• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

2.1. Егалітаризм Габріеля-Бонно де Маблі

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 

Французький філософ-мораліст, історик, письменник Г.-Б. де Маблі в аналізі різно­манітних правових, політичних, моральних проблем активно використовував історич­ний метод, спродукувавши ідеї, до яких нерідко вдавалися ідеологи, політики різного, передусім ліворадикального, спрямування. Очевидно, небезпідставними є твердження, що визріванню французької революції ХУШ ст. прислужилися і його ідеї.

Довідка

Габріель-Бонно де Маблі народився 14 березня 1709 року в Греноблі у дворянській родині. Він є старшим братом філософа, основоположника сенсуалізму (франц. sеnsuаlіsmе — відчуття: вчення, що визнає відчуття єдиним джерелом пізнання) Конділь-яка. Освіту здобув у єзуїтському коледжі і в семінарії, по завершенні якої отримав звання абата, однак духовна кар'єра була не для нього. Протягом чотирьох років (з 1742 р.) слу­жив у міністерстві закордонних справ Франції. Систематично відмовлявся від звабливих пропозицій і звань: від викладання політики — крісла академіка, оскільки не бажав про­голосити похвалу Рішельє. Відмовився бути вихователем сина Людовика ХУ, заявивши, що «королі створені для народів, а не народи для королів». З 1746 р. цілком віддав себе науково-літературним заняттям.

Вивчав античних авторів, античну історію, скептично ставився до філософської дум­ки свого часу. «Вік просвітництва» називав «віком балаканини і парадоксів». Залишив велику науково-літературну спадщину. Найпопулярнішими його працями є «Про права і обов'язки громадянина» (1758), «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з при­воду природного і необхідного порядку політичних суспільств» (1768), «Про законодав­ство, або Принципи законів» (1776). Помер 23 квітня 1785 року.

На формування поглядів Маблі відчутно вплинуло вчення Ж.-Ж. Руссо про де­мократичну республіку рівності, особливо його думки про рівність у землекористу­ванні, відсутність приватної власності на ранніх етапах розвитку людства. Маблі взяв їх за основу концепції історії людства, збагативши положеннями, що випли­вають із історії людини і природного стану (близького до природи первісного ста­ну) людського суспільства.

Будучи переконаним, що характер держави визначається не політичними інсти­тутами, Маблі стверджував, що розвиток кожної людини залежить від навколиш­нього середовища і виховання. На цій платформі він обґрунтував теорію пристрас­тей, згідно з якою пристрасті як вияв різноманітних почуттів людини, визначають відносини в суспільстві. Вони є «серцевиною світу», об' єднують людей (дружба і взаємодопомога). Саме такі пристрасті існували до появи приватної власності. При­страсті, які роз' єднують людей, з' явилися з появою приватної власності. Це жадіб­ність, честолюбство тощо.

На думку Маблі, моральним є те, що зміцнює доброчинні пристрасті, сприяє су­спільному благу. Тому завданням держави є виховання принципів здорової моралі. Щоб забезпечити в суспільстві повний розвиток свободи громадян, справжнє щастя

кожного з них, слід ліквідувати основи зростання недобрих пристрастей, живиль­ною силою яких є приватна власність. Заснований на приватній власності лад є по­рушенням суспільного порядку. Природа визначила людям бути рівними, наділив­ши однаковими органами і потребами, об' єднала за допомогою соціальних якостей. Таким було первісне суспільство. Воно не знало приватної власності, люди жили згідно із законами природи. Там існувала досконала рівність, панувало повне щас­тя, не було ні бідних, ні багатих, ні монархів, ні аристократів. Люди займалися по­люванням і рибальством, кочували, не знаючи земельної власності. Спільні потреби спонукали їх до взаємодопомоги. Суспільними справами займалися обрані ними особи, які були наділені відповідними повноваженнями.

Однак зростання населення змусило людей перейти на осілий спосіб життя, а відповідно — займатися переважно землеробством, об'єднуючись для спільної праці. Земля для них була спільним природним надбанням. Така спільність охоп­лювала всі аспекти їх життя. Колективістський спосіб життя цілком відповідав по­требам суспільства. То був «золотий вік» в історії людства.

На певному етапі розвитку люди поділили між собою землю, не передбачивши жахливих наслідків у майбутньому. Можливо, однією із причин цього була поява ледарів, які не бажали працювати, намагаючись жити за рахунок суспільства. Рів­номірний розподіл землі між сім' ями і первісна рівність були порушені вже в тре­тьому поколінні. З' явилися багаті й бідні, серед яких розпочалася боротьба за зем­лю, наслідком чого стало захоплення громадських посад багатими сім' ями. Згодом одна з них узурповувала всю владу.

Отже, приватна власність породила нерівність. Суспільство, зазначає Маблі, по­ділене на різноманітні класи людей, які мають кожен свої інтереси, не тільки від­мінні, але й протилежні. Приватна власність, за переконанням Маблі, виконує нега­тивну соціальну роль. Породжена нею нерівність викликає в людини нездорові бажання, наповнює душу забобонами, марнославством і корисливістю. Аристокра­тизм багатих породжує олігархію, а відтак — тиранію. Закон поступається місцем свавіллю. Власність не тільки порушує зв' язки між людьми, а й розриває їх. Цей розрив відбувається між частинами людського роду, тобто між державами. Приват­на власність породжує й ілюзії, що держава може процвітати за рахунок сусідніх держав. Тому злидні, тиранія, війни є покаранням людству за відхилення від при­родної рівності.

Виступаючи проти принципу приватної власності, Маблі намагався обґрунтува­ти необхідність переходу до суспільної власності, оскільки вважав, що існуючий порядок вимагає радикальних суспільних і політичних перетворень, а народ завжди має право змінити такий порядок.

Який би не був розумний акт, що встановлює форму правління, зі збагаченням розуму уявлення про розумний порядок можуть змінюватися. Тому людство не по­винно приносити себе в жертву оманам минулого, підкорятися законам, які вважає несправедливими. З цього приводу Маблі стверджував: «Якщо існує хоч який-небудь принцип розуму і моралі, справедливість дозволяє застосовувати збройний опір поневолювачам, які ігнорують закони або зловживають ними для встановлен­ня необмеженої влади». Для такого опору необхідно підібрати вдалий момент, коли абсолютистський уряд буде перебувати в найгіршому становищі. Так, умовами для повстання можуть бути «зовнішня невдала війна, вихолощені запаси, ненадійні ге­нерали, а тим більше погані міністри, які не знають ні того, що вони роблять, ні то­го, що потрібно робити... Чи не буде достатньо в цей момент дати ключ до свободи, знищити податки, вигнати відкупщиків, об' єднатися з іноземцями».

Допускаючи законність громадянської війни, що, як операція, відрізає хвору ча­стину тіла і сприяє його оздоровленню, Маблі сумнівається в реальності такого ефекту. Сумніви його зумовлені поразками народних повстань у Франції, наслідка­ми англійської революції, силою абсолютистського ладу, здатного потопити людей у крові. У суспільстві, де панують пристрасті, а не рівність і розум, жодна людська сила не спроможна відродити природну рівність: намагання повернутися до неї спричинить жахливі безпорядки, ще гірші, ніж ті, які був намір ліквідувати. Крім того, Маблі не бачив у навколишній дійсності матеріалу для побудови нового сус­пільного ладу. Водночас ці його суперечливі думки віддзеркалювали сміливі на­строї народних мас, особливого «третього стану» — робітників і представників бу­ржуазії, які боролися з феодально-абсолютистським режимом.

У своїх працях Маблі намагався довести переваги комуністичного суспільства, хоч і усвідомлював, наскільки важко досягти його. За його уявленнями, цей суспі­льний лад має базуватися на суспільній власності, суспільні якості якого слугува­тимуть спільному щастю людей. «Коли я читаю описи мандрівників про пустинний острів, — пише Маблі, — над яким безмежне небо і по якому тече корисна для здо­ров'я вода, в мене завжди з'являється бажання відправитися туди і заснувати там республіку, де всі рівні, всі багаті, всі вільні, всі брати, де першим законом була б заборона володіти власністю. Ми понесли б у крамницю плоди нашої праці, вони були б державним надбанням для кожного громадянина. Щорічно батьки сімейств обирали б економів, обов' язком яких був би розподіл необхідних речей відповідно до потреб кожного, розподіл роботи, яка передбачена системною спільністю, і під­тримка в державі моральності».

У праці «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з приводу природного і необхідного порядку політичних суспільств» Маблі протиставляє буржуазному ідеалу фізіократів, які розглядали власність як єдине ціле і основу особистої свобо­ди, комуністичний ідеал. За його твердженнями, комуністичне суспільство — це таке суспільство, де «все майно спільне, кожен житель повинен відповідно до своїх здібностей, сили і свого віку виконувати корисні функції, а держава, яка володіє всім майном, розподіляє між громадянами необхідні для них речі». Комуністичне суспільство передбачає високий рівень свідомості громадян. їм повинен бути влас­тивий патріотизм, заснований на спільній власності і спільній праці. Працюючи для суспільства, отримуючи від нього все необхідне, люди були б йому зобов' язаними, любили б його і віддавали б свої сили для свого захисту, щоб ніхто не зміг прибор­кати гордих своєю рівністю громадян такої республіки.

Це дає підстави для висновку, що Маблі вважав основою ідеальної комуністич­ної республіки патріархальну селянську общину з її зрівнялівкою, аскетизмом, ви­мушеною бідністю.

Теоретично обґрунтовуючи комуністичний ідеал, Маблі намагався знайти спо­сіб вирішення скромнішого завдання — подолання хоча б деяких негативних аспе­ктів існуючого ладу. Він усвідомлював, що реальніше не ліквідовувати приватну власність, а створити суспільство рівних власників. Свій утопічний проект респуб­ліки рівності він обґрунтовує в праці «Про законодавство, або Принципи законів».

