татари почали са­мостійно повертатися до Криму і будувати тут свої поселення. Це викликало конфлікти з кримською владою та місцевими жителями, переважно росіянами та українцями.

У 1991 р. переселенці створили свій представничий орган — Меджліс кримсько-татарського народу, який виступив за надання Криму особливого статусу у складі України, що давало право кримським татарам на власну державність. Зрозуміло це не викли­кало захоплення російського і українського населення півострова.

Досить складним було і положення 700 тис. українського насе­лення Криму. Тут практично були відсутні українські школи, не було національних преси, телебачення, культурних установ. Фак­тично проводилася політика активної русифікації місцевого україн­ського населення. У жовтні 1992 р. в Сімферополі відбувся 1-й Всекримський конгрес українців, який пройшов під девізом «Крим — Україна — Європа». Своєю головною метою конгрес проголосив збереження статусу Криму як невіддільної складової частини України, одночасно визнавши справедливими вимоги кримських татар.

Російське населення півострова в основному об'єдналося в Рес­публіканському русі Криму. У жовтні 1992 р. рух трансформувався в Республіканську партію Криму (РПК), яка проголосила своєю ме­тою захист політичних, економічних і соціальних інтересів насе­лення Криму, включаючи його право на самовизначення і встанов­

лення подвійного громадянства (російського і українського). Було поставлено питання про повернення Республіки Крим під юрисди­кцію Росії.

Кримський парламент 5 травня 1992 р. оголосив про державну самостійність Республіки Крим, і прийняв рішення про проведення загальнокримського референдуму з питання незалежності республі­ки. 13 травня Верховна Рада України анулювала ці рішення кримсь­кого парламенту, визнавши їх несумісними з Конституцією України. Після складних переговорів вдалося досягти компромісного рішення, в результаті якого був ухвалений Закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим». Крим безумовно залишався складовою частиною України, але отримував статус автономної республіки.

Положення знов загострилося в січні 1994 p., коли президентом Криму був обраний Ю. Мішків. Новий президент відкрито прого­лосив курс на поступове відділення Криму від України і його пода­льше возз'єднання з Російською Федерацією. Між Києвом і Сімфе­рополем почалася т.з. «війна указів», яка, то затухаючи, то спалахуючи знову, продовжується довгі роки. Остаточне рішення кримського питання ще чекає свого врегулювання, але, безумовно, Крим повинен залишитися у складі України.

Важливою є і проблема надання російській мові статусу другої державної. Близько половини населення України є російськомов­ною, і в будь-якій демократичній країні російська мова була б, без­умовно, визнана державною. Проте уряд і парламент України шту­чно затягують рішення цього питання. Влада всіляко перешкоджає організації і проведенню загальнореспубліканського референдуму про надання російській мові статусу державної, небезпідставно прогнозуючи неприйнятне для себе рішення більшості населення країни. Існує думка про те, що введення російської мови як другої державної перешкоджатиме розповсюдженню української мови, і помітно зміцнить російський вплив в Україні, що, у свою чергу, підточуватиме основи української незалежності. Проте, як показує історичний досвід багатьох провідних країн світу (Канада, Швей­царія, Бельгія і ін.) двомовність і навіть багатомовність не ведуть до підриву національної незалежності, але підсилюють демократи­чні тенденції в цих країнах. Рано чи пізно, але питання про держав­ну двомовність в Україні повинне знайти своє демократичне, циві­лізоване рішення.

Завершення першого етапу політичної історії незалежної України. Літо 1993 р. потрясло Україну потужними страйками тру­дящих. Особливістю цих страйків стала та обставина, що їх органі­заторами виступили не лише страйкові комітети робітників, але і

директори великих підприємств, керівники багатьох обласних і ра­йонних рад. Активну участь в страйках взяли ліві партії (КПУ і СПУ), розраховуючи таким чином підсилити свій політичний вплив в країні. Так само велику роль в організації страйків зіграв глава Донецького міськвиконкому Є. Звягільський. Рух почався са­ме в Донбасі, але незабаром охопив багато регіонів країни. Всього зупинили роботу 228 шахт, 36 шахтобудівних об'єднань, 16 гірни­чо-збагачувальних фабрик і понад 100 інших великих підприємств. Разом з економічними вимогами страйкуючі висловили своє недо­вір'я уряду і Верховній Раді України. Таким чином, в країні вибух­нула політична криза, і уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. був виму­шений подати у відставку.

27 вересня 1993 р. своїм указом президент Л. Кравчук узяв на себе безпосереднє керівництво роботою Кабінету Міністрів, при­значивши виконуючим обов'язки прем'єр-міністра Є. Звягільсько-го. Новий прем'єр-міністр швидко згорнув страйковий рух і зайня­вся активною комерційною діяльністю, переважно в особистих інтересах.

Замість обіцяного просування України шляхом ринкової еконо­міки, почалося фактичне відновлення адміністративно-бюрократич­них методів управління. Правда, в країні дещо знизилися темпи ін­фляції, але це сталося за рахунок зупинки величезної кількості під­приємств, практичного припинення бюджетних платежів і значного зростання державної заборгованості. Різко зріс вивіз продуктів з України, особливо цукру, зерна і м'яса. Скоротилися об'єми капі­таловкладень в промисловість і сільське господарство, почався по­вний розпад продуктивних сил республіки. Під загрозою знищення опинився науково-технічний і інтелектуальний потенціал країни. Україна зайняла лідируючі позиції в світі за рівнем дефіциту дер­жавного бюджету.

Швидкими темпами розвивався процес переміщення економіч­ної діяльності з державної сфери в «тіньову». Підприємці, щоб уникнути розорення, були просто вимушені приховувати свої при­бутки за межами країни, оскільки державні податки продовжували зростати з кожним днем. Звичайними явищами стали підкуп поса­дових осіб, корупція, зрощення державного апарату з криміналь­ними структурами. Подальше подібне існування загрожувало Україні повним економічним і політичним крахом.

Ці обставини викликали в суспільстві величезне незадоволення діяльністю уряду, Верховної Ради і Президента. З вимогою їх пере­обрання виступили лідери провідних політичних партій країни, на­родні депутати різних рівнів, директори багатьох підприємств і аг­ропромислових об'єднань, страйкові комітети і так далі. Під

тиском демократичних сил і широких кіл громадськості Верховна Рада була вимушена була прийняти рішення про проведення в пе­ршій половині 1994 р. дострокових виборів у Верховну Раду і Пре­зидента України.

У виборах нового складу Верховної Ради, що відбулися весною 1994 p., взяло участь більше 75 % виборців, що продемонструвало високий рівень політичної активності населення України. 11 травня 1994 р. почав свою роботу новий склад Верховної Ради України. Понад 25 % депутатів представляли Комуністичну партію України, близько 6 % були представниками Руху, більше 5 % — Селянської партії, 4 % — Соціалістичної партії України. До парламенту були обрані також представники і багатьох інших партій, а також безпа­ртійні депутати, але в цілому парламентську більшість представля­ли ліві сили, що розраховували за допомогою нового Президента, на «повернення до соціалізму».

Кандидатами в Президенти України було зареєстровано 7 чоло­вік. У першому турі виборів, що відбулися 26 червня 1994 p., жоден з них не зміг набрати необхідної для перемоги кількості голосів. У другий тур вийшли два кандидати: діючий президент Л. Кравчук, і лідер Союзу промисловців і підприємців України Л. Кучма.

У своїй передвиборній програмі Л. Кучма висував завдання на­ведення ладу в країні, поліпшення стосунків з Росією, вирішення проблем російської мови і кримського сепаратизму. В свою чергу, Л. Кравчук підкреслював як свій безперечний успіх збереження ци­вільного миру в Україні. Перемогу в другому турі отримав Л. Куч­ма, якого особливо активно підтримали Донбас, Крим, східні і пів­денні області України. Л. Кучма набрав більше 52 % голосів виборців, Л. Кравчук — 45 %. Таким чином, Л. Кучма став другим всенародно обраним Президентом України, і 19 липня прийняв президентську присягу.

Президентство Л. Кучми. Ліві сили, що підтримали на виборах кандидатуру Л. Кучми, сподівалися, що він буде слухняним знаря­ддям в їхніх руках, але це було зовсім не так. Прийшовши до влади, Л. Кучма рішуче відмовився від лівих гасел і «повернення до соці­алізму», і почав формувати свою власну владну команду, що в ос­новному складалася з представників нової української олігархії. Незабаром комуністи і їх прибічники перейшли в опозицію до Пре­зидента, але він отримав значну підтримку центристських і націо­нально-демократичних сил.

