• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

Розділ VI УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 

Продовження і війни з Річчю Посполитою. Об'єднана російсь­ко-українська армія була розділена на чотири частини і почала ак­тивні бойові дії навесні 1655 р. Гетьман Хмельницький, маючи 30 тис. козаків, виступив до міста Заславля на польсько-турецький кордон. Корпус боярина Бутурліна (у складі 30 тис. росіян і 5 тис. козаків) зайняв позицію біля фортеці Кодак для відбиття можливо­го нападу з боку кримських татар. Князь Хованський виступив до Білорусії з 30 тис. російського війська, щоб перервати зв'язок по­ляків із Смоленськом. Козацький корпус, що налічує 25 тис. чоло­вік, під командуванням наказного гетьмана Золотаренка мав за­вдання взяти Смоленськ і 27 травня взяв місто в облогу.

Під час облоги Смоленська сюди часто приїжджав російський цар, спостерігаючи за діями козаків. У ніч на 27 липня, під час його чергового прибуття до козацького табору, польський гарнізон, знаючи про місцезнаходження російського царя, здійснив двома за­гонами відчайдушну вилазку. Проте Золотаренко, передбачаючи таку можливість, завжди тримав напоготові приховані від поляків резерви, які й вирішили результат нічного бою. Оточивши поляків, що напали на його табір, Золотаренко незабаром примусив їх до капітуляції. У цьому бою в полон було взято 2,5 тис. польських воїнів і вбито більше 4 тис.

Побачивши безперечний успіх козаків, цар запропонував Золо-таренку тут же штурмом узяти місто, але наказний гетьман переко­нливо роз'яснив цареві, що такий штурм буде неминуче пов'язаний із величезними втратами, а місто можна взяти іншим способом, зберігаючи свої сили. Цар, переконавшись у доблесті та військово­му мистецтві Золотаренка, повністю довірився йому, не втручаю­чись більше у командування. Золотаренко, побачивши, що одна з міських стін не захищена земляним валом, наказав зробити під неї підкоп і закласти потужну міну. Відразу ж після вибуху міни, що зруйнувала частину стіни, приготовані до штурму війська увірва­лися до міста і напали на його гарнізон. Золотаренко, не бажаючи руйнувати давнє місто, звелів військовим музикантам грати на тру­бах, а козакам припинити бій, пропонуючи гарнізону здачу в по­лон. Поляки, усвідомивши безглуздя свого опору противникові,

який вже був у місті, прийняли цю пропозицію. Виходячи з будин­ків та укриттів, вони кидали зброю і ставали на коліна на знак своєї капітуляції. Таким чином, Смоленськ був узятий, і наступного дня в місто урочисто в'їхав російський цар Олексій Михайлович, ого­лосивши його приєднаним до своєї держави.

Завершивши облогу Смоленська, Золотаренко вирушив на місто Гомель. У листопаді 1655 р. йому удалося насилу увірватися до мі­ста, але міський замок із сильним гарнізоном продовжував опір. Цей замок, що знаходився на високому пагорбі в закруті річки Сож, вважався поляками неприступним. Декілька козацьких атак на ньо­го були відбиті гарнізоном, а артилерійський обстріл не давав ні­якого результату. Тільки після того, як козакам удалося підняти свої гармати на розташовану поряд із замком дзвіницю і звідти, об­стрілюючи внутрішні будови, підпалити замок, поляки були виму­шені його покинути. Намагаючись вирватися з міста, польський га­рнізон щільною колоною вийшов із воріт палаючого замку. Золотаренко, давши всім полякам вийти із замку, напав на них із трьох сторін і незабаром майже всіх знищив.

Навесні 1656 р. поляки, зібравши у Литві велику армію під ко­мандуванням князя Радзівілла, здійснили спробу відбити захопле­ні козаками міста. Золотаренко, дізнавшись про наближення знач­них сил ворога, з'єднався з російським корпусом князя Хован-ського. У березні 1656 р. об'єднаний російсько-український кор­пус зустрівся на річці Березіні з армією Радзівілла. Битва носила довгий і наполегливий характер. Але, після того, як козацькі пол­ки змогли прорвати центр польських військ, армія Радзівілла змі­шалася і почала відступати до мостів через Березіну. Розладнавши свої лави і не слухаючи більше наказів, польські солдати попря­мували до рятівних мостів, прагнучи щонайшвидше перебратися на протилежний берег річки. Скориставшись цим, козаки та росі­яни майже без опору сотнями знищували польських воїнів. Вели­ка їх кількість потонула в річці при переправі. Залишки армії Ра­дзівілла, вийшовши на другий берег Березіни, спалили за собою мости, щоб перешкодити переправі противника. Перемога росій­сько-українських військ була повною, весь польський обоз з арти­лерією став їх здобиччю.

Після цієї битви, знову розділившись на два корпуси, російські й українські війська рушили у глиб Білорусії та на Литву. Не зу­стрічаючи ніде серйозного опору, вони оволоділи більш ніж 200-ми містами, селищами і замками, у тому числі були взяті й такі великі міста, як Мінськ, Вітебськ, Орша, Полоцьк та інші.

Цар Олексій Михайлович, отримавши звістку про завоювання його військами всієї Білорусії та частини Литви, влаштував у Мос­

кві пишні святкування і в 1656 р. прийняв титул Государя і Само­держця Великої, Малої і Білої Русі, або царя Всеросійського.

Похід до Польщі. З'єднавшись із корпусом Бутурліна, Хмельни­цький здійснив похід на територію Польщі. Майже без опору були взяті міста Броди, Львів і Замостя. Від Замостя війська попрямува­ли до Любліну, багатого і добре укріпленого польського міста.

Використовуючи страшне послаблення Польщі, у війну з нею вступила Швеція. Шведський король Карл X направив до Хмель­ницького послів із проханням послати на допомогу шведам, що воюють у Польщі, козацькі сили. При цьому шведський король по­силався на договори, підписані Швецією з попередніми гетьманами України. Богдан направив до Польщі 10-тисячний корпус під ко­мандуванням полковника Адамовича, який і з'єднався зі шведами під Краковом. Користуючись підтримкою козаків, шведи незабаром оволоділи Краковом і Варшавою. Польща практично була розбита, проте, у цей час війну шведам оголосила Данія, і шведські війська були змушені покинути Польщу.

Соціально-політичні зміни в Україні. Тим часом на території України формувався новий суспільний устрій. Місце правлячого класу повільно, але впевнено займала козацька старшина, яка праг­нула зайняти позиції вигнаної польської шляхти. Це вело до загост­рення відносин між верхами козацтва і рядовими козаками і селя­нами. У країні сталося навіть декілька дрібних селянських повстань, які були швидко придушені.

Змінився й адміністративно-територіальний поділ України. На землях колишніх Київського, Брацлавського і Чернігівського воє­водств, які знаходилися під повним контролем козаків, було ство­рено 16 військових округів або полків — по назвах полків козаць­кого війська. Полковники, командири цих полків, у мирний час здійснювали в своєму окрузі всю повноту цивільної та судової вла­ди. Територія кожного полку, в свою чергу, ділилася на сотні, на чолі яких стояли сотники, підлеглі своїм полковникам.

У 1656 р. у Вільно відбулися російсько-польські переговори, на яких головним питанням було підписання миру між обома сторо­нами та початок війни зі Швецією. Проте українська делегація не була запрошена за стіл переговорів, що було негативно розцінено в Україні. Ці події вельми гостро переживав Богдан Хмельницький. Він написав листа царю, в якому запевняв царя не «вірити ляхам», що пропонували Олексію Михайловичу за певних умов польську корону. Пізніше виявилось, що поляки обманювали царя, а Богдан Хмельницький мав рацію. У 1657 р. український гетьман важко за­хворів, і не міг вже особисто керувати армією і зовнішньою політи­кою України. 16 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він

був похований зі всіма почестями в своєму родовому маєтку в Су-ботові. Через сім років, під час чергової війни, поляки зайняли Су-ботів і розорили могилу Богдана Хмельницького, розвіявши його прах за вітром.

Гетьман Юрій Хмельницький. За тиждень до смерті Богдана Хмельницького в Чигирині на його вимогу зібралися представники козацтва, щоб вирішити питання про нового гетьмана. Козаки, ма­буть на знак визнання заслуг Богдана перед Україною, вирішили вибрати гетьманом його 16-річного сина Юрія. Проте, враховуючи молодість і недосвідченість нового гетьмана, йому був призначе­ний «наставник» — генеральний писар Іван Виговський, людина «високої освіти і великих здібностей», як говорили про нього су­часники. Вища військова і політична влада в Україні фактично зо­середилася в руках Виговського, який незабаром почав плести складні інтриги проти свого юного гетьмана.

У своїй політиці Виговський спирався на вищу козацьку стар­шину і прагнув максимально ослабити залежність України від Мо-сковії, мріючи про самостійну українську державу, в якій він грав би першу роль. Проте єдиним способом добитися своєї мети Ви­говський рахував відродження тісного українсько-польського сою­зу, направленого проти Росії.

У квітні 1658 р. гетьман Юрій Хмельницький, якого його «на­ставник» Виговський схилив до колишнього союзу України з Польщею, виїхав у місто Заславль. Туди ж він наказав прибути де­кільком реєстровим полкам. У Заславлі польськими вельможами, присланими королем, йому було запропоновано підписати угоду з Польщею про повернення України під польські прапори. Поляки запевняли гетьмана, що ще його батько склав нові статті такого до­говору в місті Гадячі, але не встиг їх оголосити. Так звані «статті Гадячські» визнавали за Україною всі її колишні права і привілеї та оголошували їй вічний мир із Польщею, повертаючи Україну в єдину Річ Посполиту. У договорі вказувалося, що у «Великому князівстві Російському» у складі Київського, Чернігівського і Бра-цлавського воєводств, верховна влада належить українському геть­манові. Україні надавалося право ведення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики, чеканки власних монет, утримання постійної 40-тисячної армії. Унія на території України ліквідовувалася, а православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Крім то­го, щорічно, за наданням гетьмана, 100 українських козаків повинні були отримувати права шляхетства.

