• Как правильно управлять финансами своего бизнеса, если вы не специалист в области финансового анализа - Финансовый анализ

    Финансовый менеджмент - финансовые отношения между суъектами, управление финасами на разных уровнях, управление портфелем ценных бумаг, приемы управления движением финансовых ресурсов - вот далеко не полный перечень предмета "Финансовый менеджмент"

    Поговорим о том, что же такое коучинг? Одни считают, что это буржуйский брэнд, другие что прорыв с современном бизнессе. Коучинг - это свод правил для удачного ведения бизнесса, а также умение правильно распоряжаться этими правилами

1. ТЕОРІЯ ПОЛІТИКИ МАКСА ВЕБЕРА

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 

Видатний німецький соціолог, економіст, філософ, історик, правознавець Макс Вебер своєю діяльністю сприяв суттєвому поступу в розвитку теорії та методології суспільних наук, більшість його праць є класикою політичної теорії. З огляду на масштабність охопленої ним проблематики і глибину її пізнання його вважають «великим буржуазним антиподом Карла Маркса».

Довідка

Макс Вебер народився 21 квітня 1864 року в м. Ерфурт. Вивчав у Гайдельберзькому університеті право, історію, економіку, філософію. Викладав у Берлінському університеті земське право, аграрну історію. Там отримав вчений ступінь (1889), а згодом — доценту­ру. Мав неабиякий авторитет серед тамтешніх науковців, які не скупилися на похвалу, визнаючи його навіть «беззастережно геніальним».

У 1894 р. М. Вебер почав роботу на кафедрі національної економіки у Фрайбурзі, де глибше познайомився з німецькою школою неокантіанства, солідаризуючись із її бороть­бою проти історичної школи в науках про право і державу.

У 1897 р. переїздить до Гайдельберга. Того ж року, відчувши психічне і фізичне ви­снаження, Вебер припиняє викладацьку діяльність. У 1904 р. побував у Америці, став співвидавцем часопису «Архів соціальної науки та соціальної політики», в якому у 1909 р. опублікував свій знаменитий трактат «Протестантська етика і дух капіталізму». Брав участь у редагуванні третього видання «Підручника-словника з державних наук» та під­готовці 13-томника «Основи соціальної економії», третім томом якого мала бути праця «Господарство та суспільство», що стала головною у науковій спадщині Вебера.

У 1913 р. наукова діяльність Вебера сягнула піку своєї продуктивності. Він пише праці з соціології права, соціології релігії, соціології господарства, соціології музики, го­тує історично-релігійно-соціологічну серію статей про конфуціанство, даосизм, індуїзм, буддизм та іудаїзм. Стежить за політичним життям. На основі аналізу внутрішніх і зов­нішніх політичних процесів у 1917 р. зробив висновок про військову поразку Німеччини у Першій світовій війні. Активно виступав за демократичне виборче право та парламент­ську реформу, вважаючи їх украй необхідними для Німеччини.

Останнє висловлювання Вебера щодо проблеми політичного лідерства містить його публічна доповідь «Політика як фах» для мюнхенського вільного студентства в револю­ційному 1919 р. У ній Вебер окреслив і свої погляди на сучасну державу як на «монопо­лію легітимної фізичної примусовості», і типологію пов'язаних із цим «фахових політи­ків».

Останні півтора року життя Вебер цілком присвятив науковій роботі, зрідка читаючи лекції або виступаючи в періодиці стосовно політичних подій. Помер від запалення леге­нів 14 червня 1920 року в Мюнхені.

Внесок М. Вебера в політичну науку вкотре підтверджує неспростовну тезу, що багато відкриттів було зроблено на межі різних галузей науки. Особливість його політичної теорії полягає в застосуванні соціологічних методик, інструментарію для аналізу суспільно-політичних процесів, завдяки чому в нових вимірах постали проблеми сутності й організації влади, особливості взаємодії її суб'єктів та об'єктів, на новому рівні пізнання кристалізувалася формула влади. Усе це суттєво вплинуло на розвиток методології науки про політику.

Про методологію політичної науки. Веберівський метод ґрунтується на ви­знанні неадекватності понятійних уявлень і об'єктивної політичної реальності. На його думку, жодна теорія неспівмірна з дійсністю. Тому всі його дефініції, а їх він використовує охоче і часто, є приблизно такими висловлюваннями: «Х і V повинні означати...» або «я розумію під Х і V...». Таке дифініювання цілком протилежне сформованій Марксом традиції, який вбачав у наукових поняттях визначення існу­ючих сутнісних реалій. Вебер бере на озброєння соціально-науковий метод, згідно з яким усі поняття є лише мисленнєвими конструкціями, типоутвореннями, які пояс­нюють досліджуваний об' єкт у середовищі мови, але не можуть визначати сам об'єкт, його внутрішню структуру. Ця мисленнєва конструкція є лише розумовим засобом, пошуковим методом, який свідомо уникає відтворення особливостей структури предмета. З таких міркувань Вебер тлумачить державу, товариство, клас лише як певну форму людської взаємодії. Його дефініції влади, держави, політики, інших категорій політичної науки є спробою відмовитися від традиційної теорії природного права. Трактуючи державу як владну спільноту, основу якої становлять специфічні зв'язки людей, орієнтовані на певні історично мінливі розуміння цінно­стей, Вебер дистанціюється, наприклад, від гегелівської ідеї об'єктивного духу, по­путно стверджуючи, що політика не має нічого спільного з прагненнями до справе­дливого людського існування. Свідоме визнання плюралізму цінностей і відмова від оцінок пронизують усі його висловлювання. Реалізована Вебером тенденція розсіювання політичних категорій є своєрідним засобом збереження шансів на ін­дивідуальну свободу в бюрократичному зраціоналізованому світі.

М. Вебер виходив з того, що соціальна наука, як і будь-яка природнича дисцип­ліна, повинна бути вільною від оцінних суджень. Це аж ніяк не означає механічно­го перенесення природознавчої методології на дослідження суспільства і діяльності людини як відмову вченого від власної моральної, політичної позиції, оцінки. Інди­відуальне судження стає об' єктивним, співвідносячись із цінностями, що мають пе­вну значущість для всіх суб' єктів конкретної історичної епохи. Цінність за такого

підходу є властивим конкретній епосі спрямуванням інтересу. Вона не може бути надісторичною, позаісторичною, вічною абсолютною істиною, оскільки знання де­терміновані соціально-історичними чинниками.