Маблі стверджував, що тільки мудре законодавство зможе поступово наблизи­ти громадян до майнової та станової рівності. Воно повинно бути спрямоване на знищення головних вад, породжених приватною власністю, — жадібності і себе­любства, які спричинюють усі негаразди в суспільстві. їх неможливо подолати відкритою боротьбою, оскільки жадібність, на думку Маблі, у боротьбі за існу­вання набуває все більшої сили, зі страху нахабніє і завжди здобуває перемогу. У

боротьбі з нею законодавець повинен бути спритним і винахідливим: «тільки-но власність стає усвідомленою людьми, не варто позбавляти їх бажання збагачувати чи збільшувати своє майно: закон повинен обмежуватися тим, щоб стримувати жадобу, керувати нею і оточувати її, так би мовити, перешкодами, які стримували б її перешкоджали б їй спричинити особисті та громадські біди, що вносять смуту і знищують державу».

Мистецтво законодавця полягає в тому, щоб зменшити потреби людей і держа­ви. Крім того, необхідно доводити конкретними прикладами переваги поміркова­ності: «Покажіть мені, — писав Маблі, — що багатство безкорисне, якщо ви не хо­чете, щоб я віднайшов засоби накопичувати його». Приклад такої поміркованості має продемонструвати держава, знижуючи податки, поступово подрібнюючи вели­ку власність. Послуговуючись принципом рівномірного розподілу, держава пови­нна регулювати спадковість майна. Водночас необхідно прагнути не до збільшення доходів держави, а до скорочення її видатків. Чим менше потреб у держави, тим менше спонук у правителів для пограбування народу.

В егалітаристській концепції Маблі багато уваги приділено обґрунтуванню суспільних якостей, здатних допомогти людині та суспільству відродитися до нового життя. Такими він вважав стриманість, працелюбність і бадьорість. Стриманість він виводив із законів природи, які дають працелюбній людині сті­льки благ, аби вона не відчувала нестачі в необхідному. А поява предметів роз­коші є сумним наслідком прояву неприборканих розумом пристрастей. Це від­бувається тому, що людина намагається заволодіти все більшою кількістю багатства. Для неї всі блага, крім багатства, ніщо. Все життя така людина же­неться за ним, заздрячи багатшим від себе, кидаючись у пияцтво, зажерливість, стаючи все розбещенішою.

Щоб стримати пристрасті, уникнути вічного відчуття «бідності», необхідно жити за законами природи, обмежувати себе в усьому, оскільки стриманість заку­порює входив людське серце багатьом недугам, вселяє презирство до багатства. Саме шлях пригнічення дурних пристрастей веде до свободи, щастя і належного багатства.

Всезагальний аскетизм концепції Маблі виявляється в його негативному став­ленні до науки і мистецтва: «Коли я подумаю про те, якими пагубними були для афінян їх чудові таланти, скільки несправедливості, насильства і тиранії спричини­ли римлянам грецькі картини, статуї та вази, я запитую, для чого нам потрібна ака­демія мистецтв?».

Не менш рішуче виступав Маблі проти торгівлі, вважаючи, що її розвиток спри­яє накопиченню багатства, виховує шкідливі якості людини. Держава, що сприяє торгівлі, ризикує повторити долю Карфагена, жителі якого, «засліплені ілюзорним процвітанням торгівлі, зробили її важливою професією, займатися якою було до­зволено лише вищим громадянам». Пристрасть до торгівлі поширилася і на полі­тичну сферу. Прагнучи збільшити своє багатство, Карфаген став на шлях завою­вань, «і недуги пихи разом з недугами жадоби зробили те, що вона (республіка — Ф. К.) стала нещасною і нажила собі зовнішніх ворогів, яких неспроможна була по­бороти».

Маблі вважав, що головну увагу законодавці повинні зосередити на аграрних проблемах. У державі, де існує один стан громадян, необхідно встановити межі володіння кожного. Там, де громадяни поділені на різні стани, для кожного слід окреслити його володіння. Однак і в цих заходах він не був упевнений, оскільки й після рівного розподілу землі з' являтимуться бідні й багаті. «Я гарантую, — стве­

рджував він, — що через два покоління ви не знайдете більше рівності у вашій республіці».

Спорідненими із соціально-економічними були політичні погляди Маблі. Він вважав, що «економічна рівність» повинна стати основою існування демократичної республіки, демократія — основною формою залучення громадян до управління державою, сприяючи усвідомленню ними необхідності жертвувати приватними ін­тересами заради інтересів громадських.

Єдино можливою формою суспільної влади Маблі вважав державу. Йому нале­жить прогностична ідея про можливість створення «неполітичної держави», в якій непотрібні були б примусові функції. І нічого страшного, на його думку, не сталося б, якби посадові особи перетворились на економів своїх співгромадян, бо це свід­чило б, наскільки розумно налаштовано суспільство. У демократичній республіці всі посадові особи значно відрізнятимуться від існуючих у сучасному йому суспі­льстві, бо немає нічого гіршого, «ніж перетворення посадових осіб на наглядачів за робітниками».

За переконаннями Маблі, всі закони повинні виходити лише від народу, якого він вважав носієм верховної влади, єдиним творцем політичного ладу, який завжди має право «тлумачити, змінювати, знищувати і встановлювати новий порядок». А народні збори є формою, за допомогою якої громадяни можуть брати участь у дер­жавних справах. Виконавчу владу на місцях представляють обрані народом магіст­ри, в центрі — обраний Національною Асамблеєю уряд.

Внутрішню міць і зовнішню безпеку демократичної республіки повинна забез­печити федерація демократичних республік. Для такої республіки «мир — природ­ний стан людей». Якщо в суспільстві буде досягнуто рівності, зникнуть причини для зовнішніх воєн. На думку Маблі, потрібен закон, який проголосив би наступа­льну війну карним злочином. У праці «Про права і обов'язки громадянина» він за­значав, що «будь-яка війна однаковою мірою згубна для людства». Але «вважати будь-яку громадянську війну несправедливістю, закликати громадян не відповідати силою на насильство — така доктрина суперечить моральності і суспільному бла­гу». Водночас він вважав, що держави, які проводять загарбницьку політику, вреш­ті-решт загинуть самі.

У своїй зовнішній політиці демократична республіка має дбати про встанов­лення і дотримання добрих відносин з іншими державами. Це повинно бути свя­тим обов' язком магістрів. Принципи зовнішньої політики держави повинні бути повідомлені народам, тобто необхідно проінформувати люд, що республіка вес­тиме лише оборонну війну, а якщо зазнає нападу, кожен громадянин підніметься на її захист.

Отже, роздуми Маблі про рівність (вимога прийняття аграрних законів, пере­розподілу власності, ліквідації феодального землеволодіння, знищення монархій і встановлення демократичних республік) за формою і за змістом співзвучні про­грамам тогочасних демократичних революцій. їх утопізм полягав у відстоюванні ідеї абсолютної рівності, в переконанні, що ліквідація приватної власності на зем­лю та її рівномірний розподіл сприятимуть подоланню злиденності, безробіття, експлуатації.

Світогляд Маблі сформувався в епоху, в якій егалітарні ідеї існували поруч з комуністичними і дуже часто взаємообумовлювались. Тому в його вченні зійшлися комуністична теорія й егалітарні програми, що свідчило про певну світоглядну не­чіткість ідеології третього стану, діяльність якого була зосереджена на демократич­них перетвореннях суспільства.

... Перш ніж вживати ті чи інші засоби для досягнення мети, мені здається, було б ро­зумно раніше спитати себе, чи є мета, яку собі ставиш, тією, яку слід собі поставити. Не дотримуючись цієї обачливості, законодавці, завжди невпевнені в собі, що піддаються волі пристрастей і забобонів громадян, ніколи не знали, на якому фундаменті їм слід бу­дувати благоденство держави. Вони помилялись з першого ж кроку і, видаючи закони без керівного принципу та без всякої системи, завжди робили одні помилки за іншими... Ко­жний хотів створити собі щастя за своєю примхою та шукав його то в розкоші й насоло­дах, то в жадібності та зніженості, то в пригнобленні інших і в подібних же безумствах, а природа, що встановила інший порядок речей, насміхалася над нашими безглуздими ви­гадками. Вона покарала нас за наші помилки; майже всі народи стали жертвами нерозум­них законів, які вони самі собі створили. Скрізь суспільство було подібне збіговиську гнобителів і пригноблених. Тисячі жорстоких революцій вже тисячі разів змінювали лице землі та знищували величезні імперії і тим не менше стільки разів досвід, що повторюва­вся, не примусив нас запідозрити, що ми шукаємо щастя там, де його немає.

...Я вивчаю свої почуття, їх взаємовідносини, їх зв'язок і дізнаюсь, що природа при­значила людей бути рівними. Мені здається, що саме з рівністю пов'язує вона збереження наших соціальних якостей і щастя, і я роблю висновок, що законодавець буде марно тру­дитися, якщо він спочатку не зосередить своєї уваги на встановленні рівності майна й станів громадян.

Чим більше я про це міркую, тим більше переконуюся, що нерівність майна й станів розкладає, так би мовити, людину та змінює природний потяг її серця, бо марні потреби викликають в неї марні для його справжнього щастя бажання і наповнюють його розум найнесправедливішими і безглуздими забобонами й помилками. Я вважаю, що рівність, обмежуючи наші потреби, зберігає в моїй душі мир, чи чинить опір виникненню та роз­витку пристрастей. Хіба не було б незрозумілою безрозсудністю наше устремління до вишуканості, штучності й витонченості, коли б нерівність станів не привчила нас бачити у цій смішній зніженості свідчення переваги, що заслуговує якоїсь почесті? Чому б я до­зволив собі дивитись зверхньо на людину, яка, можливо, вища за мене за своїм достоїнс­твом? Чому б я привласнив собі будь-яку перевагу? Чому б я став претендувати на якусь владу над нею? І чи не відкрив би я таким чином шлях тиранії, рабству і найзгубнішими пороками суспільства, коли б нерівність станів не відкрила мою душу честолюбству, а нерівність майна — жадності? Мені здається, що тільки нерівність навчила людей відда­вати перевагу чеснотам безліч речей даремних і шкідливих. Я вважаю доведеним, що при становищі рівності нічого нема легшого, як попередити зловживання й твердо зміцнити закони. Рівність повинна принести всі блага, тому що вона об'єднує всіх людей, підно­сить їх душу та виховує їх у почуттях взаємної доброзичливості й дружби. Я заключаю з цього, що нерівність приносить усі нещастя людям; вона принижує людей і сіє між ними розбрат та ненависть. Якщо громадяни рівні між собою й цінують у людей тільки добро­зичливість і таланти, змагання само по собі залишиться в справедливих межах. Знищіть рівність, і зразу ж змагання перетвориться у заздрість і ревнощі, тому що мета його не буде чесною.