У жовтні 1994 р. Президент проголосив новий курс соціально-економічної політики, головною метою якого було рішуче приско­рення ринкових стосунків в українській економіці. Президентська програма містила 6 основних напрямів: 1 — лібералізація оподат­

кування, створення дієвої банківської системи, ліквідація платіжної кризи; 2 — прискорене проведення приватизації, передача більшо­сті управлінських функцій регіонам; 3 — пріоритет в розвитку нау­коемких і високотехнологічних галузей економіки; 4 — проведення радикальної земельної реформи, передача землі тим, хто її оброб­ляє; 5 — створення відкритої економіки і входження України в сві­тову спільноту, співпрацю з Міжнародним валютним фондом, ак­тивне залучення в країну іноземного капіталу; 6 — визнання неможливості поліпшення матеріального положення населення коштом держави і створення умов для розширення комерційної ді­яльності громадян України.

Ухвалення такої програми викликало активний опір лівої біль­шості у Верховній Раді, і далеко не всі пункти програми можна бу­ло реалізувати в повному об'ємі. Почався тривалий процес полі­тичної конфронтації між Президентом і Верховною Радою, який не сприяв швидкому і цілеспрямованому проведенню радикальних реформ в Україні. Частим явищем стала зміна прем'єр-міністрів, що призначаються Президентом, що свідчило, з одного боку, про нестабільність політико-економічної ситуації в країні, а, з іншого боку, про прагнення Президента самому робити вирішальний вплив на хід політичних, економічних і соціальних процесів в країні. Як у калейдоскопі мінялися голови Кабінету Міністрів України (В. Ма-сол, Є. Марчук, П Назаренко, В. Пустовойтенко, В. Ющенко і ін.), так і не встигнувши практично реалізувати свої уявлення про пода­льший розвиток країни.

Але розвиток відбувався, і йшов у бік ринкової економіки. Пра­вда, назвати це реформування цивілізованим і демократичним було не можна. Величезна кількість підприємств приватизовувалася найближчим оточенням Л. Кучми, та і сам Президент не залишався в осторонь від цього процесу. З'явилися нові політико-економічні клани (у Києві, Дніпропетровську, Донецьку), які ставали реальни­ми «господарями» в Україні. Ще в більшій мірі посилився процес зрощення політичної і економічної верхівки країни з кримінальни­ми структурами, що прагнула до легалізації своєї діяльності.

Разом з тим, відбувалися і певні позитивні зміни. На початок 1995 р. удалося зупинити інфляцію на відмітці 12 %, що означало подолання кризових процесів в економіці України. До 1997 р. рі­вень інфляції в Україні склав всього 2 %. Значно знизилися темпи падіння промислового виробництва. Так, якщо в 1995 р. зниження склало 11,5 %, то вже в 1996 р. — тільки 5,1 %. І ця тенденція на­бувала цілком сталого характеру. У вересні 1996 р. була запрова­джена національна грошова одиниця — гривня, яка відрізнялася достатньою стабільністю і надійністю. Росли об'єми капіталовкла­

день, почався процес стабілізації фінансової системи, дещо зросли надходження до державного бюджету, збільшився зовнішньоторго­вельний оборот країни. Україна активно розвивала багато конку­рентоздатних галузей: літакобудування, ракетно-космічна техніка, важке машинобудування, кольорова і порошкова металургія, ство­рення інформаційних систем, матеріали надпровідники, та ін. Про­те важливо відзначити ту обставину, що реформування економіки здійснювалося, перш за все, на користь української олігархії, тоді як більшість населення країни як і раніше залишалися на межі бід­ності. Середньомісячний прибуток на душу населення складав в Україні 15 дол. США, тоді як цей показник в Польщі дорівнював 150 дол., в Туреччині — 300 дол., в Словенії — 400 дол., в США — 1500 дол.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які зафіксували значні зміни в новому складі народних депутатів. Найбільшу кількість місць в парламенті отримали насту­пні партії: КПУ — 25,4 %, Народний Рух — 10,2 %, Народно-демократична партія — 6,8 %, об'єднання «Громада» — 5,1 %, «Партія зелених» — 4,6 %, СПУ і СДПУ(О) — по 3,9 %>, Аграрна партія — 1,7 %. Крім того, 30,3 % депутатів залишалися поза вся­кими політичними партіями. Хоча ліві сили і зберегли в парламенті більшість, воно вже не було таким міцним, як раніше. Все частіше з найважливіших питань політичного і економічного життя в країні ліві не отримували підтримки більшості у Верховній Раді.

На президентських виборах 1999 року, не маючи серйозних конкурентів, впевнену перемогу знову отримав Л. Кучма. У 2002 р. Президент виступив з новою програмою, яка націлювала Україну на вступ в ЄС. Перш за все, підкреслювалися успіхи України, дося­гнуті до 2000 року. Повністю припинилося падіння в промислово­му і сільськогосподарському виробництвах. Більш того, в 2000­2002 pp. відбувалося значне зростання в економічних показниках країни. Здійснилася реальна зміна форм власності. Вже 75 % про­мислової продукції давали недержавні підприємства, а в сільському господарстві цей показник наблизився до 100 %. Стабілізувалася національна валюта, яка стала в повному об'ємі конвертованою. Дещо зросла заробітна плата. Зник товарний дефіцит і наповнився національний ринок, правда, високоякісні товари були доступні да­леко не всім громадянам України. Українська продукція на продо­вольчому ринку країни складала 94 %, на ринку промислових това­рів — 62 %.

31 жовтня 2004 р. відбувся І тур виборів Президента України. На найвищу посаду у державі претендувала безпрецедентна кіль­кість кандидатів — 24. У другий тур, який відбувся 21 листопада,

вийшли 2 кандидати, — В. Ющенко і В. Янукович. Центральна Ви­борча Комісія оголосила переможцем В. Януковича, який за її да­ними отримав на 800 тис. голосів більше. Проте представники В. Ющенка опротестували це рішення у Верховному Суді України, який скасував рішення ЦВК і призначив пере голосування II туру на 26 грудня 2004 року. В. Ющенко отримав трохи менше 52 % го­лосів, а його суперник — В. Янукович — більше 44 %. Такого про­тистояння та вибуху емоцій, як під час цих виборів, новітня історія України ще не знала. В Києві вібувалися масові акції прибічників В.Ющенка, які носили шарфи, косинки, стрічки жовтогарячого ко­льору, тому ці події отримали назву «помаранчева революція».

В січні 2005 р. відбулася інаугурація Президента України В.Ющенка. 4 лютого 2005 р. Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем'єр-міністром Ю.Тимошенко, яка стала першою жінкою, що обійняла цю посаду. Більшість виборців пов'язували великі надії з діяльністю нового уряду. Але згодом загострилися суперечності між оточенням президента і прем'єра, які згодом на­були форм відкритого протистояння. В 2008 р. розпочалася світова економічна криза, яка безпосередньо торкнулася України. На світо­вому ринку різко впав попит на метал, що призвело до згортання виробництва, зростання безробіття. Розпочалися негаразди в фінан­совій сфері. Скоротилася видача кредитів, і це позначилося на стані середнього та дрібного бізнесу. Поглиблення економічної кризи викликало у населення країни настрої розчарування та зневіри до заяв та заходів діючої влади. Взаємні звинувачення президента та прем'єра позначилися на міжнародному престижі України.

Контрольні питання і завдання

Дайте характеристику сучасної моделі державотворення в Україні.

Визначте головні риси багатопартійності в Україні.

Охарактеризуйте ідейно-теоретичні засади партій лівого та правого спрямування.

У чому полягає специфіка економічного реформування в Україні?

Які фактори спричинили економічну кризу 90-х pp. XX ст.?

Дайте характеристику етапів економічних реформ.

Визначте особливості приватизації в Україні.

Поясніть існування диспропорцій у розвитку промисловості України на сучасному етапі.

9. Охарактеризуйте стан і перспективи розвитку малого так се­реднього підприємництва.

Які системні зміни відбулися в аграрному секторі?

Визначте причини появи та шляхи подолання тіньової еконо­міки.

Охарактеризуйте основні засади зовнішньої політики України.

Як були розв'язані проблемні питання навколо статусу Кри­му, Севастополя та поділу Чорноморського флоту?

Дайте характеристику головним напрямам співробітництва між Україною і НАТО.

Які зміни відбулися в діяльності України в ООН після здо­буття незалежності?

Московський путч. 19 серпня 1991 р. в Москві була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов пе­ребував у цей час в Криму, у відпустці, і в перший же день путчу був повністю ізольований. Змовники належали до вищого ешелону партійно-державної номенклатури і мали намір в повному об'ємі відновити комуністичні порядки на всій території СРСР. Був ство­рений Державний комітет з надзвичайного положення (ГКЧП) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим.

Ухвалою № 1 ГКЧП вимагав припинення діяльності всіх неуго­дних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і громадських організацій; заборонялися мітинги, демонстрації і страйки; встановлювався контроль за засобами масової інформації; вводилася комендантська година. Рішенням ГКЧП (до складу якого входив і міністр оборони СРСР) до Москви були введені війська.