Гетьман, підписавши угоду з поляками, оголосив про те своїм козакам. Але, як тільки він це зробив, козаки виразили свій найак­тивніший протест, назвавши гетьмана зрадником і віровідступни­

ком. Реєстрові полки покинули гетьмана і повернулися до Чигири­на. Юрій з нечисленними прихильниками втік до Запорізької Січі й облаштувався там, оскільки запорожці були вельми незадоволені об'єднанням України з Росією.

Інтрига Виговського. Виговський, відправивши Юрія Хмельни­цького на переговори з поляками у Заславль, у той же час написав царю до Москви про зраду гетьмана, додавши, що він особисто за­лишається вірний Росії, за ним йдуть реєстрові козачі полки. Цар направив до Чигирина свого представника, боярина Хитрово, який розмовляв тільки з Виговським, після чого оголосив козакам царсь­ку волю. Російський цар призначав Виговського гетьманом Украї­ни. Так було покладено початок великій політичній інтризі, пов'язаній з ім'ям Івана Виговського.

Полтавський полковник Мартин Пушкар, що був радником Юрія Хмельницького і знав про достеменну роль Виговського в цій справі, направив царю вилике послання. Сам же виступив до Чиги­рина на чолі 20 тис. козаків,маючи за мету взяти там в облогу Ви­говського. Проте біля міста Лубни до нього з'явився боярин Хит­рово й оголосив про призначення Виговського гетьманом України. Боярин зажадав ім'ям государя, щоб Пушкар негайно повернувся до Цолтави.

Тим часом Виговський, продовжуючи свою політичну інтригу, повідомив російського царя про те, що поляки згодні визнати його своїм монархом і з'єднатися з Росією. Цар тут же направив до Ва­ршави своїх послів, які були прийняті поляками з усією урочистіс­тю. Бажаючи використовувати Росію в боротьбі проти Швеції, по­ляки продовжували грати свою роль і підтвердили послам своє бажання з'єднатися з Росією, але не раніше, ніж Польща буде зві­льнена від окупантів. Одночасно вони наполягали на бажанні поля­ків бачити Виговського гетьманом України.

Полковник Пушкар, маючи під своєю командою значну кіль­кість козаків, не переставав доносити цареві про таємні контакти Виговського з поляками і про їхні підступні плани. Він відправив до Москви гінця, осавула Бурлія, але люди Виговського перехопи­ли його під Сумами, і, забравши всі папери, повісили. Незабаром Виговський направив до Полтави 4 реєстрових полки, щоб розпра­витися з Пушкарем. Проте Пушкар, напавши вночі на послані про­ти нього полки, розбив їх, а їх командирів, взятих у полон, послав з конвоєм і своїм новим донесенням до Москви. Царя охопили сум­ніви, кому ж вірити, Виговському чи Пушкарю?

Цар відправив до Варшави свого гінця з наказом до своєї депу­тації там, щоб було рішуче запропоновано полякам підписати не­гайно всі документи і договори про їхнє бажання приєднатися до

Росії. Крім того, цар наказав своїм послам дізнатися все про стан польської армії. Незабаром посли відповіли, що поляки нічого під­писувати не бажають, а тягнуть час, а навколо Варшави зібрали ве­лику кількість військ, і хвалькуваті польські солдати запевняють, що скоро вони будуть у Смоленську. Цар відкликав своїх послів із Варшави й остаточно переконався у зраді Виговського.

Незабаром на Україну був посланий корпус князя Трубецького в 30 тис. солдатів із таємним наказом схопити Виговського. Вигов­ському ж було сказано, що цей корпус прямує до нього для бороть­би з Пушкарем. Але і Виговський опинився не таким простим. Він, заздалегідь домовившись із поляками, таємно прийняв їх військові частини, і розташував їх у місті Конотопі. Літом 1658 р. російський корпус з'явився в Україні. Проходячи повз Конотоп, Трубецькой дізнався від місцевих жителів про присутність у місті польських військ і негайно напав на них. Але Виговський, будучи насторожі, здогадався про дійсні наміри государя і вдарив у тил корпусу Тру­бецького. Опинившись між двох вогнів, корпус російських військ був розбитий і розсіяний. Під Конотопом царська армія зазнала од­ну із найстрашніших поразок у своїй історії. Виговський нарешті скинув маску і показав своє справжнє обличчя.

За угодою з поляками Виговський оголосив українському наро­дові про його з'єднання знову з Польщею. Це викликало широкий протест серед козацтва і народу. Багато козаків, залишаючи Вигов­ського, рушили до Полтави до Пушкаря. Виговський, разом із при­булим до нього польським військом, вирішив атакувати Пушкаря в Полтаві. Заздалегідь він найняв собі в союзники великий загін кримських татар. Татари, вступивши до України, стали табором на річці Ворсклі. Пушкар, не чекаючи нападу Виговського, сам рушив йому назустріч, і в битві на річці Полтавці вщент розбив польські війська, що йшли з Виговським. Виговський у паніці втік із поля бою, втративши свою гетьманську булаву. Проте і переможці тор­жествували недовго. Розсіявшись і ганяючись за польськими обо­зами, вони раптово зазнали нападу з боку татар і також були наго­лову розбиті. Пушкар був убитий у цьому бою. Татари, захопивши всю здобич, спалили і розграбували Полтаву, а також міста Зеньків, Сорочинці та інші. Реєстрові українські козаки, зібравшись у Пере­яславі, вибрали наказним гетьманом полковника Безпалого, і під його керівництвом розгромили в двох битвах Виговського з поля­ками і кримських татар. Переслідуючи Виговського, козаки зруй­нували ряд міст, що давали йому тимчасовий притулок, — Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші. Виговському вдалося схова­тися в Польщі, кинувши у Чигирині свою сім'ю напризволяще. Так завершилася політична афера Виговського в Україні.

Друге гетьманство Ю. Хмельницького. Цар відправив до Украї­ни корпус боярина Ромодановського з наказом обрати українського гетьмана на спільних козацьких зборах із новою присягою на вір­ність йому і Росії. Потім у Чигирині були відкриті вибори нового гетьмана України. Дізнавшись про це, Юрій Хмельницький, що пе­ребував у Запорізькій Січі, написав листа до присутніх у Чигирині козаків. Хмельницький глибоко розкаювався в своєму вчинку, го­ворив про обман його Виговським і поляками, і просив знов обрати його гетьманом. Пам'ять козаків про Богдана Хмельницького ще раз дозволила його синові бути обраним гетьманом України. На­прикінці 1659 р. Юрій Хмельницький прибув до Чигирина, де, при­сягнувши на вірність Росії, був знову проголошений гетьманом. Він почав своє правління з вигнання поляків, наведених до України Виговським. Корпус козачих військ за наказом гетьмана пройшов містами Ніжином, Києвом і Черніговом, очищаючи їх від польсь­ких гарнізонів і чиновників.

Поляки, не бажаючи втрачати Україну, направили сюди свою армію під командуванням коронного гетьмана Собієвського. Ю.Хмельницький із 40-тисячною армією рушив назустріч полякам, а присланий йому на допомогу російський корпус боярина Шере­метева в 35 тис. солдатів, пройшов уздовж кордонів із Кримом і Туреччиною, демонструючи свою готовність їх захищати. Потім об'єднана російсько-українська армія стала табором біля міста Ос­трога, де і зустрілася з польським військом. Вишикувавши для бит­ви російські війська, Юрій Хмельницький заховав у засідку значну частину своєї кінноти. Поляки, напавши на росіян, зав'язнули в би­тві з ними і, будучи раптово атаковані з тилу козацькою кіннотою, зазнали жорстокої поразки. На полі бою залишилося близько 30 тис. убитих польських воїнів.

Навесні 1662 р. Юрій Хмельницький, зібравши собі військо із за­порожців, частини вірних йому козаків і 2,5 тис. донських козаків, з'єднався з армією кримського хана і виступив на Україну. На річці Поцуп він об'єднав свої сили з армією польського короля і після цьо­го атакував війська Шереметьева. Боярин Шереметев, будучи абсо­лютно впевнений у своїх силах, допустив дві грубі помилки, давши Хмельницькому і татарам з'єднатися з поляками й у ході битви до­зволивши їм себе оточити. У результаті російські війська, зазнавши великих втрат, були вимушені відступити у місто Чуднів, де і були взяті в облогу ворогом. Шереметев сподівався на допомогу з боку ко­рпусу князя Барятінського, що стояв під Києвом, але корпус цей так і не з'явився. Протримавшись в облозі більше трьох тижнів і з'ївши всіх своїх коней, Шереметев з військом здався на милість переможця. Сам Шереметев потрапив у полон до татар, де провів 20 років.

Продовжуючи свою боротьбу, Юрій намагався взяти місто Чи­гирин, щоб зробити його своєю резиденцією, але не зміг цього до­битися через запеклий опір реєстрових козаків, що зберігали вір­ність Росії. Наказний гетьман Сомко, з'єднавшись із корпусом російських військ князя Ромодановського, що стояв біля Козельця, переправився через Дніпро і атакував Хмельницького біля міста Крилова. Юрій був розбитий і відрізаний від Запорізької Січі, пі­шов із залишками своїх військ до Канева, де з'єднався з поляками. Звідси він виступив до Переяслава, де напав на наказного гетьмана Сомка. Проте корпус Ромодановського, що встиг на поле бою, ви­рішив результат битви. Хмельницький, відступаючи до Канева, був розбитий. Юрій Хмельницький, якому вдалося врятуватися, дістав­ся до монастиря в місті Лубни, і там у 1663 р. постригся в ченці.

Політико-територіальний розподіл України. Після усунення Юрія Хмельницького від гетьманства, в Україні з'явилося відразу п'ять гетьманів, обраних окремими групами козаків. Серед них бу­ли прихильники російської, польської та турецької протекції. Двоє з них, Дорошенко і Тетеря, були полковниками, командуючими полками на Правобережжі. Третім був полковник Ніжинського полку Васюта. Четвертим, обраний під час смути Сомко. П'ятим — представник запорожців Іван Брюховецький. Останній мав у своє­му розпорядженні найбільші багатства і кількість козаків.