Якщо багатства розподілені нерівно, то чи можливо, щоб більш багаті не підкорялись дії чарівних лінощів? Чи можна, маючи дозвілля, не видумувати нові насолоди й нові зручності? І як, живучи у вишуканій розкоші, можна не надавати їй певної ціни, певного значення? І хіба можливо так безумно переоцінювати себе, щоб розпочати зневажати тих, хто залишився в своєму колишньому скромному становищі? Зважте, що не може бути не­рівності станів без того, щоб не було багатих, а значить, і бідних. Хіба не прийдеться останнім продавати свої послуги першим і хіба не принизить це їхні душі? Будемо судити про виникнення зіпсованості не по тих незначних зловживаннях, які вона викликала спо­чатку, а по тому сумному майбутньому, яке вона передвіщує.

Простежте весь ланцюг наших пороків, перша ланка якого пов' язана з нерівністю майна. Як тільки багатства набувають якусь вагу, багаті намагаються захопити державну владу і ви думаєте, що принижена й знехтувана біднота зуміла б чинити опір їм? Коли че­столюбство скільки-небудь щадить бідних, його успіх безсумнівний. Непомітно для себе держава опиняється у владі деспотизму, а дурість народу навіки закріплюють його поне­волення. Якщо нерівність майна настільки велика, що багатії, більш заповзятливі та більш сміливі, відверто будуть намагатися до тиранії, ви побачите, що бідні, чи тому що вони не звиклися з ярмом, чи тому, що вони обурились новою несправедливістю, повста­

нуть на захист прав людства. Звідси ця велика кількість роздорів, розбрат, змов, міжусоб­них війн і революцій, що роздирають республіку і ведуть до її загибелі.

Природа зробила нерівність законом для наших предків, і про свої наміри вона заяви­ла так ясно, що не знати їх було неможливо. Насправді, хто може заперечувати, що, ви­йшовши з рук природи, ми знаходились у самій досконалій рівності? Хіба вона не дала всім людям однакові органи, однакові потреби, однаковий розум? Де ви знайдете основу нерівності? Хіба вона дала кожному особливу вотчину? Хіба вона провела межі на полях? Вона не створила ні багатих, ні бідних. Хіба вона поставила в привілейоване становище деякі раси, осипавши їх особливими благодіяннями, подібно до того як для встановлення влади людини над тваринами вона обдарувала нас багатьма вищими якостями? Вона не створила ні великих, ні малих, вона не призначила одних бути панами інших.

За велінням долі, — сказав мілорд нашому філософу, — кращі докази завжди прихо­дять нам у голову останніми. Я готовий відмовитись від усіх висловлених мною зараз мі­ркувань, але існує незаперечний доказ того, що люди не призначені залишатися у суспі­льстві рівними: як би рівно не був проведений поділ земель, неможливо, щоб у республіці не з' явилися незабаром громадяни багаті й громадяни бідні, а нерівність майна неминуче приведе до нерівності становища. Така неминуча доля; було б безумством створювати за­кони, що наказують громадянам мати однаковий розум, спритність, однаковий смак до праці та одну й ту саму кількість дітей. Отже, землі дадуть більший урожай в одних ру­ках, менший — в інших, і при рівному розподілі незабаром виникне нерівність майна. Дайте час зібрати чи розділити спадщину і я запевняю вас, що через два покоління ви не знайдете більше рівності у вашій республіці. Але можливо, що закон накаже робити кож­ні сто років новий поділ земель? В такому випадку я попереджую вас, що ліки будуть гі­рші від хвороби. До кінця кожного століття громадяни уникатимуть обробляти землі, не сподіваючися зберегти їх за собою. Скрізь створюються змови й партії, і замість того щоб перебудувати республіку, ви погубите її.

Я вже досить говорив вам, — продовжував наш філософ, — про переваги рів­ності, а ваш останній аргумент, який доводить, що вона несумісна з власністю на майно, так переконливий, що я не вагаюсь вважати цю злощасну власність першо­причиною нерівності майна й станів, а отже, усіх наших зол. Поети, яких Платон хо­тів вигнати зі своєї республіки, краще, ніж законодавці та більшість філософів, знали походження і розвиток почуттів людського серця. Вони назвали золотим віком той щасливий час, коли власність була невідома, і вони зрозуміли, що розрізнення «тво­го» і «мого» викликало всі пороки.

Яке нещастя, що люди, вважаючи себе філософами, постійно один за одним повто­рюють, що без власності не може бути суспільства. Чи вірно, що люди створили закони та їх наглядачів для того, щоб забезпечити собі користування своєю власністю? Люди зблизилися тому, що вони були наділені соціальними якостями, і тому, що їх потреби за­кликали їх до взаємної допомоги і взаємних послуг. Вони створили державну владу, по­клавши на неї турботу карати, мститися за образи, усувати несправедливості, учинені приватними особами, які були піддані почуттям гніву, нетерпіння, запальності, ненависті й помсти, не завжди слухалися порад розуму і часто зловживали правом мститися та ка­рати своїх ворогів. Звичайно, суспільство створилося до того, як його населення зросло і як його природних ресурсів, що здобуваються мисливством і рибальством, не стало ви­стачати для задоволення потреб жителів. Чому при такому становищі справ люди наду­мали б обробляти землю? Тільки нужда примусила нас працювати. В той час земля не мала ніякої ціни, ніякого значення; наскільки ми можемо судити про походження народів за пам' ятками, спочатку вони, очевидно, були кочівниками. Як же могли вони мати влас­ність? Якщо суспільство під час свого створення не знало власності, чому ж не могли б вони й далі існувати без неї?

Коли, розмножившись, люди усвідомили, нарешті, необхідність мати постійні житла й обробляти землю, чи могла бути їх першою думка — зробити поділ і встановити право власності? Запроваджуючи нове установлення, наш розум звичайно керується звичними ідеями. Тому розважливо думати, що наші предки змушені працювати, щоб домогтися більш зручного існування. З' єднали свої сили для спільної праці, як вони вже об' єднались для створення державної влади.

Працюючи спільно, вони спільно збирали врожай. Ви бачите, як мудро природа під­готувала все, щоб привести нас до спільності майна й утримати від падіння в безодню. Куди нас кинуло установлення власності? Що стосується мене, признаюсь, я далекий від того, щоб вважати цю спільність неіснуючою химерою, і насилу догадуюсь, як люди дій­шли до заснування власності... чи не пояснюється це просто тим, що приховані почуття жадібності й пихи, які ми носимо у своєму серці, не захотіли задовольнятися спільності майна?.. якби природа створила людино жадібною й честолюбною, подібно до того. Як вона наділила її почуттями жалю, обурення, вдячності, дружби і т. ін. Та оскільки вона бажала зробити її щасливою, вона благо розумно не наділила її цими двома пороками, які більш усього сприяли її нещастю. Честолюбство й жадібність — не матері, якщо можна так сказати, а дочки нерівності. Для того щоб переконатися, що ці пристрасті були неві-

домі при зародженні речей і були наслідком власності, а не передували їй, досить зверну­ти увагу на те, що до заснування власності багатства людей перебували тільки в плодах, які від часу швидко псувалися і тому марно було збирати їх чи вирощувати в кількості, більш ніж це потрібно було для споживання. Оскільки не було майна, не могло бути й жадібності. Але насінину цієї нещасної пристрасті було кинуто в душу людей, як тільки з'явилася власність. Громадянин не дивився більше на облюбоване ним поле так, як він дивився на нього досі, він забув спільне благо і зробився менш великодушним. Розпоча­лася торгівля продуктами, яких родина не могла спожити. Лишок їх вже не був некорис­ним — його можна було обміняти; потреби зросли, людина почала почувати переваги ба­гатства. Звідси жадібність; вона швидко зростає, винаходячи з кожним днем все нові засоби для свого задоволення.

. Здається, що в той час, який передував заснуванню власності, нічого не було лег­ше, як утримати людей у покорі обов' язку, бо нічого не було легше тоді, як турбуватися про їхні нужди й задовольняти їх. Я собі уявляю, що громадяни того часу були розподі­лені по групах; найбільш сильні з них призначені були обробляти землю, інші — займа­тися грубими ремеслами, без яких суспільство не може обійтися. Я бачу скрізь громадсь­кі магазини, що містять багатства республіки; а службові особи, які дійсно є батьками вітчизни, не мають інших функцій, крім підтримання моральності й розподілу між роди­нами необхідних їм речей.

Мабуть, щастя цього віку порушили лінощі. Можливо, що одні люди, недбалі й менш дійові, ніж інші, існували за рахунок праці суспільства і служили йому з меншою старан­ністю й завзятістю. Їхня безтурботність (як і інші пороки), не будучи приборкана, зроста­ла. Ледарі робилися тягарем для своїх співгромадян, викликали у них ремство, що при­зводило до суперечок у республіці. Якщо ці здогадки не задовольняють вас, ви можете приписати появу перших чвар несправедливості службових осіб, які при розподілі проду­ктів чи інших необхідних речей брали собі кращу частку чи давали несправедливу пере­вагу своїм рідним чи друзям.

Без роздумів віддавалися люди почуттям гніву й помсти. Оскільки ми не живемо за­раз природними плодами землі, говорили найбільш працелюбні, і праця наших рук потрі­бна суспільству, справедливо, щоб кожний громадянин брав участь у ній у рівній мірі. Є тільки один засіб для знищення лінощів і для покарання ледарів: хай відтепер плоди землі належать тільки тим, хто їх вирощує, тим, хто дає їм, так би мовити, нове існування. Ми даремно сподіваємося, що службові особи дотримуватимуться при розподілі продуктів справедливості та безстаранності, якої ми бажаємо. Щоб зупинити розвиток зла, на яке ми нарікаємо, чому б нам не внести закон, який наказує видавати кожному врожай, зібра­ний його працею? Розподілимо порівно наші землі; нужда, наймогутніший з усіх законів, вижене лінощі; вона дасть силу, енергію і працелюбність, і наші правителі звільняться від заняття, якого вони не можуть виконати. Люди не бачили безодні, яку вони собі копали, і внесли згубний закон про поділ земель.

