• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ПРОГРАМИ НІМЕЦЬКОЇ РОБІТНИЧОЇ ПАРТІЇ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 

1. «Праця в джерело всякого багатства і всякої культури, а тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від суспільної праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства»

Перша частина параграфа: «Праця є джерело всякого багатства і всякої культури». Праця не е джерело всякого багатства. Природа в такій же мірі джерело споживних вар­тостей (а саме з них і складається речове багатство!), як і праця, що сама є лише прояв однієї з сил природи, людської робочої сили. Наведену вище фразу ви зустрінете в кож­ному дитячому букварі, і вона правильна остільки, оскільки в ній мається на увазі, що праця здійснюється при наявності відповідних предметів і знарядь. Але соціалістична програма не повинна допускати подібних буржуазних фраз, що обминають мовчанням ті

умови, які одні тільки й надають їм смислу. Оскільки людина наперед ставиться до при­роди, цього першоджерела всіх засобів і предметів праці, як власник, поводиться з нею як з належною їй річчю, остільки її праця стає джерелом споживних вартостей, отже, і ба­гатства. У буржуа є дуже серйозні підстави приписувати праці надприродну творчу силу, бо саме з природної зумовленості праці випливає, що людина, яка не мав ніякої іншої власності, крім своєї робочої сили, в усякому суспільному й культурному стані змушена бути рабом інших людей, що заволоділи матеріальними умовами праці. Тільки з їх дозво­лу може вона працювати, отже, тільки з їх дозволу — жити.

Але лишімо вже цю фразу, як вона є, хоч би які були її хиби. Якого ж висновку слід чекати? Очевидно, такого: «Тому що праця є джерело всякого багатства, то ні один член суспільства не може й привласнювати собі багатство інакше, як привласнюючи продукт праці. Якщо ж він сам не працює, то він живе чужою працею, і свою культуру він теж на­буває за рахунок чужої праці».

Замість цього за допомогою словечок «а тому що» до першого речення пристібується друге, щоб висновок зробити з цього другого речення, а не з першого.

Друга частина параграфа: «Праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і че­рез суспільство».

Згідно з першим положенням, праця була джерелом усякого багатства і всякої куль­тури, отже, ніяке суспільство не можливе без праці. Тепер же ми довідуємось, навпаки, що ніяка праця, «яка дає користь», не можлива без суспільства.

З таким самим успіхом можна було б сказати, що тільки в суспільстві некорисна чи на­віть шкідлива для суспільства праця може стати галуззю промисловості, що тільки в суспі­льстві можна жити, нічого не роблячи, і т. д. і т. д.,— коротше, переписати всього Руссо.

А що таке праця, «яка дає користь»? Адже це всього лише така праця, яка досягає наміченого корисного результату. Дикун (а людина — дикун, після того як вона переста­ла бути мавпою), який убиває каменем звіра, збирав плоди і т. д., виконує працю, «яка дає користь».

По-третє. Висновок: «А тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства».

От так висновок! Якщо праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від праці належить суспільству, а окремому робітникові припаде з цього доходу лише те, що не потрібне на утримання «умови» праці — суспільства.

І справді, за всіх часів захисники кожного даного суспільного ладу висували це по­ложення. Насамперед виступають домагання уряду і всього того, що до нього липне,— адже уряд є, мовляв, суспільним органом для збереження суспільного порядку; потім ідуть домагання різних видів приватної власності, тому що різні види приватної власності становлять, мовляв, основи суспільства, і так далі. Ці пусті фрази можна, як бачите, кру­тити і перевертати як завгодно.

Скільки-небудь розумний зв' язок перша і друга частини параграфа можуть мати ли­ше в такій редакції:

«Джерелом багатства і культури праця стає лише як суспільна праця», або, що те са­ме, «в суспільстві і через суспільство».

Це положення, безперечно, правильне, бо якщо відособлена праця (припускається, що її речові умови наявні) і може створювати споживні вартості, то ні багатства, ні куль­тури вона створити не може.

Але так само безперечне й інше положення:

«У міру того як відбувається суспільний розвиток праці і таким чином праця стає джерелом багатства й культури, розвивається бідність і знедоленість на стороні робітни­ка, багатство і культура на стороні неробітника».

Це — закон усієї історії до нинішнього часу. Отже, замість загальних фраз про «пра­цю» і «суспільство» треба було ясно показати, як в сучасному капіталістичному суспільс­тві були, нарешті, створені ті матеріальні й інші умови, які роблять робітників здатними знищити це суспільне прокляття і змушують їх це зробити.

А насправді весь цей параграф, невдалий формою, помилковий змістом, встановлено тут лише для того, щоб лас-салівську формулу про «неурізаний трудовий доход» написа­ти як перший лозунг на партійному прапорі. Я ще повернусь до «трудового доходу», до «рівного права» та ін., бо те саме повторюється в трохи іншій формі і далі.

2. «У сучасному суспільстві засоби праці є монополією класу капіталістів. Зумовлена цим залежність робітничого класу є причина злиднів і поневолення в усіх формах»

Це запозичене з статуту Інтернаціоналу положення в даній «виправленій» редакції хибне.

У сучасному суспільстві засоби праці становлять монополію земельних власників (монополія земельної власності є навіть основою монополії капіталу) і капіталістів. У

відповідному пункті статут Інтернаціоналу не називає ні того, ні другого класу монополі­стів. Він говорить про «монополію на засоби праці, тобто на джерела життя». Додаток «джерела життя» достатньо показує, що в засоби праці включена також і земля.