Президент Російської Федерації Б. Єльцин різко виступив проти путчистів і закликав народ до опору. Першими на захист демократії виступили москвичі, які почали збиратися біля будівлі Верховної Ради Росії. Незабаром тут з'явилися барикади, на сторону народу перейшла частина військових з бойовою технікою. Серед захисни­ків «Білого дому» (будівля Верховної Ради РРФСР) було немало і українців, які поставили над однією з барикад національний синьо-жовтий прапор. На штурм будівлі парламенту змовники не зважи­лися.

21 серпня відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка переважною більшістю голосів засудила дії змовників, які су­перечать конституції. До Москви повернувся президент СРСР М. Горбачов, але першою особою в країні практично був вже не він, а російський президент Б. Ельцин. Таким чином, путч повністю провалився, його керівники були арештовані.

24 серпня М. Горбачов, в своїй офіційній заяві, засудив участь найвищих органів компартії в спробі державного перевороту. Він склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС, а самому ЦК запропонував саморозпуститися. Того ж дня Б. Єльцин опублікував Указ про припинення діяльності компартії Російської Федерації.

ГКЧП і Україна. Вранці 19 серпня 1991 р. до Києва прибув представник ГКЧП генерал армії В. Варенніков, який пред'явив ультиматум Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку. Москов­ський представник ГКЧП, підтриманий першим секретарем ЦК КПУ С. Гуренко, зажадав беззастережного виконання на території України всіх рішень ГКЧП і заявив, що в разі проведення страйків, мітингів, актів непокори будуть використані війська, які вже стягу­валися до Києва. У ці критичні дні повною мірою виявилася анти­демократична суть КПРС і КПУ. Секретаріат ЦК КПУ розіслав на місця свій циркуляр, в якому підтримав дії ГКЧП. У циркулярі, зо­крема, говорилося про те, що заходи, здійснені «керівництвом країни», відповідають інтересам більшості трудящих і цілком спів­звучні з принциповою позицією компартії України. Офіційна преса, радіо і телебачення України поширювали всі розпорядження пут­чистів. Політична ситуація в республіці стала критичною.

В обстановці, що склалася, багато що залежало від позиції Вер­ховної Ради України і його голови Л. Кравчука. Найдосвідченіший політик Л. Кравчук фактично зайняв вичікувальну позицію. Він відхиляв пропозицію ряду депутатів про об'єднання зусиль в боро­тьбі проти путчистів, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення в республіці надзвичайного положення. Виступаючи по Українському телебаченню 19 серпня, Л. Кравчук застеріг від по­спішних оцінок того, що відбувається, запропонував зберігати ви­тримку, дотримуватися Конституції, трудової дисципліни і громад­ського порядку, а також «успішно завершити збір урожаю».

З такою позицією не погодилися деякі члени Президії Верховної Ради України (В. Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський), які виступили з влас­ною заявою, в якій дії ГКЧП кваліфікувалися як антиконституційні і незаконні, а також оголошувалося про підтримку демократичних сил Росії. Була створена парламентська коаліція «Незалежна демо­кратична України», яка об'єднала 27 партій і громадських рухів. Коаліція закликала народ до страйків і громадянської непокори. Народний Рух також закликав громадян України «створювати ор­ганізаційні структури активного опору, які координуватимуть все­український політичний страйк».

В цілому український народ не підтримав антидержавного пере­вороту в країні. Проте дійсно масового протесту проти диктатури ГКЧП в Україні не спостерігалося. 21 серпня декілька тисяч киян виступили на підтримку демократії біля будівлі міськради. Рішучі­ше діяли львів'яни, які 20 серпня зібралися на багаточисельний мі­тинг, і виразили готовність захищати суверенітет України. У Доне­цьку почали готуватися до загального шахтарського страйку.

Проголошення незалежності України. Поразка ГКЧП в Москві створила якісно нову ситуацію в Україні. Верховна Рада України вирішила про скликання позачергової сесії, призначеної на 24 сер­пня. У цей момент союзні республіки були фактично надані самі собі, і дістали можливість узяти всю повноту влади в свої руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшіс­тю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежно­сті України. Комуністична більшість в парламенті, деморалізована провалом путчу, не чинила відкритого опору цьому рішенню. Крім того, в ситуації, що склалася, частина комуністичної номенклатури вважала вигіднішим для себе існування саме суверенної України і свідомо підтримала Акт про незалежність. Таким чином, на карті світу з'явилася нова суверенна демократична держава — Україна. З метою всенародної підтримки цього історичного акту, було вирі­шено провести 1 грудня республіканський референдум.

Поразка ГКЧП було, перш за все, поразкою комуністів. Партія почала нестримно розпадатися, її ряди покидали десятки тисяч ко­муністів. Із заявою про вихід з КПРС виступила і значна група де­путатів українського парламенту, у тому числі і Президент України Л. Кравчук. 31 серпня Верховна Рада прийняла Указ «Про тимча­сове припинення діяльності компартії України», як організації, що підтримала спробу державного перевороту. Майно КПРС і КПУ на території України передавалося у власність держави.

Незабаром почалося висунення кандидатів в Президенти неза­лежної України. Всього свої кандидатури на цей пост висунули 95 чоловік, проте, тільки 7 з них удалося зібрати необхідні 100 тис. підписів для офіційної реєстрації у виборчій комісії. Реальними ка­ндидатами в Президенти стали: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко, заступник Го­лови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України А. Ткаченко.

В цей час з'явився проект нового союзного договору, на підпи­санні якого наполягав Президент СРСР М. Горбачов, при цьому він неодноразово заявляв, що «не уявляє собі новий Союз без Украї­ни». Проте всі кандидати в Президенти України одностайно висту­пили проти участі республіки у відновленні, якого б то не було Союзу.

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з'явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3 % опитаних. Таким чином, абсолютна більшість

українського народу однозначно висловилися за існування суве­ренної, демократичної української держави. Перемогу на президе­нтських виборах отримав Л. Кравчук, що набрав 62 % голосів ви­борців, другим був В. Чорновіл, що отримав 23,3 %. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук приніс присягу народу України. Того ж дня Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ. Верховна Рада України виступила із зверненням «До пар­ламентів і народів світу», в якому оголошував договір 1922 р. про створення СРСР віднині недійсним для України. У зверненні також говорилося про те, що Україна будує демократичну, правову дер­жаву, метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

Ліквідація СРСР. 7 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі під Мін­ськом зустрілися лідери трьох колишніх союзних республік — Ро­сії (Б. Єльцин), України (Л. Кравчук) і Білорусії (С. Шушкевич). Наступного дня вони підписали спільний документ, який констату­вав факт розпаду Радянського Союзу і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). У сферу діяльності нового державного союзу входили консультації в області зовнішньої політики, розви­ток спільного економічного простору, участь в загальноєвропейсь­кому і євроазіатському ринках, митна політика, екологічна безпека, міграційна політика, боротьба з організованою злочинністю. Діяль­ність органів колишнього СРСР на території країн СНД припинялася.

грудня 1991 р. Верховна Рада України виступила із спеціаль­ною заявою, в якій знову підтверджувала державний суверенітет республіки і категорично заперечувала можливість трансформації СНД в державне утворення. Підкреслювалося, що кордони України залишаються незмінними, створюється власна відкрита економічна система шляхом введення національної валюти, банківської і мит­ної систем.

грудня 1991 р. в Алма-Аті зустрілися керівники 11 колишніх союзних республік, а нині незалежних держав: Азербайджану, Вір­менії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджи­кистану, Туркменістану, Узбекистану і України. Президент СРСР М. Горбачев на цю зустріч запрошений не був. У протоколі, який був спільно ухвалений, говорилося про те, що всі країни-учасники зустрічі на рівноправній основі є засновниками Союзу Незалежних Держав, а «Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». При цьому підкреслювалося, що СНД не є ні дер­жавою, ні наддержавним утворенням.

25 грудня 1991 p. М. Горбачов оголосив про свою відставку з поста Президента СРСР. 30 грудня в Мінську було вирішено лікві­дувати всі державні структури колишнього СРСР. Спроба створити на їх місці якісь нові спільні органи управління зустріла рішучу

відсіч з боку делегації України. Таким чином, комуністична імпе­рія, що проіснувала майже 70 років, зазнала свого історичного кра­ху. Повна незалежність української держави стала фактом.

Початок будівництва суверенної держави. З отриманням неза­лежності перед Україною постав ряд абсолютно нових завдань. їх кінцевою метою була побудова демократичної, соціальної і право­вої держави, а також приєднання України до європейського співто­вариства як його рівноправного члена. Вирішення цих завдань ви­магало корінної перебудови всіх сторін життя українського су­спільства — політичної, соціальної, економічної і духовної. Прак­тично це означало проведення в країні революційних змін. Проте українська революція проходила гуманним, мирним шляхом, що дозволило уникнути багаточисельних жертв і соціально-еконо­мічного хаосу. Разом з тим, послідовний, мирний розвиток рево­люційних процесів передбачав тривале співіснування старого і но­вого, що неминуче відбивалося на темпах здійснення соціально-економічних перетворень.