Ви сподіваєтесь, — сказав мілорд жартома, — що своїми поетичними ідеями переко­нали мене? Описанню вашого золотого віку не вистачає тільки молочних рік, що течуть по рівнинах, і якби вам не вдалося довести мені, що не можна безкарно нехтувати суво­рими законами природи, я не був би засмучений, що нас примусили перейти від золотого віку до срібного. Якщо я вам скажу, що людям, можливо, необхідно мати трошки жадіб­ності, щоб примусити їх діяти, ви мені відповісте, що вони непомітно доведуть її до крайності, і я боюся, що ви матимете рацію. Щоб там не було, спільність майна приво­дить суспільство до якоїсь розслабленості. Яке заціпеніння! Ви цілком маєте рацію, коли боїтесь, як би лінощі, найбільш мирні з пристрастей, не збентежили, тим не менше, ва­ших громадян. Для чого вони працюватимуть? Ніхто не буде дбати про обробіток, землі і поля в руках тих, хто не натхнений інтересом власності, будуть давати низькі врожаї, бо ніхто не працює для іншого з такою старанністю, як для себе. Яке жалюгідне видовище уявляли б собою суспільства, змушені стати дуже малими, щоб управлятися згідно з ва­шими принципами? Що за нудне заняття для службових осіб, якщо єдиною їх турботою є збір продуктів землі, відвідування ремісничих майстерень і сумовитий розподіл продук­тів та одягу...

. Ви кажете, що ніхто не працює для іншого з таким же старанням, як для самого себе; це неспростовна істина для всіх часів. Але хто сказав вам, що невтомний земле­роб, що отримує врожаї більш багаті, ніж йому потрібно для задоволення його потреб і потреб його родини, не працює для себе? Він, дійсно, буде працювати для себе. Мі­лорд, якщо закони зуміють віддати його праці пошану й славу. При всій зіпсованості нашої вдачі ми все ж бачимо людей, які користуються повагою своїх співгромадян і схваленням своєї власної совісті, та які вважають, що приносячи себе в жертву суспі­льному благу, вони працюють для власного блага. Чому ж спільність майна не може створити героїв? Ми діяльні й працелюбні через жадібність; пристосовуючись до намі­рів природи, ми будемо ними по обов' язку, щоб запобігти презирства й випробувати втіху, яка нам дає виявлену нам повагу. Заспокойтесь же, мілорд; але якщо я буду зму­шений признати, що при спільності майна врожаї будуть менш багатими, ніж в умовах

власності що спустошує стільки областей, — який висновок ви зробите з цього? Мені здається, що не так вже безрозсудно думати, що для людського роду найкраще мати трохи доброчесностей ніж багато плодів...

Що за заняття, кажете ви, для службових осіб перевіряти, чи точно виконує кожний громадянин доручену йому роботу, збирати в магазинах, зберігати й розподіляти рівними частками плоди землі та інші речі, в яких мають потребу родини! Дійсно, немає більшої пошлості, ніж перетворення службових осіб у наглядачів над робітниками, в управляю­чих землями, в домохазяїв; безперечно, багато розумніше не обтяжувати наших службо­вих осіб такими сумовитими заняттями, а щоб облагородити їх функції — поставити їх перед необхідністю нічого не робити чи робити тільки по дурості... Я, в свою чергу, сер­йозно запитую вас, чи є більш гідне для службової особи заняття, ніж турбота про про­життя людей, необхідна для того, щоб ця огидна їжа, в якій ми щоденно відчуваємо по­требу, не зробилась би джерелом смути й розбрату?

Невірно, нарешті, наче б то при спільності майна функції службових осіб мають бути обмежені простим розподілом плодів і одягу. Серед нас були, очевидно, роздори, якщо для подолання їх ми були змушені створити державну владу, закони й уряд. Наші соціа­льні якості близько стикаються з якимось пороком: жалість — зі слабкістю, змагання — зі заздрістю, любов до втіх — зі сладострастям, гордість — з хвастощами, любов до від­починку — з лінощами і т. ін. Завжди схильні помилитися, оточені підступами, ми по­стійно відчуваємо потребу в законах, які б нас охороняли. Хіба службові особи, безперер­вно зайняті турботою про дотримання законів, прислуховуючись до наших нужд з тим, щоб домогтися сприятливих для нас наказів, чи відмінити ті, які були зроблені неохайно чи дуже поспішно — думають про дрібниці?.. Якби я міг зруйнувати забобони, які вво­дять в оману наш розум, якби я міг вирвати з нашого серця всевладні пристрасті, що по­неволюють його, я не вагався б ні на хвилину перед тим, щоб повернути людей до самої досконалої рівності. Якби мені дали можливість, я б вам не дав закони, більш суворі, ніж платонівські; бо я, між іншим, невдоволений тим, що цей філософ, який хотів представи­ти нам картину досконалої республіки, зазнав невдачі в своєму задумі з тієї причини, що він не насмілився зробити по відношенню до простих громадян те, що вважав потрібним зробити по відношенню до правителів... Встановивши спільність майна серед простих громадян, так само як серед службових осіб і воїнів, можна було б легко створити респу­бліку, яка знайшла б у собі всі необхідні засоби, щоб існувати вічно. Але так як Платон випустив цей істотний пункт, в серцях його громадян повинні були з' явитися пристрасті. Як би боязко не були ці пристрасті при своєму зародженні, безперестанно намагаючись скасувати протидіючі їм закони, вони наберуть сили. Вони породять протиріччя, супере­чки, смути; і як тільки службові особи, захоплені, якщо можна так говорити, потоком су­спільних думок і навів, відчують, що їх філософія не може восторжествувати над порока­ми громадян, їх пильність послабне. Вони самі, без впливу зірок, почнуть почувати огиду до своєї доброчесності і потім, почнуть звикатися з пороком, навіть любити його, — чи довго до цього? — і держава невдовзі зруйнується.

Але залишимо Платона; і не бійтесь, мілорд, що я здумаю створити республіку більш досконалу, ніж платонівська; в мене немає матеріалу, щоб спорудити такий будинок. Як­би я задумав запропонувати вищому класу громадян відмовитися від своїх прерогатив і злитися з останнім станом у державі, чи уявляєте ви, як буде сприйнята моя пропозиція? Розгніване честолюбство знатних виявиться єдиною їх пристрастю.

Я скажу вам, навіть, мілорд, дещо ще більш неймовірне. Якби силою красномовст­ва й доказів, — простіть мені це смішне припущення, — відбулося чудо й вдалось би примусити знатних і багатих погодитися на повну рівність з особами, яких вони знева­жають, — я не знаю, чи погодилися б на це незнатні й бідні люди, чи, в крайньому разі, змогли б вони проникнутися відповідними їхньому новому становищу почуттями. Це зо­всім не жарт: майже в усій Європі вони дійшли до такого ступеню приниження й убозтва, що зазнавали свого роду огиду чи сором до того, щоб бути рівними з знатними й багати­ми, і були збентежені, знаходячись поряд з ними. Вам ніколи не доводилося зустрічати цих принижених людей, так переконаних у своїй нікчемності і так потішених своїм на­ближенням до вищих, що вони здатні ціною будь-якої підлості купити честь прислужити їм і отримати від них випадково кинутий погляд? У народу бувають приступи нахабства, але зовсім відсутній буває принцип рівності.

Ви бачите, що я не подаю вам великих надій; і якщо ви хочете закласти фундамент досконалої республіки, я раджу вам, — додав сміючись наш філософ, — відправитись шукати собі громадян у лісах Америки чи Африки. Нещасні дикуни цих місць тільки не-освічені... їх пороки й їхні забобони не тягнуть їх, як наші, до розкоші, до зніженості, до насолод, до оманливої слави, до честолюбства, до жадібності.

Легше примусити цих дикунів займатися корисними ремеслами, ніж примусити нас відмовитися від зайвих і безкорисних. Я знаходжу в їхньому суспільстві, яке ледве намі­чається, найдосконалішу рівність... Розповідають навіть, що у Флориді деякі племена, що сіють індійський хліб, чи маніоку, засипають свій урожай в громадські амбари, і кожна родина бере з них у відповідному порядку й без жадібності потрібну їм кількість зерна.

Які щасливі нахили до встановлення спільності майна. Ось на берегах Огайо чи Міссісіпі Платон зміг би встановити свою республіку. Як жаль, що несемо їм цивілізацію!

Які ж, спитаєте ви, обов' язки законодавця? Він повинен наслідувати Керманичу, яко­го протилежні вітри владно збивають з шляху. Він не підкоряється їхній люті, він лавірує, він розставляє свої вітрила так, щоб іти найближчим шляхом. Пристрасті, які породила власність, є в державі тим, чим вітри на морі. Не потурайте їм — вони спокусять вас, і ви загинете... Мені здається, що перша пристрасть, яку нам дала власність, — це жадібність; коли я не помиляюсь, від неї всі наші пороки й усі наші нещастя... важко законодавцю перемогти її у відвертій боротьбі. Отже, він повинен вжити хитрість і майстерність, і пе­рший наслідок, який я добуваю з цього принципу, полягає в тому, що на власність, яка була раз встановлена в державі, треба дивитися як на основу порядку, миру й громадської безпеки...

Я думаю, що люди вийшли з рук природи зовсім рівними, отже, без прав одним над іншими, і зовсім вільними. Природа не створила королів, правителів, підлеглих, рабів — це очевидно, і вона нам приписала один закон: працювати, щоб бути щасливими. Поки люди залишалися в цьому становищі, їхні права були настільки широкими, наскільки об­меженими були їх обов' язки. Все належало кожному з них, кожна людина була свого ро­ду монархом, який мав право на світову монархію. Що ж стосується обов' язків, то я ду­маю, що ніхто не міг бути винним у невиконанні їх, крім собі самому, нічого не був повинен; неможливо було, щоб він не корився законові, який покладався природою і який полягав у тому, щоб зробити себе щасливим.

Г. Мабли. Избранные произведения. — М. — Л.: Изд-во АН СССР, 1950. — С. 57—58; 60—62; 73—74; 75—77; 78—80; 89—93; 94—96; 97—98; 99—103; 104; 105—106; 111—112; 114—116; 119; 120—121; 124—125; 220—221.