Оскільки Брюховецький був обраний за допомогою запорожців, які зазвичай не брали участі у виборі гетьмана, то це послужило приводом для багаточисельних скарг царю на Брюховецкого. Осо­бливо активно писали доноси і скарги ті, хто прагнув усунути бага­того претендента в гетьмани, — Васюта і Сомко. Цар призначив комісію для розслідування скарг на Брюховецького. Комісія, буду­чи чудово прийнята і щедро обдарована Брюховецьким, дійшла до висновку про те, що «Іван Мартинович є чесна людина, і годиться бути гетьманом», про що і доповіли цареві. Головні скаржники, Ва­сюта і Сомко, були передані до рук Брюховецького, який і відрубав їм голови у в'язниці. Потім Брюховецький почав заміну козацького командного складу на свій розсуд, призначаючи на вищі посади своїх прихильників із числа запорожців. Маєтки чинів, що потра­пили в опалу, Брюховецкий піддавав пограбуванню і розоренню, ще більше збільшуючи своє особисте багатство.

Побачивши свавілля, яке творив Брюховецкий, задніпровські полковники, гетьмани Тетеря і Дорошенко, зовсім відійшли від Ро­сії і погодилися на з'єднання з Польщею, фактично розриваючи Україну на дві частини.

У 1665 р. Іван Брюховецький, першим з українських гетьманів, здійснив візит до Москви, до російського царя. Брюховецький був

прийнятий при царському дворі з усією урочистістю і повагою. Цар надав йому звання «Великого воєводи» і думного боярина. Брюхо­вецького одружили з родичкою самого царя, а багатьох його пол­ковників — з боярськими дочками. У Москві Брюховецькому було наполегливо запропоновано ввести на українських землях російсь­кий адміністративний апарат, на що він дав свою згоду.

У 1667 р. Польща вирішила безпосередньо підпорядкувати собі Правобережну Україну, відмовившись від послуг Дорошен­ка. З цією метою сюди був направлений сильний польський кор­пус. Дорошенка, отримавши цю звістку, поспішив під місто За-славль, де і зустрів поляків. Після тривалої і наполегливої битви поляки були примушені до втечі. Престиж Дорошенка в Україні значно зріс.

У 1667 р. між Росією і Польщею було укладене Андрусівське перемир'я на 30 років. Ця угода підводила підсумок багатолітній боротьбі двох держав за Україну. Росія отримувала Смоленськ і всю Лівобережну Україну з містом Києвом, за Польщею залишала­ся Правобережна Україна. Запорізькі землі переходили під спіль­ний протекторат Росії та Польщі. Договір був підписаний без участі представників українського народу.

Міжусобна боротьба українських гетьманів. Розуміючи, що фактичний розподіл України не може бути популярним серед українців, цар довгий час тримав в таємниці договірні статті з по­ляками, не оголошуючи їх в Україні навіть гетьману Брюховецько­му. Обурений цим, Брюховецький писав до російського царя, але отримав від нього досить поверхову відповідь. Одночасно Брюхо­вецький одержав лист від Дорошенка, в якому останній докоряв йому за те, що замість однієї неволі — польської, він насадив в Україні іншу неволю — російську. У відчаї Брюховецький оголо­сив себе прихильником союзу з Кримом і турками, а також протек­ції султана над Україною. Козацтво і народ остаточно відвернулися від Брюховецького і послали до Дорошенка своїх представників, пропонуючи йому українське гетьманство. Дорошенко, прибувши в місто Опошню, був тут одноголосно обраний гетьманом всієї України. Козаки схопили Брюховецького і розстріляли його, а його дружину, яка була родичкою царя, відправили до Москви.

Запорізькі козаки, що завжди підтримували Брюховецького, ви­ступили проти обрання гетьманом Дорошенка й обрали свого геть­мана — Суховія. Крім того, вони уклали союз з кримськими тата­рами і готувалися до спільного з ними походу до України. Дорошенко, залишивши замість себе наказного гетьмана Демя'на Многогрішного, відправився на південь України з метою підготу­вати розташовані тут полки до оборони проти запорожців і татар.

Тим часом наказний гетьман Многогрішний повідомив князя Ромодановського, що командував царськими військами в Україні, про свої підозри відносно Дорошенка, довгий час пов'язаного з по­ляками. Многогрішний запевняв російського воєводу в своїй не­змінній відданості Росії та просив його допомогти відбити татарсь­кий похід до України. Князь Ромодановський направив на допомогу Многогрішному корпус російських військ під команду­ванням свого сина. Проте цей молодий воєвода, побажавши завою­вати собі славу переможця татар, сам рушив на них, не з'єднавшись із козаками. У районі міста Гайворона він був розбитий татарськи­ми військами і взятий у полон. Наказний гетьман Многогрішний, поспішивши з козаками на виручку, розбив татар і запорожців під містом Лохвиця і відбив усіх полонених. У 1669 р. цар повелів про­вести нові вибори українського гетьмана, які завершилися обран­ням Дем'яна Многогрішного, який заприсягнувся на вірність госу­дарю та Росії.

Дорошенко, дізнавшись про обрання новим гетьманом Много­грішного й утвердженні його в цьому званні царем, тут же звернув­ся до турецького султана, пропонуючи йому віддати Україну під протекторат Туреччини. Султан, із великим задоволенням прийня­вши таке прохання, направив Дорошенку відзнаки турецького воє­начальника і 6-тисячний загін своїх військ.

Одночасно патріарх Константинопольський, примушений сул­таном, видав грамоту, в якій відлучав від церкви всіх тих, що не підкорилися Дорошенку. Митрополит Київський Сильвестр, оголо­сивши цю грамоту недійсною і такою, що суперечить інтересам українського народу, відмовився від підпорядкування патріарху Константинопольському. З того часу українська православна церк­ва перейшла в підпорядкування патріарха Московського, що мало дуже важливе значення для зміцнення зв'язків України з Росією.

Запорізький гетьман Суховій, не визнаючи гетьманства Дороше­нка, почав з ним боротьбу на Правобережній Україні. Проте його ко­лишні союзники татари, підкоряючись волі турецького султана, пе­рейшли на сторону Дорошенка. Суховій, прибувши до Умані, склав із себе звання гетьмана і передав його полковнику Ханенку, маючи на це згоду запорожців. Дорошенко рушив на Умань, але не застав там Ханенка, що пішов за річку Буг. Повернувшись зимувати під Бі­лу Церкву, Дорошенко розташував тут своїх союзників татар по на­вколишніх селах. Але татари, забравши в полон своїх господарів, пішли до Криму. Скарги на це турецькому султану не дали результа­ту. Султан відповів, що «такий є хліб татарський та їхня платня».

Таким чином, на Правобережній Україні опинилися одразу два гетьмани: Дорошенко, що спирався на Туреччину, і Ханенко, який

прагнув отримати підтримку поляків. У 1670 р. Дорошенко контро­лював Житомирщину і Білоцерківщину, а Ханенко — Уманщину і Черкащину. Поляки, визнавши гетьманом Ханенка, ще більше за­гострили боротьбу між ними. Улітку 1670 р. Дорошенко зробив спробу захопити Умань, але зазнав поразки і був вимушений ряту­ватися втечею.

Отримавши допомогу від турок, Дорошенко в 1672 р. здійснив похід на Лівобережну Україну. Гетьман Лівобережної України Многогрішний, вийшовши йому назустріч, зміцнив свій табір над Дніпром в районі міст Чигирин і Дуброви. Битва, що відбулася тут між двома українськими гетьманами, носила наполегливий і запек­лий характер. Нарешті, війська Дорошенка були розбиті та побігли у степ. Воїни Многогрішного почали переслідування ворога. У цей час союзна Дорошенку турецька піхота, що ховалася до цих пір у засаді, напала на спорожнілий табір Многогрішного й оволоділа його гарматами. Многогрішний, повернувшись до свого табору, не зміг уже його взяти, будучи обстріляний турками з власних гармат. У цей момент із тилу на нього напала кавалерія Дорошенка, що зу­міла швидко зібратися після поразки. У результаті війська Много­грішного були розбиті, а він сам був важко поранений. У лютому 1672 р. гетьман Многогрішний помер від ран і був похований у мі­сті Батурині. На його місце гетьманом вибрали Івана Самойловича, приведеного до присяги Росії.

Дорошенко, не відчуваючи підтримки народу на користь турецької протекції, переконав султана здійснити похід на Правобережну Украї­ну з метою демонстрації турецької сили. У серпні 1672 р. величезна турецька армія на чолі з султаном з'явилася біля стін Кам'янця-Подільського і взяла місто в облогу. Не маючи ніякої можливості про­тистояти туркам, місто за два тижні капітулювало. Султан ознамену­вав свій урочистий в'їзд до переможеного міста тим, що наказав вине­сти з церков усі християнські ікони і вимостити ними вулиці Кам'янця-Подільського. Потім, відряджаючи Дорошенка з кримськи­ми татарами до Галичини, султан з армією здійснив глибокий рейд по частині Правобережної України, підвладної гетьману Ханенку.

На початку 1674 р. гетьман Самойлович із князем Ромодановсь-ким здійснили похід проти гетьмана Дорошенка. У січні вони без бою взяли місто Черкаси, а в лютому — Канів. При цьому канівсь­кий полковник Яків Лизогуб перейшов на бік Самойловича. Пере­конавшись в успіхах російсько-українських військ, і втративши всяку перспективу для подальшої боротьби, гетьман Ханенко не­сподівано здав своє гетьманство Самойловичу. Ханенку було ви­значене гідне утримання і призначене для проживання місто Київ. Тільки Дорошенко наполегливо продовжував боротьбу.

Не маючи можливості своїми силами встояти проти військ Са­мойловича, він звернувся за допомогою до турків. Дізнавшись, що йому на допомогу йде велика турецька армія на чолі з султаном, Дорошенко вирішив прокласти їй шлях, взявши для цього декілька невеликих містечок. Проте біля міста Лисянки він був атакований і розбитий російським корпусом. Дорошенко був взятий в облогу Самойловичем. Але наближення до міста турок змусило зняти об­логу і відступити за Дніпро.

Турки, вступивши до Чигирина, відчували себе тут повними го­сподарями. Всі церкви у місті були закриті й опечатані, а жителі сповна відчули на собі повне свавілля і насильство з боку турець­ких військ. Султан, виділивши під команду Дорошенка частину своєї армії, направив його на Умань. Дорошенко, взявши це місто, дозволив туркам майже повністю винищити його населення. За на­казом Дорошенка із захоплених в Умані чиновників здерли шкіру і, набивши її соломою, відправили у подарунок султанові до Чигири­на. Продовжуючи безчинствувати, Дорошенко розграбував ще ряд міст і, захопивши в них декілька тисяч хлопчиків, також відправив їх як подарунок султану, який наказав обернути бранців у мусуль­манство і відправити до Туреччини.