Виправлення було зроблене тому, що Лассаль з мотивів, тепер усім відомих, нападав тільки на клас капіталістів, але не на земельних власників. В Англії капіталіст здебільшо­го не є власником навіть тієї землі, на якій стоїть його фабрика.

3. «Визволення праці вимагає зведення засобів праці у власність усього суспільства і колективного регулювання сукупної праці при справедливому розподілі трудового доходу»

«Зведення засобів праці у власність усього суспільства» (!) означає, очевидно, їх «пе­ретворення у власність усього суспільства». Але це лише мимохідь.

Що таке «трудовий доход»? Продукт праці чи його вартість? А в останньому випад­ку, чи вся вартість продукту, чи тільки та частина вартості, яку праця додала до вартості спожитих засобів шіробництва?

«Трудовий доход» — розпливчасте уявлення, висунуте Лассалом замість певних еко­номічних понять.

Що таке «справедливий» розподіл?

Хіба буржуа не твердять, що сучасний розподіл «справедливий»? І хіба він не є спра­вді єдино «справедливим» розподілом на базі сучасного способу виробництва? Хіба еко­номічні відносини регулюються правовими поняттями, а не навпаки, чи не виникають правові відносини з економічних? І хіба різні соціалістичні сектанти не додержуються найрізноманітніших уявлень про «справедливий» розподіл?

Щоб знати, що в даному разі розуміють під словами «справедливий» розподіл, ми повинні зіставити перший параграф з цим параграфом. Останній має на увазі таке суспі­льство, в якому «засоби праці становлять суспільну власність і сукупна праця регулюєть­ся колективно»,. а в першому параграфі ми бачимо, що «доход від праці належить в не-урізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства».

«Усім членам суспільства»? Навіть і тим, що не працюють? Де ж тоді «неурізаний трудовий доход»? Тільки тим членам суспільства, що працюють? Де ж тоді «рівне право» всіх членів суспільства? Але «всі члени суспільства» і «рівне право» — очевидно тільки фрази. А суть справи в тому, що в цьому комуністичному суспільстві кожний працівник повинен одержати лассалівський «неурізаний трудовий доход».

Якщо вислів «трудовий доход» ми візьмемо спочатку в розумінні продукту праці, то колективний трудовий доход виявиться сукупним суспільним продуктом. З нього треба тепер відрахувати: по-перше, те, що потрібне для заміщення спожитих засобів виробництва.

По-друге, додаткову частину для розширення виробництва.

По-третє, резервний або страховий фонд для страхування від нещасних випадків, стихійних лих і так далі.

Ці відрахування з «неурізаного трудового доходу» — економічна необхідність, і їх розміри повинні бути визначені на основі наявних засобів і сил, почасти на основі теорії ймовірності, але вони ніяким способом не піддаються обчисленню на основі справедли­вості.

Лишається друга частина сукупного продукту, призначена служити предметами спо­живання.

Перш ніж справа дійде до індивідуальної дільби цієї частини, що лишилася, з неї зно­ву підраховуються:

По-перше, загальні виграти управління, які не стосуються безпосередньо вироб­ництва.

Ця частка відразу ж дуже значно скоротиться порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зменшуватися в міру розвитку нового суспільства.

По-друге, те, що призначається для спільного задоволення потреб, як-от: школи, за­клади охорони здоров' я і так далі.

Ця частка відразу ж значно зросте порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зростати в міру розвитку нового суспільства.

По-третє, фонди для непрацездатних та ін., коротше — те, що тепер відноситься до так званого офіціального опікування бідних.

Лише тепер ми підходимо до того «розподілу», який програма, під лассалівським впливом, так обмежено тільки й має на увазі, а саме до тієї частини предметів споживан­ня, яка ділиться між індивідуальними виробниками колективу.

«Неурізаний трудовий доход» непомітно перетворився вже в «урізаний», хоч усе, що відраховується з виробника як приватної особи, прямо або посередньо йде на користь йо­му ж як членові суспільства.

Подібно до того як зникла фраза про «неурізаний трудовий доход», так зникає тепер і фраза про «трудовий доход» взагалі.

У суспільстві, основаному на началах колективізму, на спільному володінні засобами виробництва, виробники не обмінюють своїх продуктів; так само мало праця, затрачена на виробництво продуктів, проявляється тут як вартість цих продуктів, як якась прита­манна їм речова властивість, тому що тепер, на протилежність капіталістичному суспіль­ству, індивідуальна праця вже не кружним шляхом, а безпосередньо існує як складова ча­стина сукупної праці. Вислів «трудовий доход», неприйнятний і тепер через свою двозначність, втрачає таким чином всякий смисл.

Ми маємо тут справу не з таким комуністичним суспільством, яке розвинулось на своїй власній основі, а, навпаки, з таким, яко тільки що виходить якраз з капіталістичного суспільства і яке через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному й розумово­му, зберігав ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло. Відповідно до цього кожний окремий виробник одержує назад від суспільства після всіх відрахувань рівно стільки, скільки сам дає йому. Те, що він дав суспільству, становить його індивіду­альний трудовий пай. Наприклад, суспільний робочий день являє собою суму індивідуа­льних робочих годин; індивідуальний робочий час кожного окремого виробника — це доставлена ним частина суспільного робочого дня, його частка в ньому. Він дістає від су­спільства квитанцію в тому, що він доставив таку-то кількість праці (після відрахування його праці на користь суспільних фондів), і по цій квитанції він одержує з суспільних за­пасів таку кількість предметів споживання, на яку затрачено стільки ж праці. Ту ж саму кількість праці, яку він дав суспільству в одній; формі, він одержує назад в іншій формі.