Одним з головних завдань суверенної України було формування нових державних структур. Як в будь-якій демократичній державі, в Україні необхідно було створити три основні гілки державної влади — законодавчу, виконавчу і судову, а також органи управ­ління на місцях. Найвищим законодавчим органом країни була Верховна Рада України, що обиралася загальним, прямим голосу­ванням раз на 4 роки в кількості 450 народних депутатів. Обрана весною 1990 р. (ще до отримання країною незалежності), Верховна Рада повинна була функціонувати до наступних виборів, тобто до весни 1994 р. Проте більшість її депутатів були членами розпуще­ної КП України і продовжували залишатися за своїми поглядами прихильниками комуністичної теорії. Подібне положення, природ­но, відбилося на діяльності Верховної Ради, яка в значній мірі га­льмувала процеси ліквідації тоталітарних структур влади і еконо­мічних реформ в країні.

Вища виконавча влада була покладена на президента України, за наданням якого Верховну Раду затверджував склад Кабінету Мі­ністрів і прем'єр-міністра. Новим в системі виконавчої влади було введення у всіх областях посади Представників президента Украї­ни, які були вищими посадовими особами місцевої державної ви­конавчої влади. Цей захід повинен був ослабити владу місцевих рад, що залишилася з радянських часів. Ослаблялася влада мініс­терств, яких залишилося тільки 26. Вони позбавлялися права без­посереднього управління трудовими колективами, але несли відпо­відальність за здійснення державної політики у відповідних сферах народного господарства.

Вища судова влада зосередилася в руках Верховного суду України і підлеглих йому загальних, арбітражних і військових су­дів. Генеральна прокуратура України здійснювала контроль за до­триманням законності на всій території країни.

Незалежна Україна потребувала нового основного закону дер­жави — Конституції. Проте непримиренність і часто пряма проти­лежність позицій лівих, центристських і правих сил в Україні не дозволила швидко прийняти цей найважливіший документ. Нова Конституція України з'явилася тільки в 1996 р. і являла собою без­умовний компроміс між поглядами різних політичних сил. Повною мірою така Конституція не могла відповідати завданням рішучих демократичних перетворень в країні. Потреба внесення кардиналь­них змін в українську Конституцію і сьогодні залишається досить актуальним питанням.

Серед перших документів нового українського уряду були на­ступні. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про гро­мадянство України», який носив достатньо демократичний харак­тер. Отримання громадянства оголошувалося невід'ємним правом людини, якого її ніхто не може позбавити. На відміну від багатьох інших республік колишнього СРСР, де отримання громадянства обумовлювалося різними вимогами, Україна вдалася до «нульового варіанту». Українське громадянство було надане всім бажаючим, які у момент ухвалення Закону перебували на території України.

4 листопада 1991 р. був ухвалений Закон «Про державний кор­дон України». У ньому проголошувалася недоторканість і незмін­ність українських кордонів, а також регламентувалися питання їх охорони і перетину. Через декілька днів Президент України підпи­сав Указ «Про створення державного митного комітету України», який був направлений на забезпечення економічної безпеки респу­бліки.

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні Сили України», що передбачав створення національної армії. Про­голошувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою і сформувати власні Збройні Сили. В ос­нову будівництва української армії були покладені принципи розу­мної достатності за чисельністю, структурою і озброєнням військ. Передбачалося, що загальна чисельність нової армії повинна пере­бувати в межах 400 тис. чоловік, замість 1,5 млн солдатів і офіцерів у військових округах на території України. Армія повинна була складатися з сухопутних військ, військово-повітряних сил і війсь­ково-морських сил. Закон забороняв використання української ар­мії без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов'язаних з обороною країни. Крім того, у військах заборонялася

діяльність будь-яких політичних партій і рухів. Обов'язки Голо­внокомандуючого Збройними Силами України перейняв на себе Президент республіки.

Перегрупування політичних сил. У зв'язку з тим, що була досяг­нута головна мета опозиційних сил — Україна перетворилася на суверенну державу — в країні сталося певне перегрупування полі­тичних партій і громадських організацій. Члени найбільш масової громадської організації, Народного Руху, по різному поставилися до нової влади. Частина рухівців була запрошена у владні структу­ри і охоче увійшла до них, більшість же членів Руху, не довіряючи колишньому комуністові Л. Кравчуку, встала в опозицію до нової влади. Опозиційну частину Руху очолив В Чорновіл, який вважав, що уряд на чолі з президентом проявляє нерішучість в проведенні соціально-економічних реформ, фактично гальмує їх реальне здій­снення. Ця частина Руху незабаром перетворилася на самостійну політичну партію і стала основою парламентської опозиції. Рухівці, які прилучилися до влади, організували т.з. Всеукраїнський Рух, який очолила Л. Скорше, яка змінила критичне ставлення до Л. Кравчука на його беззастережну підтримку. Таким чином, ко­лишній єдиний Народний Рух виявився розколеним.

У жовтні 1991 р. частина колишніх українських комуністів на чолі з О. Морозом оголосила про створення Соціалістичної партії України. Нова партія декларувала свою прихильність теорії марк-сизму-ленінізму і ідеї побудови соціалістичного суспільства в Україні. СПУ виступила проти проведення ринкових реформ в еко­номіці, перетворення землі на товар, за збереження колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві країни. Демагогічно виступаючи «захисником інтересів трудящих», партія фактично за­лишилася на ортодоксальних комуністичних позиціях.

У січні 1992 р. в Херсоні відбувся 1-й з'їзд Селянської партії Украї­ни (СЕЛПУ), яка відверто представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки і виявила готовність тісно співробітничати із СПУ.

Сталася реанімація і Комуністичній партії України. 19 червня 1993 р. в Донецьку відбувся її установчий з'їзд, на якому головою партії був обраний П Симоненко. Комуністи проголосили своєю головною метою «збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства». Відроджена КПУ стала однією з найвизначніших по­літичних партій в Україні, правда, в основному за рахунок людей пенсійного віку. Активного притоку молоді в лави комуністів не спостерігалося.

Таким чином, сталася консолідація лівих сил в Україні, які на хвилі серйозних економічних труднощів в країні повели активну пропаганду в свою користь і отримали значний політичний вплив.

З іншого боку, сталося організаційне оформлення і правих сил. У березні 1992 р. офіційно відновила свою діяльність в Україні ОУН (бандерівці). Восени того ж року відбувся установчий з'їзд Конгресу українських націоналістів (КУН), який очолила вдова Ярослава Отецька — Слава Стецько. Націоналісти беззастережно віддавали пріоритет в країні представникам української нації і ви­ступали з різкими антиросійськими гаслами. Програма КУН вима­гала «наповнити Українську державу національним змістом», ввес­ти «соціальну ринкову економіку», зберегти ядерний статус України.

Крайній правий політичний фланг зайняла, створена в кінці 1991 p., Українська національна асамблея (УНА) на чолі з Ю. Шу-хевичем (сином Романа Шухевича). Під егідою УНА виникли воє­нізовані загони Української народної самооборони (УНСО) під ко­мандуванням Д. Корчинського. УНА-УНСО зайняли войовничі антикомуністичні і антиросійські позиції.

Проте більшість політичних сил України все ж представляли центристські партії, які, лавуючи і коливаючись, повільно і невпев­нено, крок за кроком просувалися по шляху демократичного пере­влаштування українського суспільства.

Зовнішня політика суверенної України. Основи зовнішньої полі­тики були визначені в Декларації про державний суверенітет України, прийнятої літом 1991 р. Зовнішня політика нової України характеризувалася як демократична і миролюбна.

2 грудня 1991 р. першими країнами, що визнали незалежну Україну, стали Польща і Канада. Наступного дня до них приєдналася Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня — Ро­сія і Болгарія. До кінця року суверенітет України був визнаний таки­ми країнами, як Швеція, Норвегія, США, Мексика, Ізраїль, ФРН, Ав­стралія, Бразилія, Китай, Японія, Італія, Великобританія, Данія. Незабаром Україна була визнана більше 130 державами миру, зі 104 з яких були встановлені дипломатичні стосунки.

Головним зовнішньополітичним завданням України оголошува­вся вступ країни до Європейського Співтовариства, проте, до дося­гнення цієї мети було ще дуже далеко. Першими кроками на цьому шляху з'явилася участь України в різних формах загальноєвропей­ського процесу.

Одним з найважливіших кроків української зовнішньої політики було досягнення бездарного статусу країни. Проблема виглядала дуже серйозно, оскільки, маючи на своїй території 15 % ядерного потенціалу колишнього СРСР, Україна була третьою ядерною дер­жавою в світі після Росії і США. Необхідно було позбавитися від 176 балістичних ракет і 200 ядерних боєголовок, що перевищувало

ядерний потенціал Англії, Франції і Китаю разом узятих. Зазнаючи серйозних економічних труднощів, республіка не мала необхідних засобів для проведення демонтажу свого ядерного арсеналу. Крім того, ліквідовуючи ядерну зброю на своїй території, Україна вима­гала надання міжнародних гарантій своїй безпеці в майбутньому.