Козаки, побачивши зрадницьку поведінку Дорошенка по відно­шенню до українського народу, стали тисячами покидати його. Ча­стина козаків перебралася на Лівобережну Україну.

У 1675 р. Дорошенко, покинутий більшістю козаків, розташува­вся у Чигирині. Турки, йдучи з міста, залишили йому декілька де­сятків яничар. Важкі роздуми Дорошенка привели його до думки звернутися до заступництва російського царя. Заарештувавши своїх яничар, він відправив їх як дар царю до Москви, просячи російської протекції. Проте, враховуючи всі злочини Дорошенка, Москва від­мовилася мати з ним справу, а турки пообіцяли здерти з нього шкі­ру за відданих у полон яничар. Не бачивши ніякого виходу з поло­ження, що створилося, Дорошенко закрився в Чигирині і заявив, що оборонятиметься тут від будь-якого ворога до останньої можливос­ті. Тим часом до Чигирина підійшов гетьман Самойлович і взяв мі­сто в облогу. Дорошенко, розуміючи все безглуздя опору, передав Самойловичу гетьманські клейноди. Царський уряд призначив До­рошенка воєводою в місто В'ятку, а після служби колишньому ге­тьману дали в маєток село Ярополче під Москвою, де він помер і був похований у 1698 р.

Гетьман Самойловіч. У 1677 р. турецький султан знову напра­вив до Чигирина свою армію, наказавши і кримським татарам слі­дувати туди ж. Незабаром об'єднана турецько-татарська армія взя­ла місто в облогу. Гарнізон Чигирина, що складався з 7 тис. козаків,

сміливо відбивав атаки противника і часто турбував його своїми раптовими вилазками. Гетьман Самойлович вислав на допомогу чигиринцям загін козаків в 7 тис. чоловік і повідомив про це через лазутчика начальникові Чигиринского гарнізону полковнику Коро­ві. Козаки, підійшовши до міста вночі 15 серпня, раптово атакували турецькі позиції з тилу. Тут же зробив вилазку і міський гарнізон. Не знаючи дійсного числа тих, що напали, турки і татари в паніці тікали від міста. При цьому був убитий син кримського хана Ос-ман-Гірей. Турецький султан, у помсту за поразку своїх військ під Чигирином, наказав публічно стратити в Стамбулі декілька десят­ків українських і російських полонених.

У 1686 р. російський уряд здійснив військові дії проти Польщі з метою перетворити Андрусівське перемир'я в міцний мир і, убез­печивши себе таким чином від боку поляків, почати боротьбу з ту­рками і татарами. Виконуючи наказ царя, гетьман Самойлович з 40-тисячною армією перейшов річку Прип'ять і вступив на польську територію. Оволодівши без жодного опору містами Гомель, Чорно­биль і Лоєв, гетьман не заподіяв їм ніякої шкоди. Проте це було до­статньо для того, щоб Польща погодилася на підписання міцного миру з Росією. «Вічний мир» між Росією і Польщею, що узаконив розподіл України, завдав останнього удару по надіях гетьмана Са­мойловича на возз'єднання Правобережної та Лівобережної частин України.

Досягнувши своєї мети, Росія організувала похід проти кримсь­кого хана, сподіваючись остаточно покінчити з цією постійною за­грозою для південних рубежів держави. Похід був здійснений за наказом царівни Софії, яка правила тоді в Москві, й очолив його її фаворит князь Василь Голіцин. У 1687 р. російська армія, яка налі­чувала 120 тис. солдатів, і війська гетьмана Самойловича, що при­єдналися до неї, з 60 тис. козаків, виступили на Крим. На кордоні Запорізької Січі та Кримського ханства війська виявили попереду себе величезний простір випаленого татарами степу. Проте армія наполегливо рушила далі, але, чим більше вона заглиблювалася в мертвий степ, тим важче ставало її положення. Незабаром, втрати­вши значну кількість коней і худоби, війська були вимушені повер­нутися назад, так і не досягнувши Криму.

Князь Голіцин звалив всю провину за невдалий похід на геть­мана Самойловича, якого звинуватили у змові з татарами. Два ста­рші сини гетьмана, козацькі полковники, були заарештовані та страчені. Сам гетьман із молодшим сином Яковом були схоплені й відправлені на поселення до Сибіру, де незабаром і померли. Як стало згодом відомо, донос на Самойловича написав козацький ге­неральний осавул Іван Мазепа, що сам мріяв про гетьманство.

Іван Мазепа — один з найвидатніших і одночасно один із най­більш суперечливих політичних діячів України. Мазепа народився в 1639 р. в сім'ї правобережного дворянина. Здобув блискучу осві­ту, закінчивши Києво-Могилянську академію та ієзуїтську колегію у Варшаві. У молодості служив при дворі польського короля, бага­то подорожував по країнах Західної Європи.

У 1669 р. вступив на службу до правобережного гетьмана До­рошенка. Незабаром потрапив у полон до запорозьких козаків, які передали його лівобережному гетьману Самойловичу. Підкоривши Самойловіча своїми знаннями і бездоганним вихованням, Мазепа став його довіреною особою. З часом він налагодив широкі зв'язки серед впливових вельмож у Москві. Не дивно, що після гетьмана Самойловича новим українським гетьманом у 1687 р. став саме Іван Мазепа.

Мазепа залишався гетьманом України протягом 21 року. Він значно зміцнив соціальне й економічне положення козацької стар­шини, роздавши їй більше 1 тис. земельних наділів. Завдяки щед­ротам царів, Мазепа сам мав близько 20 тис. маєтків, ставши одним із найбільш багатих у світі. Здійснюючи широку меценатську дія­льність, гетьман побудував в Україні багато православних храмів, шкіл і друкарень. При ньому значно розширилася Києво-Могилянська академія, кількість студентів в якій досягла 2 тис. чо­ловік. Період гетьманства Мазепи ознаменувався різким культур­ним та економічним підйомом України.

Новий український гетьман почав своє правління з активних приготувань до походу на Крим. З цією метою він упродовж 1688 р. спорудив на кордоні з татарським степом нову фортецю, напов­нивши її великою кількістю всіляких запасів. У 1689 р. відбувся новий похід на татар. Російське військо під командуванням князя Голіцина в кількості 75 тис. чоловік з'єдналося біля стін нової фор­теці з козаками гетьмана Мазепи, яких налічувалося до 50 тисяч. Татари, що знову намагалися підпалити степ і отруїти воду, були своєчасно відбиті. Армія благополучно підійшла до Перекопу і приготувалася до його штурму. У цей час кримський хан почав пе­реговори про мир. У результаті, отримавши від татар велику суму грошей, Голіцин і Мазепа повернули свої війська назад.

Голіцин, який протегував гетьману Мазепі, направив його з до­несенням до царівни Софії в Москву. Гетьман був дуже прихильно прийнятий у Москві і прожив там два місяці. У цей час у Москві стався палацовий переворот. Царівна Софія і князь Голіцин були звинувачені в замаху на життя царевича Петра. Князя Голіцина по­збавили всіх звань і маєтків та заслали навіки до Сибіру, а царівна Софія примусово прийняла чернецтво. На російському престолі за­

панував Петро І Олексійович. Мазепа поспішив повернутися до України, де влаштувався в місті Батурині.

Незабаром Мазепа почав надавати найенергійнішу допомогу новому російському цареві в його багаточисельних починах і рефо­рмах. Завдяки своєму значному політичному досвіду, відмінним знанням і манерам, український гетьман зумів завоювати дружбу Петра І і стати його найближчим радником. Як говорили козацькі полковники, «цар швидше не повірить ангелові, ніж Мазепі». Вплив у державі й особистий статус Мазепи різко зросли.

У 1695 р. Петро І здійснив похід на турецьку фортецю Азов. Українські війська безпосередньої участі в ньому не брали, але ге­тьман Мазепа з корпусом князя Шереметева був посланий діяти проти турок у пониззі Дніпра та одночасно утримувати татарські орди в Криму. У ході цієї кампанії російсько-українські війська взяли 14 міст, що належали туркам, а фортеці Кизікермен і Кінбурн зрівняли із землею.

У 1696 р. Петро повторив свій похід на Азов, побудувавши про­тягом року свій флот із 700 невеликих суден. Цього разу в штурмі Азова разом із російськими військами брали участь і 15 тис. козаків під командою полковника Якова Лизогуба. Сам гетьман з основни­ми силами козаків гарантував безпеку з боку Криму. 18 липня Азов був узятий і в місті розташувався російський гарнізон. Петро І ви­соко оцінив внесок українського гетьмана в успіх війни з Туреччи­ною. Мазепа був нагороджений щойно запровадженою вищою на­городою Росії, орденом святого Андрія Первозванного за номером «два». У 1700 р. російський посол Українців підписав з Туреччи­ною мирний договір. За умовами цього договору Азов залишався за Росією.

Таким чином, в кінці XVII ст. внутрішньополітичне положення в українських землях стабілізувалося. Припинилися криваві усоби­ці. Однак для християнських країн зростає загроза з боку Османсь­кої Імперії. Росія та Річ Посполита, до складу яких входили україн­ські землі, об'єдналися в антитурецькій коаліції. Українські козаки зробили вагомий внесок в зупинку турецької експансії в Європі.

Контрольні питання і завдання

Які цілі переслідувала Московська держава в Україні?

У чому полягав внесок українського війська в боротьбу з та­тарами?

Чим прославився полковник Золотаренко?

За яких умов Росія в 1656 р. припинила війну з Річчю Поспо­литою?

Опишіть дії козацького корпусу полковника Богуна.

Які соціально-політичні зміни сталися в Україні після об'єднання з Москвою?

Назвіть головні події гетьманства Ю. Хмельницького.

У чому полягав сенс політичної інтриги Виговського?

Охарактеризуйте діяльність гетьмана І.Брюховецького.

Визначте основні напрями військово-політичної діяльності гетьмана П Дорошенка.

Як стався політико-територіальний розподіл України?

Які наслідки для України мала міжусобна боротьба українсь­ких гетьманів?

Опишіть діяльність гетьмана Самойловича.

За які заслуги І. Мазепа був відзначений вищою державною нагородою Росії?