Тут, очевидно, панує той самий принцип, який регулює обмін товарів, оскільки останній є обмін рівних вартостей. Зміст і форма тут змінилися, тому що при змінених обставинах ніхто по може дати нічого, крім своєї праці, і тому що, з другого боку, у влас­ність окремих осіб не може перейти ніщо, крім індивідуальних предметів споживання. Але щодо розподілу останніх між окремими виробниками, то тут панує той самий прин­цип, що й при обміні товарними еквівалентами: певна кількість праці в одній формі обмі­нюється на рівну кількість праці в іншій.

Тому рівне право тут за принципом усе ще є правом буржуазним, хоч принцип і практика тут уже не суперечать одно одному, тоді як при товарообміні обмін еквівален­тами існує лише в середньому, а не в кожному окремому випадку.

Незважаючи на цей прогрес, це рівне право в одному відношенні все ще обмежене буржуазними рамками. Право виробників є пропорціональне праці, яку вони доставля­ють; рівність полягає в тому, що вимірювання робиться рівною мірою — працею.

Але одна людина фізично або розумове переважав іншу, отже, доставляє за той самий час більшу кількість праці або ж здатна працювати довше; а праця, для того щоб вона мо­гла служити мірою, повинна бути визначена за тривалістю або за інтенсивністю, інакше вона перестала б бути мірою. Це рівне право є нерівне право для нерівної праці. Воно не визнає ніяких класових відмінностей, тому що кожний є тільки робітником, як і всі інші; але воно мовчазно визнає нерівну індивідуальну обдарованість, отже, і нерівну працезда­тність природними привілеями. Тому воно своїм змістом с право нерівності, як усяке право. За своєю природою право може полягати лише в застосуванні рівної міри; але не­рівні індивіди (а вони не були б різними індивідами, якби не були нерівними) можуть бу­ти вимірювані однією і тією самою мірою лише остільки, оскільки їх розглядають під од­ним кутом зору, беруть тільки з однієї певної сторони, як у даному, наприклад, випадку, де їх розглядають тільки як робітників і нічого більше в них не бачать, абстрагуються від усього іншого. Далі: один робітник одружений, другий ні, у одного більше дітей, у друго­го менше, і так далі. При рівній праці, отже, при рівній участі в суспільному споживному фонді один одержить насправді більше, ніж другий, буде багатшим від другого і тому по­дібне. Щоб уникнути всього цього, право, замість того щоб бути рівним, повинно б бути нерівним.

Але ці хиби неминучі в першій фазі комуністичного суспільства, в тому його ви­гляді, як воно виходить після довгих мук родів з капіталістичного суспільства. Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і зумовлений ним культурний роз­виток суспільства.

На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне поневолююче люди­ну підкорення її поділові праці; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізи­чної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а стане сама першою по­требою життя; коли разом з всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, тільки тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: Кожний по здібностях, кожному по потребах!

Я спинився докладніше на «неурізаному трудовому доході», з одного боку, і на «рів­ному праві» та «справедливому розподілі» — з другого, для того щоб показати, який ве­ликий злочин роблять, коли, з одного боку, намагаються знову нав'язати нашій партії як догми ті уявлення, які у свій час мали деякий смисл, але тепер перетворились у застарі­лий словесний мотлох, а з другого боку, хочуть перекрутити реалістичне розуміння, яке з таким трудом було прищеплене партії, але тепер уже пустило в ній коріння, ідеологічни­

ми, правовими та іншими нісенітницями, такими звичними для демократів і французьких соціалістів.

Крім усього сказаного вище, було взагалі помилкою бачити суть справи в так звано­му розподілі і ставити на ньому головний наголос.

Усякий розподіл предметів споживання є завжди лише наслідок розподілу самих умов виробництва. А розподіл останніх виражає характер самого способу виробництва. Наприклад, капіталістичний спосіб виробництва грунтується на тому, що речові умови виробництва у формі власності на капітал і власності на землю перебувають у руках не-робітників, тимчасом як маса володіє тільки особистою умовою виробництва — робочою силою. Раз елементи виробництва розподілені таким способом, то звідси сам собою ви­пливає і сучасний розподіл предметів споживання. Якщо ж речові умови виробництва становитимуть колективну власність самих робітників, то в результаті вийде також і роз­поділ предметів споживання, відмінний від сучасного. Вульгарний соціалізм (а від нього і деяка частина демократії) перейняв від буржуазних економістів манеру розглядати й тра­ктувати розподіл як щось незалежне від способу виробництва, а звідси змальовувати справу так, нібито соціалізм обертається переважно навколо питань розподілу. Але коли справжнє відношення давним-давно вже вияснене, навіщо ж знову повертатися назад?

Переходжу тепер до демократичного розділу:

А. «Вільна основа держави».

Насамперед, згідно з II розділом, німецька робітнича партія добивається «вільної держави».