Весною 1992 р., при фінансовій підтримці західних країн, вся ядерна зброя з України була вивезена до Росії. 14 січня 1994 р. в Москві президентами США, Росії і України було підписано тристо­ронню угоду. США і Росія виступали міжнародними гарантами безпеки України, крім того, Україна повинна була отримати компе­нсацію за уран, що містився в ядерних боєголовках, вивезених до Росії. Таким чином, питання про без'ядерний статус України було вирішене.

Достатньо складними виявилися зовнішньополітичні стосунки між Україною і Росією. Проблеми виникли у зв'язку з необхідністю поділу Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя. Літом 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла безпрецеден­тну ухвалу про «підтвердження російського федерального статусу міста Севастополя». Україна розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи країни і порушення норм міжнарод­ного права. Навіть президент Росії Б. Єльцин відмовився підтрима­ти своїх парламентарів в даному питанні і заявив, що йому «сором­но за це рішення». У свою чергу Рада Безпеки ООН визнала рішення російського парламенту несумісним із загальноприйняти­ми нормами міжнародного права. Росіянам довелося відступити, але стосунки з Україною цей політичний казус не поліпшив.

Поділ Чорноморського флоту також був непростою проблемою. Флот складався з 10 підводних човнів, 150 бойових надводних ко­раблів, 70 допоміжних судів, 250 літаків і налічував більше 60 тис. чоловік особового складу. Бойова потужність флоту перевищувала сумарний потенціал всіх інших військових флотів в Чорному морі. Україна пропонувала поділ флоту на дві рівні частини, Росія бажа­ла зберегти за собою весь Чорноморський флот. Положення ускла­днювалося заборгованістю України за російські постачання нафти і газу. Компромісне рішення було ухвалене весною 1994 р. Україна отримувала до 20 % бойових і допоміжних кораблів Чорноморсько­го флоту, а місто Севастополь ставало базою двох військових фло­тів — українського і російського.

У міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО та ін.) Україна була формально представлена ще в часи існування СРСР. Суверен­на Україна активізувала свою участь в цих організаціях, і наповни­ла її новим змістом. Українські військові частини у складі військ ООН брали участь в локалізації озброєних конфліктів в Югославії,

Кот д-Івуарі, Іраці, що свідчило про активну позицію України в ді­яльності ООН.

25 червня 1992 р. в Стамбулі була підписана Декларація про Чорноморське економічне співробітництво між Україною, Албані­єю, Азербайджаном, Болгарією, Грузією, Грецією, Молдовою, Ру­мунією, Росією і Туреччиною. Активно розвивається двостороння співпраця України з такими країнами, як Польща, Росія, Канада, Китай, США, ФРН, Туреччина, Італія і ін.

Розвиваючи свою зовнішньоекономічну діяльність, Україна в 1992 р. стала рівноправним членом Міжнародного валютного фон­ду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Проте іноземні інвестиції не полилися в країну бурхливим потоком. Причинами тому були політична нестабільність, зволікання із здійсненням еко­номічних реформ, відсутність надійних гарантій західним інвесто­рам. Експорт України в 1992 р. склав 4 млрд. дол., але в країну по­вернулося не більше 200 млн, решта осіла в західних банках. Крім того, продукція України в переважній більшості виявилася некон-курентоздатною на світовому ринку. Україні ще належало навчити­ся торгувати у світовому масштабі.

Релігійне життя. До моменту досягнення Україною незалеж­ності в країні діяли три головні церковні організації: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріар­хату (митрополит Філарет); Українська греко-католицька церква (кардинал Любачевський); Українська автокефальна православ­на церква (митрополит Мстислав, резиденція якого знаходилася в США).

Незабаром постало питання про те, що незалежна Україна по­винна мати і незалежну православну церкву, оскільки переважна більшість українських віруючих належали саме до православ'я. У листопаді 1991 р. митрополит Філарет, спираючись на підтримку Верховної Ради і президента України, скликав єпископський собор, який звернувся до Московського патріархату з проханням про на­дання УПЦ автокефалії. Проте Московський патріарх Алексій П не бажав втрачати контроль над однією з найвпливовіших і багатих церков. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської правосла­вної церкви в Москві усунув митрополита Філарета від кафедри і позбавив його сану. На місце Філарета був призначений митропо­лит Володимир (Сабодан). Український епіскопат в основному під­тримав це рішення.

У червні 1992 р. прихильники митрополита Філарета об'єдна­лися з УАПЦ, створивши Українську православну церкву — Київ­ський патріархат (УПЦ-КП). Головою церкви був обраний Мстис­лав, його заступником — Філарет. Оскільки Мстислав постійно

проживав в США, фактичним лідером нової церкви став митропо­лит Філарет. Прихильники митрополита Володимира (Сабодана), контролюючи більшість українських приходів, почали іменуватися Українською православною церквою — Московський патріархат (УПЦ-МП).

Ситуація загострилася після смерті в 1993 р. митрополита Мстислава. Головою УАПЦ був обраний патріарх Димитрій, а УПЦ-КП очолив митрополит Володимир (Романюк), відомий український богослов і правозахисник. Філарет залишився на поса­ді заступника патріарха УПЦ-КП У 1995 р. помер патріарх Воло­димир (Романюк) і фактичним главою УПЦ-КП став місценаглядач патріаршого престолу Філарет.

Таким чином, українське православ'я виявилося розділеним на три гілки, що негативно впливає на духовне життя в Україні в ці­лому.

У цих умовах поступово підсилюють свій вплив УГКЦ (близько 3 тис. общин) і Римо-католицька церква (понад 600 общин). Спо­стерігається також зростання в Україні протестантських общин. З'явилися нетрадиційні для України общини і секти — мусульма­ни, іудеї, буддисти, кришнаїти, групи сатанистського напряму і так далі. Всього в сучасній Україні діють більше 80 різних релігійних структур.

Економічні проблеми. Перші роки незалежності України викли­кали глибоке розчарування населення країни у вирішенні соціаль­но-економічних проблем. Економіка України, що довгі десятиліття входила в економічну систему СРСР, після розриву виробничо-економічних зв'язків з іншими колишніми радянськими республі­ками, виявилася практично нежиттєздатною. Необхідне було ство­рення принципово нової економічної системи в країні.

Насамперед встало питання про формування багатоукладної, ринкової економіки з різними формами власності на засоби вироб­ництва. Потім, необхідно було перебудувати саму структуру украї­нської промисловості, переорієнтувавши її в значній мірі на задо­волення соціальних потреб населення. І, нарешті, треба було створити ефективну систему економічної кооперації як усередині України, так і із зарубіжними державами. Такими були головні економічні завдання, які вимагали свого швидкого рішення.

Проте ринкові реформи в Україні практично не здійснювалися. Нова влада виявилася не готовою до їх проведення. Ключові пози­ції в уряді перебували в руках представників старої комуністичної номенклатури, які зовсім не прагнули до радикальних економічних перетворень і не займалися розробкою реформаторських економіч­них програм. В результаті, економіка країни потрапила в тривалу

смугу жорстокої кризи. Почалося бурхливе зростання цін на все: товари, послуги, сировину і так далі. Життєвий рівень населення нестримно покотився вниз.

Економічний стан України в значній мірі ускладнювався і полі­тикою нашого північного сусіда — Російській Федерації, яка ого­лосила себе єдиною правонаступницею СРСР. Росія розпоряджа­лася активами колишнього Держбанку СРСР, золотим і діамантовим фондами країни, привласнила всі представництва ко­лишнього СРСР і їх майна за кордоном. Крім того, Росія за допомо­гою зарубіжних банків розподілила величезний державний борг СРСР між колишніми радянськими республіками, значна частина якого «дісталася» і Україні. Таким чином, Україна залишилася практично без фінансових резервів і з крупним зовнішнім боргом.

Крім того, українські підприємства продовжували широкомас­штабні постачання до Росії, але остання не поспішала з їх оплатою. Уряд Росії відмовився взяти на себе борги приватних російських підприємців українським постачальникам. Практично ці гроші Україна втратила безповоротно. В той же час борги українських підприємств Росії (насамперед за енергоносії) було вирішено ви­плачувати за рахунок державного бюджету України. В результаті, виникла величезна заборгованість України Російської Федерації, яка стала швидко зростати у зв'язку із підвищенням цін на російсь­ку нафту і газ. Своїх же енергоносіїв у необхідній кількості Україна не мала.