Продовження і війни з Річчю Посполитою. Об'єднана російсь­ко-українська армія була розділена на чотири частини і почала ак­тивні бойові дії навесні 1655 р. Гетьман Хмельницький, маючи 30 тис. козаків, виступив до міста Заславля на польсько-турецький кордон. Корпус боярина Бутурліна (у складі 30 тис. росіян і 5 тис. козаків) зайняв позицію біля фортеці Кодак для відбиття можливо­го нападу з боку кримських татар. Князь Хованський виступив до Білорусії з 30 тис. російського війська, щоб перервати зв'язок по­ляків із Смоленськом. Козацький корпус, що налічує 25 тис. чоло­вік, під командуванням наказного гетьмана Золотаренка мав за­вдання взяти Смоленськ і 27 травня взяв місто в облогу.

Під час облоги Смоленська сюди часто приїжджав російський цар, спостерігаючи за діями козаків. У ніч на 27 липня, під час його чергового прибуття до козацького табору, польський гарнізон, знаючи про місцезнаходження російського царя, здійснив двома за­гонами відчайдушну вилазку. Проте Золотаренко, передбачаючи таку можливість, завжди тримав напоготові приховані від поляків резерви, які й вирішили результат нічного бою. Оточивши поляків, що напали на його табір, Золотаренко незабаром примусив їх до капітуляції. У цьому бою в полон було взято 2,5 тис. польських воїнів і вбито більше 4 тис.

Побачивши безперечний успіх козаків, цар запропонував Золо-таренку тут же штурмом узяти місто, але наказний гетьман переко­нливо роз'яснив цареві, що такий штурм буде неминуче пов'язаний із величезними втратами, а місто можна взяти іншим способом, зберігаючи свої сили. Цар, переконавшись у доблесті та військово­му мистецтві Золотаренка, повністю довірився йому, не втручаю­чись більше у командування. Золотаренко, побачивши, що одна з міських стін не захищена земляним валом, наказав зробити під неї підкоп і закласти потужну міну. Відразу ж після вибуху міни, що зруйнувала частину стіни, приготовані до штурму війська увірва­лися до міста і напали на його гарнізон. Золотаренко, не бажаючи руйнувати давнє місто, звелів військовим музикантам грати на тру­бах, а козакам припинити бій, пропонуючи гарнізону здачу в по­лон. Поляки, усвідомивши безглуздя свого опору противникові,

який вже був у місті, прийняли цю пропозицію. Виходячи з будин­ків та укриттів, вони кидали зброю і ставали на коліна на знак своєї капітуляції. Таким чином, Смоленськ був узятий, і наступного дня в місто урочисто в'їхав російський цар Олексій Михайлович, ого­лосивши його приєднаним до своєї держави.

Завершивши облогу Смоленська, Золотаренко вирушив на місто Гомель. У листопаді 1655 р. йому удалося насилу увірватися до мі­ста, але міський замок із сильним гарнізоном продовжував опір. Цей замок, що знаходився на високому пагорбі в закруті річки Сож, вважався поляками неприступним. Декілька козацьких атак на ньо­го були відбиті гарнізоном, а артилерійський обстріл не давав ні­якого результату. Тільки після того, як козакам удалося підняти свої гармати на розташовану поряд із замком дзвіницю і звідти, об­стрілюючи внутрішні будови, підпалити замок, поляки були виму­шені його покинути. Намагаючись вирватися з міста, польський га­рнізон щільною колоною вийшов із воріт палаючого замку. Золотаренко, давши всім полякам вийти із замку, напав на них із трьох сторін і незабаром майже всіх знищив.

Навесні 1656 р. поляки, зібравши у Литві велику армію під ко­мандуванням князя Радзівілла, здійснили спробу відбити захопле­ні козаками міста. Золотаренко, дізнавшись про наближення знач­них сил ворога, з'єднався з російським корпусом князя Хован-ського. У березні 1656 р. об'єднаний російсько-український кор­пус зустрівся на річці Березіні з армією Радзівілла. Битва носила довгий і наполегливий характер. Але, після того, як козацькі пол­ки змогли прорвати центр польських військ, армія Радзівілла змі­шалася і почала відступати до мостів через Березіну. Розладнавши свої лави і не слухаючи більше наказів, польські солдати попря­мували до рятівних мостів, прагнучи щонайшвидше перебратися на протилежний берег річки. Скориставшись цим, козаки та росі­яни майже без опору сотнями знищували польських воїнів. Вели­ка їх кількість потонула в річці при переправі. Залишки армії Ра­дзівілла, вийшовши на другий берег Березіни, спалили за собою мости, щоб перешкодити переправі противника. Перемога росій­сько-українських військ була повною, весь польський обоз з арти­лерією став їх здобиччю.

Після цієї битви, знову розділившись на два корпуси, російські й українські війська рушили у глиб Білорусії та на Литву. Не зу­стрічаючи ніде серйозного опору, вони оволоділи більш ніж 200-ми містами, селищами і замками, у тому числі були взяті й такі великі міста, як Мінськ, Вітебськ, Орша, Полоцьк та інші.

Цар Олексій Михайлович, отримавши звістку про завоювання його військами всієї Білорусії та частини Литви, влаштував у Мос­

кві пишні святкування і в 1656 р. прийняв титул Государя і Само­держця Великої, Малої і Білої Русі, або царя Всеросійського.

Похід до Польщі. З'єднавшись із корпусом Бутурліна, Хмельни­цький здійснив похід на територію Польщі. Майже без опору були взяті міста Броди, Львів і Замостя. Від Замостя війська попрямува­ли до Любліну, багатого і добре укріпленого польського міста.

Використовуючи страшне послаблення Польщі, у війну з нею вступила Швеція. Шведський король Карл X направив до Хмель­ницького послів із проханням послати на допомогу шведам, що воюють у Польщі, козацькі сили. При цьому шведський король по­силався на договори, підписані Швецією з попередніми гетьманами України. Богдан направив до Польщі 10-тисячний корпус під ко­мандуванням полковника Адамовича, який і з'єднався зі шведами під Краковом. Користуючись підтримкою козаків, шведи незабаром оволоділи Краковом і Варшавою. Польща практично була розбита, проте, у цей час війну шведам оголосила Данія, і шведські війська були змушені покинути Польщу.

Соціально-політичні зміни в Україні. Тим часом на території України формувався новий суспільний устрій. Місце правлячого класу повільно, але впевнено займала козацька старшина, яка праг­нула зайняти позиції вигнаної польської шляхти. Це вело до загост­рення відносин між верхами козацтва і рядовими козаками і селя­нами. У країні сталося навіть декілька дрібних селянських повстань, які були швидко придушені.

Змінився й адміністративно-територіальний поділ України. На землях колишніх Київського, Брацлавського і Чернігівського воє­водств, які знаходилися під повним контролем козаків, було ство­рено 16 військових округів або полків — по назвах полків козаць­кого війська. Полковники, командири цих полків, у мирний час здійснювали в своєму окрузі всю повноту цивільної та судової вла­ди. Територія кожного полку, в свою чергу, ділилася на сотні, на чолі яких стояли сотники, підлеглі своїм полковникам.

У 1656 р. у Вільно відбулися російсько-польські переговори, на яких головним питанням було підписання миру між обома сторо­нами та початок війни зі Швецією. Проте українська делегація не була запрошена за стіл переговорів, що було негативно розцінено в Україні. Ці події вельми гостро переживав Богдан Хмельницький. Він написав листа царю, в якому запевняв царя не «вірити ляхам», що пропонували Олексію Михайловичу за певних умов польську корону. Пізніше виявилось, що поляки обманювали царя, а Богдан Хмельницький мав рацію. У 1657 р. український гетьман важко за­хворів, і не міг вже особисто керувати армією і зовнішньою політи­кою України. 16 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він

був похований зі всіма почестями в своєму родовому маєтку в Су-ботові. Через сім років, під час чергової війни, поляки зайняли Су-ботів і розорили могилу Богдана Хмельницького, розвіявши його прах за вітром.

Гетьман Юрій Хмельницький. За тиждень до смерті Богдана Хмельницького в Чигирині на його вимогу зібралися представники козацтва, щоб вирішити питання про нового гетьмана. Козаки, ма­буть на знак визнання заслуг Богдана перед Україною, вирішили вибрати гетьманом його 16-річного сина Юрія. Проте, враховуючи молодість і недосвідченість нового гетьмана, йому був призначе­ний «наставник» — генеральний писар Іван Виговський, людина «високої освіти і великих здібностей», як говорили про нього су­часники. Вища військова і політична влада в Україні фактично зо­середилася в руках Виговського, який незабаром почав плести складні інтриги проти свого юного гетьмана.

У своїй політиці Виговський спирався на вищу козацьку стар­шину і прагнув максимально ослабити залежність України від Мо-сковії, мріючи про самостійну українську державу, в якій він грав би першу роль. Проте єдиним способом добитися своєї мети Ви­говський рахував відродження тісного українсько-польського сою­зу, направленого проти Росії.

У квітні 1658 р. гетьман Юрій Хмельницький, якого його «на­ставник» Виговський схилив до колишнього союзу України з Польщею, виїхав у місто Заславль. Туди ж він наказав прибути де­кільком реєстровим полкам. У Заславлі польськими вельможами, присланими королем, йому було запропоновано підписати угоду з Польщею про повернення України під польські прапори. Поляки запевняли гетьмана, що ще його батько склав нові статті такого до­говору в місті Гадячі, але не встиг їх оголосити. Так звані «статті Гадячські» визнавали за Україною всі її колишні права і привілеї та оголошували їй вічний мир із Польщею, повертаючи Україну в єдину Річ Посполиту. У договорі вказувалося, що у «Великому князівстві Російському» у складі Київського, Чернігівського і Бра-цлавського воєводств, верховна влада належить українському геть­манові. Україні надавалося право ведення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики, чеканки власних монет, утримання постійної 40-тисячної армії. Унія на території України ліквідовувалася, а православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Крім то­го, щорічно, за наданням гетьмана, 100 українських козаків повинні були отримувати права шляхетства.

Гетьман, підписавши угоду з поляками, оголосив про те своїм козакам. Але, як тільки він це зробив, козаки виразили свій найак­тивніший протест, назвавши гетьмана зрадником і віровідступни­

ком. Реєстрові полки покинули гетьмана і повернулися до Чигири­на. Юрій з нечисленними прихильниками втік до Запорізької Січі й облаштувався там, оскільки запорожці були вельми незадоволені об'єднанням України з Росією.