Вільна держава — що це таке?

Зробити держану «вільною» — це аж ніяк не є метою робітників, що позбулися об­меженого вірнопідданчого способу думок. У Німецькій імперії «держава» майже так само «вільна», як у Росії. Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, який стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований; та й за на­ших часів більша чи менша свобода державних форм визначається тим, в якій мірі вони обмежують «свободу держави».

Німецька робітнича партія — принаймні якщо вона приймає цю програму,— показує, як неглибоко пройнялась вона соціалістичними ідеями; замість того щоб розглядати іс­нуюче суспільство (а це зберігає силу і для всякого майбутнього суспільства) як «основу» існуючої держави (або майбутнє суспільство як основу майбутньої держави}, вона, на­впаки, розглядає державу як певну самостійну сутність, що має свої власні «духовні, мо­ральні, вільні основи».

Та до того ж ще грубе зловживання в програмі словами: «сучасна держава» і «Сучас­не суспільство», а також і ще грубіше нерозуміння тієї держави, якій вона ставить свої вимоги!

«Сучасне суспільство» є капіталістичне суспільство, що існує в усіх цивілізованих країнах, більш або менш вільне від домішки середньовіччя, більш або менш видозмінене особливостями історичного розвитку кожної країни, більш або менш розвинуте. Навпаки, «сучасна держава», змінюється з кожним державним кордоном. У пруссько-німецькій ім­перії вона зовсім інша, ніж у Швейцарії, в Англії зовсім інша, ніж у Сполучених Штатах. Отже, «сучасна держава» є фікція.

Однак, незважаючи на строкату різноманітність їх форм, різні держави різних цивілі­зованих країн мають між собою те спільне, що вони стоять на ґрунті сучасного буржуаз­ного суспільства, більш або менш розвинутого капіталістично. Тому в них є деякі спільні істотні ознаки. В цьому розумінні можна говорити про «сучасну державність» на проти­лежність тому майбутньому, коли відімре теперішній її корінь, буржуазне суспільство.

Постає питання: якого перетворення зазнає державність у комуністичному суспільст­ві? Інакше кажучи: які суспільні функції залишаться тоді, аналогічні теперішнім держав­ним функціям? На це питання можна відповісти тільки науково; і скільки б тисяч разів не сполучати слово «народ» з словом «держава», це анітрохи не посуне його розв'язання.

Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний пері­од, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктату­рою пролетаріату.

Але програма не займається ні цією останньою, ні майбутньою державністю комуніс­тичного суспільства.

її політичні вимоги не містять нічого, крім усім відомих демократичних переспівів: загальне виборче право, пряме законодавство, народне право, народне ополчення та інше. Це звичайний відголос буржуазної Народної партії, Ліги миру і свободи. Все це вимоги, які, оскільки вони не переходять у фантастичні уявлення, вже здійснені. Тільки держава, що здійснила їх, перебуває не в межах Німецької імперії, а в Швейцарії, Сполучених

Штатах і так далі. Подібного роду «держана майбутнього» є сучасна держава, хоч вона й існує поза «рамками» Німецької імперії.

Проте забули про одне. Оскільки німецька робітнича партія виразно заявляє, що вона діє в межах «сучасної національної держави», отже, своєї держави, пруссько-німецької імперії,— та інакше і вимоги її були б здебільшого безглузді, бо вимагають тільки того, чого не мають,— то вона не повинна була б забувати найголовнішого, а саме, що всі ці чудові речі ґрунтуються на визнанні так званого народного суверенітету і тому доречні тільки в демократичній республіці.

Раз уже не вистачило мужності вимагати демократичної республіки, як це робили фран­цузькі робітничі програми за Луї-Філіппа та Луї-Наполеона,— і розумно, бо обставини дик­тують обережність,— то нічого було вдаватися і до цього викруту, який не є ні «чесним», ні гідним,— вимагати речей, які мають смисл лише в демократичній республіці, від такої дер­жави, яка являє собою не що інше, як обшитий парламентськими формами, змішаний з фео­дальними придатками і разом з тим вже перебуваючий під впливом буржуазії, бюрократичне збитий, поліцейській охоронюваний військовий деспотизм, і крім того ще урочисто запевня­ти таку державу, що думають добитися від неї чого-небудь подібного «законними засобами»!

Навіть вульгарна демократія, яка в демократичній республіці бачить здійснення царс­тва божого на землі і зовсім не підозріває, що саме в цій останній державній формі бур­жуазного суспільства класова боротьба і повинна бути остаточно розв'язана зброєю,— навіть вона стоїть все ж незмірне вище такого сорту демократизму, який тримається в межах поліцейськи дозволеного і логічно недопустимого.

Що під «державою» на ділі розуміють урядову машину або державу, оскільки вона в силу поділу праці утворює, свій власний, відособлений від суспільства організм, на це досить вказують уже слова: «Німецька робітнича партія вимагає як економічної основи держави: єдиного прогресивного прибуткового податку» і так далі. Податки — це еконо­мічна основа урядової машини, і ніщо інше. В «державі майбутнього», яка існує в Швей­царії, ця вимога майже виконана. Прибутковий податок передбачав різні джерела доходів різних суспільних класів,— отже, передбачає капіталістичне суспільство. Тому нема ні­чого дивного в тому, що ліверпульські поборники фінансової реформи — буржуа на чолі з братом Гладстона — виставляють ті самі вимоги, що й розглядувана програма.