3 урахуванням цього основою утворення наукових понять Вебер вважав орієн­тацію на цінності, а методологічним інструментом пізнання — ідеальний тип якості теоретичної схеми для вираження інтересу епохи. Це означає, що мислене конс­труювання ідеального типу потребує свідомого абстрагування від усієї повноти ре­альності, виокремлення лише деяких її аспектів. Цей «ідеальний тип» Вебер вважав лише засобом пізнання, покладаючи на нього передусім термінологічні функції. Іс­торик, наприклад, використовуватиме його, намагаючись пізнати генетичні зв' язки між явищами минулого і сучасності.

Стрижневою категорією соціополітичної теорії Вебера є «дія» — поведінка людини як зовнішнє, внутрішнє діяння, бездіяльність чи переживання випробування, пов' язані з певним суб' єктивним змістом (мотивом). Головним суб'єктом (актором) соціальної дії, для якої характерна суб'єктивна мотивація й «орієнтація на інших», є індивід.

Вебер вважав, що дії груп людей (колективів) повинні вивчати психологи, оскі­льки поведінка індивіда нерідко позбавлена суб' єктивних мотивів, їй властивий ефект наслідування, а тому вона не є соціальною.

У сукупності соціальних дій Вебер виокремив такі їх типи:

цілеспрямована раціональна дія. Вона зорієнтована на усвідомлену індивідом конкретну мету. Необхідні для її досягнення засоби обирають, послуговуючись критерієм успіху;

свідомо організована ціннісно-раціональна поведінка. Обумовлена конкрет­ною системою цінностей, непов'язаною з критерієм успішності;

афективна дія. Реалізується «через актуальні афекти і почуття», емоційні збудження;

традиційна дія. В основі її — навички, звички.

Ідеальним типом Вебер вважав цілеспрямовану раціональну дію. Раціоналізація соціальної дії (заміна внутрішньої залежності від буденних навичок і звичок на планомірне пристосування до інтересів) є, на думку Вебера, всесвітньо-історичною тенденцією у європейській цивілізації. Нею охоплені всі основні сфери суспільства: господарська діяльність, управління в економіці й політиці, спосіб мислення, бу­денне життя тощо.

Послуговуючись критерієм раціональності, Вебер аналізував сучасні йому сус­пільства, виділивши серед них два протилежні ідеальні типи — «традиційно-аграрне» та «капіталістичне» (індустріальне) суспільства, що різняться формою власності, технологіями, ринком робочої сили, способом економічного поділу, природою законів, можливостями. У традиційно-аграрному суспільстві влас­ність пов' язана із спадкоємними соціальним статусом, майже відсутня механізація робіт, закони мають приватний характер, тобто неоднаково застосовуються до різ­них соціальних груп, переважаючі мотивації зосереджено навколо задоволення по­треб на звичному рівні. Капіталістичне суспільство характеризує приватна влас­ність на засоби виробництва, сконцентровані у руках підприємців; механізація праці є провідною технологією виробництва, критерії якого — ефективність, про­дуктивність, раціональність організації; праця — це товар на відкритому ринку, який вільно переміщується між галузями і регіонами відповідно до попиту; ринок є основою розподілу і споживання, а закони мають універсальний характер (принцип рівності громадян перед законом); кінцева мотивація економічної поведінки — не­обмежене накопичення.

Вебер вважав, що сучасний йому світ дедалі більше замикається в «залізній клі­тці» розрахунку, а суспільному життю загрожує бюрократизація як наслідок вклю­чення мас у політику, супроводжуване появою багатьох громадських організацій, раціоналізація діяльності яких і породжує її.

Ці та інші концепції Вебера суттєво вплинули на обґрунтування різноманітних питань політичної теорії ХХ ст.

Про політику, владу і управління. Проблеми політики і влади Вебер аналізу­вав у таких своїх працях, як «Протестантська етика: дух капіталізму» (1905), що принесла йому неабияку популярність, «Політика як покликання і професія» (1919) та «Господарство і суспільство» (1921), яку він не встиг закінчити.

Досліджуючи генезис капіталізму, Вебер робить висновок, що типова для бу­ржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може бути зрозумілою лише за розвинутого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, але не може бути виправданою на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Гонитва за прибутком є наслідком індивідуа­льного прагнення нагромаджувати значно більше, ніж необхідно для потреб осо­бистого споживання. Це прагнення з історичного погляду є унікальним. Джере­лом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християн­ства з його імперативом методичної праці як основного життєвого обов' язку та обмеженого задоволення її плодами. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиле­ної суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб вони підтве­рджували своє прагнення до спасіння, було нагромаджене багатство для інвесту­вання.

Вебер глибоко вивчив матеріальні передумови капіталістичного розвитку і сус­пільні інтереси, які сприяли поширенню нових ідей. Фундаментальним для його вчення було питання, чи здатна оплата праці зробити неминучим необмежене на­громадження; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що культивує необ­хідну мотивацію до капіталістичного нагромадження?

Аналізуючи їх, Вебер кинув виклик намаганням розглядати ідеї лише як відо­браження матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них індивідів, попри те, що наслідки цих змін можуть не відповідати їх сподіванням.

Центральною проблемою у праці «Політика як покликання і професія» є сут­ність та особливості політичного керівництва. Вебер приділяє особливу увагу типу харизматичного владарювання, яке від двох інших (традиційного і легального) від­різняється значною прив' язаністю до особи.

Харизматичними постатями Вебер вважав не лише політиків, а й засновників релігій (Ісус Христос, Мухаммед), теократичного володаря Тибету Далай-ламу та ін. Це свідчить, що поняття «харизма», що виникло на основі досвіду Старого Заві­ту, у Вебера позбавлене лише політичного значення. Нечіткість характеристики ха-ризматичного типу владарювання була підсилена включенням до неї несумісних видів діяльності. У цьому переліку значилися не лише пророки, шамани, чаклуни, заклинателі дощу — «професії», за якими наявність певних харизматичних здатно­стей все ж передбачається, а й пірати, партійні вожді, митці. Всі є носіями специфі­чних надприродних (не всім доступних) здібностей тіла і Духа, намагаються досяг­ти взаєморозуміння серед мас, щоб завдяки цьому мати необхідний захист від бюрократичного апарату. Це свідчить, що харизматичний тип владарювання Вебер вважав політичним ідеалом, породженим напруженням між політичним керівницт­

вом і бюрократією. У харизматичному владарюванні він убачав можливість уник­нення небезпеки тотальної бюрократизації.