Інтрига Виговського. Виговський, відправивши Юрія Хмельни­цького на переговори з поляками у Заславль, у той же час написав царю до Москви про зраду гетьмана, додавши, що він особисто за­лишається вірний Росії, за ним йдуть реєстрові козачі полки. Цар направив до Чигирина свого представника, боярина Хитрово, який розмовляв тільки з Виговським, після чого оголосив козакам царсь­ку волю. Російський цар призначав Виговського гетьманом Украї­ни. Так було покладено початок великій політичній інтризі, пов'язаній з ім'ям Івана Виговського.

Полтавський полковник Мартин Пушкар, що був радником Юрія Хмельницького і знав про достеменну роль Виговського в цій справі, направив царю вилике послання. Сам же виступив до Чиги­рина на чолі 20 тис. козаків,маючи за мету взяти там в облогу Ви­говського. Проте біля міста Лубни до нього з'явився боярин Хит­рово й оголосив про призначення Виговського гетьманом України. Боярин зажадав ім'ям государя, щоб Пушкар негайно повернувся до Цолтави.

Тим часом Виговський, продовжуючи свою політичну інтригу, повідомив російського царя про те, що поляки згодні визнати його своїм монархом і з'єднатися з Росією. Цар тут же направив до Ва­ршави своїх послів, які були прийняті поляками з усією урочистіс­тю. Бажаючи використовувати Росію в боротьбі проти Швеції, по­ляки продовжували грати свою роль і підтвердили послам своє бажання з'єднатися з Росією, але не раніше, ніж Польща буде зві­льнена від окупантів. Одночасно вони наполягали на бажанні поля­ків бачити Виговського гетьманом України.

Полковник Пушкар, маючи під своєю командою значну кіль­кість козаків, не переставав доносити цареві про таємні контакти Виговського з поляками і про їхні підступні плани. Він відправив до Москви гінця, осавула Бурлія, але люди Виговського перехопи­ли його під Сумами, і, забравши всі папери, повісили. Незабаром Виговський направив до Полтави 4 реєстрових полки, щоб розпра­витися з Пушкарем. Проте Пушкар, напавши вночі на послані про­ти нього полки, розбив їх, а їх командирів, взятих у полон, послав з конвоєм і своїм новим донесенням до Москви. Царя охопили сум­ніви, кому ж вірити, Виговському чи Пушкарю?

Цар відправив до Варшави свого гінця з наказом до своєї депу­тації там, щоб було рішуче запропоновано полякам підписати не­гайно всі документи і договори про їхнє бажання приєднатися до

Росії. Крім того, цар наказав своїм послам дізнатися все про стан польської армії. Незабаром посли відповіли, що поляки нічого під­писувати не бажають, а тягнуть час, а навколо Варшави зібрали ве­лику кількість військ, і хвалькуваті польські солдати запевняють, що скоро вони будуть у Смоленську. Цар відкликав своїх послів із Варшави й остаточно переконався у зраді Виговського.

Незабаром на Україну був посланий корпус князя Трубецького в 30 тис. солдатів із таємним наказом схопити Виговського. Вигов­ському ж було сказано, що цей корпус прямує до нього для бороть­би з Пушкарем. Але і Виговський опинився не таким простим. Він, заздалегідь домовившись із поляками, таємно прийняв їх військові частини, і розташував їх у місті Конотопі. Літом 1658 р. російський корпус з'явився в Україні. Проходячи повз Конотоп, Трубецькой дізнався від місцевих жителів про присутність у місті польських військ і негайно напав на них. Але Виговський, будучи насторожі, здогадався про дійсні наміри государя і вдарив у тил корпусу Тру­бецького. Опинившись між двох вогнів, корпус російських військ був розбитий і розсіяний. Під Конотопом царська армія зазнала од­ну із найстрашніших поразок у своїй історії. Виговський нарешті скинув маску і показав своє справжнє обличчя.

За угодою з поляками Виговський оголосив українському наро­дові про його з'єднання знову з Польщею. Це викликало широкий протест серед козацтва і народу. Багато козаків, залишаючи Вигов­ського, рушили до Полтави до Пушкаря. Виговський, разом із при­булим до нього польським військом, вирішив атакувати Пушкаря в Полтаві. Заздалегідь він найняв собі в союзники великий загін кримських татар. Татари, вступивши до України, стали табором на річці Ворсклі. Пушкар, не чекаючи нападу Виговського, сам рушив йому назустріч, і в битві на річці Полтавці вщент розбив польські війська, що йшли з Виговським. Виговський у паніці втік із поля бою, втративши свою гетьманську булаву. Проте і переможці тор­жествували недовго. Розсіявшись і ганяючись за польськими обо­зами, вони раптово зазнали нападу з боку татар і також були наго­лову розбиті. Пушкар був убитий у цьому бою. Татари, захопивши всю здобич, спалили і розграбували Полтаву, а також міста Зеньків, Сорочинці та інші. Реєстрові українські козаки, зібравшись у Пере­яславі, вибрали наказним гетьманом полковника Безпалого, і під його керівництвом розгромили в двох битвах Виговського з поля­ками і кримських татар. Переслідуючи Виговського, козаки зруй­нували ряд міст, що давали йому тимчасовий притулок, — Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші. Виговському вдалося схова­тися в Польщі, кинувши у Чигирині свою сім'ю напризволяще. Так завершилася політична афера Виговського в Україні.

Друге гетьманство Ю. Хмельницького. Цар відправив до Украї­ни корпус боярина Ромодановського з наказом обрати українського гетьмана на спільних козацьких зборах із новою присягою на вір­ність йому і Росії. Потім у Чигирині були відкриті вибори нового гетьмана України. Дізнавшись про це, Юрій Хмельницький, що пе­ребував у Запорізькій Січі, написав листа до присутніх у Чигирині козаків. Хмельницький глибоко розкаювався в своєму вчинку, го­ворив про обман його Виговським і поляками, і просив знов обрати його гетьманом. Пам'ять козаків про Богдана Хмельницького ще раз дозволила його синові бути обраним гетьманом України. На­прикінці 1659 р. Юрій Хмельницький прибув до Чигирина, де, при­сягнувши на вірність Росії, був знову проголошений гетьманом. Він почав своє правління з вигнання поляків, наведених до України Виговським. Корпус козачих військ за наказом гетьмана пройшов містами Ніжином, Києвом і Черніговом, очищаючи їх від польсь­ких гарнізонів і чиновників.

Поляки, не бажаючи втрачати Україну, направили сюди свою армію під командуванням коронного гетьмана Собієвського. Ю.Хмельницький із 40-тисячною армією рушив назустріч полякам, а присланий йому на допомогу російський корпус боярина Шере­метева в 35 тис. солдатів, пройшов уздовж кордонів із Кримом і Туреччиною, демонструючи свою готовність їх захищати. Потім об'єднана російсько-українська армія стала табором біля міста Ос­трога, де і зустрілася з польським військом. Вишикувавши для бит­ви російські війська, Юрій Хмельницький заховав у засідку значну частину своєї кінноти. Поляки, напавши на росіян, зав'язнули в би­тві з ними і, будучи раптово атаковані з тилу козацькою кіннотою, зазнали жорстокої поразки. На полі бою залишилося близько 30 тис. убитих польських воїнів.

Навесні 1662 р. Юрій Хмельницький, зібравши собі військо із за­порожців, частини вірних йому козаків і 2,5 тис. донських козаків, з'єднався з армією кримського хана і виступив на Україну. На річці Поцуп він об'єднав свої сили з армією польського короля і після цьо­го атакував війська Шереметьева. Боярин Шереметев, будучи абсо­лютно впевнений у своїх силах, допустив дві грубі помилки, давши Хмельницькому і татарам з'єднатися з поляками й у ході битви до­зволивши їм себе оточити. У результаті російські війська, зазнавши великих втрат, були вимушені відступити у місто Чуднів, де і були взяті в облогу ворогом. Шереметев сподівався на допомогу з боку ко­рпусу князя Барятінського, що стояв під Києвом, але корпус цей так і не з'явився. Протримавшись в облозі більше трьох тижнів і з'ївши всіх своїх коней, Шереметев з військом здався на милість переможця. Сам Шереметев потрапив у полон до татар, де провів 20 років.

Продовжуючи свою боротьбу, Юрій намагався взяти місто Чи­гирин, щоб зробити його своєю резиденцією, але не зміг цього до­битися через запеклий опір реєстрових козаків, що зберігали вір­ність Росії. Наказний гетьман Сомко, з'єднавшись із корпусом російських військ князя Ромодановського, що стояв біля Козельця, переправився через Дніпро і атакував Хмельницького біля міста Крилова. Юрій був розбитий і відрізаний від Запорізької Січі, пі­шов із залишками своїх військ до Канева, де з'єднався з поляками. Звідси він виступив до Переяслава, де напав на наказного гетьмана Сомка. Проте корпус Ромодановського, що встиг на поле бою, ви­рішив результат битви. Хмельницький, відступаючи до Канева, був розбитий. Юрій Хмельницький, якому вдалося врятуватися, дістав­ся до монастиря в місті Лубни, і там у 1663 р. постригся в ченці.

Політико-територіальний розподіл України. Після усунення Юрія Хмельницького від гетьманства, в Україні з'явилося відразу п'ять гетьманів, обраних окремими групами козаків. Серед них бу­ли прихильники російської, польської та турецької протекції. Двоє з них, Дорошенко і Тетеря, були полковниками, командуючими полками на Правобережжі. Третім був полковник Ніжинського полку Васюта. Четвертим, обраний під час смути Сомко. П'ятим — представник запорожців Іван Брюховецький. Останній мав у своє­му розпорядженні найбільші багатства і кількість козаків.