1. «Праця в джерело всякого багатства і всякої культури, а тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від суспільної праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства»

Перша частина параграфа: «Праця є джерело всякого багатства і всякої культури». Праця не е джерело всякого багатства. Природа в такій же мірі джерело споживних вар­тостей (а саме з них і складається речове багатство!), як і праця, що сама є лише прояв однієї з сил природи, людської робочої сили. Наведену вище фразу ви зустрінете в кож­ному дитячому букварі, і вона правильна остільки, оскільки в ній мається на увазі, що праця здійснюється при наявності відповідних предметів і знарядь. Але соціалістична програма не повинна допускати подібних буржуазних фраз, що обминають мовчанням ті

умови, які одні тільки й надають їм смислу. Оскільки людина наперед ставиться до при­роди, цього першоджерела всіх засобів і предметів праці, як власник, поводиться з нею як з належною їй річчю, остільки її праця стає джерелом споживних вартостей, отже, і ба­гатства. У буржуа є дуже серйозні підстави приписувати праці надприродну творчу силу, бо саме з природної зумовленості праці випливає, що людина, яка не мав ніякої іншої власності, крім своєї робочої сили, в усякому суспільному й культурному стані змушена бути рабом інших людей, що заволоділи матеріальними умовами праці. Тільки з їх дозво­лу може вона працювати, отже, тільки з їх дозволу — жити.

Але лишімо вже цю фразу, як вона є, хоч би які були її хиби. Якого ж висновку слід чекати? Очевидно, такого: «Тому що праця є джерело всякого багатства, то ні один член суспільства не може й привласнювати собі багатство інакше, як привласнюючи продукт праці. Якщо ж він сам не працює, то він живе чужою працею, і свою культуру він теж на­буває за рахунок чужої праці».

Замість цього за допомогою словечок «а тому що» до першого речення пристібується друге, щоб висновок зробити з цього другого речення, а не з першого.

Друга частина параграфа: «Праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і че­рез суспільство».

Згідно з першим положенням, праця була джерелом усякого багатства і всякої куль­тури, отже, ніяке суспільство не можливе без праці. Тепер же ми довідуємось, навпаки, що ніяка праця, «яка дає користь», не можлива без суспільства.

З таким самим успіхом можна було б сказати, що тільки в суспільстві некорисна чи на­віть шкідлива для суспільства праця може стати галуззю промисловості, що тільки в суспі­льстві можна жити, нічого не роблячи, і т. д. і т. д.,— коротше, переписати всього Руссо.

А що таке праця, «яка дає користь»? Адже це всього лише така праця, яка досягає наміченого корисного результату. Дикун (а людина — дикун, після того як вона переста­ла бути мавпою), який убиває каменем звіра, збирав плоди і т. д., виконує працю, «яка дає користь».

По-третє. Висновок: «А тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства».

От так висновок! Якщо праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від праці належить суспільству, а окремому робітникові припаде з цього доходу лише те, що не потрібне на утримання «умови» праці — суспільства.

І справді, за всіх часів захисники кожного даного суспільного ладу висували це по­ложення. Насамперед виступають домагання уряду і всього того, що до нього липне,— адже уряд є, мовляв, суспільним органом для збереження суспільного порядку; потім ідуть домагання різних видів приватної власності, тому що різні види приватної власності становлять, мовляв, основи суспільства, і так далі. Ці пусті фрази можна, як бачите, кру­тити і перевертати як завгодно.

Скільки-небудь розумний зв' язок перша і друга частини параграфа можуть мати ли­ше в такій редакції:

«Джерелом багатства і культури праця стає лише як суспільна праця», або, що те са­ме, «в суспільстві і через суспільство».

Це положення, безперечно, правильне, бо якщо відособлена праця (припускається, що її речові умови наявні) і може створювати споживні вартості, то ні багатства, ні куль­тури вона створити не може.

Але так само безперечне й інше положення:

«У міру того як відбувається суспільний розвиток праці і таким чином праця стає джерелом багатства й культури, розвивається бідність і знедоленість на стороні робітни­ка, багатство і культура на стороні неробітника».

Це — закон усієї історії до нинішнього часу. Отже, замість загальних фраз про «пра­цю» і «суспільство» треба було ясно показати, як в сучасному капіталістичному суспільс­тві були, нарешті, створені ті матеріальні й інші умови, які роблять робітників здатними знищити це суспільне прокляття і змушують їх це зробити.

А насправді весь цей параграф, невдалий формою, помилковий змістом, встановлено тут лише для того, щоб лас-салівську формулу про «неурізаний трудовий доход» написа­ти як перший лозунг на партійному прапорі. Я ще повернусь до «трудового доходу», до «рівного права» та ін., бо те саме повторюється в трохи іншій формі і далі.

2. «У сучасному суспільстві засоби праці є монополією класу капіталістів. Зумовлена цим залежність робітничого класу є причина злиднів і поневолення в усіх формах»

Це запозичене з статуту Інтернаціоналу положення в даній «виправленій» редакції хибне.

У сучасному суспільстві засоби праці становлять монополію земельних власників (монополія земельної власності є навіть основою монополії капіталу) і капіталістів. У

відповідному пункті статут Інтернаціоналу не називає ні того, ні другого класу монополі­стів. Він говорить про «монополію на засоби праці, тобто на джерела життя». Додаток «джерела життя» достатньо показує, що в засоби праці включена також і земля.