Французький філософ-мораліст, історик, письменник Г.-Б. де Маблі в аналізі різно­манітних правових, політичних, моральних проблем активно використовував історич­ний метод, спродукувавши ідеї, до яких нерідко вдавалися ідеологи, політики різного, передусім ліворадикального, спрямування. Очевидно, небезпідставними є твердження, що визріванню французької революції ХУШ ст. прислужилися і його ідеї.

Довідка

Габріель-Бонно де Маблі народився 14 березня 1709 року в Греноблі у дворянській родині. Він є старшим братом філософа, основоположника сенсуалізму (франц. sеnsuаlіsmе — відчуття: вчення, що визнає відчуття єдиним джерелом пізнання) Конділь-яка. Освіту здобув у єзуїтському коледжі і в семінарії, по завершенні якої отримав звання абата, однак духовна кар'єра була не для нього. Протягом чотирьох років (з 1742 р.) слу­жив у міністерстві закордонних справ Франції. Систематично відмовлявся від звабливих пропозицій і звань: від викладання політики — крісла академіка, оскільки не бажав про­голосити похвалу Рішельє. Відмовився бути вихователем сина Людовика ХУ, заявивши, що «королі створені для народів, а не народи для королів». З 1746 р. цілком віддав себе науково-літературним заняттям.

Вивчав античних авторів, античну історію, скептично ставився до філософської дум­ки свого часу. «Вік просвітництва» називав «віком балаканини і парадоксів». Залишив велику науково-літературну спадщину. Найпопулярнішими його працями є «Про права і обов'язки громадянина» (1758), «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з при­воду природного і необхідного порядку політичних суспільств» (1768), «Про законодав­ство, або Принципи законів» (1776). Помер 23 квітня 1785 року.

На формування поглядів Маблі відчутно вплинуло вчення Ж.-Ж. Руссо про де­мократичну республіку рівності, особливо його думки про рівність у землекористу­ванні, відсутність приватної власності на ранніх етапах розвитку людства. Маблі взяв їх за основу концепції історії людства, збагативши положеннями, що випли­вають із історії людини і природного стану (близького до природи первісного ста­ну) людського суспільства.

Будучи переконаним, що характер держави визначається не політичними інсти­тутами, Маблі стверджував, що розвиток кожної людини залежить від навколиш­нього середовища і виховання. На цій платформі він обґрунтував теорію пристрас­тей, згідно з якою пристрасті як вияв різноманітних почуттів людини, визначають відносини в суспільстві. Вони є «серцевиною світу», об' єднують людей (дружба і взаємодопомога). Саме такі пристрасті існували до появи приватної власності. При­страсті, які роз' єднують людей, з' явилися з появою приватної власності. Це жадіб­ність, честолюбство тощо.

На думку Маблі, моральним є те, що зміцнює доброчинні пристрасті, сприяє су­спільному благу. Тому завданням держави є виховання принципів здорової моралі. Щоб забезпечити в суспільстві повний розвиток свободи громадян, справжнє щастя

кожного з них, слід ліквідувати основи зростання недобрих пристрастей, живиль­ною силою яких є приватна власність. Заснований на приватній власності лад є по­рушенням суспільного порядку. Природа визначила людям бути рівними, наділив­ши однаковими органами і потребами, об' єднала за допомогою соціальних якостей. Таким було первісне суспільство. Воно не знало приватної власності, люди жили згідно із законами природи. Там існувала досконала рівність, панувало повне щас­тя, не було ні бідних, ні багатих, ні монархів, ні аристократів. Люди займалися по­люванням і рибальством, кочували, не знаючи земельної власності. Спільні потреби спонукали їх до взаємодопомоги. Суспільними справами займалися обрані ними особи, які були наділені відповідними повноваженнями.

Однак зростання населення змусило людей перейти на осілий спосіб життя, а відповідно — займатися переважно землеробством, об'єднуючись для спільної праці. Земля для них була спільним природним надбанням. Така спільність охоп­лювала всі аспекти їх життя. Колективістський спосіб життя цілком відповідав по­требам суспільства. То був «золотий вік» в історії людства.

На певному етапі розвитку люди поділили між собою землю, не передбачивши жахливих наслідків у майбутньому. Можливо, однією із причин цього була поява ледарів, які не бажали працювати, намагаючись жити за рахунок суспільства. Рів­номірний розподіл землі між сім' ями і первісна рівність були порушені вже в тре­тьому поколінні. З' явилися багаті й бідні, серед яких розпочалася боротьба за зем­лю, наслідком чого стало захоплення громадських посад багатими сім' ями. Згодом одна з них узурповувала всю владу.

Отже, приватна власність породила нерівність. Суспільство, зазначає Маблі, по­ділене на різноманітні класи людей, які мають кожен свої інтереси, не тільки від­мінні, але й протилежні. Приватна власність, за переконанням Маблі, виконує нега­тивну соціальну роль. Породжена нею нерівність викликає в людини нездорові бажання, наповнює душу забобонами, марнославством і корисливістю. Аристокра­тизм багатих породжує олігархію, а відтак — тиранію. Закон поступається місцем свавіллю. Власність не тільки порушує зв' язки між людьми, а й розриває їх. Цей розрив відбувається між частинами людського роду, тобто між державами. Приват­на власність породжує й ілюзії, що держава може процвітати за рахунок сусідніх держав. Тому злидні, тиранія, війни є покаранням людству за відхилення від при­родної рівності.

Виступаючи проти принципу приватної власності, Маблі намагався обґрунтува­ти необхідність переходу до суспільної власності, оскільки вважав, що існуючий порядок вимагає радикальних суспільних і політичних перетворень, а народ завжди має право змінити такий порядок.

Який би не був розумний акт, що встановлює форму правління, зі збагаченням розуму уявлення про розумний порядок можуть змінюватися. Тому людство не по­винно приносити себе в жертву оманам минулого, підкорятися законам, які вважає несправедливими. З цього приводу Маблі стверджував: «Якщо існує хоч який-небудь принцип розуму і моралі, справедливість дозволяє застосовувати збройний опір поневолювачам, які ігнорують закони або зловживають ними для встановлен­ня необмеженої влади». Для такого опору необхідно підібрати вдалий момент, коли абсолютистський уряд буде перебувати в найгіршому становищі. Так, умовами для повстання можуть бути «зовнішня невдала війна, вихолощені запаси, ненадійні ге­нерали, а тим більше погані міністри, які не знають ні того, що вони роблять, ні то­го, що потрібно робити... Чи не буде достатньо в цей момент дати ключ до свободи, знищити податки, вигнати відкупщиків, об' єднатися з іноземцями».

Допускаючи законність громадянської війни, що, як операція, відрізає хвору ча­стину тіла і сприяє його оздоровленню, Маблі сумнівається в реальності такого ефекту. Сумніви його зумовлені поразками народних повстань у Франції, наслідка­ми англійської революції, силою абсолютистського ладу, здатного потопити людей у крові. У суспільстві, де панують пристрасті, а не рівність і розум, жодна людська сила не спроможна відродити природну рівність: намагання повернутися до неї спричинить жахливі безпорядки, ще гірші, ніж ті, які був намір ліквідувати. Крім того, Маблі не бачив у навколишній дійсності матеріалу для побудови нового сус­пільного ладу. Водночас ці його суперечливі думки віддзеркалювали сміливі на­строї народних мас, особливого «третього стану» — робітників і представників бу­ржуазії, які боролися з феодально-абсолютистським режимом.

У своїх працях Маблі намагався довести переваги комуністичного суспільства, хоч і усвідомлював, наскільки важко досягти його. За його уявленнями, цей суспі­льний лад має базуватися на суспільній власності, суспільні якості якого слугува­тимуть спільному щастю людей. «Коли я читаю описи мандрівників про пустинний острів, — пише Маблі, — над яким безмежне небо і по якому тече корисна для здо­ров'я вода, в мене завжди з'являється бажання відправитися туди і заснувати там республіку, де всі рівні, всі багаті, всі вільні, всі брати, де першим законом була б заборона володіти власністю. Ми понесли б у крамницю плоди нашої праці, вони були б державним надбанням для кожного громадянина. Щорічно батьки сімейств обирали б економів, обов' язком яких був би розподіл необхідних речей відповідно до потреб кожного, розподіл роботи, яка передбачена системною спільністю, і під­тримка в державі моральності».

У праці «Сумніви, запропоновані філософам-економістам з приводу природного і необхідного порядку політичних суспільств» Маблі протиставляє буржуазному ідеалу фізіократів, які розглядали власність як єдине ціле і основу особистої свобо­ди, комуністичний ідеал. За його твердженнями, комуністичне суспільство — це таке суспільство, де «все майно спільне, кожен житель повинен відповідно до своїх здібностей, сили і свого віку виконувати корисні функції, а держава, яка володіє всім майном, розподіляє між громадянами необхідні для них речі». Комуністичне суспільство передбачає високий рівень свідомості громадян. їм повинен бути влас­тивий патріотизм, заснований на спільній власності і спільній праці. Працюючи для суспільства, отримуючи від нього все необхідне, люди були б йому зобов' язаними, любили б його і віддавали б свої сили для свого захисту, щоб ніхто не зміг прибор­кати гордих своєю рівністю громадян такої республіки.

Це дає підстави для висновку, що Маблі вважав основою ідеальної комуністич­ної республіки патріархальну селянську общину з її зрівнялівкою, аскетизмом, ви­мушеною бідністю.

Теоретично обґрунтовуючи комуністичний ідеал, Маблі намагався знайти спо­сіб вирішення скромнішого завдання — подолання хоча б деяких негативних аспе­ктів існуючого ладу. Він усвідомлював, що реальніше не ліквідовувати приватну власність, а створити суспільство рівних власників. Свій утопічний проект респуб­ліки рівності він обґрунтовує в праці «Про законодавство, або Принципи законів».