Необхідність створення ринкової економіки на практиці вили­лася в «дику» приватизацію. До моменту отримання незалежності понад 95 % українських виробничих фондів належали державі. 4 березня 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про приватизацію майна державних підприємств», проте, в Україні не було крупного приватного капіталу, здатного приватизовувати це майно. У таких умовах на перший план висувався директорський корпус, що отри­мав повну свободу дій. Був знятий державний контроль над ціноут­воренням і введені вільні ціни. Вся продукція, вироблена за держа­вний рахунок, почала поступати в повне розпорядження директора підприємства, а всі збитки відносилися на рахунок держави. Таким чином, багато підприємств отримували надприбутки навіть при спаді виробництва. Ціни на їх продукцію неконтрольовано зросли в десятки разів, почався процес «первинного накопичення капіталу» при загальному різкому зубожінні населення країни.

Крім того, широкого поширення набуло надання державних до­тацій підприємствам та їх пільгове банківське кредитування. При крупних заводах і фабриках виникла безліч приватних «малих під­приємств», які використовували державні фінанси, виробничі по­

тужності, територію і робітничу силу своїх «патронів», при цьому часто забираючи і реалізовуючи їх продукцію. Склалися всі умови для криміналізації економічного життя в країні. «Нові українці» ті­сно співробітничали з представниками «тіньової» економіки, допо­магаючи їм «відмивати» незаконно отримані капітали, у тому числі і приховані гроші колишньої КПРС-КПУ. За допомогою несклад­них махінацій і «потрібних зв'язків» часто державні ресурси на «законних» підставах почали переводити в структури приватного сектору.

Протягом 1991 р. національний прибуток України скоротився на 10 %, а в 1992 р. — ще на 14 %. Валова продукція промисловості в ці ж роки знизилася на 13,5 %>, а сільського господарства — на 18 %. Україна наближалася до економічної катастрофи.

Восени 1992 р. уряд В. Фокіна запропонував фактично відмови­тися від проведення ринкових реформ і повернутися до командно-адміністративної системи управління економікою. Проте ця пропо­зиція викликала різку опозицію в суспільстві і парламенті. Уряд В. Фокіна вимушений був подати у відставку.

В кінці жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового Кабінету міністрів, на чолі якого встав Л. Кучма. За своїм складом цей уряд був коаліційним, включаючи не лише представників ко­лишньої комуністичної номенклатури, але і демократичних сил. У зв'язку з неоднорідним складом і рішення нового Кабінету мініст­рів деколи носили суперечливий характер. Уряд Л. Кучми зробило декілька спроб вивести країну з глибокої економічної кризи. Були зроблені кроки по відновленню галузевого централізованого управління народним господарством, введенню директивних цін, обмеженню доходів. Одночасно в економіку невпевнено впрова­джувалися і ринкові елементи. Розповсюджувалася акціонерна фо­рма власності підприємств, з'явилися ринки валют і нерухомості, лібералізувались ціни, в приватну власність почали переходити ма­газини, готелі, ресторани, кафе, підприємства побутового обслуго­вування. Проте всі ці заходи уряду так і не наблизили Україну до цивілізованої економіки.

Економічна криза в країні продовжувала посилюватися. Тільки третина українських підприємств мали закінчений технологічний цикл і випускали готову для споживання продукцію. Коефіцієнт за­лежності України від імпорту склав 41 % (для порівняння: у Япо­нії — 14 %, в США — близько 10 %>). Технологічна відсталість бі­льшості українських підприємств обумовлювала неконкуренто­спроможність їх товарів, що, у свою чергу, не давало можливості швидко інтегруватися в міжнародний розподіл праці. До застарі­лих, фізично і морально зношеним відносилося до 60 % основних

фондів промисловості, будівництва і транспорту. Ресурси нафти, газу і лісу виявилися практично вичерпаними. У першому кварталі

р. національний прибуток України скоротився щодо відповід­ного періоду 1993 р. на 36 %, обсяг виробництва промислової про­дукції — майже на 40 %.

Положення в сільському господарстві і фінансах. Економічна криза в Україні завдала значного удару і по сільському господарст­ву республіки. Практично недоторканною залишалася колишня ра­дянська колгоспно-радгоспна система. Під тиском потужного «сільськогосподарського» лобі парламент і уряд приймали все нові рішення про додаткове фінансування українського села. Проте мі­льйони і мільярди доларів, що виділялися для розвитку сільського господарства, просто не доходили до рядового виконавця і праців­ника. Ці гроші осідали на рахунках різних банків, потрапляли до багаточисельних посередників і сільських керівників всіляких ран­гів. Наслідком таких дій було лише збільшення темпів інфляції в країні. Переважна більшість колгоспів і радгоспів розорялися і ста­вали вічними і безнадійними боржниками. Влада не йшла на рішу­чу зміну в положенні селянства, абсолютна більшість якого як і ра­ніше були відчужені від результатів своєї праці. Не вирішувалося головне питання села — введення приватної власності на землю. Правда, з'явилася деяка кількість нових фермерських господарств, але їх було ще дуже мало і вони були дуже слабкі, щоб зробити по­мітний вплив на положення в сільському господарстві України. У

р. в українських селах налічувалося лише трохи більше 30 тис. фермерських господарств. Крім того, розвиток українського фер­мерства відчував сильну протидію з боку керівників аграрного комплексу республіки.

Сталися зміни і у фінансовій системі країни. Під гаслом демо­нополізації і поліпшення існуючих економічних стосунків, при прямій участі Національного банку України, в республіці з'явилося більше 220 нових банків і банківських установ. Практично всі вони були створені на комерційній основі, інколи за участю іноземного капіталу. Цей процес відбувався достатньо стихійно, і не мав чіткої законодавчої основи. Виникли реальні умови для проведення ши­рокомасштабних фінансових афер і зловживань в банківській сфері.

Крім того, відчуваючи постійний дефіцит державних доходів, влада пішла по шляху посилення податкового пресу. Розміри опо­даткування українських підприємців стали чи не найвищими в сві­ті. Біля комерційних структур були тільки два виходи з положення, яке склалося: або згорнути свою діяльність, або піти в «тіньову» економіку і не платити податки. Більшість з них віддала перевагу саме другому шляху, приховуючи свої доходи від держави. В ре­

зультаті мільярди доларів почали покидати Україну і осідати в за­рубіжних банках. Таким чином, фінансова сфера в Україні також опинилася в стані глибокої кризи.

Соціальні проблеми і міжнаціональні стосунки. Складнощі в економічному житті республіки не могли не позначитися і в соціаль­ній сфері. Перш за все, в Україні достатньо складною є демографічна проблема. Згідно останнього Всесоюзного перепису населення (1989 р.) в Україні проживало 51,4 мли чіл. З них 46 % складали чоловіки і 54 % — жінки. На початку 1990-х pp. приріст населення в республіці забезпечувався тільки за рахунок мігрантів з інших країн, кількість же українців в країні почала зменшуватися. Різко скоротився рівень народжуваності. Так, якщо в 1991 р. смертність в Україні перевищу­вала народжуваність на 40 тис. чол., то в 1992 р. — вже на 100 тис. чол. Ця тенденція продовжує зберігатися і сьогодні. Тривалість жит­тя в Україні на 6-7 років менше, ніж в країнах Західної Європи, вдві­чі вище, ніж в цих країнах, рівень дитячої смертності. Дуже висока смертність українського населення в працездатному віці: кожен тре­тій чоловік не доживає до пенсійного віку.

Особливою проблемою є занепад українського села. Продовжу­ється його швидке старіння, оскільки значна частина сільської мо­лоді вже впродовж декількох десятиліть активно покидає село. У 1994 р. в 20 % українських сіл не народилося жодної дитини. Ба­гато сел вже сьогодні є «безперспективними», такими, що практич­но не мають майбутнього.

До 2004 р. населення України склало близько 47 млн чол. і про­довжує скорочуватися. За причину такої демографічної ситуації слід вважати, насамперед, низький життєвий рівень населення і йо­го слабку соціальну захищеність.

Спостерігається процес скорочення чисельності робітників і се­лян в Україні. Негативні тенденції розповсюджуються і серед інте­лігенції. Низька заробітна плата і падіння престижності багатьох видів розумової праці негативно впливають на поповнення лав ін­телігенції і якість її кваліфікації. Розповсюджується явище «витоку мізків» за кордон.

Свого часу, Радянський Союз займав 77-е місце в світі по рівню споживання на душу населення. Незалежна Україна на початку 1990-х pp. опустилася за цим показником на 83-е місце в світі. Про­тягом перших трьох років незалежності купівельна спроможність населення скоротилася в 5 разів. Сталася різка диференціація сус­пільства: утворилося дуже обмежене коло багатих і дуже багатих людей, але основна маса населення опинилася за межею бідності. Дуже повільно йде процес створення в Україні «середнього класу», який є, як відомо, гарантом стабільності будь-якого суспільства.