Виправлення було зроблене тому, що Лассаль з мотивів, тепер усім відомих, нападав тільки на клас капіталістів, але не на земельних власників. В Англії капіталіст здебільшо­го не є власником навіть тієї землі, на якій стоїть його фабрика.

3. «Визволення праці вимагає зведення засобів праці у власність усього суспільства і колективного регулювання сукупної праці при справедливому розподілі трудового доходу»

«Зведення засобів праці у власність усього суспільства» (!) означає, очевидно, їх «пе­ретворення у власність усього суспільства». Але це лише мимохідь.

Що таке «трудовий доход»? Продукт праці чи його вартість? А в останньому випад­ку, чи вся вартість продукту, чи тільки та частина вартості, яку праця додала до вартості спожитих засобів шіробництва?

«Трудовий доход» — розпливчасте уявлення, висунуте Лассалом замість певних еко­номічних понять.

Що таке «справедливий» розподіл?

Хіба буржуа не твердять, що сучасний розподіл «справедливий»? І хіба він не є спра­вді єдино «справедливим» розподілом на базі сучасного способу виробництва? Хіба еко­номічні відносини регулюються правовими поняттями, а не навпаки, чи не виникають правові відносини з економічних? І хіба різні соціалістичні сектанти не додержуються найрізноманітніших уявлень про «справедливий» розподіл?

Щоб знати, що в даному разі розуміють під словами «справедливий» розподіл, ми повинні зіставити перший параграф з цим параграфом. Останній має на увазі таке суспі­льство, в якому «засоби праці становлять суспільну власність і сукупна праця регулюєть­ся колективно»,. а в першому параграфі ми бачимо, що «доход від праці належить в не-урізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства».

«Усім членам суспільства»? Навіть і тим, що не працюють? Де ж тоді «неурізаний трудовий доход»? Тільки тим членам суспільства, що працюють? Де ж тоді «рівне право» всіх членів суспільства? Але «всі члени суспільства» і «рівне право» — очевидно тільки фрази. А суть справи в тому, що в цьому комуністичному суспільстві кожний працівник повинен одержати лассалівський «неурізаний трудовий доход».

Якщо вислів «трудовий доход» ми візьмемо спочатку в розумінні продукту праці, то колективний трудовий доход виявиться сукупним суспільним продуктом. З нього треба тепер відрахувати: по-перше, те, що потрібне для заміщення спожитих засобів виробництва.

По-друге, додаткову частину для розширення виробництва.

По-третє, резервний або страховий фонд для страхування від нещасних випадків, стихійних лих і так далі.

Ці відрахування з «неурізаного трудового доходу» — економічна необхідність, і їх розміри повинні бути визначені на основі наявних засобів і сил, почасти на основі теорії ймовірності, але вони ніяким способом не піддаються обчисленню на основі справедли­вості.

Лишається друга частина сукупного продукту, призначена служити предметами спо­живання.

Перш ніж справа дійде до індивідуальної дільби цієї частини, що лишилася, з неї зно­ву підраховуються:

По-перше, загальні виграти управління, які не стосуються безпосередньо вироб­ництва.

Ця частка відразу ж дуже значно скоротиться порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зменшуватися в міру розвитку нового суспільства.

По-друге, те, що призначається для спільного задоволення потреб, як-от: школи, за­клади охорони здоров' я і так далі.

Ця частка відразу ж значно зросте порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зростати в міру розвитку нового суспільства.

По-третє, фонди для непрацездатних та ін., коротше — те, що тепер відноситься до так званого офіціального опікування бідних.

Лише тепер ми підходимо до того «розподілу», який програма, під лассалівським впливом, так обмежено тільки й має на увазі, а саме до тієї частини предметів споживан­ня, яка ділиться між індивідуальними виробниками колективу.

«Неурізаний трудовий доход» непомітно перетворився вже в «урізаний», хоч усе, що відраховується з виробника як приватної особи, прямо або посередньо йде на користь йо­му ж як членові суспільства.

Подібно до того як зникла фраза про «неурізаний трудовий доход», так зникає тепер і фраза про «трудовий доход» взагалі.

У суспільстві, основаному на началах колективізму, на спільному володінні засобами виробництва, виробники не обмінюють своїх продуктів; так само мало праця, затрачена на виробництво продуктів, проявляється тут як вартість цих продуктів, як якась прита­манна їм речова властивість, тому що тепер, на протилежність капіталістичному суспіль­ству, індивідуальна праця вже не кружним шляхом, а безпосередньо існує як складова ча­стина сукупної праці. Вислів «трудовий доход», неприйнятний і тепер через свою двозначність, втрачає таким чином всякий смисл.

Ми маємо тут справу не з таким комуністичним суспільством, яке розвинулось на своїй власній основі, а, навпаки, з таким, яко тільки що виходить якраз з капіталістичного суспільства і яке через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному й розумово­му, зберігав ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло. Відповідно до цього кожний окремий виробник одержує назад від суспільства після всіх відрахувань рівно стільки, скільки сам дає йому. Те, що він дав суспільству, становить його індивіду­альний трудовий пай. Наприклад, суспільний робочий день являє собою суму індивідуа­льних робочих годин; індивідуальний робочий час кожного окремого виробника — це доставлена ним частина суспільного робочого дня, його частка в ньому. Він дістає від су­спільства квитанцію в тому, що він доставив таку-то кількість праці (після відрахування його праці на користь суспільних фондів), і по цій квитанції він одержує з суспільних за­пасів таку кількість предметів споживання, на яку затрачено стільки ж праці. Ту ж саму кількість праці, яку він дав суспільству в одній; формі, він одержує назад в іншій формі.