Насправді обґрунтування харизматичного типу владарювання не позбавлене те­оретичних помилок (визначення того, що має називатися «харизматичним») не мо­же він бути політичним ідеалом, оскільки фундаментально скомпрометував себе в досвідах авторитарних і тоталітарних державних утворень.

Цей ідеал виявився також у впливі Вебера на формування конституції Ваймар-ської республіки. За Вебером, обраний прямим голосуванням народу державний президент має перейняти роль монарха, щоб «формально найвище місце в державі посісти раз і назавжди і таким чином уникнути політичної боротьби за владу». Та­кий принцип вступав у конфлікт з ідеєю парламентаризму. Це виявлялося не лише в його вимозі обрання державного президента, а й у розумінні ролі харизматичних партійних вождів, оскільки акламація (загальне схвалення чи несхвалення без під­рахунку голосів) народу легітимує їх політику, то парламент втрачає свою контро­льну функцію щодо виконавчої влади.

Цю проблему Вебер намагався розв' язати, послуговуючись своєю концепцією «плебісцитної вождистської демократії». Він виходив з того, що віра в законність установленого порядку є для неї недостатньою базою, оскільки авторитет без права особистості не може замінити авторитет особистості. З огляду на це вождь плебіс-цитарної демократії «в силу відданості і довіри своїх політичних прихильників до своєї особи» має бути легітимований для суверенного керування політикою. Плебі-сцитарну вождистську демократію Вебер вважав «видом харизматичного владарю­вання, прихованого у формі легітимності, яка є наслідком волі того, хто владарює, й існує завдяки цій волі». Захист Вебером цієї форми правління зумовлений не його пристрастю до експериментування з диктатурою, а, очевидно, кризою ліберальної свідомості, яка в персоналізації політичної влади (харизматичному вожді) вбачала єдиний вихід некерованої демократії з бюрократичного закостеніння. Симпатії Ве­бера до харизматичної постаті вождя притаманні деякі ознаки пізнього лібералізму, згідно з яким політика має бути справою покликаних до цього особистостей.

З виходом на політичну арену високоорганізованих масових партій, що здобу­вали собі місця у великій політиці на основі рівного виборчого права за пропорцій­ною виборчою системою, яку обстоював і Вебер, традиційна політика знаті пере­стала бути актуальною. Очевидною стала тенденція заміни партій від знаті масови­ми партіями соціал-демократії, які за своїми масштабами, організацією і розподі­лом праці значно переважали недавно ще домінуючі корпорації знаті. У масових партіях провідне місце належить штатним функціонерам, які здебільшого живуть не лише задля політики, а передусім завдяки їй.

Будучи розсудливим аналітиком, Вебер вважав тенденцію домінування масових партій визначальною і зорієнтованою на перспективу, однак свої симпатії віддавав політикам-аристократам, передусім за їх «політичний характер». Крім того, участь їх у владі є, на його думку, гарантією економічної стабільності, зовнішньої і духов­ної свободи. З цих міркувань він вважав бажаним панівний державно-політичний стан, подібний до того, що уславився в англійській історії. Такий стан, за Вебером, є носієм політичних традицій, виховання і такту. Його неможливо сформувати штучно, він повинен історично визріти. Всі інші пов'язані з цим спроби вважав звичайною карикатурою.

Отже, справжній мотив веберівської плебісцитарної вождистської демократії поля­гає у сподіванні вберегти суспільство від засилля масових партій і організованих інтересів з їх універсальною тенденцією до бюрократизації. Альтернативою цьому

він вважав творчу силу вольового вождя, харизму великих політиків. З огляду на це плебісцитарний президент держави постає в теорії Вебера певною мірою універса­льним почесним політиком, який має репрезентувати для ще політично безголосого народу надпартійні національні інтереси.

Вебер розглядав владу як відносини, які передбачають дію щодо будь-кого чи будь-чого. Аналіз влади (панування) він зводив не лише до політичних інститутів (держави, партії, профспілок), а й до корпорацій, підприємств, церкви тощо, мисля­чи її в широкому сенсі. Для вияву влади потрібно, за Вебером, дві людини або дві групи людей суб' єкт і об' єкт.

Вебер виходив з того, що влада — це можливість домогтися підкорення групи людей або окремої людини. Розумів її не лише як силовий примус, а в широкому сенсі, в тому числі й через різноманітні мотиви підкорення, підпорядкування, по­слуху, які можуть мати як звичаєві, так іраціональні передумови. Це означає, що будь-які реальні відносини панування передбачають внутрішній або зовнішній ін­терес до підкорення.

Раціональна держава, за Вебером, є поміркованим панівним об' єднанням. Він свідомо відмовляється від дефініції держави, яка базувалася б на її цілях і завдан­нях, оскільки вони є надзвичайно різноманітними, залежать від конкретної ситуації. Беручи до уваги напрацювання своїх попередників про державу, Вебер зосереджу­ється на специфічних засобах, властивих сучасній йому державі. З погляду полі­тичної соціології він виділяє серед них передусім фізичне насильство. Це, однак, не означає, що феномен держави можна витлумачити, послуговуючись лише цим кри­терієм. Однак якщо державу тлумачити як політичне об' єднання, споріднене з усі­ма іншими панівними об' єднаннями, то раціональною державою можна вважати інституцію, яка єдиним джерелом влади має насильство. Держава, стверджує Ве­бер, є такою людською спільнотою, яка претендує на монополію легітимного фізи­чного насилля. Всім іншим спільнотам, окремим особам право на фізичне насилля надається лише тією мірою, якою держава його дозволяє, оскільки вона є єдиним джерелом права насилля. Загалом політичне вчення М. Вебера можна звести до та­ких основних положень:

Погляд на політику як суспільне явище в широкому (політичні відносини пов' язані з керівництвом окремою сферою суспільного життя) і вузькому (керівни­цтво або вплив на керівництво політичною організацією, передусім державою) зна­ченнях. Вебер вважав, що політика — це насамперед участь у здійсненні влади, прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами.