Достатньо непростими в Україні є і міжнаціональні стосунки. До середини 1990-х pp. серед населення республіки було: 73 % українців, 22,3 % росіян, 1 % євреїв, 0,9 % білорусів, 0,6 % молда­ван. Крім того, помітні національні групи в Україні складають бол­гари і поляки, румуни і угорці, греки і татари, вірмени і цигани, кримські татари і німці. З перших же днів своєї незалежності Україна проголосила повне рівноправ'я всіх громадян незалежно від їх національності. Так само всім громадянам республіки гаран­туються рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права. Разом з тим, в нашій країні існують деякі проблеми у сфері міжна­ціональних стосунків. Перш за все можна виділити дві: кримський сепаратизм і проблема російської мови.

Дві третини населення Криму складають росіяни, які певною мірою тяжіють до Росії. Крім того, до Криму почали повертатися колись виселені зі своєї батьківщини кримські татари. Ще в 1989 р. уряд СРСР визнав виселення татар з Криму незаконним актом і до­зволив їм повернення на історичну батьківщину. Були виділені пе­вні кошти з державного бюджету в допомогу облаштування татар в Криму. Проте після розпаду СРСР це фінансування не здійснюва­лося, і проблема цілком лягла на плечі України. Татари почали са­мостійно повертатися до Криму і будувати тут свої поселення. Це викликало конфлікти з кримською владою та місцевими жителями, переважно росіянами та українцями.

У 1991 р. переселенці створили свій представничий орган — Меджліс кримсько-татарського народу, який виступив за надання Криму особливого статусу у складі України, що давало право кримським татарам на власну державність. Зрозуміло це не викли­кало захоплення російського і українського населення півострова.

Досить складним було і положення 700 тис. українського насе­лення Криму. Тут практично були відсутні українські школи, не було національних преси, телебачення, культурних установ. Фак­тично проводилася політика активної русифікації місцевого україн­ського населення. У жовтні 1992 р. в Сімферополі відбувся 1-й Всекримський конгрес українців, який пройшов під девізом «Крим — Україна — Європа». Своєю головною метою конгрес проголосив збереження статусу Криму як невіддільної складової частини України, одночасно визнавши справедливими вимоги кримських татар.

Російське населення півострова в основному об'єдналося в Рес­публіканському русі Криму. У жовтні 1992 р. рух трансформувався в Республіканську партію Криму (РПК), яка проголосила своєю ме­тою захист політичних, економічних і соціальних інтересів насе­лення Криму, включаючи його право на самовизначення і встанов­

лення подвійного громадянства (російського і українського). Було поставлено питання про повернення Республіки Крим під юрисди­кцію Росії.

Кримський парламент 5 травня 1992 р. оголосив про державну самостійність Республіки Крим, і прийняв рішення про проведення загальнокримського референдуму з питання незалежності республі­ки. 13 травня Верховна Рада України анулювала ці рішення кримсь­кого парламенту, визнавши їх несумісними з Конституцією України. Після складних переговорів вдалося досягти компромісного рішення, в результаті якого був ухвалений Закон України «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим». Крим безумовно залишався складовою частиною України, але отримував статус автономної республіки.

Положення знов загострилося в січні 1994 p., коли президентом Криму був обраний Ю. Мішків. Новий президент відкрито прого­лосив курс на поступове відділення Криму від України і його пода­льше возз'єднання з Російською Федерацією. Між Києвом і Сімфе­рополем почалася т.з. «війна указів», яка, то затухаючи, то спалахуючи знову, продовжується довгі роки. Остаточне рішення кримського питання ще чекає свого врегулювання, але, безумовно, Крим повинен залишитися у складі України.

Важливою є і проблема надання російській мові статусу другої державної. Близько половини населення України є російськомов­ною, і в будь-якій демократичній країні російська мова була б, без­умовно, визнана державною. Проте уряд і парламент України шту­чно затягують рішення цього питання. Влада всіляко перешкоджає організації і проведенню загальнореспубліканського референдуму про надання російській мові статусу державної, небезпідставно прогнозуючи неприйнятне для себе рішення більшості населення країни. Існує думка про те, що введення російської мови як другої державної перешкоджатиме розповсюдженню української мови, і помітно зміцнить російський вплив в Україні, що, у свою чергу, підточуватиме основи української незалежності. Проте, як показує історичний досвід багатьох провідних країн світу (Канада, Швей­царія, Бельгія і ін.) двомовність і навіть багатомовність не ведуть до підриву національної незалежності, але підсилюють демократи­чні тенденції в цих країнах. Рано чи пізно, але питання про держав­ну двомовність в Україні повинне знайти своє демократичне, циві­лізоване рішення.

Завершення першого етапу політичної історії незалежної України. Літо 1993 р. потрясло Україну потужними страйками тру­дящих. Особливістю цих страйків стала та обставина, що їх органі­заторами виступили не лише страйкові комітети робітників, але і

директори великих підприємств, керівники багатьох обласних і ра­йонних рад. Активну участь в страйках взяли ліві партії (КПУ і СПУ), розраховуючи таким чином підсилити свій політичний вплив в країні. Так само велику роль в організації страйків зіграв глава Донецького міськвиконкому Є. Звягільський. Рух почався са­ме в Донбасі, але незабаром охопив багато регіонів країни. Всього зупинили роботу 228 шахт, 36 шахтобудівних об'єднань, 16 гірни­чо-збагачувальних фабрик і понад 100 інших великих підприємств. Разом з економічними вимогами страйкуючі висловили своє недо­вір'я уряду і Верховній Раді України. Таким чином, в країні вибух­нула політична криза, і уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. був виму­шений подати у відставку.

27 вересня 1993 р. своїм указом президент Л. Кравчук узяв на себе безпосереднє керівництво роботою Кабінету Міністрів, при­значивши виконуючим обов'язки прем'єр-міністра Є. Звягільсько-го. Новий прем'єр-міністр швидко згорнув страйковий рух і зайня­вся активною комерційною діяльністю, переважно в особистих інтересах.

Замість обіцяного просування України шляхом ринкової еконо­міки, почалося фактичне відновлення адміністративно-бюрократич­них методів управління. Правда, в країні дещо знизилися темпи ін­фляції, але це сталося за рахунок зупинки величезної кількості під­приємств, практичного припинення бюджетних платежів і значного зростання державної заборгованості. Різко зріс вивіз продуктів з України, особливо цукру, зерна і м'яса. Скоротилися об'єми капі­таловкладень в промисловість і сільське господарство, почався по­вний розпад продуктивних сил республіки. Під загрозою знищення опинився науково-технічний і інтелектуальний потенціал країни. Україна зайняла лідируючі позиції в світі за рівнем дефіциту дер­жавного бюджету.

Швидкими темпами розвивався процес переміщення економіч­ної діяльності з державної сфери в «тіньову». Підприємці, щоб уникнути розорення, були просто вимушені приховувати свої при­бутки за межами країни, оскільки державні податки продовжували зростати з кожним днем. Звичайними явищами стали підкуп поса­дових осіб, корупція, зрощення державного апарату з криміналь­ними структурами. Подальше подібне існування загрожувало Україні повним економічним і політичним крахом.

Ці обставини викликали в суспільстві величезне незадоволення діяльністю уряду, Верховної Ради і Президента. З вимогою їх пере­обрання виступили лідери провідних політичних партій країни, на­родні депутати різних рівнів, директори багатьох підприємств і аг­ропромислових об'єднань, страйкові комітети і так далі. Під

тиском демократичних сил і широких кіл громадськості Верховна Рада була вимушена була прийняти рішення про проведення в пе­ршій половині 1994 р. дострокових виборів у Верховну Раду і Пре­зидента України.

У виборах нового складу Верховної Ради, що відбулися весною 1994 p., взяло участь більше 75 % виборців, що продемонструвало високий рівень політичної активності населення України. 11 травня 1994 р. почав свою роботу новий склад Верховної Ради України. Понад 25 % депутатів представляли Комуністичну партію України, близько 6 % були представниками Руху, більше 5 % — Селянської партії, 4 % — Соціалістичної партії України. До парламенту були обрані також представники і багатьох інших партій, а також безпа­ртійні депутати, але в цілому парламентську більшість представля­ли ліві сили, що розраховували за допомогою нового Президента, на «повернення до соціалізму».

Кандидатами в Президенти України було зареєстровано 7 чоло­вік. У першому турі виборів, що відбулися 26 червня 1994 p., жоден з них не зміг набрати необхідної для перемоги кількості голосів. У другий тур вийшли два кандидати: діючий президент Л. Кравчук, і лідер Союзу промисловців і підприємців України Л. Кучма.

У своїй передвиборній програмі Л. Кучма висував завдання на­ведення ладу в країні, поліпшення стосунків з Росією, вирішення проблем російської мови і кримського сепаратизму. В свою чергу, Л. Кравчук підкреслював як свій безперечний успіх збереження ци­вільного миру в Україні. Перемогу в другому турі отримав Л. Куч­ма, якого особливо активно підтримали Донбас, Крим, східні і пів­денні області України. Л. Кучма набрав більше 52 % голосів виборців, Л. Кравчук — 45 %. Таким чином, Л. Кучма став другим всенародно обраним Президентом України, і 19 липня прийняв президентську присягу.