Тут, очевидно, панує той самий принцип, який регулює обмін товарів, оскільки останній є обмін рівних вартостей. Зміст і форма тут змінилися, тому що при змінених обставинах ніхто по може дати нічого, крім своєї праці, і тому що, з другого боку, у влас­ність окремих осіб не може перейти ніщо, крім індивідуальних предметів споживання. Але щодо розподілу останніх між окремими виробниками, то тут панує той самий прин­цип, що й при обміні товарними еквівалентами: певна кількість праці в одній формі обмі­нюється на рівну кількість праці в іншій.

Тому рівне право тут за принципом усе ще є правом буржуазним, хоч принцип і практика тут уже не суперечать одно одному, тоді як при товарообміні обмін еквівален­тами існує лише в середньому, а не в кожному окремому випадку.

Незважаючи на цей прогрес, це рівне право в одному відношенні все ще обмежене буржуазними рамками. Право виробників є пропорціональне праці, яку вони доставля­ють; рівність полягає в тому, що вимірювання робиться рівною мірою — працею.

Але одна людина фізично або розумове переважав іншу, отже, доставляє за той самий час більшу кількість праці або ж здатна працювати довше; а праця, для того щоб вона мо­гла служити мірою, повинна бути визначена за тривалістю або за інтенсивністю, інакше вона перестала б бути мірою. Це рівне право є нерівне право для нерівної праці. Воно не визнає ніяких класових відмінностей, тому що кожний є тільки робітником, як і всі інші; але воно мовчазно визнає нерівну індивідуальну обдарованість, отже, і нерівну працезда­тність природними привілеями. Тому воно своїм змістом с право нерівності, як усяке право. За своєю природою право може полягати лише в застосуванні рівної міри; але не­рівні індивіди (а вони не були б різними індивідами, якби не були нерівними) можуть бу­ти вимірювані однією і тією самою мірою лише остільки, оскільки їх розглядають під од­ним кутом зору, беруть тільки з однієї певної сторони, як у даному, наприклад, випадку, де їх розглядають тільки як робітників і нічого більше в них не бачать, абстрагуються від усього іншого. Далі: один робітник одружений, другий ні, у одного більше дітей, у друго­го менше, і так далі. При рівній праці, отже, при рівній участі в суспільному споживному фонді один одержить насправді більше, ніж другий, буде багатшим від другого і тому по­дібне. Щоб уникнути всього цього, право, замість того щоб бути рівним, повинно б бути нерівним.

Але ці хиби неминучі в першій фазі комуністичного суспільства, в тому його ви­гляді, як воно виходить після довгих мук родів з капіталістичного суспільства. Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і зумовлений ним культурний роз­виток суспільства.

На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне поневолююче люди­ну підкорення її поділові праці; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізи­чної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а стане сама першою по­требою життя; коли разом з всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, тільки тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: Кожний по здібностях, кожному по потребах!

Я спинився докладніше на «неурізаному трудовому доході», з одного боку, і на «рів­ному праві» та «справедливому розподілі» — з другого, для того щоб показати, який ве­ликий злочин роблять, коли, з одного боку, намагаються знову нав'язати нашій партії як догми ті уявлення, які у свій час мали деякий смисл, але тепер перетворились у застарі­лий словесний мотлох, а з другого боку, хочуть перекрутити реалістичне розуміння, яке з таким трудом було прищеплене партії, але тепер уже пустило в ній коріння, ідеологічни­

ми, правовими та іншими нісенітницями, такими звичними для демократів і французьких соціалістів.

Крім усього сказаного вище, було взагалі помилкою бачити суть справи в так звано­му розподілі і ставити на ньому головний наголос.

Усякий розподіл предметів споживання є завжди лише наслідок розподілу самих умов виробництва. А розподіл останніх виражає характер самого способу виробництва. Наприклад, капіталістичний спосіб виробництва грунтується на тому, що речові умови виробництва у формі власності на капітал і власності на землю перебувають у руках не-робітників, тимчасом як маса володіє тільки особистою умовою виробництва — робочою силою. Раз елементи виробництва розподілені таким способом, то звідси сам собою ви­пливає і сучасний розподіл предметів споживання. Якщо ж речові умови виробництва становитимуть колективну власність самих робітників, то в результаті вийде також і роз­поділ предметів споживання, відмінний від сучасного. Вульгарний соціалізм (а від нього і деяка частина демократії) перейняв від буржуазних економістів манеру розглядати й тра­ктувати розподіл як щось незалежне від способу виробництва, а звідси змальовувати справу так, нібито соціалізм обертається переважно навколо питань розподілу. Але коли справжнє відношення давним-давно вже вияснене, навіщо ж знову повертатися назад?

Переходжу тепер до демократичного розділу:

А. «Вільна основа держави».

Насамперед, згідно з II розділом, німецька робітнича партія добивається «вільної держави».

Вільна держава — що це таке?