Аналіз мотиваційної сфери, що спонукає до заняття політикою (участі в реалі­зації владних відносин).

Обґрунтування політичної категорії «панування «, яку Вебер ототожнює з ка­тегорією «влада». Щодо цього досить цікавим є такий його висновок: той, хто нака­зує, очікує, що йому будуть підкорятися, а той, хто підкоряється, хоче отримати та­кий наказ, якого очікує. Вебер детально розглянув легітимне панування, вирізнивши три його політичні типи: раціональне, традиційне і харизматичне. Ра­ціональне панування поширене в індустріальному суспільстві, що потребує раціо­нальності людини, яка усвідомлює свою мету і свідомо обирає необхідні для її до­сягнення засоби. Певною мірою індустріальне суспільство і виховало таку людину. Притаманне воно європейським державам і США, передбачає підпорядкування не так особистостям, як законам, потребує професіоналізму владних структур. Вебер сформулював цілісну концепцію бюрократії, що орієнтується на панування за до­помогою знань. Традиційне панування спиралося на віру не лише в законність, а й у

святість існуючих порядків, системи влади. Його Вебер називав ще патріархальним пануванням, за якого управління набуває певних сакральних рис, відсутні розподіл влади, професійне управління. Владні відносини вибудовуються на основі особис­тої відданості. Харизматичне панування, на думку Вебера, спирається на віру під­даних у надзвичайний дар політичного лідера. Цей дар повинен був постійно живи­ти віру — здобувати перемоги, робити видатні вчинки. За таких умов владне управління здійснюється на основі особистої відданості, а підставою для прийняття рішень є власний досвід. Здебільшого таким є авторитарний тип політичної влади. Як і традиційне, харизматичне панування діє поза законами, має на меті створення нового порядку, руйнування існуючих норм і традицій.

У реальному політичному бутті рідко реалізується певний тип панування у чис­тому вигляді, найчастіше домінують особливості одного, доповнюючись елемента­ми всіх інших або більшості з них.

Государство, равно как и политические союзы, исторически ему предшествующие, есть отношение господства людей над людьми, опирающееся на легитимное (т.е. счита­ющееся легитимным) насилие как средство. Таким образом, чтобы оно существовало, люди, находящиеся под господством, должны подчиняться авторитету, на который пре­тендуют те, кто теперь господствует. Когда и почему они так поступают? Какие внутрен­ние основания для оправдания господства и какие внешние средства служат ему опорой?

В принципе имеется три вида внутренних оправданий, т. е. оснований, легитимности (начнем с них). Во-первых, это авторитет «вечно вчерашнего»: авторитет нравов, освя­щенных исконной значимостью и привычной ориентацией на их соблюдение, — тради­ционное господство, как его осуществляли патриарх и патримониальный князь старого типа. Далее — авторитет внеобыденного личного дара (харизма), полная личная предан­ность и личное доверие, проявляемое наличием качеств вождя у какого-то человека: отк­ровении, героизма и других, — харизматическое господство, как его осуществляет про­рок, или — в области политического — избранный князь-военачальник, или избранный всеобщим голосованием выдающийся демагог и политический партийный вождь. Нако­нец, господство в силу «легальности», в силу веры в обязательность легального установ­ления и деловой «компетентности», обоснованной рационально созданными правилами, т. е. ориентацией на подчинение при выполнении установленных правил, — господство в том виде, в каком его осуществляют современный «государственный служащий» и все те носители власти, которые похожи на него в этом отношении. Понятно, что в действите­льности подчинение обусловливают чрезвычайно грубые мотивы страха и надежды — страха перед местью магических сил или властителя, надежды на полустороннее или по-всюстороннее вознаграждение — и вместе с тем самые разнообразные интересы. К этому мы сейчас вернемся. Но если пытаться выяснить, на чем основана «легитимность» такой покорности, тогда, конечно, столкнешься с указанными тремя ее идеальными типами. А эти представления о легитимности и их внутреннее обоснование имеют большое значе­ние для структуры и господства. Правда, идеальные типы редко встречаются в действи­тельности. Но сегодня мы не можем позволить себе детальный анализ крайне запутанных изменений, переходов и комбинаций этих идеальных типов: это относится к проблемам «общего учения о юсударстве». [...]

В данном случае нас интересует прежде всего второй из них: господство, основанное на преданности тех, кто подчиняется чисто личной харизме вождя, ибо здесь коренится мысль о призвании в его высшем выражении. Преданность харизме пророка, или вождя на войне, или выдающегося демагога в народном собрании или в парламенте как раз и означает, что человек подобного типа считается внутренне «признанным» руководителем людей, что последние подчиняются ему не в силу обычая или установления, но потому, что неверят в него. Правда, сам вождь живет своим делом, «жаждет свершить свой труд», если только он не ограниченный и тщеславный выскочка. Именно к личности вождя и ее

качествам относится преданность его сторонников: апостолов, последователей, только ему преданных партийных приверженцев. В двух важнейших в прошлом фигурах: с од­ной стороны, мага и пророка, с другой — избранного князя-военачальника, главаря бан­ды, кондотьера3 — вождизм как явление встречается во все исторические эпохи и во всех регионах. Но особенностью Запада, что для нас более важно, является политический во­ждизм сначала в образе свободного «демагога», существовавшего на почве города-государства, характерного только для Запада, и прежде всего для средиземноморской культуры, а затем в образе парламентского «партийного вождя», выросшего на почве конституционного государства, укорененного тоже лишь на Западе.

Конечно, главными фигурами в механизме политической борьбы не были одни толь­ко политики в силу их призвания в собственном смысле этого слова. Но в высшей степе­ни решающую роль здесь играет тот род вспомогательных средств, которые находятся в их распоряжении. Как политически господствующие силы начинают утверждаться в сво­ем государстве? Данный вопрос относится ко всякого рода господству, т. е. и к политиче­скому господству во всех его формах: традиционной, легальной и харизматической.

Любое господство как форма власти, требующая постоянного управления, нуждается, с одной стороны, в установке человеческого поведения на подчинение господам, притя­зающим быть носителями легитимного насилия, а с другой стороны — посредством этого подчинения — в распоряжении теми вещами, которые в случае необходимости привле­каются для применения физического насилия: личным штабом управления и материаль­ными средствами управления.