Маблі стверджував, що тільки мудре законодавство зможе поступово наблизи­ти громадян до майнової та станової рівності. Воно повинно бути спрямоване на знищення головних вад, породжених приватною власністю, — жадібності і себе­любства, які спричинюють усі негаразди в суспільстві. їх неможливо подолати відкритою боротьбою, оскільки жадібність, на думку Маблі, у боротьбі за існу­вання набуває все більшої сили, зі страху нахабніє і завжди здобуває перемогу. У

боротьбі з нею законодавець повинен бути спритним і винахідливим: «тільки-но власність стає усвідомленою людьми, не варто позбавляти їх бажання збагачувати чи збільшувати своє майно: закон повинен обмежуватися тим, щоб стримувати жадобу, керувати нею і оточувати її, так би мовити, перешкодами, які стримували б її перешкоджали б їй спричинити особисті та громадські біди, що вносять смуту і знищують державу».

Мистецтво законодавця полягає в тому, щоб зменшити потреби людей і держа­ви. Крім того, необхідно доводити конкретними прикладами переваги поміркова­ності: «Покажіть мені, — писав Маблі, — що багатство безкорисне, якщо ви не хо­чете, щоб я віднайшов засоби накопичувати його». Приклад такої поміркованості має продемонструвати держава, знижуючи податки, поступово подрібнюючи вели­ку власність. Послуговуючись принципом рівномірного розподілу, держава пови­нна регулювати спадковість майна. Водночас необхідно прагнути не до збільшення доходів держави, а до скорочення її видатків. Чим менше потреб у держави, тим менше спонук у правителів для пограбування народу.

В егалітаристській концепції Маблі багато уваги приділено обґрунтуванню суспільних якостей, здатних допомогти людині та суспільству відродитися до нового життя. Такими він вважав стриманість, працелюбність і бадьорість. Стриманість він виводив із законів природи, які дають працелюбній людині сті­льки благ, аби вона не відчувала нестачі в необхідному. А поява предметів роз­коші є сумним наслідком прояву неприборканих розумом пристрастей. Це від­бувається тому, що людина намагається заволодіти все більшою кількістю багатства. Для неї всі блага, крім багатства, ніщо. Все життя така людина же­неться за ним, заздрячи багатшим від себе, кидаючись у пияцтво, зажерливість, стаючи все розбещенішою.

Щоб стримати пристрасті, уникнути вічного відчуття «бідності», необхідно жити за законами природи, обмежувати себе в усьому, оскільки стриманість заку­порює входив людське серце багатьом недугам, вселяє презирство до багатства. Саме шлях пригнічення дурних пристрастей веде до свободи, щастя і належного багатства.

Всезагальний аскетизм концепції Маблі виявляється в його негативному став­ленні до науки і мистецтва: «Коли я подумаю про те, якими пагубними були для афінян їх чудові таланти, скільки несправедливості, насильства і тиранії спричини­ли римлянам грецькі картини, статуї та вази, я запитую, для чого нам потрібна ака­демія мистецтв?».

Не менш рішуче виступав Маблі проти торгівлі, вважаючи, що її розвиток спри­яє накопиченню багатства, виховує шкідливі якості людини. Держава, що сприяє торгівлі, ризикує повторити долю Карфагена, жителі якого, «засліплені ілюзорним процвітанням торгівлі, зробили її важливою професією, займатися якою було до­зволено лише вищим громадянам». Пристрасть до торгівлі поширилася і на полі­тичну сферу. Прагнучи збільшити своє багатство, Карфаген став на шлях завою­вань, «і недуги пихи разом з недугами жадоби зробили те, що вона (республіка — Ф. К.) стала нещасною і нажила собі зовнішніх ворогів, яких неспроможна була по­бороти».

Маблі вважав, що головну увагу законодавці повинні зосередити на аграрних проблемах. У державі, де існує один стан громадян, необхідно встановити межі володіння кожного. Там, де громадяни поділені на різні стани, для кожного слід окреслити його володіння. Однак і в цих заходах він не був упевнений, оскільки й після рівного розподілу землі з' являтимуться бідні й багаті. «Я гарантую, — стве­

рджував він, — що через два покоління ви не знайдете більше рівності у вашій республіці».

Спорідненими із соціально-економічними були політичні погляди Маблі. Він вважав, що «економічна рівність» повинна стати основою існування демократичної республіки, демократія — основною формою залучення громадян до управління державою, сприяючи усвідомленню ними необхідності жертвувати приватними ін­тересами заради інтересів громадських.

Єдино можливою формою суспільної влади Маблі вважав державу. Йому нале­жить прогностична ідея про можливість створення «неполітичної держави», в якій непотрібні були б примусові функції. І нічого страшного, на його думку, не сталося б, якби посадові особи перетворились на економів своїх співгромадян, бо це свід­чило б, наскільки розумно налаштовано суспільство. У демократичній республіці всі посадові особи значно відрізнятимуться від існуючих у сучасному йому суспі­льстві, бо немає нічого гіршого, «ніж перетворення посадових осіб на наглядачів за робітниками».

За переконаннями Маблі, всі закони повинні виходити лише від народу, якого він вважав носієм верховної влади, єдиним творцем політичного ладу, який завжди має право «тлумачити, змінювати, знищувати і встановлювати новий порядок». А народні збори є формою, за допомогою якої громадяни можуть брати участь у дер­жавних справах. Виконавчу владу на місцях представляють обрані народом магіст­ри, в центрі — обраний Національною Асамблеєю уряд.

Внутрішню міць і зовнішню безпеку демократичної республіки повинна забез­печити федерація демократичних республік. Для такої республіки «мир — природ­ний стан людей». Якщо в суспільстві буде досягнуто рівності, зникнуть причини для зовнішніх воєн. На думку Маблі, потрібен закон, який проголосив би наступа­льну війну карним злочином. У праці «Про права і обов'язки громадянина» він за­значав, що «будь-яка війна однаковою мірою згубна для людства». Але «вважати будь-яку громадянську війну несправедливістю, закликати громадян не відповідати силою на насильство — така доктрина суперечить моральності і суспільному бла­гу». Водночас він вважав, що держави, які проводять загарбницьку політику, вреш­ті-решт загинуть самі.

У своїй зовнішній політиці демократична республіка має дбати про встанов­лення і дотримання добрих відносин з іншими державами. Це повинно бути свя­тим обов' язком магістрів. Принципи зовнішньої політики держави повинні бути повідомлені народам, тобто необхідно проінформувати люд, що республіка вес­тиме лише оборонну війну, а якщо зазнає нападу, кожен громадянин підніметься на її захист.

Отже, роздуми Маблі про рівність (вимога прийняття аграрних законів, пере­розподілу власності, ліквідації феодального землеволодіння, знищення монархій і встановлення демократичних республік) за формою і за змістом співзвучні про­грамам тогочасних демократичних революцій. їх утопізм полягав у відстоюванні ідеї абсолютної рівності, в переконанні, що ліквідація приватної власності на зем­лю та її рівномірний розподіл сприятимуть подоланню злиденності, безробіття, експлуатації.

Світогляд Маблі сформувався в епоху, в якій егалітарні ідеї існували поруч з комуністичними і дуже часто взаємообумовлювались. Тому в його вченні зійшлися комуністична теорія й егалітарні програми, що свідчило про певну світоглядну не­чіткість ідеології третього стану, діяльність якого була зосереджена на демократич­них перетвореннях суспільства.

... Перш ніж вживати ті чи інші засоби для досягнення мети, мені здається, було б ро­зумно раніше спитати себе, чи є мета, яку собі ставиш, тією, яку слід собі поставити. Не дотримуючись цієї обачливості, законодавці, завжди невпевнені в собі, що піддаються волі пристрастей і забобонів громадян, ніколи не знали, на якому фундаменті їм слід бу­дувати благоденство держави. Вони помилялись з першого ж кроку і, видаючи закони без керівного принципу та без всякої системи, завжди робили одні помилки за іншими... Ко­жний хотів створити собі щастя за своєю примхою та шукав його то в розкоші й насоло­дах, то в жадібності та зніженості, то в пригнобленні інших і в подібних же безумствах, а природа, що встановила інший порядок речей, насміхалася над нашими безглуздими ви­гадками. Вона покарала нас за наші помилки; майже всі народи стали жертвами нерозум­них законів, які вони самі собі створили. Скрізь суспільство було подібне збіговиську гнобителів і пригноблених. Тисячі жорстоких революцій вже тисячі разів змінювали лице землі та знищували величезні імперії і тим не менше стільки разів досвід, що повторюва­вся, не примусив нас запідозрити, що ми шукаємо щастя там, де його немає.

...Я вивчаю свої почуття, їх взаємовідносини, їх зв'язок і дізнаюсь, що природа при­значила людей бути рівними. Мені здається, що саме з рівністю пов'язує вона збереження наших соціальних якостей і щастя, і я роблю висновок, що законодавець буде марно тру­дитися, якщо він спочатку не зосередить своєї уваги на встановленні рівності майна й станів громадян.

Чим більше я про це міркую, тим більше переконуюся, що нерівність майна й станів розкладає, так би мовити, людину та змінює природний потяг її серця, бо марні потреби викликають в неї марні для його справжнього щастя бажання і наповнюють його розум найнесправедливішими і безглуздими забобонами й помилками. Я вважаю, що рівність, обмежуючи наші потреби, зберігає в моїй душі мир, чи чинить опір виникненню та роз­витку пристрастей. Хіба не було б незрозумілою безрозсудністю наше устремління до вишуканості, штучності й витонченості, коли б нерівність станів не привчила нас бачити у цій смішній зніженості свідчення переваги, що заслуговує якоїсь почесті? Чому б я до­зволив собі дивитись зверхньо на людину, яка, можливо, вища за мене за своїм достоїнс­твом? Чому б я привласнив собі будь-яку перевагу? Чому б я став претендувати на якусь владу над нею? І чи не відкрив би я таким чином шлях тиранії, рабству і найзгубнішими пороками суспільства, коли б нерівність станів не відкрила мою душу честолюбству, а нерівність майна — жадності? Мені здається, що тільки нерівність навчила людей відда­вати перевагу чеснотам безліч речей даремних і шкідливих. Я вважаю доведеним, що при становищі рівності нічого нема легшого, як попередити зловживання й твердо зміцнити закони. Рівність повинна принести всі блага, тому що вона об'єднує всіх людей, підно­сить їх душу та виховує їх у почуттях взаємної доброзичливості й дружби. Я заключаю з цього, що нерівність приносить усі нещастя людям; вона принижує людей і сіє між ними розбрат та ненависть. Якщо громадяни рівні між собою й цінують у людей тільки добро­зичливість і таланти, змагання само по собі залишиться в справедливих межах. Знищіть рівність, і зразу ж змагання перетвориться у заздрість і ревнощі, тому що мета його не буде чесною.