Президентство Л. Кучми. Ліві сили, що підтримали на виборах кандидатуру Л. Кучми, сподівалися, що він буде слухняним знаря­ддям в їхніх руках, але це було зовсім не так. Прийшовши до влади, Л. Кучма рішуче відмовився від лівих гасел і «повернення до соці­алізму», і почав формувати свою власну владну команду, що в ос­новному складалася з представників нової української олігархії. Незабаром комуністи і їх прибічники перейшли в опозицію до Пре­зидента, але він отримав значну підтримку центристських і націо­нально-демократичних сил.

У жовтні 1994 р. Президент проголосив новий курс соціально-економічної політики, головною метою якого було рішуче приско­рення ринкових стосунків в українській економіці. Президентська програма містила 6 основних напрямів: 1 — лібералізація оподат­

кування, створення дієвої банківської системи, ліквідація платіжної кризи; 2 — прискорене проведення приватизації, передача більшо­сті управлінських функцій регіонам; 3 — пріоритет в розвитку нау­коемких і високотехнологічних галузей економіки; 4 — проведення радикальної земельної реформи, передача землі тим, хто її оброб­ляє; 5 — створення відкритої економіки і входження України в сві­тову спільноту, співпрацю з Міжнародним валютним фондом, ак­тивне залучення в країну іноземного капіталу; 6 — визнання неможливості поліпшення матеріального положення населення коштом держави і створення умов для розширення комерційної ді­яльності громадян України.

Ухвалення такої програми викликало активний опір лівої біль­шості у Верховній Раді, і далеко не всі пункти програми можна бу­ло реалізувати в повному об'ємі. Почався тривалий процес полі­тичної конфронтації між Президентом і Верховною Радою, який не сприяв швидкому і цілеспрямованому проведенню радикальних реформ в Україні. Частим явищем стала зміна прем'єр-міністрів, що призначаються Президентом, що свідчило, з одного боку, про нестабільність політико-економічної ситуації в країні, а, з іншого боку, про прагнення Президента самому робити вирішальний вплив на хід політичних, економічних і соціальних процесів в країні. Як у калейдоскопі мінялися голови Кабінету Міністрів України (В. Ма-сол, Є. Марчук, П Назаренко, В. Пустовойтенко, В. Ющенко і ін.), так і не встигнувши практично реалізувати свої уявлення про пода­льший розвиток країни.

Але розвиток відбувався, і йшов у бік ринкової економіки. Пра­вда, назвати це реформування цивілізованим і демократичним було не можна. Величезна кількість підприємств приватизовувалася найближчим оточенням Л. Кучми, та і сам Президент не залишався в осторонь від цього процесу. З'явилися нові політико-економічні клани (у Києві, Дніпропетровську, Донецьку), які ставали реальни­ми «господарями» в Україні. Ще в більшій мірі посилився процес зрощення політичної і економічної верхівки країни з кримінальни­ми структурами, що прагнула до легалізації своєї діяльності.

Разом з тим, відбувалися і певні позитивні зміни. На початок 1995 р. удалося зупинити інфляцію на відмітці 12 %, що означало подолання кризових процесів в економіці України. До 1997 р. рі­вень інфляції в Україні склав всього 2 %. Значно знизилися темпи падіння промислового виробництва. Так, якщо в 1995 р. зниження склало 11,5 %, то вже в 1996 р. — тільки 5,1 %. І ця тенденція на­бувала цілком сталого характеру. У вересні 1996 р. була запрова­джена національна грошова одиниця — гривня, яка відрізнялася достатньою стабільністю і надійністю. Росли об'єми капіталовкла­

день, почався процес стабілізації фінансової системи, дещо зросли надходження до державного бюджету, збільшився зовнішньоторго­вельний оборот країни. Україна активно розвивала багато конку­рентоздатних галузей: літакобудування, ракетно-космічна техніка, важке машинобудування, кольорова і порошкова металургія, ство­рення інформаційних систем, матеріали надпровідники, та ін. Про­те важливо відзначити ту обставину, що реформування економіки здійснювалося, перш за все, на користь української олігархії, тоді як більшість населення країни як і раніше залишалися на межі бід­ності. Середньомісячний прибуток на душу населення складав в Україні 15 дол. США, тоді як цей показник в Польщі дорівнював 150 дол., в Туреччині — 300 дол., в Словенії — 400 дол., в США — 1500 дол.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які зафіксували значні зміни в новому складі народних депутатів. Найбільшу кількість місць в парламенті отримали насту­пні партії: КПУ — 25,4 %, Народний Рух — 10,2 %, Народно-демократична партія — 6,8 %, об'єднання «Громада» — 5,1 %, «Партія зелених» — 4,6 %, СПУ і СДПУ(О) — по 3,9 %>, Аграрна партія — 1,7 %. Крім того, 30,3 % депутатів залишалися поза вся­кими політичними партіями. Хоча ліві сили і зберегли в парламенті більшість, воно вже не було таким міцним, як раніше. Все частіше з найважливіших питань політичного і економічного життя в країні ліві не отримували підтримки більшості у Верховній Раді.

На президентських виборах 1999 року, не маючи серйозних конкурентів, впевнену перемогу знову отримав Л. Кучма. У 2002 р. Президент виступив з новою програмою, яка націлювала Україну на вступ в ЄС. Перш за все, підкреслювалися успіхи України, дося­гнуті до 2000 року. Повністю припинилося падіння в промислово­му і сільськогосподарському виробництвах. Більш того, в 2000­2002 pp. відбувалося значне зростання в економічних показниках країни. Здійснилася реальна зміна форм власності. Вже 75 % про­мислової продукції давали недержавні підприємства, а в сільському господарстві цей показник наблизився до 100 %. Стабілізувалася національна валюта, яка стала в повному об'ємі конвертованою. Дещо зросла заробітна плата. Зник товарний дефіцит і наповнився національний ринок, правда, високоякісні товари були доступні да­леко не всім громадянам України. Українська продукція на продо­вольчому ринку країни складала 94 %, на ринку промислових това­рів — 62 %.

31 жовтня 2004 р. відбувся І тур виборів Президента України. На найвищу посаду у державі претендувала безпрецедентна кіль­кість кандидатів — 24. У другий тур, який відбувся 21 листопада,

вийшли 2 кандидати, — В. Ющенко і В. Янукович. Центральна Ви­борча Комісія оголосила переможцем В. Януковича, який за її да­ними отримав на 800 тис. голосів більше. Проте представники В. Ющенка опротестували це рішення у Верховному Суді України, який скасував рішення ЦВК і призначив пере голосування II туру на 26 грудня 2004 року. В. Ющенко отримав трохи менше 52 % го­лосів, а його суперник — В. Янукович — більше 44 %. Такого про­тистояння та вибуху емоцій, як під час цих виборів, новітня історія України ще не знала. В Києві вібувалися масові акції прибічників В.Ющенка, які носили шарфи, косинки, стрічки жовтогарячого ко­льору, тому ці події отримали назву «помаранчева революція».

В січні 2005 р. відбулася інаугурація Президента України В.Ющенка. 4 лютого 2005 р. Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем'єр-міністром Ю.Тимошенко, яка стала першою жінкою, що обійняла цю посаду. Більшість виборців пов'язували великі надії з діяльністю нового уряду. Але згодом загострилися суперечності між оточенням президента і прем'єра, які згодом на­були форм відкритого протистояння. В 2008 р. розпочалася світова економічна криза, яка безпосередньо торкнулася України. На світо­вому ринку різко впав попит на метал, що призвело до згортання виробництва, зростання безробіття. Розпочалися негаразди в фінан­совій сфері. Скоротилася видача кредитів, і це позначилося на стані середнього та дрібного бізнесу. Поглиблення економічної кризи викликало у населення країни настрої розчарування та зневіри до заяв та заходів діючої влади. Взаємні звинувачення президента та прем'єра позначилися на міжнародному престижі України.

Контрольні питання і завдання

Дайте характеристику сучасної моделі державотворення в Україні.

Визначте головні риси багатопартійності в Україні.

Охарактеризуйте ідейно-теоретичні засади партій лівого та правого спрямування.

У чому полягає специфіка економічного реформування в Україні?

Які фактори спричинили економічну кризу 90-х pp. XX ст.?

Дайте характеристику етапів економічних реформ.

Визначте особливості приватизації в Україні.

Поясніть існування диспропорцій у розвитку промисловості України на сучасному етапі.

9. Охарактеризуйте стан і перспективи розвитку малого так се­реднього підприємництва.

Які системні зміни відбулися в аграрному секторі?

Визначте причини появи та шляхи подолання тіньової еконо­міки.

Охарактеризуйте основні засади зовнішньої політики України.

Як були розв'язані проблемні питання навколо статусу Кри­му, Севастополя та поділу Чорноморського флоту?

Дайте характеристику головним напрямам співробітництва між Україною і НАТО.

Які зміни відбулися в діяльності України в ООН після здо­буття незалежності?