Штаб управления, представляющий во внешнем проявлении предприятие политичес­кого господства, как и всякое другое предприятие, прикован к властелину, конечно, не одним лишь представлением о легитимности, о котором только что шла речь. Его подчи­нение вызвано двумя средствами, апеллирующими к личному интересу: материальным вознаграждением и оказанием почестей. [Друкується за: Вебер М. Избранные сочине­ния. — М, 1990.]

Видатний німецький соціолог, економіст, філософ, історик, правознавець Макс Вебер своєю діяльністю сприяв суттєвому поступу в розвитку теорії та методології суспільних наук, більшість його праць є класикою політичної теорії. З огляду на масштабність охопленої ним проблематики і глибину її пізнання його вважають «великим буржуазним антиподом Карла Маркса».

Довідка

Макс Вебер народився 21 квітня 1864 року в м. Ерфурт. Вивчав у Гайдельберзькому університеті право, історію, економіку, філософію. Викладав у Берлінському університеті земське право, аграрну історію. Там отримав вчений ступінь (1889), а згодом — доценту­ру. Мав неабиякий авторитет серед тамтешніх науковців, які не скупилися на похвалу, визнаючи його навіть «беззастережно геніальним».

У 1894 р. М. Вебер почав роботу на кафедрі національної економіки у Фрайбурзі, де глибше познайомився з німецькою школою неокантіанства, солідаризуючись із її бороть­бою проти історичної школи в науках про право і державу.

У 1897 р. переїздить до Гайдельберга. Того ж року, відчувши психічне і фізичне ви­снаження, Вебер припиняє викладацьку діяльність. У 1904 р. побував у Америці, став співвидавцем часопису «Архів соціальної науки та соціальної політики», в якому у 1909 р. опублікував свій знаменитий трактат «Протестантська етика і дух капіталізму». Брав участь у редагуванні третього видання «Підручника-словника з державних наук» та під­готовці 13-томника «Основи соціальної економії», третім томом якого мала бути праця «Господарство та суспільство», що стала головною у науковій спадщині Вебера.

У 1913 р. наукова діяльність Вебера сягнула піку своєї продуктивності. Він пише праці з соціології права, соціології релігії, соціології господарства, соціології музики, го­тує історично-релігійно-соціологічну серію статей про конфуціанство, даосизм, індуїзм, буддизм та іудаїзм. Стежить за політичним життям. На основі аналізу внутрішніх і зов­нішніх політичних процесів у 1917 р. зробив висновок про військову поразку Німеччини у Першій світовій війні. Активно виступав за демократичне виборче право та парламент­ську реформу, вважаючи їх украй необхідними для Німеччини.

Останнє висловлювання Вебера щодо проблеми політичного лідерства містить його публічна доповідь «Політика як фах» для мюнхенського вільного студентства в револю­ційному 1919 р. У ній Вебер окреслив і свої погляди на сучасну державу як на «монопо­лію легітимної фізичної примусовості», і типологію пов'язаних із цим «фахових політи­ків».

Останні півтора року життя Вебер цілком присвятив науковій роботі, зрідка читаючи лекції або виступаючи в періодиці стосовно політичних подій. Помер від запалення леге­нів 14 червня 1920 року в Мюнхені.

Внесок М. Вебера в політичну науку вкотре підтверджує неспростовну тезу, що багато відкриттів було зроблено на межі різних галузей науки. Особливість його політичної теорії полягає в застосуванні соціологічних методик, інструментарію для аналізу суспільно-політичних процесів, завдяки чому в нових вимірах постали проблеми сутності й організації влади, особливості взаємодії її суб'єктів та об'єктів, на новому рівні пізнання кристалізувалася формула влади. Усе це суттєво вплинуло на розвиток методології науки про політику.

Про методологію політичної науки. Веберівський метод ґрунтується на ви­знанні неадекватності понятійних уявлень і об'єктивної політичної реальності. На його думку, жодна теорія неспівмірна з дійсністю. Тому всі його дефініції, а їх він використовує охоче і часто, є приблизно такими висловлюваннями: «Х і V повинні означати...» або «я розумію під Х і V...». Таке дифініювання цілком протилежне сформованій Марксом традиції, який вбачав у наукових поняттях визначення існу­ючих сутнісних реалій. Вебер бере на озброєння соціально-науковий метод, згідно з яким усі поняття є лише мисленнєвими конструкціями, типоутвореннями, які пояс­нюють досліджуваний об' єкт у середовищі мови, але не можуть визначати сам об'єкт, його внутрішню структуру. Ця мисленнєва конструкція є лише розумовим засобом, пошуковим методом, який свідомо уникає відтворення особливостей структури предмета. З таких міркувань Вебер тлумачить державу, товариство, клас лише як певну форму людської взаємодії. Його дефініції влади, держави, політики, інших категорій політичної науки є спробою відмовитися від традиційної теорії природного права. Трактуючи державу як владну спільноту, основу якої становлять специфічні зв'язки людей, орієнтовані на певні історично мінливі розуміння цінно­стей, Вебер дистанціюється, наприклад, від гегелівської ідеї об'єктивного духу, по­путно стверджуючи, що політика не має нічого спільного з прагненнями до справе­дливого людського існування. Свідоме визнання плюралізму цінностей і відмова від оцінок пронизують усі його висловлювання. Реалізована Вебером тенденція розсіювання політичних категорій є своєрідним засобом збереження шансів на ін­дивідуальну свободу в бюрократичному зраціоналізованому світі.

М. Вебер виходив з того, що соціальна наука, як і будь-яка природнича дисцип­ліна, повинна бути вільною від оцінних суджень. Це аж ніяк не означає механічно­го перенесення природознавчої методології на дослідження суспільства і діяльності людини як відмову вченого від власної моральної, політичної позиції, оцінки. Інди­відуальне судження стає об' єктивним, співвідносячись із цінностями, що мають пе­вну значущість для всіх суб' єктів конкретної історичної епохи. Цінність за такого

підходу є властивим конкретній епосі спрямуванням інтересу. Вона не може бути надісторичною, позаісторичною, вічною абсолютною істиною, оскільки знання де­терміновані соціально-історичними чинниками.