Якщо багатства розподілені нерівно, то чи можливо, щоб більш багаті не підкорялись дії чарівних лінощів? Чи можна, маючи дозвілля, не видумувати нові насолоди й нові зручності? І як, живучи у вишуканій розкоші, можна не надавати їй певної ціни, певного значення? І хіба можливо так безумно переоцінювати себе, щоб розпочати зневажати тих, хто залишився в своєму колишньому скромному становищі? Зважте, що не може бути не­рівності станів без того, щоб не було багатих, а значить, і бідних. Хіба не прийдеться останнім продавати свої послуги першим і хіба не принизить це їхні душі? Будемо судити про виникнення зіпсованості не по тих незначних зловживаннях, які вона викликала спо­чатку, а по тому сумному майбутньому, яке вона передвіщує.

Простежте весь ланцюг наших пороків, перша ланка якого пов' язана з нерівністю майна. Як тільки багатства набувають якусь вагу, багаті намагаються захопити державну владу і ви думаєте, що принижена й знехтувана біднота зуміла б чинити опір їм? Коли че­столюбство скільки-небудь щадить бідних, його успіх безсумнівний. Непомітно для себе держава опиняється у владі деспотизму, а дурість народу навіки закріплюють його поне­волення. Якщо нерівність майна настільки велика, що багатії, більш заповзятливі та більш сміливі, відверто будуть намагатися до тиранії, ви побачите, що бідні, чи тому що вони не звиклися з ярмом, чи тому, що вони обурились новою несправедливістю, повста­

нуть на захист прав людства. Звідси ця велика кількість роздорів, розбрат, змов, міжусоб­них війн і революцій, що роздирають республіку і ведуть до її загибелі.

Природа зробила нерівність законом для наших предків, і про свої наміри вона заяви­ла так ясно, що не знати їх було неможливо. Насправді, хто може заперечувати, що, ви­йшовши з рук природи, ми знаходились у самій досконалій рівності? Хіба вона не дала всім людям однакові органи, однакові потреби, однаковий розум? Де ви знайдете основу нерівності? Хіба вона дала кожному особливу вотчину? Хіба вона провела межі на полях? Вона не створила ні багатих, ні бідних. Хіба вона поставила в привілейоване становище деякі раси, осипавши їх особливими благодіяннями, подібно до того як для встановлення влади людини над тваринами вона обдарувала нас багатьма вищими якостями? Вона не створила ні великих, ні малих, вона не призначила одних бути панами інших.

За велінням долі, — сказав мілорд нашому філософу, — кращі докази завжди прихо­дять нам у голову останніми. Я готовий відмовитись від усіх висловлених мною зараз мі­ркувань, але існує незаперечний доказ того, що люди не призначені залишатися у суспі­льстві рівними: як би рівно не був проведений поділ земель, неможливо, щоб у республіці не з' явилися незабаром громадяни багаті й громадяни бідні, а нерівність майна неминуче приведе до нерівності становища. Така неминуча доля; було б безумством створювати за­кони, що наказують громадянам мати однаковий розум, спритність, однаковий смак до праці та одну й ту саму кількість дітей. Отже, землі дадуть більший урожай в одних ру­ках, менший — в інших, і при рівному розподілі незабаром виникне нерівність майна. Дайте час зібрати чи розділити спадщину і я запевняю вас, що через два покоління ви не знайдете більше рівності у вашій республіці. Але можливо, що закон накаже робити кож­ні сто років новий поділ земель? В такому випадку я попереджую вас, що ліки будуть гі­рші від хвороби. До кінця кожного століття громадяни уникатимуть обробляти землі, не сподіваючися зберегти їх за собою. Скрізь створюються змови й партії, і замість того щоб перебудувати республіку, ви погубите її.

Я вже досить говорив вам, — продовжував наш філософ, — про переваги рів­ності, а ваш останній аргумент, який доводить, що вона несумісна з власністю на майно, так переконливий, що я не вагаюсь вважати цю злощасну власність першо­причиною нерівності майна й станів, а отже, усіх наших зол. Поети, яких Платон хо­тів вигнати зі своєї республіки, краще, ніж законодавці та більшість філософів, знали походження і розвиток почуттів людського серця. Вони назвали золотим віком той щасливий час, коли власність була невідома, і вони зрозуміли, що розрізнення «тво­го» і «мого» викликало всі пороки.

Яке нещастя, що люди, вважаючи себе філософами, постійно один за одним повто­рюють, що без власності не може бути суспільства. Чи вірно, що люди створили закони та їх наглядачів для того, щоб забезпечити собі користування своєю власністю? Люди зблизилися тому, що вони були наділені соціальними якостями, і тому, що їх потреби за­кликали їх до взаємної допомоги і взаємних послуг. Вони створили державну владу, по­клавши на неї турботу карати, мститися за образи, усувати несправедливості, учинені приватними особами, які були піддані почуттям гніву, нетерпіння, запальності, ненависті й помсти, не завжди слухалися порад розуму і часто зловживали правом мститися та ка­рати своїх ворогів. Звичайно, суспільство створилося до того, як його населення зросло і як його природних ресурсів, що здобуваються мисливством і рибальством, не стало ви­стачати для задоволення потреб жителів. Чому при такому становищі справ люди наду­мали б обробляти землю? Тільки нужда примусила нас працювати. В той час земля не мала ніякої ціни, ніякого значення; наскільки ми можемо судити про походження народів за пам' ятками, спочатку вони, очевидно, були кочівниками. Як же могли вони мати влас­ність? Якщо суспільство під час свого створення не знало власності, чому ж не могли б вони й далі існувати без неї?

Коли, розмножившись, люди усвідомили, нарешті, необхідність мати постійні житла й обробляти землю, чи могла бути їх першою думка — зробити поділ і встановити право власності? Запроваджуючи нове установлення, наш розум звичайно керується звичними ідеями. Тому розважливо думати, що наші предки змушені працювати, щоб домогтися більш зручного існування. З' єднали свої сили для спільної праці, як вони вже об' єднались для створення державної влади.

Працюючи спільно, вони спільно збирали врожай. Ви бачите, як мудро природа під­готувала все, щоб привести нас до спільності майна й утримати від падіння в безодню. Куди нас кинуло установлення власності? Що стосується мене, признаюсь, я далекий від того, щоб вважати цю спільність неіснуючою химерою, і насилу догадуюсь, як люди дій­шли до заснування власності... чи не пояснюється це просто тим, що приховані почуття жадібності й пихи, які ми носимо у своєму серці, не захотіли задовольнятися спільності майна?.. якби природа створила людино жадібною й честолюбною, подібно до того. Як вона наділила її почуттями жалю, обурення, вдячності, дружби і т. ін. Та оскільки вона бажала зробити її щасливою, вона благо розумно не наділила її цими двома пороками, які більш усього сприяли її нещастю. Честолюбство й жадібність — не матері, якщо можна так сказати, а дочки нерівності. Для того щоб переконатися, що ці пристрасті були неві-

домі при зародженні речей і були наслідком власності, а не передували їй, досить зверну­ти увагу на те, що до заснування власності багатства людей перебували тільки в плодах, які від часу швидко псувалися і тому марно було збирати їх чи вирощувати в кількості, більш ніж це потрібно було для споживання. Оскільки не було майна, не могло бути й жадібності. Але насінину цієї нещасної пристрасті було кинуто в душу людей, як тільки з'явилася власність. Громадянин не дивився більше на облюбоване ним поле так, як він дивився на нього досі, він забув спільне благо і зробився менш великодушним. Розпоча­лася торгівля продуктами, яких родина не могла спожити. Лишок їх вже не був некорис­ним — його можна було обміняти; потреби зросли, людина почала почувати переваги ба­гатства. Звідси жадібність; вона швидко зростає, винаходячи з кожним днем все нові засоби для свого задоволення.

. Здається, що в той час, який передував заснуванню власності, нічого не було лег­ше, як утримати людей у покорі обов' язку, бо нічого не було легше тоді, як турбуватися про їхні нужди й задовольняти їх. Я собі уявляю, що громадяни того часу були розподі­лені по групах; найбільш сильні з них призначені були обробляти землю, інші — займа­тися грубими ремеслами, без яких суспільство не може обійтися. Я бачу скрізь громадсь­кі магазини, що містять багатства республіки; а службові особи, які дійсно є батьками вітчизни, не мають інших функцій, крім підтримання моральності й розподілу між роди­нами необхідних їм речей.

Мабуть, щастя цього віку порушили лінощі. Можливо, що одні люди, недбалі й менш дійові, ніж інші, існували за рахунок праці суспільства і служили йому з меншою старан­ністю й завзятістю. Їхня безтурботність (як і інші пороки), не будучи приборкана, зроста­ла. Ледарі робилися тягарем для своїх співгромадян, викликали у них ремство, що при­зводило до суперечок у республіці. Якщо ці здогадки не задовольняють вас, ви можете приписати появу перших чвар несправедливості службових осіб, які при розподілі проду­ктів чи інших необхідних речей брали собі кращу частку чи давали несправедливу пере­вагу своїм рідним чи друзям.

Без роздумів віддавалися люди почуттям гніву й помсти. Оскільки ми не живемо за­раз природними плодами землі, говорили найбільш працелюбні, і праця наших рук потрі­бна суспільству, справедливо, щоб кожний громадянин брав участь у ній у рівній мірі. Є тільки один засіб для знищення лінощів і для покарання ледарів: хай відтепер плоди землі належать тільки тим, хто їх вирощує, тим, хто дає їм, так би мовити, нове існування. Ми даремно сподіваємося, що службові особи дотримуватимуться при розподілі продуктів справедливості та безстаранності, якої ми бажаємо. Щоб зупинити розвиток зла, на яке ми нарікаємо, чому б нам не внести закон, який наказує видавати кожному врожай, зібра­ний його працею? Розподілимо порівно наші землі; нужда, наймогутніший з усіх законів, вижене лінощі; вона дасть силу, енергію і працелюбність, і наші правителі звільняться від заняття, якого вони не можуть виконати. Люди не бачили безодні, яку вони собі копали, і внесли згубний закон про поділ земель.