Оскільки Брюховецький був обраний за допомогою запорожців, які зазвичай не брали участі у виборі гетьмана, то це послужило приводом для багаточисельних скарг царю на Брюховецкого. Осо­бливо активно писали доноси і скарги ті, хто прагнув усунути бага­того претендента в гетьмани, — Васюта і Сомко. Цар призначив комісію для розслідування скарг на Брюховецького. Комісія, буду­чи чудово прийнята і щедро обдарована Брюховецьким, дійшла до висновку про те, що «Іван Мартинович є чесна людина, і годиться бути гетьманом», про що і доповіли цареві. Головні скаржники, Ва­сюта і Сомко, були передані до рук Брюховецького, який і відрубав їм голови у в'язниці. Потім Брюховецький почав заміну козацького командного складу на свій розсуд, призначаючи на вищі посади своїх прихильників із числа запорожців. Маєтки чинів, що потра­пили в опалу, Брюховецкий піддавав пограбуванню і розоренню, ще більше збільшуючи своє особисте багатство.

Побачивши свавілля, яке творив Брюховецкий, задніпровські полковники, гетьмани Тетеря і Дорошенко, зовсім відійшли від Ро­сії і погодилися на з'єднання з Польщею, фактично розриваючи Україну на дві частини.

У 1665 р. Іван Брюховецький, першим з українських гетьманів, здійснив візит до Москви, до російського царя. Брюховецький був

прийнятий при царському дворі з усією урочистістю і повагою. Цар надав йому звання «Великого воєводи» і думного боярина. Брюхо­вецького одружили з родичкою самого царя, а багатьох його пол­ковників — з боярськими дочками. У Москві Брюховецькому було наполегливо запропоновано ввести на українських землях російсь­кий адміністративний апарат, на що він дав свою згоду.

У 1667 р. Польща вирішила безпосередньо підпорядкувати собі Правобережну Україну, відмовившись від послуг Дорошен­ка. З цією метою сюди був направлений сильний польський кор­пус. Дорошенка, отримавши цю звістку, поспішив під місто За-славль, де і зустрів поляків. Після тривалої і наполегливої битви поляки були примушені до втечі. Престиж Дорошенка в Україні значно зріс.

У 1667 р. між Росією і Польщею було укладене Андрусівське перемир'я на 30 років. Ця угода підводила підсумок багатолітній боротьбі двох держав за Україну. Росія отримувала Смоленськ і всю Лівобережну Україну з містом Києвом, за Польщею залишала­ся Правобережна Україна. Запорізькі землі переходили під спіль­ний протекторат Росії та Польщі. Договір був підписаний без участі представників українського народу.

Міжусобна боротьба українських гетьманів. Розуміючи, що фактичний розподіл України не може бути популярним серед українців, цар довгий час тримав в таємниці договірні статті з по­ляками, не оголошуючи їх в Україні навіть гетьману Брюховецько­му. Обурений цим, Брюховецький писав до російського царя, але отримав від нього досить поверхову відповідь. Одночасно Брюхо­вецький одержав лист від Дорошенка, в якому останній докоряв йому за те, що замість однієї неволі — польської, він насадив в Україні іншу неволю — російську. У відчаї Брюховецький оголо­сив себе прихильником союзу з Кримом і турками, а також протек­ції султана над Україною. Козацтво і народ остаточно відвернулися від Брюховецького і послали до Дорошенка своїх представників, пропонуючи йому українське гетьманство. Дорошенко, прибувши в місто Опошню, був тут одноголосно обраний гетьманом всієї України. Козаки схопили Брюховецького і розстріляли його, а його дружину, яка була родичкою царя, відправили до Москви.

Запорізькі козаки, що завжди підтримували Брюховецького, ви­ступили проти обрання гетьманом Дорошенка й обрали свого геть­мана — Суховія. Крім того, вони уклали союз з кримськими тата­рами і готувалися до спільного з ними походу до України. Дорошенко, залишивши замість себе наказного гетьмана Демя'на Многогрішного, відправився на південь України з метою підготу­вати розташовані тут полки до оборони проти запорожців і татар.

Тим часом наказний гетьман Многогрішний повідомив князя Ромодановського, що командував царськими військами в Україні, про свої підозри відносно Дорошенка, довгий час пов'язаного з по­ляками. Многогрішний запевняв російського воєводу в своїй не­змінній відданості Росії та просив його допомогти відбити татарсь­кий похід до України. Князь Ромодановський направив на допомогу Многогрішному корпус російських військ під команду­ванням свого сина. Проте цей молодий воєвода, побажавши завою­вати собі славу переможця татар, сам рушив на них, не з'єднавшись із козаками. У районі міста Гайворона він був розбитий татарськи­ми військами і взятий у полон. Наказний гетьман Многогрішний, поспішивши з козаками на виручку, розбив татар і запорожців під містом Лохвиця і відбив усіх полонених. У 1669 р. цар повелів про­вести нові вибори українського гетьмана, які завершилися обран­ням Дем'яна Многогрішного, який заприсягнувся на вірність госу­дарю та Росії.

Дорошенко, дізнавшись про обрання новим гетьманом Много­грішного й утвердженні його в цьому званні царем, тут же звернув­ся до турецького султана, пропонуючи йому віддати Україну під протекторат Туреччини. Султан, із великим задоволенням прийня­вши таке прохання, направив Дорошенку відзнаки турецького воє­начальника і 6-тисячний загін своїх військ.

Одночасно патріарх Константинопольський, примушений сул­таном, видав грамоту, в якій відлучав від церкви всіх тих, що не підкорилися Дорошенку. Митрополит Київський Сильвестр, оголо­сивши цю грамоту недійсною і такою, що суперечить інтересам українського народу, відмовився від підпорядкування патріарху Константинопольському. З того часу українська православна церк­ва перейшла в підпорядкування патріарха Московського, що мало дуже важливе значення для зміцнення зв'язків України з Росією.

Запорізький гетьман Суховій, не визнаючи гетьманства Дороше­нка, почав з ним боротьбу на Правобережній Україні. Проте його ко­лишні союзники татари, підкоряючись волі турецького султана, пе­рейшли на сторону Дорошенка. Суховій, прибувши до Умані, склав із себе звання гетьмана і передав його полковнику Ханенку, маючи на це згоду запорожців. Дорошенко рушив на Умань, але не застав там Ханенка, що пішов за річку Буг. Повернувшись зимувати під Бі­лу Церкву, Дорошенко розташував тут своїх союзників татар по на­вколишніх селах. Але татари, забравши в полон своїх господарів, пішли до Криму. Скарги на це турецькому султану не дали результа­ту. Султан відповів, що «такий є хліб татарський та їхня платня».

Таким чином, на Правобережній Україні опинилися одразу два гетьмани: Дорошенко, що спирався на Туреччину, і Ханенко, який

прагнув отримати підтримку поляків. У 1670 р. Дорошенко контро­лював Житомирщину і Білоцерківщину, а Ханенко — Уманщину і Черкащину. Поляки, визнавши гетьманом Ханенка, ще більше за­гострили боротьбу між ними. Улітку 1670 р. Дорошенко зробив спробу захопити Умань, але зазнав поразки і був вимушений ряту­ватися втечею.

Отримавши допомогу від турок, Дорошенко в 1672 р. здійснив похід на Лівобережну Україну. Гетьман Лівобережної України Многогрішний, вийшовши йому назустріч, зміцнив свій табір над Дніпром в районі міст Чигирин і Дуброви. Битва, що відбулася тут між двома українськими гетьманами, носила наполегливий і запек­лий характер. Нарешті, війська Дорошенка були розбиті та побігли у степ. Воїни Многогрішного почали переслідування ворога. У цей час союзна Дорошенку турецька піхота, що ховалася до цих пір у засаді, напала на спорожнілий табір Многогрішного й оволоділа його гарматами. Многогрішний, повернувшись до свого табору, не зміг уже його взяти, будучи обстріляний турками з власних гармат. У цей момент із тилу на нього напала кавалерія Дорошенка, що зу­міла швидко зібратися після поразки. У результаті війська Много­грішного були розбиті, а він сам був важко поранений. У лютому 1672 р. гетьман Многогрішний помер від ран і був похований у мі­сті Батурині. На його місце гетьманом вибрали Івана Самойловича, приведеного до присяги Росії.

Дорошенко, не відчуваючи підтримки народу на користь турецької протекції, переконав султана здійснити похід на Правобережну Украї­ну з метою демонстрації турецької сили. У серпні 1672 р. величезна турецька армія на чолі з султаном з'явилася біля стін Кам'янця-Подільського і взяла місто в облогу. Не маючи ніякої можливості про­тистояти туркам, місто за два тижні капітулювало. Султан ознамену­вав свій урочистий в'їзд до переможеного міста тим, що наказав вине­сти з церков усі християнські ікони і вимостити ними вулиці Кам'янця-Подільського. Потім, відряджаючи Дорошенка з кримськи­ми татарами до Галичини, султан з армією здійснив глибокий рейд по частині Правобережної України, підвладної гетьману Ханенку.

На початку 1674 р. гетьман Самойлович із князем Ромодановсь-ким здійснили похід проти гетьмана Дорошенка. У січні вони без бою взяли місто Черкаси, а в лютому — Канів. При цьому канівсь­кий полковник Яків Лизогуб перейшов на бік Самойловича. Пере­конавшись в успіхах російсько-українських військ, і втративши всяку перспективу для подальшої боротьби, гетьман Ханенко не­сподівано здав своє гетьманство Самойловичу. Ханенку було ви­значене гідне утримання і призначене для проживання місто Київ. Тільки Дорошенко наполегливо продовжував боротьбу.

Не маючи можливості своїми силами встояти проти військ Са­мойловича, він звернувся за допомогою до турків. Дізнавшись, що йому на допомогу йде велика турецька армія на чолі з султаном, Дорошенко вирішив прокласти їй шлях, взявши для цього декілька невеликих містечок. Проте біля міста Лисянки він був атакований і розбитий російським корпусом. Дорошенко був взятий в облогу Самойловичем. Але наближення до міста турок змусило зняти об­логу і відступити за Дніпро.

Турки, вступивши до Чигирина, відчували себе тут повними го­сподарями. Всі церкви у місті були закриті й опечатані, а жителі сповна відчули на собі повне свавілля і насильство з боку турець­ких військ. Султан, виділивши під команду Дорошенка частину своєї армії, направив його на Умань. Дорошенко, взявши це місто, дозволив туркам майже повністю винищити його населення. За на­казом Дорошенка із захоплених в Умані чиновників здерли шкіру і, набивши її соломою, відправили у подарунок султанові до Чигири­на. Продовжуючи безчинствувати, Дорошенко розграбував ще ряд міст і, захопивши в них декілька тисяч хлопчиків, також відправив їх як подарунок султану, який наказав обернути бранців у мусуль­манство і відправити до Туреччини.