3 урахуванням цього основою утворення наукових понять Вебер вважав орієн­тацію на цінності, а методологічним інструментом пізнання — ідеальний тип якості теоретичної схеми для вираження інтересу епохи. Це означає, що мислене конс­труювання ідеального типу потребує свідомого абстрагування від усієї повноти ре­альності, виокремлення лише деяких її аспектів. Цей «ідеальний тип» Вебер вважав лише засобом пізнання, покладаючи на нього передусім термінологічні функції. Іс­торик, наприклад, використовуватиме його, намагаючись пізнати генетичні зв' язки між явищами минулого і сучасності.

Стрижневою категорією соціополітичної теорії Вебера є «дія» — поведінка людини як зовнішнє, внутрішнє діяння, бездіяльність чи переживання випробування, пов' язані з певним суб' єктивним змістом (мотивом). Головним суб'єктом (актором) соціальної дії, для якої характерна суб'єктивна мотивація й «орієнтація на інших», є індивід.

Вебер вважав, що дії груп людей (колективів) повинні вивчати психологи, оскі­льки поведінка індивіда нерідко позбавлена суб' єктивних мотивів, їй властивий ефект наслідування, а тому вона не є соціальною.

У сукупності соціальних дій Вебер виокремив такі їх типи:

цілеспрямована раціональна дія. Вона зорієнтована на усвідомлену індивідом конкретну мету. Необхідні для її досягнення засоби обирають, послуговуючись критерієм успіху;

свідомо організована ціннісно-раціональна поведінка. Обумовлена конкрет­ною системою цінностей, непов'язаною з критерієм успішності;

афективна дія. Реалізується «через актуальні афекти і почуття», емоційні збудження;

традиційна дія. В основі її — навички, звички.

Ідеальним типом Вебер вважав цілеспрямовану раціональну дію. Раціоналізація соціальної дії (заміна внутрішньої залежності від буденних навичок і звичок на планомірне пристосування до інтересів) є, на думку Вебера, всесвітньо-історичною тенденцією у європейській цивілізації. Нею охоплені всі основні сфери суспільства: господарська діяльність, управління в економіці й політиці, спосіб мислення, бу­денне життя тощо.

Послуговуючись критерієм раціональності, Вебер аналізував сучасні йому сус­пільства, виділивши серед них два протилежні ідеальні типи — «традиційно-аграрне» та «капіталістичне» (індустріальне) суспільства, що різняться формою власності, технологіями, ринком робочої сили, способом економічного поділу, природою законів, можливостями. У традиційно-аграрному суспільстві влас­ність пов' язана із спадкоємними соціальним статусом, майже відсутня механізація робіт, закони мають приватний характер, тобто неоднаково застосовуються до різ­них соціальних груп, переважаючі мотивації зосереджено навколо задоволення по­треб на звичному рівні. Капіталістичне суспільство характеризує приватна влас­ність на засоби виробництва, сконцентровані у руках підприємців; механізація праці є провідною технологією виробництва, критерії якого — ефективність, про­дуктивність, раціональність організації; праця — це товар на відкритому ринку, який вільно переміщується між галузями і регіонами відповідно до попиту; ринок є основою розподілу і споживання, а закони мають універсальний характер (принцип рівності громадян перед законом); кінцева мотивація економічної поведінки — не­обмежене накопичення.

Вебер вважав, що сучасний йому світ дедалі більше замикається в «залізній клі­тці» розрахунку, а суспільному життю загрожує бюрократизація як наслідок вклю­чення мас у політику, супроводжуване появою багатьох громадських організацій, раціоналізація діяльності яких і породжує її.

Ці та інші концепції Вебера суттєво вплинули на обґрунтування різноманітних питань політичної теорії ХХ ст.

Про політику, владу і управління. Проблеми політики і влади Вебер аналізу­вав у таких своїх працях, як «Протестантська етика: дух капіталізму» (1905), що принесла йому неабияку популярність, «Політика як покликання і професія» (1919) та «Господарство і суспільство» (1921), яку він не встиг закінчити.

Досліджуючи генезис капіталізму, Вебер робить висновок, що типова для бу­ржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може бути зрозумілою лише за розвинутого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, але не може бути виправданою на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Гонитва за прибутком є наслідком індивідуа­льного прагнення нагромаджувати значно більше, ніж необхідно для потреб осо­бистого споживання. Це прагнення з історичного погляду є унікальним. Джере­лом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християн­ства з його імперативом методичної праці як основного життєвого обов' язку та обмеженого задоволення її плодами. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиле­ної суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб вони підтве­рджували своє прагнення до спасіння, було нагромаджене багатство для інвесту­вання.

Вебер глибоко вивчив матеріальні передумови капіталістичного розвитку і сус­пільні інтереси, які сприяли поширенню нових ідей. Фундаментальним для його вчення було питання, чи здатна оплата праці зробити неминучим необмежене на­громадження; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що культивує необ­хідну мотивацію до капіталістичного нагромадження?

Аналізуючи їх, Вебер кинув виклик намаганням розглядати ідеї лише як відо­браження матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них індивідів, попри те, що наслідки цих змін можуть не відповідати їх сподіванням.

Центральною проблемою у праці «Політика як покликання і професія» є сут­ність та особливості політичного керівництва. Вебер приділяє особливу увагу типу харизматичного владарювання, яке від двох інших (традиційного і легального) від­різняється значною прив' язаністю до особи.

Харизматичними постатями Вебер вважав не лише політиків, а й засновників релігій (Ісус Христос, Мухаммед), теократичного володаря Тибету Далай-ламу та ін. Це свідчить, що поняття «харизма», що виникло на основі досвіду Старого Заві­ту, у Вебера позбавлене лише політичного значення. Нечіткість характеристики ха-ризматичного типу владарювання була підсилена включенням до неї несумісних видів діяльності. У цьому переліку значилися не лише пророки, шамани, чаклуни, заклинателі дощу — «професії», за якими наявність певних харизматичних здатно­стей все ж передбачається, а й пірати, партійні вожді, митці. Всі є носіями специфі­чних надприродних (не всім доступних) здібностей тіла і Духа, намагаються досяг­ти взаєморозуміння серед мас, щоб завдяки цьому мати необхідний захист від бюрократичного апарату. Це свідчить, що харизматичний тип владарювання Вебер вважав політичним ідеалом, породженим напруженням між політичним керівницт­

вом і бюрократією. У харизматичному владарюванні він убачав можливість уник­нення небезпеки тотальної бюрократизації.