Ви сподіваєтесь, — сказав мілорд жартома, — що своїми поетичними ідеями переко­нали мене? Описанню вашого золотого віку не вистачає тільки молочних рік, що течуть по рівнинах, і якби вам не вдалося довести мені, що не можна безкарно нехтувати суво­рими законами природи, я не був би засмучений, що нас примусили перейти від золотого віку до срібного. Якщо я вам скажу, що людям, можливо, необхідно мати трошки жадіб­ності, щоб примусити їх діяти, ви мені відповісте, що вони непомітно доведуть її до крайності, і я боюся, що ви матимете рацію. Щоб там не було, спільність майна приво­дить суспільство до якоїсь розслабленості. Яке заціпеніння! Ви цілком маєте рацію, коли боїтесь, як би лінощі, найбільш мирні з пристрастей, не збентежили, тим не менше, ва­ших громадян. Для чого вони працюватимуть? Ніхто не буде дбати про обробіток, землі і поля в руках тих, хто не натхнений інтересом власності, будуть давати низькі врожаї, бо ніхто не працює для іншого з такою старанністю, як для себе. Яке жалюгідне видовище уявляли б собою суспільства, змушені стати дуже малими, щоб управлятися згідно з ва­шими принципами? Що за нудне заняття для службових осіб, якщо єдиною їх турботою є збір продуктів землі, відвідування ремісничих майстерень і сумовитий розподіл продук­тів та одягу...

. Ви кажете, що ніхто не працює для іншого з таким же старанням, як для самого себе; це неспростовна істина для всіх часів. Але хто сказав вам, що невтомний земле­роб, що отримує врожаї більш багаті, ніж йому потрібно для задоволення його потреб і потреб його родини, не працює для себе? Він, дійсно, буде працювати для себе. Мі­лорд, якщо закони зуміють віддати його праці пошану й славу. При всій зіпсованості нашої вдачі ми все ж бачимо людей, які користуються повагою своїх співгромадян і схваленням своєї власної совісті, та які вважають, що приносячи себе в жертву суспі­льному благу, вони працюють для власного блага. Чому ж спільність майна не може створити героїв? Ми діяльні й працелюбні через жадібність; пристосовуючись до намі­рів природи, ми будемо ними по обов' язку, щоб запобігти презирства й випробувати втіху, яка нам дає виявлену нам повагу. Заспокойтесь же, мілорд; але якщо я буду зму­шений признати, що при спільності майна врожаї будуть менш багатими, ніж в умовах

власності що спустошує стільки областей, — який висновок ви зробите з цього? Мені здається, що не так вже безрозсудно думати, що для людського роду найкраще мати трохи доброчесностей ніж багато плодів...

Що за заняття, кажете ви, для службових осіб перевіряти, чи точно виконує кожний громадянин доручену йому роботу, збирати в магазинах, зберігати й розподіляти рівними частками плоди землі та інші речі, в яких мають потребу родини! Дійсно, немає більшої пошлості, ніж перетворення службових осіб у наглядачів над робітниками, в управляю­чих землями, в домохазяїв; безперечно, багато розумніше не обтяжувати наших службо­вих осіб такими сумовитими заняттями, а щоб облагородити їх функції — поставити їх перед необхідністю нічого не робити чи робити тільки по дурості... Я, в свою чергу, сер­йозно запитую вас, чи є більш гідне для службової особи заняття, ніж турбота про про­життя людей, необхідна для того, щоб ця огидна їжа, в якій ми щоденно відчуваємо по­требу, не зробилась би джерелом смути й розбрату?

Невірно, нарешті, наче б то при спільності майна функції службових осіб мають бути обмежені простим розподілом плодів і одягу. Серед нас були, очевидно, роздори, якщо для подолання їх ми були змушені створити державну владу, закони й уряд. Наші соціа­льні якості близько стикаються з якимось пороком: жалість — зі слабкістю, змагання — зі заздрістю, любов до втіх — зі сладострастям, гордість — з хвастощами, любов до від­починку — з лінощами і т. ін. Завжди схильні помилитися, оточені підступами, ми по­стійно відчуваємо потребу в законах, які б нас охороняли. Хіба службові особи, безперер­вно зайняті турботою про дотримання законів, прислуховуючись до наших нужд з тим, щоб домогтися сприятливих для нас наказів, чи відмінити ті, які були зроблені неохайно чи дуже поспішно — думають про дрібниці?.. Якби я міг зруйнувати забобони, які вво­дять в оману наш розум, якби я міг вирвати з нашого серця всевладні пристрасті, що по­неволюють його, я не вагався б ні на хвилину перед тим, щоб повернути людей до самої досконалої рівності. Якби мені дали можливість, я б вам не дав закони, більш суворі, ніж платонівські; бо я, між іншим, невдоволений тим, що цей філософ, який хотів представи­ти нам картину досконалої республіки, зазнав невдачі в своєму задумі з тієї причини, що він не насмілився зробити по відношенню до простих громадян те, що вважав потрібним зробити по відношенню до правителів... Встановивши спільність майна серед простих громадян, так само як серед службових осіб і воїнів, можна було б легко створити респу­бліку, яка знайшла б у собі всі необхідні засоби, щоб існувати вічно. Але так як Платон випустив цей істотний пункт, в серцях його громадян повинні були з' явитися пристрасті. Як би боязко не були ці пристрасті при своєму зародженні, безперестанно намагаючись скасувати протидіючі їм закони, вони наберуть сили. Вони породять протиріччя, супере­чки, смути; і як тільки службові особи, захоплені, якщо можна так говорити, потоком су­спільних думок і навів, відчують, що їх філософія не може восторжествувати над порока­ми громадян, їх пильність послабне. Вони самі, без впливу зірок, почнуть почувати огиду до своєї доброчесності і потім, почнуть звикатися з пороком, навіть любити його, — чи довго до цього? — і держава невдовзі зруйнується.

Але залишимо Платона; і не бійтесь, мілорд, що я здумаю створити республіку більш досконалу, ніж платонівська; в мене немає матеріалу, щоб спорудити такий будинок. Як­би я задумав запропонувати вищому класу громадян відмовитися від своїх прерогатив і злитися з останнім станом у державі, чи уявляєте ви, як буде сприйнята моя пропозиція? Розгніване честолюбство знатних виявиться єдиною їх пристрастю.

Я скажу вам, навіть, мілорд, дещо ще більш неймовірне. Якби силою красномовст­ва й доказів, — простіть мені це смішне припущення, — відбулося чудо й вдалось би примусити знатних і багатих погодитися на повну рівність з особами, яких вони знева­жають, — я не знаю, чи погодилися б на це незнатні й бідні люди, чи, в крайньому разі, змогли б вони проникнутися відповідними їхньому новому становищу почуттями. Це зо­всім не жарт: майже в усій Європі вони дійшли до такого ступеню приниження й убозтва, що зазнавали свого роду огиду чи сором до того, щоб бути рівними з знатними й багати­ми, і були збентежені, знаходячись поряд з ними. Вам ніколи не доводилося зустрічати цих принижених людей, так переконаних у своїй нікчемності і так потішених своїм на­ближенням до вищих, що вони здатні ціною будь-якої підлості купити честь прислужити їм і отримати від них випадково кинутий погляд? У народу бувають приступи нахабства, але зовсім відсутній буває принцип рівності.

Ви бачите, що я не подаю вам великих надій; і якщо ви хочете закласти фундамент досконалої республіки, я раджу вам, — додав сміючись наш філософ, — відправитись шукати собі громадян у лісах Америки чи Африки. Нещасні дикуни цих місць тільки не-освічені... їх пороки й їхні забобони не тягнуть їх, як наші, до розкоші, до зніженості, до насолод, до оманливої слави, до честолюбства, до жадібності.

Легше примусити цих дикунів займатися корисними ремеслами, ніж примусити нас відмовитися від зайвих і безкорисних. Я знаходжу в їхньому суспільстві, яке ледве намі­чається, найдосконалішу рівність... Розповідають навіть, що у Флориді деякі племена, що сіють індійський хліб, чи маніоку, засипають свій урожай в громадські амбари, і кожна родина бере з них у відповідному порядку й без жадібності потрібну їм кількість зерна.

Які щасливі нахили до встановлення спільності майна. Ось на берегах Огайо чи Міссісіпі Платон зміг би встановити свою республіку. Як жаль, що несемо їм цивілізацію!

Які ж, спитаєте ви, обов' язки законодавця? Він повинен наслідувати Керманичу, яко­го протилежні вітри владно збивають з шляху. Він не підкоряється їхній люті, він лавірує, він розставляє свої вітрила так, щоб іти найближчим шляхом. Пристрасті, які породила власність, є в державі тим, чим вітри на морі. Не потурайте їм — вони спокусять вас, і ви загинете... Мені здається, що перша пристрасть, яку нам дала власність, — це жадібність; коли я не помиляюсь, від неї всі наші пороки й усі наші нещастя... важко законодавцю перемогти її у відвертій боротьбі. Отже, він повинен вжити хитрість і майстерність, і пе­рший наслідок, який я добуваю з цього принципу, полягає в тому, що на власність, яка була раз встановлена в державі, треба дивитися як на основу порядку, миру й громадської безпеки...

Я думаю, що люди вийшли з рук природи зовсім рівними, отже, без прав одним над іншими, і зовсім вільними. Природа не створила королів, правителів, підлеглих, рабів — це очевидно, і вона нам приписала один закон: працювати, щоб бути щасливими. Поки люди залишалися в цьому становищі, їхні права були настільки широкими, наскільки об­меженими були їх обов' язки. Все належало кожному з них, кожна людина була свого ро­ду монархом, який мав право на світову монархію. Що ж стосується обов' язків, то я ду­маю, що ніхто не міг бути винним у невиконанні їх, крім собі самому, нічого не був повинен; неможливо було, щоб він не корився законові, який покладався природою і який полягав у тому, щоб зробити себе щасливим.

Г. Мабли. Избранные произведения. — М. — Л.: Изд-во АН СССР, 1950. — С. 57—58; 60—62; 73—74; 75—77; 78—80; 89—93; 94—96; 97—98; 99—103; 104; 105—106; 111—112; 114—116; 119; 120—121; 124—125; 220—221.