Зробити держану «вільною» — це аж ніяк не є метою робітників, що позбулися об­меженого вірнопідданчого способу думок. У Німецькій імперії «держава» майже так само «вільна», як у Росії. Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, який стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований; та й за на­ших часів більша чи менша свобода державних форм визначається тим, в якій мірі вони обмежують «свободу держави».

Німецька робітнича партія — принаймні якщо вона приймає цю програму,— показує, як неглибоко пройнялась вона соціалістичними ідеями; замість того щоб розглядати іс­нуюче суспільство (а це зберігає силу і для всякого майбутнього суспільства) як «основу» існуючої держави (або майбутнє суспільство як основу майбутньої держави}, вона, на­впаки, розглядає державу як певну самостійну сутність, що має свої власні «духовні, мо­ральні, вільні основи».

Та до того ж ще грубе зловживання в програмі словами: «сучасна держава» і «Сучас­не суспільство», а також і ще грубіше нерозуміння тієї держави, якій вона ставить свої вимоги!

«Сучасне суспільство» є капіталістичне суспільство, що існує в усіх цивілізованих країнах, більш або менш вільне від домішки середньовіччя, більш або менш видозмінене особливостями історичного розвитку кожної країни, більш або менш розвинуте. Навпаки, «сучасна держава», змінюється з кожним державним кордоном. У пруссько-німецькій ім­перії вона зовсім інша, ніж у Швейцарії, в Англії зовсім інша, ніж у Сполучених Штатах. Отже, «сучасна держава» є фікція.

Однак, незважаючи на строкату різноманітність їх форм, різні держави різних цивілі­зованих країн мають між собою те спільне, що вони стоять на ґрунті сучасного буржуаз­ного суспільства, більш або менш розвинутого капіталістично. Тому в них є деякі спільні істотні ознаки. В цьому розумінні можна говорити про «сучасну державність» на проти­лежність тому майбутньому, коли відімре теперішній її корінь, буржуазне суспільство.

Постає питання: якого перетворення зазнає державність у комуністичному суспільст­ві? Інакше кажучи: які суспільні функції залишаться тоді, аналогічні теперішнім держав­ним функціям? На це питання можна відповісти тільки науково; і скільки б тисяч разів не сполучати слово «народ» з словом «держава», це анітрохи не посуне його розв'язання.

Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний пері­од, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктату­рою пролетаріату.

Але програма не займається ні цією останньою, ні майбутньою державністю комуніс­тичного суспільства.

її політичні вимоги не містять нічого, крім усім відомих демократичних переспівів: загальне виборче право, пряме законодавство, народне право, народне ополчення та інше. Це звичайний відголос буржуазної Народної партії, Ліги миру і свободи. Все це вимоги, які, оскільки вони не переходять у фантастичні уявлення, вже здійснені. Тільки держава, що здійснила їх, перебуває не в межах Німецької імперії, а в Швейцарії, Сполучених

Штатах і так далі. Подібного роду «держана майбутнього» є сучасна держава, хоч вона й існує поза «рамками» Німецької імперії.

Проте забули про одне. Оскільки німецька робітнича партія виразно заявляє, що вона діє в межах «сучасної національної держави», отже, своєї держави, пруссько-німецької імперії,— та інакше і вимоги її були б здебільшого безглузді, бо вимагають тільки того, чого не мають,— то вона не повинна була б забувати найголовнішого, а саме, що всі ці чудові речі ґрунтуються на визнанні так званого народного суверенітету і тому доречні тільки в демократичній республіці.

Раз уже не вистачило мужності вимагати демократичної республіки, як це робили фран­цузькі робітничі програми за Луї-Філіппа та Луї-Наполеона,— і розумно, бо обставини дик­тують обережність,— то нічого було вдаватися і до цього викруту, який не є ні «чесним», ні гідним,— вимагати речей, які мають смисл лише в демократичній республіці, від такої дер­жави, яка являє собою не що інше, як обшитий парламентськими формами, змішаний з фео­дальними придатками і разом з тим вже перебуваючий під впливом буржуазії, бюрократичне збитий, поліцейській охоронюваний військовий деспотизм, і крім того ще урочисто запевня­ти таку державу, що думають добитися від неї чого-небудь подібного «законними засобами»!

Навіть вульгарна демократія, яка в демократичній республіці бачить здійснення царс­тва божого на землі і зовсім не підозріває, що саме в цій останній державній формі бур­жуазного суспільства класова боротьба і повинна бути остаточно розв'язана зброєю,— навіть вона стоїть все ж незмірне вище такого сорту демократизму, який тримається в межах поліцейськи дозволеного і логічно недопустимого.

Що під «державою» на ділі розуміють урядову машину або державу, оскільки вона в силу поділу праці утворює, свій власний, відособлений від суспільства організм, на це досить вказують уже слова: «Німецька робітнича партія вимагає як економічної основи держави: єдиного прогресивного прибуткового податку» і так далі. Податки — це еконо­мічна основа урядової машини, і ніщо інше. В «державі майбутнього», яка існує в Швей­царії, ця вимога майже виконана. Прибутковий податок передбачав різні джерела доходів різних суспільних класів,— отже, передбачає капіталістичне суспільство. Тому нема ні­чого дивного в тому, що ліверпульські поборники фінансової реформи — буржуа на чолі з братом Гладстона — виставляють ті самі вимоги, що й розглядувана програма.