Насправді обґрунтування харизматичного типу владарювання не позбавлене те­оретичних помилок (визначення того, що має називатися «харизматичним») не мо­же він бути політичним ідеалом, оскільки фундаментально скомпрометував себе в досвідах авторитарних і тоталітарних державних утворень.

Цей ідеал виявився також у впливі Вебера на формування конституції Ваймар-ської республіки. За Вебером, обраний прямим голосуванням народу державний президент має перейняти роль монарха, щоб «формально найвище місце в державі посісти раз і назавжди і таким чином уникнути політичної боротьби за владу». Та­кий принцип вступав у конфлікт з ідеєю парламентаризму. Це виявлялося не лише в його вимозі обрання державного президента, а й у розумінні ролі харизматичних партійних вождів, оскільки акламація (загальне схвалення чи несхвалення без під­рахунку голосів) народу легітимує їх політику, то парламент втрачає свою контро­льну функцію щодо виконавчої влади.

Цю проблему Вебер намагався розв' язати, послуговуючись своєю концепцією «плебісцитної вождистської демократії». Він виходив з того, що віра в законність установленого порядку є для неї недостатньою базою, оскільки авторитет без права особистості не може замінити авторитет особистості. З огляду на це вождь плебіс-цитарної демократії «в силу відданості і довіри своїх політичних прихильників до своєї особи» має бути легітимований для суверенного керування політикою. Плебі-сцитарну вождистську демократію Вебер вважав «видом харизматичного владарю­вання, прихованого у формі легітимності, яка є наслідком волі того, хто владарює, й існує завдяки цій волі». Захист Вебером цієї форми правління зумовлений не його пристрастю до експериментування з диктатурою, а, очевидно, кризою ліберальної свідомості, яка в персоналізації політичної влади (харизматичному вожді) вбачала єдиний вихід некерованої демократії з бюрократичного закостеніння. Симпатії Ве­бера до харизматичної постаті вождя притаманні деякі ознаки пізнього лібералізму, згідно з яким політика має бути справою покликаних до цього особистостей.

З виходом на політичну арену високоорганізованих масових партій, що здобу­вали собі місця у великій політиці на основі рівного виборчого права за пропорцій­ною виборчою системою, яку обстоював і Вебер, традиційна політика знаті пере­стала бути актуальною. Очевидною стала тенденція заміни партій від знаті масови­ми партіями соціал-демократії, які за своїми масштабами, організацією і розподі­лом праці значно переважали недавно ще домінуючі корпорації знаті. У масових партіях провідне місце належить штатним функціонерам, які здебільшого живуть не лише задля політики, а передусім завдяки їй.

Будучи розсудливим аналітиком, Вебер вважав тенденцію домінування масових партій визначальною і зорієнтованою на перспективу, однак свої симпатії віддавав політикам-аристократам, передусім за їх «політичний характер». Крім того, участь їх у владі є, на його думку, гарантією економічної стабільності, зовнішньої і духов­ної свободи. З цих міркувань він вважав бажаним панівний державно-політичний стан, подібний до того, що уславився в англійській історії. Такий стан, за Вебером, є носієм політичних традицій, виховання і такту. Його неможливо сформувати штучно, він повинен історично визріти. Всі інші пов'язані з цим спроби вважав звичайною карикатурою.

Отже, справжній мотив веберівської плебісцитарної вождистської демократії поля­гає у сподіванні вберегти суспільство від засилля масових партій і організованих інтересів з їх універсальною тенденцією до бюрократизації. Альтернативою цьому

він вважав творчу силу вольового вождя, харизму великих політиків. З огляду на це плебісцитарний президент держави постає в теорії Вебера певною мірою універса­льним почесним політиком, який має репрезентувати для ще політично безголосого народу надпартійні національні інтереси.

Вебер розглядав владу як відносини, які передбачають дію щодо будь-кого чи будь-чого. Аналіз влади (панування) він зводив не лише до політичних інститутів (держави, партії, профспілок), а й до корпорацій, підприємств, церкви тощо, мисля­чи її в широкому сенсі. Для вияву влади потрібно, за Вебером, дві людини або дві групи людей суб' єкт і об' єкт.

Вебер виходив з того, що влада — це можливість домогтися підкорення групи людей або окремої людини. Розумів її не лише як силовий примус, а в широкому сенсі, в тому числі й через різноманітні мотиви підкорення, підпорядкування, по­слуху, які можуть мати як звичаєві, так іраціональні передумови. Це означає, що будь-які реальні відносини панування передбачають внутрішній або зовнішній ін­терес до підкорення.

Раціональна держава, за Вебером, є поміркованим панівним об' єднанням. Він свідомо відмовляється від дефініції держави, яка базувалася б на її цілях і завдан­нях, оскільки вони є надзвичайно різноманітними, залежать від конкретної ситуації. Беручи до уваги напрацювання своїх попередників про державу, Вебер зосереджу­ється на специфічних засобах, властивих сучасній йому державі. З погляду полі­тичної соціології він виділяє серед них передусім фізичне насильство. Це, однак, не означає, що феномен держави можна витлумачити, послуговуючись лише цим кри­терієм. Однак якщо державу тлумачити як політичне об' єднання, споріднене з усі­ма іншими панівними об' єднаннями, то раціональною державою можна вважати інституцію, яка єдиним джерелом влади має насильство. Держава, стверджує Ве­бер, є такою людською спільнотою, яка претендує на монополію легітимного фізи­чного насилля. Всім іншим спільнотам, окремим особам право на фізичне насилля надається лише тією мірою, якою держава його дозволяє, оскільки вона є єдиним джерелом права насилля. Загалом політичне вчення М. Вебера можна звести до та­ких основних положень:

Погляд на політику як суспільне явище в широкому (політичні відносини пов' язані з керівництвом окремою сферою суспільного життя) і вузькому (керівни­цтво або вплив на керівництво політичною організацією, передусім державою) зна­ченнях. Вебер вважав, що політика — це насамперед участь у здійсненні влади, прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами.

Аналіз мотиваційної сфери, що спонукає до заняття політикою (участі в реалі­зації владних відносин).