Козаки, побачивши зрадницьку поведінку Дорошенка по відно­шенню до українського народу, стали тисячами покидати його. Ча­стина козаків перебралася на Лівобережну Україну.

У 1675 р. Дорошенко, покинутий більшістю козаків, розташува­вся у Чигирині. Турки, йдучи з міста, залишили йому декілька де­сятків яничар. Важкі роздуми Дорошенка привели його до думки звернутися до заступництва російського царя. Заарештувавши своїх яничар, він відправив їх як дар царю до Москви, просячи російської протекції. Проте, враховуючи всі злочини Дорошенка, Москва від­мовилася мати з ним справу, а турки пообіцяли здерти з нього шкі­ру за відданих у полон яничар. Не бачивши ніякого виходу з поло­ження, що створилося, Дорошенко закрився в Чигирині і заявив, що оборонятиметься тут від будь-якого ворога до останньої можливос­ті. Тим часом до Чигирина підійшов гетьман Самойлович і взяв мі­сто в облогу. Дорошенко, розуміючи все безглуздя опору, передав Самойловичу гетьманські клейноди. Царський уряд призначив До­рошенка воєводою в місто В'ятку, а після служби колишньому ге­тьману дали в маєток село Ярополче під Москвою, де він помер і був похований у 1698 р.

Гетьман Самойловіч. У 1677 р. турецький султан знову напра­вив до Чигирина свою армію, наказавши і кримським татарам слі­дувати туди ж. Незабаром об'єднана турецько-татарська армія взя­ла місто в облогу. Гарнізон Чигирина, що складався з 7 тис. козаків,

сміливо відбивав атаки противника і часто турбував його своїми раптовими вилазками. Гетьман Самойлович вислав на допомогу чигиринцям загін козаків в 7 тис. чоловік і повідомив про це через лазутчика начальникові Чигиринского гарнізону полковнику Коро­ві. Козаки, підійшовши до міста вночі 15 серпня, раптово атакували турецькі позиції з тилу. Тут же зробив вилазку і міський гарнізон. Не знаючи дійсного числа тих, що напали, турки і татари в паніці тікали від міста. При цьому був убитий син кримського хана Ос-ман-Гірей. Турецький султан, у помсту за поразку своїх військ під Чигирином, наказав публічно стратити в Стамбулі декілька десят­ків українських і російських полонених.

У 1686 р. російський уряд здійснив військові дії проти Польщі з метою перетворити Андрусівське перемир'я в міцний мир і, убез­печивши себе таким чином від боку поляків, почати боротьбу з ту­рками і татарами. Виконуючи наказ царя, гетьман Самойлович з 40-тисячною армією перейшов річку Прип'ять і вступив на польську територію. Оволодівши без жодного опору містами Гомель, Чорно­биль і Лоєв, гетьман не заподіяв їм ніякої шкоди. Проте це було до­статньо для того, щоб Польща погодилася на підписання міцного миру з Росією. «Вічний мир» між Росією і Польщею, що узаконив розподіл України, завдав останнього удару по надіях гетьмана Са­мойловича на возз'єднання Правобережної та Лівобережної частин України.

Досягнувши своєї мети, Росія організувала похід проти кримсь­кого хана, сподіваючись остаточно покінчити з цією постійною за­грозою для південних рубежів держави. Похід був здійснений за наказом царівни Софії, яка правила тоді в Москві, й очолив його її фаворит князь Василь Голіцин. У 1687 р. російська армія, яка налі­чувала 120 тис. солдатів, і війська гетьмана Самойловича, що при­єдналися до неї, з 60 тис. козаків, виступили на Крим. На кордоні Запорізької Січі та Кримського ханства війська виявили попереду себе величезний простір випаленого татарами степу. Проте армія наполегливо рушила далі, але, чим більше вона заглиблювалася в мертвий степ, тим важче ставало її положення. Незабаром, втрати­вши значну кількість коней і худоби, війська були вимушені повер­нутися назад, так і не досягнувши Криму.

Князь Голіцин звалив всю провину за невдалий похід на геть­мана Самойловича, якого звинуватили у змові з татарами. Два ста­рші сини гетьмана, козацькі полковники, були заарештовані та страчені. Сам гетьман із молодшим сином Яковом були схоплені й відправлені на поселення до Сибіру, де незабаром і померли. Як стало згодом відомо, донос на Самойловича написав козацький ге­неральний осавул Іван Мазепа, що сам мріяв про гетьманство.

Іван Мазепа — один з найвидатніших і одночасно один із най­більш суперечливих політичних діячів України. Мазепа народився в 1639 р. в сім'ї правобережного дворянина. Здобув блискучу осві­ту, закінчивши Києво-Могилянську академію та ієзуїтську колегію у Варшаві. У молодості служив при дворі польського короля, бага­то подорожував по країнах Західної Європи.

У 1669 р. вступив на службу до правобережного гетьмана До­рошенка. Незабаром потрапив у полон до запорозьких козаків, які передали його лівобережному гетьману Самойловичу. Підкоривши Самойловіча своїми знаннями і бездоганним вихованням, Мазепа став його довіреною особою. З часом він налагодив широкі зв'язки серед впливових вельмож у Москві. Не дивно, що після гетьмана Самойловича новим українським гетьманом у 1687 р. став саме Іван Мазепа.

Мазепа залишався гетьманом України протягом 21 року. Він значно зміцнив соціальне й економічне положення козацької стар­шини, роздавши їй більше 1 тис. земельних наділів. Завдяки щед­ротам царів, Мазепа сам мав близько 20 тис. маєтків, ставши одним із найбільш багатих у світі. Здійснюючи широку меценатську дія­льність, гетьман побудував в Україні багато православних храмів, шкіл і друкарень. При ньому значно розширилася Києво-Могилянська академія, кількість студентів в якій досягла 2 тис. чо­ловік. Період гетьманства Мазепи ознаменувався різким культур­ним та економічним підйомом України.

Новий український гетьман почав своє правління з активних приготувань до походу на Крим. З цією метою він упродовж 1688 р. спорудив на кордоні з татарським степом нову фортецю, напов­нивши її великою кількістю всіляких запасів. У 1689 р. відбувся новий похід на татар. Російське військо під командуванням князя Голіцина в кількості 75 тис. чоловік з'єдналося біля стін нової фор­теці з козаками гетьмана Мазепи, яких налічувалося до 50 тисяч. Татари, що знову намагалися підпалити степ і отруїти воду, були своєчасно відбиті. Армія благополучно підійшла до Перекопу і приготувалася до його штурму. У цей час кримський хан почав пе­реговори про мир. У результаті, отримавши від татар велику суму грошей, Голіцин і Мазепа повернули свої війська назад.

Голіцин, який протегував гетьману Мазепі, направив його з до­несенням до царівни Софії в Москву. Гетьман був дуже прихильно прийнятий у Москві і прожив там два місяці. У цей час у Москві стався палацовий переворот. Царівна Софія і князь Голіцин були звинувачені в замаху на життя царевича Петра. Князя Голіцина по­збавили всіх звань і маєтків та заслали навіки до Сибіру, а царівна Софія примусово прийняла чернецтво. На російському престолі за­

панував Петро І Олексійович. Мазепа поспішив повернутися до України, де влаштувався в місті Батурині.

Незабаром Мазепа почав надавати найенергійнішу допомогу новому російському цареві в його багаточисельних починах і рефо­рмах. Завдяки своєму значному політичному досвіду, відмінним знанням і манерам, український гетьман зумів завоювати дружбу Петра І і стати його найближчим радником. Як говорили козацькі полковники, «цар швидше не повірить ангелові, ніж Мазепі». Вплив у державі й особистий статус Мазепи різко зросли.

У 1695 р. Петро І здійснив похід на турецьку фортецю Азов. Українські війська безпосередньої участі в ньому не брали, але ге­тьман Мазепа з корпусом князя Шереметева був посланий діяти проти турок у пониззі Дніпра та одночасно утримувати татарські орди в Криму. У ході цієї кампанії російсько-українські війська взяли 14 міст, що належали туркам, а фортеці Кизікермен і Кінбурн зрівняли із землею.

У 1696 р. Петро повторив свій похід на Азов, побудувавши про­тягом року свій флот із 700 невеликих суден. Цього разу в штурмі Азова разом із російськими військами брали участь і 15 тис. козаків під командою полковника Якова Лизогуба. Сам гетьман з основни­ми силами козаків гарантував безпеку з боку Криму. 18 липня Азов був узятий і в місті розташувався російський гарнізон. Петро І ви­соко оцінив внесок українського гетьмана в успіх війни з Туреччи­ною. Мазепа був нагороджений щойно запровадженою вищою на­городою Росії, орденом святого Андрія Первозванного за номером «два». У 1700 р. російський посол Українців підписав з Туреччи­ною мирний договір. За умовами цього договору Азов залишався за Росією.

Таким чином, в кінці XVII ст. внутрішньополітичне положення в українських землях стабілізувалося. Припинилися криваві усоби­ці. Однак для християнських країн зростає загроза з боку Османсь­кої Імперії. Росія та Річ Посполита, до складу яких входили україн­ські землі, об'єдналися в антитурецькій коаліції. Українські козаки зробили вагомий внесок в зупинку турецької експансії в Європі.

Контрольні питання і завдання

Які цілі переслідувала Московська держава в Україні?

У чому полягав внесок українського війська в боротьбу з та­тарами?

Чим прославився полковник Золотаренко?

За яких умов Росія в 1656 р. припинила війну з Річчю Поспо­литою?

Опишіть дії козацького корпусу полковника Богуна.

Які соціально-політичні зміни сталися в Україні після об'єднання з Москвою?

Назвіть головні події гетьманства Ю. Хмельницького.

У чому полягав сенс політичної інтриги Виговського?

Охарактеризуйте діяльність гетьмана І.Брюховецького.

Визначте основні напрями військово-політичної діяльності гетьмана П Дорошенка.

Як стався політико-територіальний розподіл України?

Які наслідки для України мала міжусобна боротьба українсь­ких гетьманів?

Опишіть діяльність гетьмана Самойловича.

За які заслуги І. Мазепа був відзначений вищою державною нагородою Росії?