Обґрунтування політичної категорії «панування «, яку Вебер ототожнює з ка­тегорією «влада». Щодо цього досить цікавим є такий його висновок: той, хто нака­зує, очікує, що йому будуть підкорятися, а той, хто підкоряється, хоче отримати та­кий наказ, якого очікує. Вебер детально розглянув легітимне панування, вирізнивши три його політичні типи: раціональне, традиційне і харизматичне. Ра­ціональне панування поширене в індустріальному суспільстві, що потребує раціо­нальності людини, яка усвідомлює свою мету і свідомо обирає необхідні для її до­сягнення засоби. Певною мірою індустріальне суспільство і виховало таку людину. Притаманне воно європейським державам і США, передбачає підпорядкування не так особистостям, як законам, потребує професіоналізму владних структур. Вебер сформулював цілісну концепцію бюрократії, що орієнтується на панування за до­помогою знань. Традиційне панування спиралося на віру не лише в законність, а й у

святість існуючих порядків, системи влади. Його Вебер називав ще патріархальним пануванням, за якого управління набуває певних сакральних рис, відсутні розподіл влади, професійне управління. Владні відносини вибудовуються на основі особис­тої відданості. Харизматичне панування, на думку Вебера, спирається на віру під­даних у надзвичайний дар політичного лідера. Цей дар повинен був постійно живи­ти віру — здобувати перемоги, робити видатні вчинки. За таких умов владне управління здійснюється на основі особистої відданості, а підставою для прийняття рішень є власний досвід. Здебільшого таким є авторитарний тип політичної влади. Як і традиційне, харизматичне панування діє поза законами, має на меті створення нового порядку, руйнування існуючих норм і традицій.

У реальному політичному бутті рідко реалізується певний тип панування у чис­тому вигляді, найчастіше домінують особливості одного, доповнюючись елемента­ми всіх інших або більшості з них.

Государство, равно как и политические союзы, исторически ему предшествующие, есть отношение господства людей над людьми, опирающееся на легитимное (т.е. счита­ющееся легитимным) насилие как средство. Таким образом, чтобы оно существовало, люди, находящиеся под господством, должны подчиняться авторитету, на который пре­тендуют те, кто теперь господствует. Когда и почему они так поступают? Какие внутрен­ние основания для оправдания господства и какие внешние средства служат ему опорой?

В принципе имеется три вида внутренних оправданий, т. е. оснований, легитимности (начнем с них). Во-первых, это авторитет «вечно вчерашнего»: авторитет нравов, освя­щенных исконной значимостью и привычной ориентацией на их соблюдение, — тради­ционное господство, как его осуществляли патриарх и патримониальный князь старого типа. Далее — авторитет внеобыденного личного дара (харизма), полная личная предан­ность и личное доверие, проявляемое наличием качеств вождя у какого-то человека: отк­ровении, героизма и других, — харизматическое господство, как его осуществляет про­рок, или — в области политического — избранный князь-военачальник, или избранный всеобщим голосованием выдающийся демагог и политический партийный вождь. Нако­нец, господство в силу «легальности», в силу веры в обязательность легального установ­ления и деловой «компетентности», обоснованной рационально созданными правилами, т. е. ориентацией на подчинение при выполнении установленных правил, — господство в том виде, в каком его осуществляют современный «государственный служащий» и все те носители власти, которые похожи на него в этом отношении. Понятно, что в действите­льности подчинение обусловливают чрезвычайно грубые мотивы страха и надежды — страха перед местью магических сил или властителя, надежды на полустороннее или по-всюстороннее вознаграждение — и вместе с тем самые разнообразные интересы. К этому мы сейчас вернемся. Но если пытаться выяснить, на чем основана «легитимность» такой покорности, тогда, конечно, столкнешься с указанными тремя ее идеальными типами. А эти представления о легитимности и их внутреннее обоснование имеют большое значе­ние для структуры и господства. Правда, идеальные типы редко встречаются в действи­тельности. Но сегодня мы не можем позволить себе детальный анализ крайне запутанных изменений, переходов и комбинаций этих идеальных типов: это относится к проблемам «общего учения о юсударстве». [...]

В данном случае нас интересует прежде всего второй из них: господство, основанное на преданности тех, кто подчиняется чисто личной харизме вождя, ибо здесь коренится мысль о призвании в его высшем выражении. Преданность харизме пророка, или вождя на войне, или выдающегося демагога в народном собрании или в парламенте как раз и означает, что человек подобного типа считается внутренне «признанным» руководителем людей, что последние подчиняются ему не в силу обычая или установления, но потому, что неверят в него. Правда, сам вождь живет своим делом, «жаждет свершить свой труд», если только он не ограниченный и тщеславный выскочка. Именно к личности вождя и ее

качествам относится преданность его сторонников: апостолов, последователей, только ему преданных партийных приверженцев. В двух важнейших в прошлом фигурах: с од­ной стороны, мага и пророка, с другой — избранного князя-военачальника, главаря бан­ды, кондотьера3 — вождизм как явление встречается во все исторические эпохи и во всех регионах. Но особенностью Запада, что для нас более важно, является политический во­ждизм сначала в образе свободного «демагога», существовавшего на почве города-государства, характерного только для Запада, и прежде всего для средиземноморской культуры, а затем в образе парламентского «партийного вождя», выросшего на почве конституционного государства, укорененного тоже лишь на Западе.

Конечно, главными фигурами в механизме политической борьбы не были одни толь­ко политики в силу их призвания в собственном смысле этого слова. Но в высшей степе­ни решающую роль здесь играет тот род вспомогательных средств, которые находятся в их распоряжении. Как политически господствующие силы начинают утверждаться в сво­ем государстве? Данный вопрос относится ко всякого рода господству, т. е. и к политиче­скому господству во всех его формах: традиционной, легальной и харизматической.

Любое господство как форма власти, требующая постоянного управления, нуждается, с одной стороны, в установке человеческого поведения на подчинение господам, притя­зающим быть носителями легитимного насилия, а с другой стороны — посредством этого подчинения — в распоряжении теми вещами, которые в случае необходимости привле­каются для применения физического насилия: личным штабом управления и материаль­ными средствами управления.

Штаб управления, представляющий во внешнем проявлении предприятие политичес­кого господства, как и всякое другое предприятие, прикован к властелину, конечно, не одним лишь представлением о легитимности, о котором только что шла речь. Его подчи­нение вызвано двумя средствами, апеллирующими к личному интересу: материальным вознаграждением и оказанием почестей. [Друкується за: Вебер М. Избранные сочине­ния. — М, 1990.]